На «своїх двох»: речниця прокуратури 2 роки не їздить Луцьком ні маршрутками, ні тролейбусами

Вже 2 роки і 3 місяці речниця Волинської обласної прокуратури Наталка Мурахевич ходить на роботу пішки, хоч за мірками Луцька з точки А в точку Б – доволі далеко.

Чотири кілометри в один бік вона долає приблизно за 40 хвилин. Справа, каже, – не в економії чи бажанні схуднути.

Аби розпитати про мотивацію і різноманітні «плюшки» від ходьби, ми вирішили здолати ранковий шлях «Балка – вулиця Винниченка» разом з Наталкою Мурахевич.

Зустрічаємося – о 7:00 біля входу в парк імені 900-річчя Луцька з боку вулиці Софії Ковалевської.



Надворі тільки-тільки розвиднілося. Щодня речниця прокуратури виходить з дому приблизно о такій порі, адже о 8:00 починається її робочий день. До старту треба встигнути ще переодягнутися та випити кави (робочий дрес-код не завжди зручний для далеких піших дистанцій, тож на роботі у Наталки – кілька суконь про запас).

«Звідси на роботу я можу йти двома шляхами. Через Соборності і через Рівненську. Через Рівненську буде трохи більше 4 кілометрів, через Соборності – майже 4, – розповідає Наталка, поки йдемо парком 900-річчя. Ми обираємо другий.

«Це мій спосіб тримати рівновагу»

Відмовитися від громадського транспорту, не маючи власної автівки, Наталка Мурахевич вирішила ще задовго до локдауну – у серпні 2019 року. Каже, відбулося це якось інтуїтивно. В один день усвідомила, що у маршрутках і тролейбусах їй бракує простору.

Найбільшим відкриттям же стало те, що шлях на роботу і з роботи пішки займає майже стільки ж часу, як і поїздка маршруткою. Річ у тім, що найближчої зупинки громадського транспорту від будинку – добрячий шматок дороги.

Нині у Наталки Мурахевич навіть немає пластикової картки CytiCard. Каже, коли безготівкову оплату проїзду у транспорті ввели, то на всяк випадок купила картку, навіть один раз проїхалася з цікавості. Але згодом картку для проїзду вкрали разом з гаманцем.

«Я нікого не агітую ходити пішки. Навіть рідних чи друзів. Це мій спосіб тримати рівновагу. У кожного він, напевно, свій. Але мені це потрібно і вранці, і ввечері. Вранці – я просто собі вбираю очима світ і про щось роздумую, фантазую про те, що бачу. Це мій спосіб налаштуватись на день. Ввечері ж декілька кілометрів пішки – це можливість дорогою залишити весь негатив, якого набралась протягом дня, і з робочого настрою перелаштуватися на домашній, спокійний», – розповідає речниця прокуратури, поки йдемо через місток у парку імені 900-річчя Луцька.



Ніколи, додає, не ходить пішки із навушниками у вухах. Хочеться дивитися і думати про своє.

«Отут, – показує співрозмовниця на місце, де росте тополя, – я часто думаю про конкуренцію і протекцію. Знаєте чому? Бо тут росла величезна тополя, а ця маленька за нею тягнулася і була така рівна-рівна. Велику тополю навесні зрізали. І меншу одразу покосило. Я собі тут іду і думаю: добре, як поруч є хтось великий і сильний. І ти з одного боку відчуваєш захист, а з іншого – конкуренцію. І тягнешся собі до верху. А тут один момент – і все стало по-іншому. І вже немає ні стимулу, ні захисту. Легко бути рівним при комусь сильному».



«Місто відчуваєш якраз тоді, коли ходиш»

Відколи почала багато ходити пішки саме вранці та ввечері, каже Наталка, побачила Луцьк зовсім іншим:

«Нам всім дуже подобається багато ходити пішки за кордоном, у європейських містах, роздивлятися. Але і своє місто теж починаєш тоді відчувати зовсім по-іншому, бачиш, в який спосіб воно взаємодіє з людьми.



До локдауну робочий день у прокуратурі починався о 9-ій. Тому я виходила на годину пізніше. У той час ідуть і їдуть зовсім інші люди, місто має інший темп. Луцьк на годину раніше – це як інший корж торта. Він трохи тихіший, повільніший, менш велелюдний».



Дорогою на роботу речниця прокуратури вже впізнає кожне дерево, кожен кущ, знає, о котрій годині і в якій частині міста їде конкретний автомобіль, іде конкретна людина, мешканець якої квартири щоранку курить на балконі тощо.



«От бачу цей червоний Citroen (показує на автівку, що їде мостом, який з’єднує проспекти Соборності і Перемоги, – ред.) і кажу собі: значить у світі порядок, все відбувається правильно і стабільно (сміється, – ред.). Він їде на роботу, я – йду на роботу. Впізнаю вже і людей, які їдуть велосипедами», – каже Наталка Мурахевич і додає, що в цьому є якась своя магія.



За її словами, дорога – ідеальний спосіб почути себе, почути місто і придумати історію про те, що бачиш:

«Майже щоразу, коли іду вранці проспектом Соборності, назустріч мені іде жінка, завжди класично і якось навіть вишукано одягнута. Я інколи уявляю, як вона вставала вранці, ішла до шафи, аби вибрати одні між всіх своїх класичних брюк, що вона в той час думала, як намріювала собі свій день.



А на одному з балконів – майже завжди в однаковий час курить чоловік. І ця така глибока осінь навколо, і він якийсь такий гармонійний у ній... І здається, ніби це осіннє затуманене місто курить разом з ним. Влітку він теж курить, але це відчувається інакше».

«Привіт», – перервавши розповідь Наталка Мурахевич вітається із жінкою, з якою перетинаємося на шляху.



Це, пояснює, її однокласниця, теж Наталка. Вона – лікарка перинатального центру і теж щодня ходить на роботу пішки вже багато років.

«Одне з моїх «хочу» – ходити»

На роботу і з роботи Наталка Мурахевич іде пішки, незважаючи на погоду, настрій і інші обставини. Часом, каже, дорогою підбирає хтось із колег, а інколи (хоч і рідко) у незапланованих ситуаціях доводиться викликати таксі.

Тож, здолавши понад третину шляху, запитуємо, чи вміє вона кермувати автівкою й чи не має наміру придбати автомобіль.

«У мене вже багато років є водійське посвідчення. Але я, на жаль, не їжджу, хоч і є в мене намір почати це робити. Колись прочитала у психологів: якщо ви перша жінка у вашому роду, яка сіла за кермо, то навіть поле чинить вам перепону. Тому треба подолати оцей спротив, насамперед – у своїй голові. У чоловіків воно виходить легше, бо вважається, що це чоловіча справа.

Мій син, наприклад, отримав посвідчення, а наступного дня вже поїхав з Луцька у Володимир-Волинський. У мене був шок. І я впевнена, що донька теж сяде і поїде. Бо в них немає цих деструктивних установок в голові. А в мене є, бо нас колись з народження вчили, як «правильно жити», – відповідає Наталка.

«Я 40 років собі нібито знала, як жити правильно. Колись у дитинстві, коли в 3-4 роки ми брали мереживну накидку з подушки і чіпляли собі на голову як фату, то нам розказували: ти дівчинка, ти підеш у садочок, а потім – у школу, в університет, а потім вийдеш заміж і в тебе буде двоє дітей – хлопчик і дівчинка. І так далі. Установок про те, як має бути правильно, було безліч. Я ніколи не ставила то під сумнів (це дивно насправді, але це так).

А коли мені виповнилося 40 років, я зрозуміла, що я в себе ніколи і не питала: а як хочу я? Тепер от з’ясовую. Одне з моїх невеличких «хочу» – це ось ходити Луцьком пішки».

На годиннику – приблизно 7:30. Підходимо до Меморіалу Вічної Слави.



Наталка Мурахевич розповідає, що тут, у цьому районі міста, минуло її дитинство. Тато працював у СІЗО, і сім’я проживала у гуртожитку, що поруч.

«Ще дітьми ми напам’ять знали екскурсію, яку на меморіалі проводили екскурсоводи, і самі могли вже водити людей. Ну і ще з дитинства ми з друзями чули про всякий кримінал, вироки, суди. Цікаво було та і зіграло свою роль у житі, мабуть. Такий собі сімейний сценарій - працювати в правоохоронних органах.

А останній рік я на меморіалі провідувала дуб. Навесні із подивом дізналась, що дуб цвіте. Таке собі відкриття капітана Очевидність. Не знаю, чому мене це так здивувало. Можливо, тому, що дуб - це якесь таке втілення мужності, а які квіти, коли ти втілюєш мужність? Стереотипи, так. Проте мали ж звідкись братися жолуді - і от звідки, якщо би він не цвів? Але я ніколи не бачила раніше, як цвітуть дуби. І не побачила б, якби не ходила пішки. Я навіть допис про це у Фейсбук писала - і читачі зізнавались, що теж ніколи не бачили, що дуб цвіте».



Читачів мають не лиш дописи Наталки Мурахевич на особистій сторінці. Має своїх поціновувачів, які очікують на вихід книжки, і цикл її оповідань під рубрикою «Поки розчиняється цукор». Тож цікавимося, чи народжуються ці оповідання під час піших дистанцій.

«Так. Нерідко мотиви і історії приходять саме в дорозі. Тоді я зупиняюся і занотовую собі декілька слів, щоб не забути. Можу ще сісти на лавочці на меморіалі після роботи і писати.
Мене часто питають, коли я «напишу книжку». Насправді у мене нема сюжету. Нема скелету, на який можна навісити емоціі і почуття, про які я вмію писати. Це становило для мене проблему, аж доки я не знайшла оцю фразу - «поки розчиняється цукор». Тепер із неї починається майже сотня оповідань, які поки просто живуть у фейсбуці.

А перше оповідання написалося колись, коли дорогою зі спортзалу я традиційно зайшла на капучино. Помішувала тоді цукор і подумала: оця величезна куля - Земля - вона ж зараз летить у просторі. І поки ти собі просто помішуєш цукор, відбувається величезна кількість подій за участі мільярдів людей. Свої роздуми я оформила у невеликий допис. Наступного тижня натхнення знову прийшло у момент, коли пила там капучино - і закрутилося. Згодом цикл про цукор завів собі героїв, вони мають своїх фанатів», – розповідає речниця прокуратури.



На годиннику – 07:40. Ми – на вулиці Винниченка, майже на місці.

Зрештою, підсумовуємо плюси від міських мандрівок на «своїх двох» замість маршруток і тролейбусів для Наталки Мурахевич.

«Крім того, що то мій спосіб медитації, це дає мені таку собі маленьку незалежність. Я не залежу від правил перевезень у карантин, не залежу від того, чи вчасно приїде маршрутка, чи зможу я туди поміститись, чи часто вона зупинятиметься, чи не зламається на шляху і так далі.

Я розумію, що такий спосіб пересування не підходить людям, які мають бути супермобільними, встигати на кілька зустрічей на день в різних куточках міста. Але такі зазвичай і не ходять пішки», – каже Наталка Мурахевич.



Зрештою, хоч співрозмовниця і наголошувала, що головний аргумент такого вибору – це не економія, її ми теж порахували. За 2 роки і 3 місяці, крокуючи на роботу і з роботи пішки, Наталка Мурахевич зекономила щонайменше 6700 гривень (при вартості однієї поїздки – 6 гривень). Ми не рахували поїздок у вихідні, але і у неробочі дні вона за потреби без проблем вирушає пішки у центр міста чи інші локації. Не рахували також і витрат та таксі. Зрештою, і ті, хто їздить містом громадським траснпортом, теж інколи змушені використовувати таксі.

Висновок від Наталки Мурахевич: шукайте свій спосіб зберігати рівновагу.



Спілкувалася Іванна РУДИШИН
Фото Ігоря ДИНІ


Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Twitter та Instagram.