Місце сили Ірини Констанкевич. ІНТЕРВ’Ю ВДОМА У НАРОДНОЇ ДЕПУТАТКИ. ФОТО

Дім – місце, яке може сказати про людину дуже багато. У Ірини Констанкевич він – без пафосу і показової розкоші, але з душею, інтелігентністю і особливим шармом у всьому. Власне, як і сама Ірина Констанкевич.

Аби побачити народну депутатку у не зовсім звичному, неділовому амплуа й відчути, що для неї – дім, а разом з тим поговорити і про справи, нескромно пропонуємо їй інтерв’ю у неї ж вдома. Ірина Мирославівна без вагань відповідає: «Буду рада поспілкуватися. Я живу біля боголюбської лікарні».

Двоповерховий будинок Ірини Констанкевич та її чоловіка Миколи Сорокопуда – біля лісу у селі Тарасове. Його ледь видно з-за зелені, у якій він потопає. І це перше, що вражає: дерев, кущів і квітів тут на подвір'ї – неймовірне різноманіття. Поруч із входом у дім – підвісне крісло-кокон. Але одразу з порогу вражає вже інше – величезна бібліотека у кімнаті, що ліворуч від входу. Тут розмову і починаємо.

– Це ж яка тут кількість книг? Ви все це прочитали?

Яка точно кількість, то і не знаю. Величезна, напевно, кілька тисяч є. Книги тут ті, які вже прочитала або ще прочитаю. Ця бібліотека, можна сказати, формувалася протягом усього мого свідомого життя. От, наприклад, зібрання творів Лесі Українки, воно у мене з 1972 року. А це вже – 14-томник, який ми видали до 150-річчя з дня її народження. У мене їх, як бачите, два. Один – у нашу бібліотеку, інший поїде до Нью-Йорка як придане для мого двоюрідного брата (сміється – ред.).



На задніх полицях, у другому ряду стоять ще книги з мого дитинства і юності. Коли я була студенткою, то щомісяця на книги я тратила четверту частину стипендії, а то і більше. Це було принципово для мене. Тут є енциклопедії, які я купила у ті часи. А ще – чимало словників, я їх дуже любила – етимологічний, фразеологічний, іншомовних слів, інші. Тоді на мене багато хто дивився як на ненормальну.

Величезну кількість книг нам із чоловіком дарують. От, наприклад, «Atlas Obscura. Найдивовижніші місця планети». Це мені торік подарували на день народження.



– Ви – із простої родини. Бабуся Текля, про яку Ви завжди згадуєте як про людину, яка дуже вплинула на Ваше становлення, узагалі була неписемною. Звідки у Вас цей фанатизм до читання?

Так, мої батьки з технічною освітою. Але вони бачили у мені жагу до читання і сприяли цьому – купували книги, передплачували. Якщо в сім’ї немає заохочення дитини до читання, то це бажання, на жаль, з часом згасне.



Я читала безбожно. Батьки до сьогодні розповідають ці історії. Змалечку була записана в усі можливі бібліотеки. У дорослі бібліотеки я записалася на маму у 7 чи 8 років: принесла її документи, підписала згоду і сказала, що моя мама хвора, але дуже хоче читати. У бібліотеці запитали, на що мама хворіє і що хоче читати. Я відповіла, що про здоров’я, і мені дали гінекологічні книги. Я це все принесла додому і заховала в тумбочці, а собі теж щось взяла і читала. Мама, перебираючи речі у моїй тумбочці, знайшла ці книжки. Довелося довго пояснювати, чого я на неї записалася в бібліотеку. Але дитячої і юнацької мені вже було замало. До того ж, у батьків були друзі з бібліотеками, то я і там зависала. От такий фанатизм був, але свою справу він у моєму житті зробив однозначно.

- На полицях – багато книг на малярську тематику. Хто цим захоплюється у Вашій сім’ї?

Це наше з чоловіком спільне захоплення. Та й загалом наші з ним читацькі смаки дуже співпадають. Ось, бачите, – Врубель (книга про художника-символіста Михайла Врубеля – ред.). Із цього почалося моє знайомство з такою літературою. Я ще тоді і не знала, що Врубель настільки український. А тут вже ціла полиця про імпресіоністів. От Ренуар. Далі – про Вінсента ван Гога, Рене Маґрітта і інших. Тут – сила-силенна літератури про мистецтво.



До речі, я коли була в Парижі і не потрапила Музей д'Орсе ( національний музей мистецтв у Парижі – ред.), бо там відбувався страйк, то я так плакала… Пів життя мріяти про цей музей, приїхати і не потрапити…

– Ваші діти теж багато читають?

Соломія – більше, Орест – трохи менше. Діти не люблять, до речі, коли ми їм кажемо щось почитати чи радимо. Вони вже цілком самодостатні. Але часто Соломія щось читає, а потім виявляться, що те, що і я.

Разом із ними ми читаємо в автомобілі, коли їдемо в подорож. Частіше, ніж музика, у нас в подорожах в авто звучить книжка.



Остання наша подорож – ще докарантинна. Усі четверо ми їхали на лижі. В дорогу я взяла книгу про відомих у світі українців. Це був прорив у свідомості, особливо – для дітей. Та, зрештою, і я багато кого відкрила для себе. Книжка була написана дуже легко, з гарними ілюстраціями, фото. Поки доїхали, ми дуже надихнулися і справді були дуже горді від того, про кого прочитали. В дорозі якось також читали Нормана Дейвіса «Європа. Історія».

Було б добре, аби діти читали – і наші, і в Україні загалом. Поки реалії ж маємо не надто оптимістичні. Торік в Україні на одну людину видали 0,3 книги.

Частина стіни кімнати-бібліотеки, у якій розмовляємо, обставлена фігурками клоунів. Їх тут – сотні. Історія ж першого особлива – його Ірині Констанкевич подарував на той час ще майбутній чоловік Микола, з яким познайомилися у Берліні, де у складі студентського будзагону брали участь у реставрації Музею пошти. З того часу колекціонування фігурок клоунів стало сімейним хобі, а друзі і знайомі везуть їх у подарунок для подружжя звідусіль. Є навіть подаровані картини із зображенням клоунів.



Далі розмову продовжуємо вже у просторій вітальні. Тут – багато квітів і картини. На стінах – Микола Кумановський і волинські художники – Олена Бурдаш і Олександр Валента.



– Ви живете на два міста. Напевно, більше часу змушені проводити таки у Києві…

Насправді, живу на три локації – округ, Луцьк і Київ. У Луцьку буваю нечасто. Тому я трохи і не встигаю тут і з хатніми справами. Даруйте, але до вашого приходу ґлянцю і лоску тут немає (посміхається – ред.). Робимо тут те, що встигаємо. А від того, що не встигаємо, навчилися абстрагуватися.

– Як на Вашу роботу, на Ваш розвиток впливає цей простір – дім і сім’я?

Ми з чоловіком самі будували цей дім і він нам давався не просто. Коли ми купили ділянку, для того, аби почати будівництво, нам довелося взяти кредит. Через те, що він був доларовим, ми, як і багато інших українців, відчули на собі суттєво кризу 2008-го року. У тих умовах ми з чоловіком разом вчилися шукати вихід, планувати, будували. Ми ж обоє – гуманітарії. Десь за 10 років ми нарешті виплатили той доларовий кредит. Коли чоловік порахував, скільки ми переплатили, то довгий час не міг мені і зізнатися.



Часто трапляється так, що люди поки добудують будинок, то втрачають те, що на початку було для них цінним. У нас, на щастя, так не сталося. Але всіх закликаю: не повторюйте цього досвіду із такими кредитами, бо це дуже складно. З іншого боку – будинок ми таки збудували і він став для нас особливим місцем. Тому друга рекомендація: якщо маєте можливості, то починайте створювати свій дім, свою територію комфорту, поки ви молоді. Бо ви справді будете насолоджуватися цим, і все інше тоді зовсім не так сприймається. Можливо, мені це все таке цінне, тому що я, як і більшість українок, яким треба грядочку (я вам потім покажу свою), і доріжку, і зелень. Ми робили тут все так, щоб і для комфорту, і для душі.



Тому цей дім вплинув на мене ще на етапі будівництва. Навчив цінувати, підтримувати, шукати вихід. А зараз це – особливе місце, яке мене надихає. Я тільки повертаюся з Києва, заходжу і вже тут вдихаю на повні груди. Коли їду, то вже за пів дня до від’їзду мені важко на душі.

– Знаю, що коли Ви були зовсім маленькою, то жили з сім’єю у крихітній кімнатці в гуртожитку… Напевно, це теж мало свій відбиток на тому, яким тепер є Ваш дім.

Так, це була кімната на 12 квадратних метрів, і ми жили там п’ятеро. Можете собі уявити? Коли ж ми будували свій дім, то в чоловіка до нього були свої вимоги, а в мене – свої. Я просила: давай так, щоб не як в гуртожитку – щоб стеля трохи була вища і щоб кімнати були великі, а ще обов’язково – кухня із вікном. Чоловік же – прагматик і керувався економічною доцільністю. Мовляв, велику хату з високими стелями тяжко опалювати, дорого. Але я таки окреслила свої червоні лінії, тому дітям ми зробили трохи більші кімнати, стелі – не низькі і кухню я таки маю з вікном.

– А у Києві Ви винаймаєте квартиру?

Так. Є можливість жити у готелі «Київ» або винаймати житло. Моя квартира – недалеко від Верховної Ради. У ній попереднього скликання жив Юрій Савчук, народний депутат з Волині. Коли ж виселявся, то запропонував мені. Велика її зручність – розташування у самому центрі. Я не витрачаю час на дорогу. Щоб дістатися до парламенту, мені потрібно 5 хвилин. А все інше я маю тут, вдома. Те помешкання я домом не вважаю. Хоча і маю там вже чимало речей, книг.



Мій світ зараз справді поділений на три домівки. 60-70% часу забирає Київ, решту – округ, а вдома – лише вихідні. Кожен із цих моїх світів вимагає від мене зовсім іншого. В Києві – законотворча робота, вдома – купа справ, на окрузі – купа проблем, які я повинна теж вирішувати. Насправді – це складно і дороги забирають багато часу. Наприклад, мій понеділковий розклад: на 9 ранку треба бути в Камені-Каширському, а тому з Луцька виїжджаємо раніше сьомої, потім з Каменя – у села округу, і одразу на Київ, у парламент.

– Цей шлях Ви долаєте не за кермом?


Ні. Я інколи їжджу, але не часто. Все ж я не такий вправний водій. До того ж, під час поїздки я готуюся до зустрічей, а у дорозі я формую список того, що мені треба зробити за результатами цих зустрічей. А дорога потребує максимальної концентрації уваги саме на ній.

– Зараз ми говоримо про Вас як про народну депутатку, політикиню. Ви, до того ж і найперше – науковця, професор з величезною кількістю регалій – були і проректоркою у виші, написали чималу кількість наукових праць, досі, зрештою, є викладачкою. Не секрет, що свого часу квитком у політику для Вас стала співпраця з Ігорем Палицею. Як Ви з ним познайомилися і як потрапили у його благодійний фонд, який тоді ще називався «Новий Луцьк»?

Мій політичний шлях теж починався із проректорства. Коли я була проректором, багато питань, що стосувалися студентського життя, молодіжки, доводилося вирішувати через міську чи обласну раду. У багатьох питаннях, які я на той час намагалася вирішити як завідувачка кафедри чи проректора, було розуміння, що з університету цього не зробиш. Якщо ти знаєш, як це зробити, то зможеш, лише маючи певні важелі на рівні міста, області, держави.



Ігор Палиця же на той час був головою наглядової ради ВНУ імені Лесі Українки, він наш випускник і багато допомагав університету. У той час спільно з фондом ми реалізовувати різноманітні проекти. Пригадалася ще одна історія, коли університету давали статус національного. Це було майже нереалістично, багато людей докладали зусиль, але все вперлося в глуху стіну. Єдиний, кому це вдалося зробити для університету, – це Ігор Петрович.

Перші проекти щодо університету спільно з фондом були у 2011 чи 2012 році. Тоді прийшла до мене в університет Ніна Тарасенко, яка очолювала фонд «Новий Луцьк» (згодом перейменували у «Тільки разом») і ми домовилися про програми, проекти, які будемо разом робити. Так ця співпраця стартувала, вона мене затягувала. Якщо ми починали з кількох студентських програм, то потім долучилися програми культурнр-мистецькі, підтримка громадських, молодіжних організацій. Далі я вже вела на фонді гуманітарний блок, але ще працювала проректором. Потім стало зрозуміло, що це поєднувати нереально.

Тобто моє знайомство з Ігорем Палицею – зовсім не якесь випадкове. Все склалося через спільну роботу у фонді.

– Яке у Вас із ним зараз спілкування з огляду на те, що обоє ви – нардепи й на Волині Ви очолюєте партійний осередок політичної сили «За майбутнє», якою Палиця керує на загальноукраїнському рівні?

Бачимося ми не часто, здебільшого – в Раді. В Ігоря Петровича – дуже багато справ. Щодо партійних заходів, то часто це обговорення певних концептуальних для партії речей. Нещодавно у нас був з'їзд, затвердили зміни до статуту. Додали в статут жіночий і молодіжний рухи як окремі напрямки у роботі партії.

Інколи ми бачимося, аби обговорити нашу позицію щодо законопроектів. Позаминулого парламентського тижня ми довго дискутували щодо законопроекту № 5600. Він контроверсійний і дуже складний. У нас навіть в групі не було спільного рішення. Ми зібралися, послухали Арахамію (голова фракції Слуга Народу Давид Арахамія – ред.), всіх співавторів. Зрештою, у першому читанні ми підтримали його за однієї умови – що будуть створені робочі групи щодо найбільш складних питань і наші колеги увійдуть туди для роботи. Якщо ми до другого читання дискусійні питання законопроекту не знімемо, тоді голосувати не будемо. У нас в групі немає диктату, ми обговорюємо все, є навіть вільне голосування, демократичний принцип.

– У своїй депутатській групі Ви є однією з лідерок за кількістю законопроектів, у яких Ви є автором або співавтором. Що визначає ефективність роботи нардепа в парламенті?

Так, кількість депутатських запитів, постанов і законопроектів – справді значна. Але ця робота – колективна. Це все можна робити за умови, що є сформована команда на рівні моїх помічників в області. Після останніх місцевих виборів ми оновили команду. Дуже втішаюся, що це – молодь. За молоддю – майбутнє. Навіть якщо вони помиляються, то нехай, аби лише робили висновки і розуміли уроки. Попередня моя команда доросла до того, що усі стали депутатами різних рівнів. Здебільшого зараз це – депутати обласної і районних рад, а дехто пішов у територіальні громади. Це і Орест Маховський, і Іван Киричик, і Оля Максимяк, любешівець Сергій Неймарк, Юрій Дмитрук з Каменя-Каширського. Нова команда має так само до чогось дорости. Якщо вони це розуміють, то зможуть поєднуювати свою професійну діяльність із політикою. Я вважаю, що політика – це можливості і ресурси для досягнення певних цілей, головне – щоб цілі були виставлені правильно – на користь суспільства, людей.

Другий фактор, який сприяє ефективній роботі в парламенті, – це команда нашої депутатської групи. Частину законопроектів ми формуємо саме нашою партійною групою, маємо гарне юридичне забезпечення.



Законопроект – це ж не просто ідея, це величезна робота, яку треба пов’язувати із вже чиним законодавством України, аналізувати, як це імплементується з міжнародним законодавством. Ідея може бути прекрасна, але щоб вона зреалізувалася – це довга дорога. Наприклад, ми, жінки із команди «За майбутнє» ініціювали законопроект про домашнюю працю, тобто про її легалізацію. Йдеться про нянь та хатніх робітниць, репетиторів та представниць і представників інших професій. Аби ці люди, добровільно сплачуючи ЄСВ, могли отримувати стаж, а потім і пенсію.

Ідея була, але коли ми дійшли до профільного комітету, то зрозуміли, що у такому варіанті, як ми написали цей законопроект, він не буде підтриманий парламентом. Тоді ми вирішили, що треба об’єднати зусилля. Нас підтримав комітет Верховної Ради з питань соціальної політики та захисту прав ветеранів на чого з його головою Галиною Третьяковою, і (що велика рідкість) – профільне міністерство. Ми спільно створили робочу групу і напрацювали новий законопроект. Тож ідея та концепт – наші, а напрацювання фінальної версії – спільне. Тепер він знову зайшов на комітет і матиме перспективу.

Тому, аби механізм законопроектів працював, має бути сукупність багатьох факторів. Але найголовніше – це робота, професійна, глибока. Не піар і популізм.

– Один із ініційованих Вами нещодавно законопроектів – про фортифікацію борошна. Ви запевняєте, що його втілення суттєво вплине на здоров’я українців. Розкажіть про цю ідею.

Вона не нова. Законопроект був ще у минулому скликанні, але в залу так і не зайшов. Наразі ми його зареєстрували ( законопроект №5657). Ми пропонуємо збагачувати (фортифікувати) борошно вітамінами (фолієвою кислотою) і мікроелементами, аби покращити якість харчування і головне – це профілактика тяжких захворювань у дітей ( невральної трубки).

Справа в тому, що це роблять приблизно 80 країн. Йдеться, найперше, про збагачення фолієвою кислотою. Її нестача в організмі провокує важкі та орфанні захворювання у новонароджених і викликає деякі патології у дорослих. Є статистика, яка це підтверджує. Чому світ це робить, а ми не робимо? Чому ті українські фабрики, які збагачують борошно, відправляють їх лише за кордон?

Гарний приклад того, як це може працювати, – йодування солі як турбота про здоров'я українців. Пам’ятаєте, як тільки вчені довели небезпеку йододефіциту для щитовидки, відразу ухвалили рішення на державному рівні – йодувати сіль. І наслідки очевидні.

У вивченні питання про збагачення борошна ми працюємо з українськими та американським вченими.

От мені з Америки якраз напередодні нашої розмови переслали експертні висновки на цей наш законопроект (показує листи англійською мовою – ред.).



– Якщо вже зачепили аграрну тему, то декілька слів про ринок землі, який стартував в Україні з 1 липня. Як Ви до цього ставитеся і що кажете людям на окрузі щодо продажу землі?

Я не голосувала за цей закон. Це моя позиція. І я спиралася на практику і досвід. Не тому, що я хочу, щоб люди не мали можливості купувати чи продавати землю. Мене стримувало те, що правоохоронна и і судова системи в Україні дуже слабкі. Прикладів чимало: факти рейдерства, незахищеність права власності. Другий аргумент: земля – це те, що не відновлюється у масштабах держави. Можуть зайти люди з іноземним капіталом, а це ж не завжди європейці (цивілізовані, демократичні і з нашими цінностями), це ж можуть бути інвестори з різних країн, які сповідують зовсім не ті цінності, що ми. Я вболіваю, щоб Україна не лишилася лише назвою на карті світу, а щоб вона таки мала свою землю.

Я довгий час вивчала це все, сідала і пропрацьовувала з олівцем. Всі країни поставили надійні захисти законодавчо – і США, і Німеччина, і Польща. А в нас воно якось наполовину виписано. За те, у чому я невпевнена, я голосувати не буду.

Наразі я не бачу великого ажіотажу навколо процесу продажу землі. Я думаю, що всі вичікують. Але вже чую, що випитують. Днями мені розповідали, що хтось їздить селами з порожніми бланками, а селянам треба тільки підписи зібрати. Це ж було в мене на окрузі, коли в Маневицькому районі за одну ніч переписали 240 гектарів землі. Нотаріус, до речі, в Луцьку це зробив. І все, кінців немає, за кордоном усі кінці у воду.

Були випадки на окрузі, коли люди казали: «Я маю землю, а мені треба внучці давати гроші на навчання, треба на операцію. Я б продав і дожив нормально старість». Людям на своєму окрузі я кажу: почекайте, не спішіть. Можливо, ціна буде вищою. Ще є такий момент, що зараз економіка виходить із кризи після пандемії. За законами економіки: на піднятті – не продають. Тому зараз – ще не час продавати. Навпаки треба, щоб процес вийшов на кульмінацію. Якщо ви раптом не маєте коштів на навчання онуки у ВНУ імені Лесі Українки, тоді краще почекайте і продайте згодом цю землю не за тисячу доларів, а за 10 тисяч. Це умовно, звісно. Але не продавайте за безцінь зараз.

– А ще краще нехай онука добре вчиться і намагається вступити на бюджетне місце. До теми освіти. Це якраз – Ваша стихія. Як Ви оцінюєте освіту на Волині і чи вважаєте кількість вишів в області достатньою? Ковель, наприклад, – велике місто, а вишу чи філії там немає.


Нещодавно була в Ковелі на відкритті Транскордонного центру діалогу культур. Там мені розповіли, що в цьому центрі хочуть розмістити філію Таврійського національного університету імені В.І. Вернадського. Здивована, де Ковель і де Таврійський ВНЗ. Але я думаю, що це буде винятково зароблянням грошей і продажем дипломів. Це що до Ковеля. Вважаю, що немає потреби у кожному населеному пункті відкривати університет. Широкий набір освітніх програм є в двох державних університетах Волині: класичному – ВНУ імені Лесі Українки і технічному ЛНТУ.



Зараз світ вимагає не диплома, а знань. І тому правильно було б дивитися на заклад вищої освіти не як на місце, де дають диплом, а як на місце, де дають навички і знання для подальшої роботи. В цьому сенсі я вважаю, що закон «Про освіту» і та концепція, яка передбачає розвиток професійної освіти, фахової, – це правильні маяки.

Ми зараз саме працюємо над законом про професійну освіту. Я там співавтор. Змінюємо концепцію робітничих професій, термін «робітничі професії», бо це вже не робітничі професії, а фах. Це та ланка освіти, яка дає професійні компетентності. Нині треба давати такі знання і такі вміння, яких потребує суспільство.

Щодо вищої освіти, то це – те, що генерує інтелект, а він не повинен бути перерваний в традиції. Інтелект – це те, що нас націлює, екстраполює на багато часу вперед. Тому вища освіта повинна бути. Зараз ми – на етапі змін у вищій освіти, тож має пройти ще декілька років. Тоді і кількість закладів вищої освіти в Україні природно прийде до норми.

– Якість вищої освіти Ви як оцінюєте? Ви, до того ж, бачите процес зсередини.

Це суб’єктивний фактор. Освіта – це процес, який складається з тих, хто надає освітню послугу і тих, хто її отримує. Хоча є ще третій суб’єкт – держава. До прикладу, наша Соломія вчиться зараз на магістратурі в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка на спеціальності «Цифрові медіа». У ВНУ імені Лесі Українки вона закінчила бакалаврат на спеціальності «Міжнародна інформація». Я можу сказати: у Луцьку вона здобула гарну освіту. На магістратуру, до слова, вступила на бюджет, була друга в рейтингу. Тому якщо мені хтось говоритиме, що провінційні чи регіональні університети не дають належної освіти, то я точно заперечуватиму.

Тут три моменти важливі: чи університет дбає про належний рівень викладання, чи студент хоче вчитися, чи забезпечує держава належний контроль за якістю освіти.

І у ВНУ імені Лесі Українки, і в ЛНТУ є ті освітні програми, де навчають дуже добре. Щоправда, є й інші. І про це ректори знають. Ми про це з ними комунікуємо – що треба робити, щоб покращити ситуацію. І Анатолій Цьось (ректор ВНУ імені Лесі Українки – ред.), і Ірина Вахович (ректорка ЛНТУ – ред.) визначили стратегію. Але тут така обставина, що вони не все можуть змінити. І зокрема, регіональних потреб.

– До речі, про те, що у Києві на багатьох рівнях не розуміють регіонального контексту… Часто й нардепи, які мали б представляти регіони, відірвані від реалій. Хіба ні?

Якщо у нас відповідно до нового виборчого кодексу будуть тільки партійні списки, то в парламенті ми матимемо узагалі космонавтів, а не людей, які орієнтуються в реаліях життя на місцях. Я у цьому бачу величезну загрозу. Бо дуже часто у Києві доводиться пояснювати елементарні речі. У попередньому скликанні я, наприклад, розповідала депутатам про те, що є школи, у яких туалети – на вулиці. І що в нас на Волині на той час таких було більше 70. Я приносила фотографії, бо мені не вірили. Я їм розповідала, що ФАПи опалюються грубками. І що поки деякі з колег сидять і мислять планетарними масштабами, поки гроші переганяють мільйонами, то фельдшерка змушена спочатку відгребти сніг, натопити ту грубку, а тоді часто в буквальному сенсі рятувати життя: одна виймає з носа дитини квасолину і та починає дихати, інша робить вчасно укол – і людина врятована. Недолугість нової виборчої системи може проявитися у тому, що Волинь може матиме лише одного нардепа і не обов’язково волинянина.

– Про проблеми, які є в селах, можна реально говорити годинами. Але Ваш округ, як на мене, трохи специфічний. Тут, на Поліссі, є одна проблема, на вирішення якої не виділиш кошти з «соцеконому» чи інших джерел. Це – пияцтво. Ви цю проблему бачите і чи якось їй протидієте?

Насправді, це – біда. Села спиваються, деградують. У деякі села в’їжджаєш, а люди йдуть чорні. Що найстрашніше – часто вже й жінки.

Я про це могла б Вам багато розповідати, бо я вже й праць начиталася. Це ж невипадково у Франка, Стефаника було описано, як споювали, як за горілку відбирали землю…

– Ви хочете сказати, що комусь вигідно, аби люди спивалися?

Безперечно. Взагалі неосвічене, здеградоване суспільство – це прекрасний інструмент для маніпуляції. Ми підготували законопроект про збільшення штрафів за продаж самогонки, але він не знайшов підтримки у профільному комітеті. Мені деякі колеги казати: «Ірино Мирославівно, Ви хочете боротися із крафтовими напоями? Це ж тренд, а ви хочете законом це обмежити». І я вкотре переконалася, що у чиємусь розумінні самогонка – це крафтовий напій у модному ресторані. А в мене на окрузі у селах від цього «добра» люди помирають.

Дехто вважає, що боротися із явищем самогоноваріння штрафами – це неправильно. А я іншого зараз не бачу механізму. Інколи від таких тупиків справді руки опускаються.

– Напевно, якщо вони не опускаються в інших нардепів, то тільки через те, що вони не йдуть так близько і так часто до людей… З усіх волинських нардепів Ви зі своїми виборцями бачитеся точно найчастіше.

Я не розглядаю варіанту не йти до людей чи йти рідше. Мене люди обирали. Підтримка на обох виборах була великою. У першому моєму скликанні це було 57%, а в другому – 49 % майже 39 тисяч голосів. І у другому турі була нелегка боротьба зі «Слугами», які тоді були якраз на своєму піку. Але волиняни все одно обрали мене. Не поважати своїх виборців не можна. Я мушу там бути і буду всю свою каденцію робити все, що в моїх силах.

– Ви трохи зачепили тему передвиборчої боротьби за мандат, сказали про вибори, які увінчалися для Вас успіхом. Але Ви ішли до парламенту тричі. І першого разу не вийшло, різниця з переможцем виборів Ігорем Лапіним була лише 28 голосів. Ви не сприйняли це як болісну поразку?

Відверто кажучи, мені було трохи прикро. Трохи – це м’яко кажучи. Бо, найперше, я це все розглядала не як особисту справу, а як колективну. Як людина, яка аналізує це все, я розуміла, які були важелі. Більше того, ми навіть знали, де були маніпуляції і де були крадені голоси. Суд же визнав це за перемогу, хоча голоси на спец дільницях не повинні були бути зараховані.

Але потім були зроблені уроки, і це мені додало сили.

Ми з Ігорем Петровичем (Палицею – ред.) обговорювали, як мені йти на 23-ій округ. Це було нереалістично з огляду на те, що я там не жила і не працювала. По-друге – це сільський округ, поліський. І тут – пані професорка, така вся містянка… Ігор Петрович тоді запитав: «А як Ви збираєтеся там перемагати?». Бо інше і не розглядалося. Я кажу: взую сандалі – і піду з хати в хату до людей. Так і зробила. Ми дуже багато об’їздили. За той короткий час в нас було 170 зустрічей. Я виїжджала о 5 ранку, поверталася вночі.

А щодо мого програшу і якщо глобально говорити про те, на що у нас часто «ведеться» електорат, то бачу у цьому великі небезпеки, які будуть і надалі. Бо люди не хочуть думати, аналізувати, вони некритичні у своєму виборі, часто-густо йдуть за красивою, популістичною картинкою. Я за те, аби кожен виборець мав можливість прийти до обраного ним народного депутата і сказати: «Відзвітуйся за кожне своє слово і за кожну дію». Я своїм виборцям таку можливість даю. І за партію кожен народний депутат має звітувати так само.

– Ви вважаєте партію, яку представляєте, і свою в ній роль гідними?

Це молода партія. Їй ще треба рости. Партійне будівництво – це дуже непроста річ. Бо зараз ідеології не працюють так, як хотілося б. Для мене ідеологія – це, насамперед, про національне. Можливо, у культурних масштабах я людина світу, але у всіх інших я патріотка з ухилом до націоналізму. Мене інколи питають, чому я інколи у цих питаннях впадаю у крайнощі. Тому, що ми на початку державотворення, ми ще не збудували своєї держави. Якщо у нас не буде фундаменту, на який ми у цьому процесі спираємося, ми не збудуємо держави. Коли ми збудуємо сильну держави, тоді ми можемо говорити, що національні концепти для нашої ідентичності вже зіграли свою ключову роль. А допоки у нас все не так однозначно і поки у нас такий сусід, як Росія , ми повинні цю ідеологічну складову з національною основою вважати за головне. А нього якраз і накладати економічні, політичні, інші питання. Мусимо не роз’єднувати ці речі, а з’єднувати. В синтезі це дасть основу.

Так само і коли ми говоримо про партію. Партія заради партії – це ні про що. Партія повинна виконувати своє призначення. Якщо ми зараз будуємо країну, в якій політичне життя – теж важливий елемент розвитку, то повинні розуміти, що партія повинна відігравати свою роль. Наша партія свою роль відіграє. Ми, народні депутати, зокрема і з Волині, цю позицію відстоюємо – і Ігор Палиця, і Ігор Гузь, і Степан Івахів.

До будинку заходить чоловік Ірини Констанкевич Микола Сорокопуд. «Коля, я тут із журналістами», – гукає йому Ірина Мирославівна з вітальні, поки він ще у коридорі. А нам пропонує випити кави на її кухні з вікном. Погоджуємося. Поки напій остигає, йдемо дивитися подвір’я. Насторожено чужих зустрічає пес породи кане-корсо.



– Як звати собаку? Маєте в господарстві ще якусь живність?

Це – наш Арчибальд, Арчі, наша любов. Він неймовірний добряк. Просто ще вас не бачив. Ніхто так не чекає мого повернення з Києва, як чоловік і Арчі. Арчі завжди дуже щиро реагує на мій приїзд. Його колись подарували мені на день народження. Маємо ще кішку, але вона кудись заховалася, зніяковіла, що хтось прийшов. Коли ми збудували будинок, її подарував Микола Жулинський, тому ми її назвали Проня Прокопівна Жулинська. Вона у нас дуже з характером. До того ж – вже у симпатичному віці.

– Ваше подвір’я – неймовірно зелене. Тут – і старі дерева, і молоді насадження. Хто це все створює і доглядає?

Нашому будинку вже 12 років. Ділянку ми колись купували вже з фундаментом й деякі дерева тут вже росли. Загалом же територію докуповували трьома чергами. Бо ми спочатку і не мріяли, що нам все це вдасться.



Оцю клумбу ми садили самі, їй вже років 11. От льох, його теж самі будували.

Маємо тут і дві грядки. Вони у нас насипні і зі ставочком. Таку концепцію грядок я підгледіла в ботанічному саду в Осло. Тут у нас – базилік, селера, огірки, помідори. Огірки я якраз вибрала вранці. Там за парканом – ще грядка. На ній посадили салат і туди виводимо гарбузи, цукіні, різні плетючки.



Гляньте, яка тут чорна черешня. Спробуйте, вона дуже солодка. А там (показує в інший бік саду – ред.) – ще одна, вже інша.

Це – дерево неймовірної краси, катальпа. Понюхайте, як пахне, хоч вже і відцвітає. А це – шовковиця пендула.

Наші друзі часто, коли приїжджають, дарують рослини на подвір’я. Мені от цього року знову подарували магнолію. Куми подарували ці всі півонії (показує – ред.), хтось привіз кущ бузку. Ці гортензії теж мені подарували на день народження.



Серед зелені на газоні – невеликий каркасний басейн. Ірина Мирославівна каже: не часто, та все ж іноді тут релаксує.

Повертаємося на кухню й продовжуємо розмову вже за кавою.

– Ваш холодильник – весь у магнітах. Вони нетипові, не, як часто буває, просто з назвами міст, де люди були.

Ці магніти здебільшого – з музеїв тих міст, у яких ми буваємо. Куди б не їхали, завжди йдемо у музей. Якби Ви тільки знали, скільки треба часу, щоб обійти музеї у Нью-Йорку. Я була вражена. Але найприкріше, що я там побачила: українські художники там подані не як українські художники. Україна не присутня ні у підписах, ні у розповідях.



До кави Ірина Констанкевич пропонує цукерки з бельгійського шоколаду й інжир. А ще ставить на стіл абрикоси.



– Знаю, що готувати Ви любите. Щоправда, не впевнена, що маєте час. Із цим хтось допомагає?

Готуємо із чоловіком самі. Прибирати чи доглядати територію двору лише інколи залучаємо когось. Кому виходить, хто є вдома, той і готує.



– Коронну страву маєте?

Ні, так одразу і не назву. Зараз готуємо так, аби швидко, смачно і не жирно. Ми, до речі, узагалі не їмо свинину. Бо вона жирна, тяжка. Та й взагалі м'ясо їмо нечасто. На грилі хіба щось інколи смажимо. Я люблю рибу. А зараз, в літній сезон, багато їмо овочів, фруктів, кабачки у різних варіаціях. Якщо хочете, можу вас пригостити тушкованою капустою з куркою, вчора приготувала.



– Свій кабінет у будинку у Вас є?

Так, ходімо покажу (проводить до кімнати на першому поверсі – ред.). Він невеличкий. Тут без ідеальних порядків, то вже пробачте. Робоча зона, все – на купу: і політика, і роботи студентів для перевірки, і література. От, готувалася до зустрічі із Забужко, перечитувала.



– У листопаді минулого року Ви хворіли на коронавірус. Можливо, встигли на карантині глянути трохи фільмів?

О, так. Ми з чоловіком хворіли на коронавірус одночасно. Для нас це були три медові коронавірусні тижні. Ми за той час передивилися багато фільмів, навіть серіалів. Ми усю «Корону» подивилися (біографічний історичний драматичний телесеріал про королеву Єлизавету – ред.). Хороший фільм-трилогія – «До сходу сонця», «Перед заходом сонця», «Перед північчю». Подивіться обов’язково.

– А є фільм, який на Вас вплинув найбільше? Один за усе життя.

Психологічно мене колись дуже зачепив фільм Параджанова «Тіні забутих предків». Сильнющий фільм. Він мене дуже подобається й досі і досі йде зі мною по життю. Я про нього і студентам говорю, і всім іншим. Фільми Довженка я передивилася, але сказати, що вони аж так у мені відгукуються, то ні.

Загалом зі світового кінематографу я дуже люблю французькі фільми, захоплююсь сюжетом, глибоким змістом.



– Стежу за Вами у фейсбуці і зі світлин помітила, що у Вас останнім часом змінився образ, стиль. Це сталося само собою чи свідомо змінювали?

Це, напевно, найперше через зачіску. Її мене спонукав змінити чоловік. Завів до свого перукаря і сказав: «Я йому довіряю і ти теж маєш довіритися. Він тебе бачить інакше». А якщо ти довіряєш чоловікові, то маєш довіряти і його перукареві (сміється – ред.). Чоловіки вирішили, що це має бути відкрите обличчя.

Щодо речей, то, можливо, й дійсно дещо стала одягатися інакше. Зараз це здебільшого – українські бренди. Карантин цьому сприяв. Через інтернет я не люблю речі замовляти. Українські дизайнери шиють зараз просто неймовірно красиві речі, які можна купити не за фантастичні гроші. Для себе обираю бренди «VONA», «ЕТЕР». Шоурум останнього – неподалік від моєї квартири в Києві. Я інколи, як повертаюся додому, до них заходжу, дівчата дають приміряти якусь річ і кажуть: «Це Ваше». Я спочатку дивлюсь і думаю – ну зовсім не моє, але потім розумію, що помилялася. Щиро зараз раджу купувати одяг українських дизайнерів. Не треба боятися змінюватися, відкривати обличчя. Не вік визначає стиль, а те, як ти себе сприймаєш загалом, і в одязі, який носиш.

Ірина Констанкевич поспішає в дорогу, у Любешів, тож завершуємо розмову й залишаємо дім, де живе сім'я, книги і мистецтво.


Спілкувалася Іванна РУДИШИН
Фото – Ігоря ДИНІ

Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Twitter та Instagram.