39 годин в дорозі: як дівчина з Волині пішки прийшла зі Львова додому

Під час карантину багатьом з нас дуже важко всидіти в хаті. Хтось бігає марафони навколо будинку, хтось гуляє з усіма сусідськими псами, хтось хапається за велосипед, хтось ходить в найбільш віддалений від дому магазин.

А Вікторія Романчук, мандрівна художниця, учасниця Революції Гідності, ківерчанка, яка зараз живе у Львові, вирішила пройтись пішки додому. Шляхом довжиною 164 кілометри. Потрапляла в піщану бурю, промокала під дощами, проходила блокпости, зупинялась у незнайомців. Як це було і про що вона думала? - йдеться у інтерв’ю «Район.Ківерці».

– Розкажи як тобі вперше прийшла в голову думка про цю дорогу?

– Насправді, вона прийшла в голову не мені. А я – людина дуже рухома, ходяча, мені складно сидіти на одному місці. Тобто постійно має бути довкола якийсь рух. І він не завжди відповідає простору. В певний момент карантину я зрозуміла, що в мене дуже багато часу. Але немає внутрішнього запалу щось робити. Немає якоїсь такої теми, яка б мені дуже боліла.

І мені пише друг з Луцька, що хоче побачитись. Я кажу: «О, приходь до мене у Львів». Він ніби погодився. І ніби ми мали вертатись разом на Волинь на Великдень, але в нього з'явились якісь сімейні обставини. І він сказав, що не може, пропонував якось іншим разом. Ну, але якщо вже я внутрішньо собі погодила, що йду, як так, що я не піду? І я вирішила це зробити.

– І це класно!

– Мені здається, більше тривоги… Ні, мені навіть не здається, значно більше тривоги в мене викликала підготовка до цього всього, ніж сам похід. Бо десь за п’ять днів до того деякі мої друзі вже знали про цей мій намір – 36 годин дороги нон-стоп – і всіляко намагалися втримати мене вдома. Починаючи від: «Давай, я прийду і ми подивимося з тобою фільми, тільки от нікуди сьогодні не йди», закінчуючи тим, що колеги закрили мене в кімнаті. Просто сиділа з ними півтори години, і вони мене залякували тим, що це НЕМОЖЛИВО (вони ж не знали, що так мене ще більше спонукають іти). Казали, мене заберуть на першому ж блокпосту. Це ж карантин, це небезпечно. Місцеві жителі дуже злі, вони заколють мене вилами. Мене вкраде далекобійник, зґвалтує, лишить десь в канаві. Мене покусають собаки… Вони просто часно мене сварять, але зважаючи на мою вдачу, це єдиний мій захист і надійна підтримка (посміхається – авт.).

І за два дні до дороги я була така налякана, що взагалі боялась виходити на вулицю. А найбільш рушійним важелем впливу була директорка нашого театру: «Віка, якщо ти підеш, то ми подзвонимо директорці». І в результаті, коли вони дізналися, що я маю йти, подзвонили їй.

– А директорка?

– А вона дзвонить мені. Я думаю: ну все… Ми з нею поговорили. І вона мене відпустила. Це було не стільки відкриття для мене, скільки шок для колег. Рішення директорки було би просто, ну знаєш, залізним приводом лишитися у Львові, бо це ж навіть не обговорювалося, а вона взяла і мене відпустила. Я так думаю: «О, прекрасно».

– І прекрасно ж.

– Так. І всі ці 5 днів я вела собі такий щоденник: що зі мною відбувається, чому я наважилася на цю дорогу і що вона має мені принести. Спочатку хотілося шукати якийсь соціальний контекст на час карантину. І це мало б якось впливати на людей. Але я зрозуміла, що моя затія настільки безумна, що вона, в принципі, ніяк не може впливати на людей, окрім почуття «Боже, шо вона робить».

В ході всіх роздумів я зрозуміла, що це не має ніякого соціального підтексту, і це не вирішує якоїсь проблеми, це просто моє внутрішнє, і мені це конче потрібно для того, щоб зрозуміти себе. І от головна мета мого походу: просто 36 (у мене вийшло 39) годин тотальної ізоляції від людей. Я контактувала кілька разів, коли зупинилась сушитися від зливи в дорозі. Я познайомилась з однією сім’єю. Тоді вже наговорилася просто неймовірно. Але без музики, без плеєра, без нічого, мені просто важливо було бути на самоті з собою. В цей карантин, я вважаю, багатьом людям це треба робити, коли ти розумієш, що в тебе є лише ти, і знайти цю гармонію спочатку в собі. Це просто прекрасний час, щоб нарешті розібратися зі своїми принципами і цілями на майбутнє. Ця дорога мені була таким Шляхом.

– А ти проходила блокпости? Тебе зупиняли?

– О, я дуже з того тішилася. За Львовом немає блокпостів. Від слова «зовсім». Найближчий блокпост в Радехові. Я дійшла до нього десь годині в 12 ночі. На той час пройшла вже, мені здається, два кола пекла. Почалась страшна злива, мій дощовик промок. Вже і все, що було під ним, намокло. Бо мене поливали водою всі фури, які проїжджали повз.

І ось я вночі заходжу на цей блокпост, дивлюся на полісменів, і кажу: «Вам потрібні мої документи?» А вони на мене такі: «Ой. Ти хто? Йди собі на здоров'я», знаєш. Волинські зустріли мене ще більш епічно. Вони, такі щокатенькі, дуже мило спали в машині. Я вже вирішила їх навіть просто не будити. Бо це було дуже мило. А біля Луцька – то теж спокійно. Вони не реагують. Вони ж не знають, що я тут іду з сусідньої області.

– Отак чуму і розповсюджували, знаєш?

– Да-да. Можливо десь так воно і виглядало. Єдине, що мене в блокпостах тішило, це коли я проїжджала повз на велосипеді, вони (полісмени) усміхались. Мені так подобалось їм усміхатися. Знаєш, додавало гарного настрою на день. Це була гарна місія.

– А ще розкажи, як ти знайшла родину, в якої зупинилась?

– О, це було все як завжди: друзі через друзів через друзів через друзів. Я просто, поки йшла, мала в телеграмі чатик для друзів, в який постійно мусила кидати маячок, чи я йду, рухаюсь по карті, все добре. І якісь там життєві історії, що траплялися на ходу, шматки щоденника. Вони постійно бачили, де я є. І десь вночі мені дзвонить друг, говорить: «Віка, ти лишаєшся ночувати в Журавниках». Відповідаю, що я не буду ночувати. На що він: «Пізно, вони вже варять кашу, вибач».

– Що зробиш, немає вибору, каша це святе.

– Але, це насправді мене дуже врятувало тоді. Дві години зупинки. Бо до того часу, крім того, що я промокла до нитки, разрядилося абсолютно все. І я вже відчувала, що десь на межі зриву. Бо думала, що помру десь на кілометрах 60, а це було 100. І тому ці дві години мене просто реально врятували там на дорозі. Я неймовірно вдячна своїм друзям. Особливо після тієї піщаної бурі зі смерчем, яка застала мене в полі. Вони всі мобілізувалися і казали: «Ми тебе заберемо. Вже. Вже тебе забираємо, все добре, просто лишайся там, скажи куди під`їхати».

Журавники – це на початку Волинської області. Там ще гарний є костел в стилі неоготик. Дуже красивий. Їх таких два всього на всю Україну.

– Тепер треба їхати.

– Поїхали, там дуже гарно. Туди можемо і пішки дійти.

– Так, я зрозуміла. Це сотий кілометр у тебе був, так? І потім ти зупинилась всього на дві години, не на ніч?

– Десь дві, можливо до трьох, щось таке. Мені не хотілося спати, я лягла і думала, ну може поспати. Але в мене просто, знаєш, дуже багато емоцій. І, з одного боку, це фізична перевтома, така тотальна. А психологічно – просто хотілося з ними говорити і розповідати все, що в мене відбувається в житті. І не дуже хотілося тоді вже спати, я була рада, що просто жива.

– А куди ти йшла? Ти ж не в Луцьк йшла?

– До Ківерців. Це ще за 13 км від знака «Луцьк». Перші 10-13 км, вони були так: ах, навіть водичку пити не буду. А останні… На той час, я вже 5 км, як порозтягувала собі зв'язки на ногах, обох. Для мене кожен крок був просто таким неймовірно важким… Але воно того вартувало.

– Скільки ти відновлювалась?

– Повноцінний день. А потім зрозуміла: мені болять ноги, я не можу ходити, але є велосипед. І поїхала ще на відстань десь до 30 км по місцевих селах фотографувати архітектуру, дивитися на озера. Ця дорога дала мені такий заряд, що просто хотілося рухатись, дивитися на все, говорити з людьми, з усіма, багато.

– Давай, поговоримо про мистецтво. Що для тебе, як художниці, цей шлях?

– О, це ще на пів години інтерв'ю. Бо, насправді, ця моя дорога, вона дійсно була мистецьким проектом. Я планую його подавати до Корсаків, вони зараз роблять дуже класну ініціативу, називається «Імунітет», де кожен митець представляє одну роботу, зроблену за карантин. Під час цієї дороги я фотографувала кожен свій пройдений кілометр. Але фотографувала не те, що мене оточувало: ліси, дерева, села, людей, які траплялися і машини. Я фотографувала той ґрунт, той асфальт, каміння, яке було в мене під ногами. І небо, яке було в той момент над головою. Це такий проект про баланс. Бо насправді, на якомусь кілометрі, ти абсолютно не дивишся на все, що відбувається навколо тебе, бо ти такий змучений, що ти бачиш просто землю і просто йдеш на автоматі. І дуже часто ми це робимо в житті. Коли нам дуже незручно, або надто добре в якомусь середовищі, ми не бачимо, що відбувається навколо. Ми просто живемо цим своїм розкладом, цими своїми такими невеличкими кроками, і дуже рідко коли дивимося на людей, які поруч, на те, що біля нас відбувається і, тим більше, дуже рідко дивимося на небо. Тому, кожні тисячу метрів, це такі зусилля були над собою: зупинитися і подивитися, що відбувається в тебе над головою, де ти знаходишся, усвідомити себе такою якоюсь проміжною ланкою між небом і землею. І це було про пошук своєї ідентичності і свого місця в світі.

На початку шляху – піднесення: ти згадуєш всіх людей, які були поруч з тобою і вплинули на це рішення. Навіть десь підсвідомо, через всі свої досвіди. І чому ти зараз це робиш. І навіщо воно взагалі тобі потрібно, люди ж якось живуть без цього. А наприкінці дороги – ти вже не думаєш про це, але, від такого піднесення, ти падаєш в цю яму автоматичної роботи. І коли, нарешті, доходиш до пункту призначення - це просто такий внутрішній феєрверк емоцій. Ти відчуваєш, як відпустила: все, що тобі десь боліло, всі якісь свої клопоти, всі ці проблеми і параної суспільні, – воно відійшло десь далеко на задній план і ти наповнилася чимось новим, і ти змінилася. За короткий період часу, але це дуже глибока зміна.

І воно того вартує.

Розмовляла Катерина РУБАН

Фото – із особистого архіву Вікторії РОМАНЧУК

Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Twitter та Instagram.