«Хотів показати приклад синам»: як мешканець Рівненщини воював в АТО і чому в мирному житті пішов на завод у Луцьку. ФОТО

– Я Юрій, – скромно і з певною сором’язливістю знайомиться зі мною співрозмовник, хоч чоловік чимало пережив на своєму шляху і бачив те, що нікому не побажаєш.

Зустрічаємось на території луцького «Кромберг енд Шуберт», де працює чоловік. Він – у зеленій формі, спеціальних черевиках, а під маскою заледве можна розгледіти риси обличчя. На заводі із карантином – суворо.

Згадки про риболовлю чи полювання у нього викликають дитячий захват, натомість АТО пригадує з болем – цей рік закарбувався в пам'яті назавжди. Чому? «Подарунками» на Різдво і Водохреще стали снаряди від російських найманців.

«Ніколи не думав ухилятися від служби. Який би приклад показав синам?»

Юрій Мулько – родом із села Хрінники, що на Рівненщині. Там закінчив школу, вивчився на слюсаря контрольно-вимірювальних приладів і автоматики у Рівному, опісля – пішов в армію, де проходив строкову військову службу у період із 1999 до 2001 року. Спочатку служив у Павлограді, потім – у селі Журавичі на Ківерцівщині.

– У мене була, скажімо так, специфічна спеціалізація з доступом до державної таємниці. У «секретці» був, у спецзв’язку, – не розкриваючи деталей говорить пан Юрій.

Після служби працював охоронцем на різних фірмах. Потім потрапив у перші хвилі мобілізації у березні 2014 року:

– Почали формувати військкомати, коли, вибачте, на слові, «запахло смаженим». Потрібно було налаштовувати роботу: збір військових, медогляди тощо. На жаль, спочатку було все занедбане, неготове до війни.

Тоді чоловік займався питаннями мобілізації у Демидівському районі, зокрема медоглядами і сповіщенням про медогляди. Каже, неприємно пригадувати реакції хлопців, чоловіків, яких брали в АТО, це викликало в них жах, бо люди знали, що війна забирає, боялися її. Бувало по-різному, говорить Юрій Мулько, і з вилами виганяли з подвір’я.

У листопаді Юрія майже на місяць відправили у відпустку, а звідти – у навчальний центр в Яворівському районі і на Схід, адже людей на ротацію бракувало. На подив атовця, він опинився в одному батальйоні разом із чоловіком, із котрим служив у Павлограді. Юрій Мулько був кулеметником протитанкового взводу у 24-й бригаді, а його побратим – гранатометником.

– Тоді був вибір: або йти в «стройбат» копати окопи і таке різне робити, або безпосередньо брати участь у бойових діях. Насправді на полігоні я тільки один раз стріляв до того. Ніколи не думав про те, щоб ухилитися від служби, щось вигадувати, якусь довідку десь дістати. У мене два сини – Роман та Іван – зараз їм 18 років (якраз було 13 жовтня) і 15 років відповідно (меншому 16 виповниться в суботу, 16 жовтня). Тому якби так вчинив, показав би нехороший приклад насамперед їм.

«Коли вперше почали крити «Градами», усвідомили, де ми»

Новий рік атовець із побратимами відсвяткував у Башкирівці. 3-го січня виїздили у сторону Лисичанська, котрий на той час був під контролем України. Святвечір 6-го січня провели у Кримському, перед Різдвом воїнів розподілили на позицію – лінію оборони перед 31-м блокпостом, що на той час був теж під контролем українських військ.

– Ми повечеряли, лягли спати. О третій ночі зі сторони Смілого нас почали крити «Градами». До того по дорозі десь там стріляли, але таке ми бачили вперше… Коли це все розривалося ми почали тільки усвідомлювати, куди потрапили. Ми відчували страх за своє життя, за життя колег. Добре, що старші підказували як правильно ховатися та інше, бо були на війні не вперше.

Юрій Мулько пригадує, що в перший день Різдва було 32 градуси морозу. Воїни дислокувалися в степу – навколо лише поле і пронизуючий вітер. Бої трохи вщухли, а на Водохреще почалися з новою силою.

– Чистий степ, долина, а за метрів сто на висоті – 31 блокпост. Перед Водохрещем почалося пекло… Був сильний туман, із 6:30 до 11:30 нас «крила» ворожа артилерія. Танки зайшли з тилу, розбили блокпост і в той же день всі хлопці відступили на наші позиції, бо там фактично не було де закріпитися, пост змішали з землею. Єдине, що захистило хлопців, – бліндажі були прикриті панелями. У нас же був жах – колоди накриті землею. Так ми опинилися на «передку». Бігали як зайці, ховалися, адже окопів не було, – пригадує події атовець.

Легше стало після першого перемир’я, котре оголосили 15 лютого. Ворог обстрілював, але переважно під вечір та на ранок, зазначає пан Юрій. Тоді ж почалося і укріплення бліндажів, і краще забезпечення необхідним, і краще харчування. На щастя, у той період 24-та бригада виїхала з позиції без втрат, проте 6 воїнів зазнали поранень.

«Подарунок дружині до 8 березня – повернення з АТО»

9 березня 2015 року Юрій Мулько переступив поріг рідного дому. Жартує, що демобілізація була подарунком дружині Наталії до 8 березня. Із нею, до слова, познайомився на весіллі – Юрій був від сторони молодого, Наталія – від молодої. Від сім’ї Юрій не приховував, що їде на війну, що нерідко траплялося з іншими. Намагався щодня давати про себе знати під час коротких дзвінків, адже рідні хвилювалися.

Чоловік каже, що під час служби були різні ситуації, зокрема бракувало води, яку можна було дістати лише на інших сусідніх позиціях, але найбільш неприємним став момент вже тут, у мирному житті:

– Коли видавали документи учасника бойових дій, то там вказали, що з нами працювали психологи. Не було ніякої реабілітації, з нами ніхто ніякої роботи не проводив. Це дуже неприємно. Насправді пів року я не міг нормально сприймати навіть гуркіт літака, він ложив до землі. У перші місяці й тягнуло назад в АТО. Сім’я, діти – усе є, але таке відчуття, що ти ніби тут нікому не потрібен, що ти сіра миша… Зараз вже цього немає, на щастя, минуло.

Реабілітацією стали полювання і риболовля

Любов до полювання пану Юрію прищепив батько, що був мисливцем. Тепер же з Юрієм полює його менший син Іван, старший любить ходити разом із батьком на риболовлю.

– В основному полюю на качок, взимку – на зайців та лисиць. Рибу ловлю на Стиру. Яку рибу? Карасі, окуні, інколи щука буває. Є моторчик, човен. Толпижин, Шибин, Липа – туди їжджу. Рідний брат мій теж мисливець, але живе в Рівному, то часом приїжджає.

Через таке захоплення на війні у чоловіка був позивний «Лісник». Юрій зізнається, що нині трохи бракує часу на хобі, мовляв, треба глядіти господарство. Але обіцяє, що в суботу точно візьметься за рушницю.

«Став «крошівцем» і мені тут подобається»

Після повернення з АТО чоловік деякий час працював на приватних фірмах, але це була робота без офіційного працевлаштування та ще й з мізерною зарплатнею. Тож Юрій Мулько почав шукати щось інше, вирішивши спробувати себе на «Кромберг енд Шуберт» у Луцьку. І невипадково – дружина Юрія також аж 6 років працювала на заводі.

– Я працюю завантажувачем-вивантажувачем кабельних матеріалів із листопада 2016 року. Умови, звісно ж, кардинально різняться з тими, що мав колись. У кращу сторону. Офіційне працевлаштування, забирають з дому і забезпечують доїздом назад, надають безкоштовне гаряче харчування, дають форму, хороша зарплата і приємний бонус – додаткових 14 днів до відпустки у зв’язку з участю в АТО.

14 жовтня – День захисників і захисниць України. До цієї пам’ятної дати «Кромберг енд Шуберт» виплачує грошову допомогу тим, хто боронив державу на Сході.

– Спочатку думав, що звільнюся, якщо щось не так, але от вже майже 5 років тут і мені подобається, – підсумовує Юрій Мулько і додає, люди нерідко заздрять, мовляв, на заводі добре платять, проте не хочуть щось змінювати. – Але я завжди кажу: треба не боятися, пробувати, життя підкидає багато шансів.

Розмовляла Надія МІЩУК

Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Twitter та Instagram.