«Люблю кожен колосок»: розмова про 51 рік роботи серед пшеничного різноманіття. ФОТО

На її яскраво синій сукні – квіти кольору неба, а на столі – рожеві дрібні троянди. Стильна коротка зачіска без жодного натяку на сивину, акуратний легкий макіяж – у свої от-от сімдесят Іванна Василівна Тригоб’юк зачаровує неймовірною енергетикою і якимось особливим шармом.

Час, проведений у спілкуванні з нею, розкриває секрет: ця людина горить любов’ю до всього, що має, – своєї роботи, родини, землі, України! І ця любов – у очах, у розмові, у рухах, у всій Іванні Тригоб’юк.

Іванна Василівна, як кажуть її колеги, «агроном від Бога». Сама ж вона розповідає про себе дуже скромно. Усі до єдиного дні 51 року свого трудового життя вона присвятила одній справі. У її трудовій книжці – єдине за увесь час місце роботи – Волинська філія Українського інституту експертизи сортів рослин, що в селі Звиняче Горохівського району. У різні часи ця установа мала різні назви, але локація і місія Іванни Василівни тут залишалися незмінними. Сортовивчення. Цій справі Іванна Тригоб’юк присвятила життя.



Нині Іванна Василівна – завідувач відділу польових досліджень. Каже, до формулювання цієї посади досі не звикла, бо має її тільки останні декілька років, фактично ж і в душі вона – агроном. Відданий своїй роботі, своїй землі, вщерть наповнений істинною любов’ю до кожного колоска пшениці.



«Мабуть, вже маю моральне право назвати себе волинянкою»

На Волинь 19-річна Іванна тоді ще Тимків (дівоче прізвище – ред.) приїхала з Галицького району Івано-Франківської області у 1969 році. Сюди її відправили одразу після закінчення Рогатинського сільськогосподарського технікуму.

«Приїхала у Звиняче й питаю людей, де знайти сортодослідну станцію. А мені кажуть: «Отам на горбочку шукай». Дороги не було, погана тільки така, грунтова. Пам’ятаю, засмутилася тоді так, той горбочок шукаючи», – пригадує Іванна Василівна.

Зрештою, знайшла. Будинок, у якому тоді та й нині розміщена філія Українського інституту експертизи сортів рослин у Звинячому, розповідає жінка, був збудований приблизно у 1933 році чоловіком, який заробив гроші в Америці й звів для своєї сім’ї своєрідний маєток. Утім, згодом власника будинку назвали куркулем й вивезли в Сибір, а з часом приміщення перейшло у власність державної структури.



На той час, пригадує Іванна Василівна, завідувачем філії був Федір Павлович Філь. У Іванни Василівни, яка на Волині не знала на той час ще жодної людини, з’явилася тут коліжанка. Разом працювали, разом і жили. Спочатку, до речі, жили у тому ж приміщенні, де і працювали.

Нинішній робочий кабінет Іванни Василівни і її колег-агрономів був їй тоді за житло. Тож і через це має до нього нині особливі сентименти.

«Тут і склад дерев’яний був. Але там зберігали тільки сорти. А решту зерна віддавали в колгосп імені Кірова, на базі якого тоді була сортодільниця», – пригадує Іванна Василівна.

«Ні, не шкодую ні за тими роками, ні за «союзом», – додає, ніби прочитавши в моїх очах питання про ностальгію. – Тепер і фізично працювати легше, і досвіду більше, і Україну я люблю незалежну».



Свою долю, каже Іванна Василівна, на Волині знайшла у всіх найкращих сенсах цього слова. Через два роки після переїзду на Волинь вийшла заміж за хлопця із сусіднього зі Звинячим села. Із Петром Івановичем, який на той час був бригадиром тракторної бригади, поєднало поле. Тут і познайомилися. Він – із такої ж, як і вона, сім’ї хліборобів. Згодом побралися, звели свій будинок у Звинячому на новій вулиці, за млином.

«То зараз ми там вже майже всі у роках… А тоді то була, як казали, нова лінія, будувалися молоді сім’ї, у яких тільки-тільки все починалося», – тут ностальгія у голосі Іванни Василівни вже таки відчутна.

Сьогодні вони із чоловіком живуть самі. Мають двоє синів і п’ятеро внуків, один з них живе у Львові, ще один – у Німеччині.

«Майже все своє доросле життя я прожила на Волині, більш як пів століття. Мабуть, вже маю моральне право назвати себе волинянкою», – каже жінка.

Кабінетна розмова з Іванною Василівною приємна і цікава. Але, як тільки ми опинилися на полі, вкритому клаптиками різних сортів пшениці, жінка стала говорити більше, жвавіше. Десь вже й забулося повторене декілька разів до того скромне «Та що ж про мене розказувати?». Тут говорила не про себе, про пшеницю і свою роботу, спрямовану на вивчення її сортів. Розказувала Іванна Василівна багато і детально, то тут, то там акуратно беручи в руки колосся, що от-от достигне.



«Поле, на якому стоїмо, – це наукова сівозміна. Тут тільки досліди. Маємо ще вирівнювальні площі, вони вже більші. Загалом – 218 гектарів», – розповідає завідувач відділу польових досліджень. У її компетенції – дослідження саме пшениці.



Цьогоріч у Звинячому досліджують, зокрема, 195 сортів пшениці, 314 – кукурудзи, 89 – сої, 20 – гороху, 35 – ярого ячменю, 38 – озимого ячменю, 135 – озимого ріпаку і 7 – ярого ріпаку. Усі ці числа Іванна Василівна називає моментально і «на зубок».

Кожного сорту для дослідів на науковій сівозміні – по чотири ділянки на 25 квадратних метрів.

Ми йдемо доріжкою між клаптиків пшениці вздовж 450 метрів. Протягом цієї відстані сорти пшениці жодного разу не повторюються. Бо мають бути на віддалі один від одного.

«Нема для мене більшої краси, ніж поки колоситься ще зелена пшениця»


«Це – озима пшениця. Бачите, вона не вилущується, а у таких ніби мішечках. А це – пшениця-спельта. Вона має високу цінність через хороші якісні показники і відмінні смакові властивості. Але є момент: вона має високе стебло, тому часто вилягає і погано вимолочується», – каже Іванна Василівна, поки йдемо між сортів.



«Я найбільше люблю озиму пшеницю, – додає вже за мить. – Вона дає більший урожай, ніж яра. А ще – вона дуже гарна. Зараз мені на полі теж гарно, кожна пора гарна по-своєму. Але от саме момент колосіння… То магія, то дуже цікаво. Прийдеш – один сорт вже викосолився, а інший – ще ні. І ти чекаєш, приходиш, спостерігаєш. Нема для мене більшої краси, ніж поки колоситься ще зелена пшениця», – відчутно, що людина, яка віддала цьому полю все життя, говорить щиро і зі знанням справи.

«Помітно, що поле – то Ваше», – кажу, не стримавшись, очевидне.

Посміхнувшись, Іванна Василівна із задоволенням відповідає: «Так, тут я на своєму місці».

Директор Волинської філії Українського інституту експертизи сортів рослин Володимир Харчук, йдучи полем разом із нами, пояснює, звідки беруть і для чого у Звинячому досліджують сорти зернових і бобових культур:

«Коли автор вивів певний сорт, він підписує договір з Інститутом, сплачує визначену і передбачену договором суму, дає для досліджень зразки насіння на 1 сотку (по 25 квадратних метрів у 4-кратному повторенні). Вже тоді насіння приходить на дільницю. Тут його висівають протягом 2–4 років, щоб дослідити період сходження, кущення, дозрівання тощо. Дані, які ми отримуємо у результаті своїх досліджень, відправляємо на Київ. І так кожна область України. Тоді засідає вчена рада Інституту і порівнює показники, а вже після їхнього аналізу приймає рішення про внесення в Державний реєстр сортів рослин, придатних для поширення в Україні. Якщо сорт внесли у реєстр, то його автор отримує авторське свідоцтво і вже тоді дає насіння всім господарствам, які займаються насінництвом, для розмноження. За це автор сорту отримує роялті (винагорода за використання або за надання права на використання об’єкта права інтелектуальної власності – ред.).

Володимир Харчук зауважує, що головна місія Інституту та його філій – формування сортових ресурсів. А це – продовольча безпека держави.



Іванна Василівна ж продовжує, що дуже важливо правильно посіяти, зафіксувати усі фази росту і достигання, особливості, абсолютно усе до найменших деталей.

«Є методика, якої дотримуємося. За кожним спеціалістом закріплені певні культури. За мною – пшениця. У Каті – ячмінь ярий і озимий, у Наді – соя і озимий ріпак, у Василя – кукурудза», – каже Іванна Василівна про розподіл культур між нею та її колегами-агрономами Надією Букатою, Катериною Бенедисюк і Василем Прокопчуком. Окрім агрономів, над сортовивченням працюють також техніки.

У 2019 році Волинська філія Українського інституту експертизи сортів рослин випробувала 1022 сорти різних культур. А це – 4088 ділянок по 25 квадратних метрів. Кожну треба посіяти, доглянути, роздільно зібрати, про кожен сорт писати детальну звітну інформацію, проаналізувати і відправити до Києва.

Але нині, каже Іванна Василівна, працювати справді в радість. Робота не є надто виснажливою фізично, як колись, десятки років тому.

«Раніше, наприклад, жали серпом, а тепер є спеціальний комбайн «Сампо», який обмолочує ці площі. Тепер є сівалка «Клен», а колись ще сіяли кіньми. Мали тут коней й конюха.

Раніше ми розбивали ділянки за допомогою кілочків. Тобто якщо 195 сортів пшениці, то треба множити на 8. Ото стільки треба було тих кілочків поставити, а тоді сіяти. Зараз і фізично легше, і досвіду достатньо. Робота радує», – каже Іванна Тригоб’юк.



Усе це Іванна Василівна встигає розповідати, поки ідемо 450 метрами пшеничного різноманіття.

«Це безості сорти, а це – «вусаті». Вусаті більше осипаються, – продовжує. – Гляньте, яке зерно цього року гарно виповнене. Минулого року, якраз як був налив, дуже сильна спека була. А цього року йдуть дощі, зерно гарно наливається. Бачите, колосок вже похилився. То ознака того, що зерно вже виповнилося. От-от будемо збирати».



«Іванна Василівна – мозок наших дослідів»

Зрештою, 450 метрів пшеничного поля – позаду.

Поки йдемо до авто заступника директора Волинської філії УІЕСР Олександра Шевчука, з яким маємо їхати назад до контори, Іванна Василівна каже: «Доки тут, в полі, доти й відчуваю життя».



Поки їдемо, пригадує, що колись сортодослідних станцій на Волині було більше: і любешівська, і ковельська, і в Липинах, і в тодішніх Маяках.

«То тепер дороги всюди є, всюди можна доїхати. А колись на перевірки їздили, в Любешів треба було добратися, а дороги не було. Туди якоюсь машиною заїхали, а назад летіли кукурузником. Ой, як же страшно було. Ні, мені краще по землі ходити», – всміхається, пригадуючи.

Тепер на Волині так звані сортодослідні станції Волинської філії Українського інституту експертизи сортів рослин є лише у Звинячому і в селі Деревок Любешівського району. У Деревку досі вирощують різні сорти картоплі, випробовують на прихильність до умов Полісся сорти зернових, для прикладу, жита та тритикале (озима або яра злакова рослина, штучно створена селекціонерами схрещуванням жита з пшеницею – ред.).

Дорогою Олександр Шевчук і Володимир Харчук жартують, що не відпустять Іванну Василівну на пенсію доти, доки не йтимуть самі.



«Ви вже й так скільки директорів тут пережили», – жартує керівник філії Володимир Харчук.

«Раз, два три чотири, п’ять. Ви – шостий чи сьомий», – загинає пальці, пригадуючи, Іванна Василівна.

«Але наступних мені вже не треба. Зараз я дуже задоволена і керівництвом, і колективом загалом. Якби, може, з кимось іншим працювала і щось не так, давно вже б кинула», – то вже у наш бік каже жінка.

«Іванна Василівна – то мозок наших дослідів. Куди ми без неї», – продовжує розмову заступник директора філії.

Тим часом Володимир Костянтинович додає, що Іванна Василівна має ще підготувати серед колег надійну собі заміну. Не хочеться, каже, загубити те, що у багатьох моментах створювалося з нуля.

«Я часом питаю, що будуть робити, як щось не знатимуть. То кажуть: «Василівна, Вас будемо викликати», – відповідає сама агроном.



«Щоб всі були здорові і щоб погода на жнива була хороша»

Повертаємося до контори. Іванна Василівна гортає тут старі фотографії, продовжує ділитися спогадами. На полиці її кабінету, окрім стосів паперу, – зразки насіння.



Соя «Аннушка», «Лариса», горох «Царевич», пшениця «Командор» і «Себастьян»… Кожному сорту пшениці Іванна Василівна може дати коротку характеристику, про кожен сказати декілька слів.



«Про що мрієте?» – запитую на завершення розмови.

«Щоб всі були здорові і щоб погода була на жнива хороша. Я фанатка своєї роботи, люблю кожен колосок. Тому й мрії такі, приземлені», – відповідає Іванна Василівна.

Каже, то велике щастя знайти себе. На цьому моменті пригадує свого 10-річного онука:

«Раніше казав, що буде льотчиком, зараз каже, що стане айтішніком. Був момент, що дуже захоплювався різними павуками. А я думаю, що б він зрештою не обрав, аби тільки та справа стала улюбленою справою його життя. Як мені моя.

Знаєте, якось у неділю ішла до церкви. До храму мені треба було повертати наліво, а я повернула направо, як на роботу. У неділю. Аж сама засміялася. А потім собі іду і думаю: ну так, вже за 51 рік звичка, але якби я цю роботу не любила, то підсвідомо сюди не пішла б».

Вже прощаючись, Іванна Василівна бажає так само радіти кожному дню на своїй роботі, а ми – вітаємо з прийдешнім 70-річчям!



Текст – Іванни РУДИШИН
Фото – Ігоря ДИНІ

Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Twitter та Instagram.