«Обрав би цей шлях знов»: чоловік 50 років працює бляхарем на «Житлобуді-2»

«Якби я міг прожити життя заново, я б обрав те, що маю. Ту саму дружину, бо це – мій подарунок долі. Ту саму роботу, бо все життя роблю те, що люблю»…

Минуло вже декілька днів після розмови з Євгеном Петровичем Нищим, а ці його слова, що червоною лінією простягнулися крізь усю його розповідь, – досі в думках. «От би і у свої 76 з хвостиком так чітко усвідомлювати, що прожила саме своє життя, зайняла у світі саме своє місце», – думається навіть з якоюсь ноткою білої заздрості.

Євген Петрович – бляхар однієї з тепер найвідоміших будівельних компаній Волині «Житлобуд-2». Сам же він свою посаду називає «жестянщик». Каже, так звик. Та й, власне, не надає особливого значення тому, як називають його професію. Головне, каже, відчуває, що то – його.



Історія цього чоловіка на «Житлобуді-2» почалася ще пів століття тому. Її він нині розповідає нам у сучасному офісі компанії, що на вулиці Конякіна у Луцьку. Пригадує, рівно 50 років тому, 22 червня 1970 року, як тільки фірма набирала кадри, прийшов в її команду ще зовсім молодим хлопцем.


Євген Петрович розповідає, у той час компанія будувала лікарню, дитячий будинок і 16-квартирний будинок у Ківерцях. Тож деякий час чоловік працював і жив тут. Спочатку, каже, був оформлений зварювальником, виконував різні роботи, а потім став бляхарем.

«У 1972-му тодішній керівник компанії Кухарчук забрав мене сюди, в Луцьк. Каже: «Мне жестянщик нужен, а ты здесь сидишь, ни черта не делаешь и не признаешься». Така в мене була перша зустріч з керівником. Тоді я почав їздити до Луцька. Чекав, що отримаю квартиру. Дочекався. Спочатку були такі моменти, коли думав, що піду шукати кращої долі, та все ж лишався і от вже 50 років працюю», – пригадує Євген Петрович.


Чоловік зізнається: як прийшов з армії, спочатку дуже хотів шоферувати. Але у той же день, коли повернувся з війська, помер батько. Мама залишилася сама з сімома дітьми. Євген Петрович був одним з двох найстарших, тож розумів: найперше – треба допомогти матері, а не тратити час і гроші на навчання, щоб стати водієм.

«Правду кажучи, те бажання крутити кермо не давало мені спокою аж до 1983 року. Поки не купив свою першу машину. Тоді заспокоївся», – каже чоловік.

У свої 76 Євген Петрович досі кермує автівкою. Вправно та обережно. «Моє воно», – додає з посмішкою.


Разом із заступницею директора «Житлобуду-2» Романією Козачок, в кабінеті якої і спілкувалися, їдемо туди, де, як каже Євген Петрович, він почуває себе «у своїй тарілці» – на виробничу базу на Вишкові.



Тут – його цех з безліччю матеріалів, інструменту і виробів, вже готових стати частиною чогось масштабного – амбулаторії, школи чи дитсадка, які громада чекала багато років, або ж будинку, який стане для когось першою власною оселею.

«Отут і працюю», – проводить Євген Петрович до прохолодного просторого приміщення. – «Зараз от робимо відра на пожежні щити для своїх об’єктів. От такі кріплення для ринв теж», – бере один за одним до рук свої вироби. У компетенції Євгена Петровича – виготовлення вентиляційних елементів (колін, переходів, труб), витяжних шахт, деталей для водостічних систем із оцинкованого листа/нержавійки, виготовлення віконних відливів тощо.

В цеху у Євгена Петровича з’являється помітний вогник в очах. Тут він розказує щиро, швидко, багато… Бере до рук то одне, то інше, розповідає про те, яку роль така, здавалося б, дрібниця відіграватиме в успішному функціонуванні збудованого об’єкта. Втому від спекотного дня і свій вже поважний вік він ніби лишив там, в офісі на Конякіна…



«Це мій основний робочий інструмент – молоток і киянка. З того воно колись все і починалося. Зараз фірма іде вперед, є різні станки, які ріжуть, згинають. Але я звик багато чого робити вручну», – розповідає бляхар, демонструючи інвентар.



«На 33-му до приблизно 70% забудови я доклав свою руку»

«А пригадайте якийсь об’єкт у Луцьку чи в області, з яким у Вас якісь особливі спогади», – звертаюся до Євгена Петровича, поки триває «екскурсія» цехом.

Мить поміркувавши, Євген Петрович відповідає з помітною ностальгією в голосі: «Та за 50 років то вже стільки тих об’єктів було… Дуже добре я пам’ятаю будівництво готелю «Росія», нинішнього «Лучеська». Там була складна вентиляція, то довго нам прийшлося її будувати. А згодом ми там з будівельниками святкували Новий рік…

Ну але ж у мене по-своєму тут. Я не так, як муляр, наприклад, який працює безпосередньо на об’єкті. Для різних об’єктів вироби я роблю у цеху. Сьогодні – для одного, через тиждень – вже для іншого. Набридло довго робити одне – на трохи покинув і робиш інше. Тут собі робиш, а в голові уявляєш, як воно там працюватиме, як по ринві тектиме дощова вода чи який вигляд матимуть віконні відливи у вже збудованій школі чи лікарні».



Надворі біля приміщення цеху двоє молодих чоловіків рихтують витяжну шахту.



«То буде для школи в Башликах, яку зараз будуємо. Такі і на Забороль будемо робити», – підходить до нас завідувач виробничої бази № 2 «Житлобуду-2» Ігор Войчак. Каже, хлопці, які працюють над конструкцією, теж переймали досвід у Євгена Петровича.



«Він не одного навчив. Ми вдячні йому за переданий досвід», – додає керівник виробничої бази.

Поки спілкуємося, дізнаємося, що Євген Петрович деякі райони Луцька пам’ятає ще пусткою, на якій згодом «Житлобуд-2» спорудив житлові і інші будівлі.

«На 33-му мікрорайоні до приблизно 70% забудови я доклав свою руку», - каже Євген Петрович і додає, що причетний і до розбудови нового 55-го мікрорайону міста: «Дуже багато водозливів і вентиляції я робив для 27-ої школи. Хоча, знаєте, жодного дня не був на самому об’єкті. Мені креслення принесли, поклали, і я роблю».

Пропонуємо побачити роботу вже у готовому вигляді. Євген Петрович з радістю погоджується поїхати до школи №27, що на вулиці Липинського. Сідає у свою «Ладу» й рушає в дорогу. Ми – слідом за ним.

Вже на подвір’ї школи чоловік довго мовчки усе розглядає. Помітно, що він гордий з того, що доклав власні зусилля до будівництва єдиної за роки незалежності України школи у Луцьку. Гордий за фірму «Житлобуд-2», якій попри труднощі це було під силу, гордий, що працює саме тут.



Поки йдемо подвір’ям, Євген Петрович розмірковує над тим, що вчитися – треба: «В моїй професії, наприклад, важливо знати креслення. Треба було в школу ходити, а не поза школою (сміється – ред.). У мене, правда, тільки 7 класів освіти, тоді 8 ще і не було. Креслення – тут головне. Воно в семирічках було, але того мало. Вчитися я не дуже хотів і не мав змоги. Моє завдання було закінчити школу і допомогти матері, тому в 16 років я вже працював. Крім того, табличку множення треба добре знати бляхареві. ЇЇ приходиться застосовувати щодня. Я знаю, як то кажуть, «на зубок», а от молодь сидить з калькулятором».



Син пішов стопами батька

Біля школи Євген Петрович роздивляється водозливи, віконні відливи, підіймає голову, щоб побачити витяжні шахти, пильно роздивляється інші вироби, добру частину з яких зробив власноруч.

«Найважче – робити переходи для вентиляції. Там різні діаметри, різні форми. Важливо все правильно прорахувати, бо можна зіпсувати багато бляхи», – каже Євген Петрович. Він впевнений, будь-яка робота – почесна і важлива, тож треба робити її відповідально та з душею. А це можливо, тільки якщо любиш те, що робиш.



«Як не любиш, треба кидати цю справу. Я свою роботу люблю, тому віддав їй усе життя», – Євген Петрович каже, що не мав тут золотих гір, але не тільки у грошах щастя. Натомість, додає, молодь нині хоче усе й одразу, тому мало хто хоче опановувати таку професію, як бляхар.

Нині Євген Петрович з дружиною живуть у будинку, який у 1979 збудував «Житлобуд-2».

Одружився, пригадує, ще до армії. Кохана ж вже у статусі дружини чекала його звідти 3 роки і три місяці:

«Жодного дня, жодної хвилини я не пошкодував, що одружився так рано. На момент одруження мені було 20, а дружині не було й 18. Але вже давно ми відгуляли золоте весілля, у вересні у нас буде 56 років подружнього життя. Я ніколи її не образив, ніколи ми не сварилися. Моя дружина – це подарунок долі мені на все життя».

Дорогою від центрального входу школи назад до автомобіля Євген Петрович розповідає, що і його син став бляхарем.



«Колись син деякий час працював тут зі мною. Потім чомусь не хотів він бути «жестянщиком», хотів стати далекобійником. Я сказав: роби, як знаєш. Але не забувай, що як будеш біля мене, то я завжди покажу і розкажу. Зрештою, через деякий час син став бляхарем на іншій фірмі. А дочка, до речі, живе у Нетішині Хмельницької області й обрала професію, схожу, як колись у дружини. Якось у нас вийшло так у сім’ї. Ніхто над тим і не задумувався», – каже чоловік.

«Якщо колектив не підтримує – треба шукати інше місце»

Заступник директора компанії Романія Козачок, яка, до слова, теж працює у «Житлобуді-2» вже понад 30 років, таких людей, як Євген Петрович Нищий називає фундаментом компанії і запорукою її успішної роботи.

«Коли я тільки прийшла на роботу, то теж набиралася досвіду від тих старших людей, які тут були. А далі вже його естафетою передаємо ми. У нас є різні покоління. Як в будівництві, є фундамент, є стіни, є дах. Це – основа, яка наповнюється усім іншим і формує потужний колектив. Фундамент у будівництві – ключове. У будівельній компанії ключове – це люди, які є цим фундаментом. Молодь нерідко приходить і йде, бо шукає легкого хліба, а наша робота – нелегка, але гартує і може справді стати справою життя», – резюмує Романія Козачок.



На завершення розмови Євген Петрович бажає нам теж прожити життя «на своєму місці» й відчувати повагу і підтримку колективу.

«Без відчуття, що ти працюєш у команді, не може бути вдалою робота. Якщо колектив тебе не буде підтримувати – потрібно відразу шукати собі місце і йти. Я живу з колективом дружно. Особливо з тими, хто працює тут теж доволі давно. Нам є що згадати і про що поговорити. Тут є мої хороші друзі. Тут є керівництво, яке дбає про колектив», – з помітною щирістю каже чоловік, що пропрацював на «Житлобуді-2» пів століття.

Євген Петрович додає: він би ще працював і працював. Гнув би бляху, робив би деталі, вчив би нових людей… Якби міг, обрав би цей шлях знову. Та вік бере своє. «Вік дає про себе знати. Буду іти… Сподіваюся, для когось моє місце тут теж стане щасливим».



Текст – Іванни РУДИШИН
Фото – Ігоря ДИНІ

Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Twitter та Instagram.