Володимир Бондар: «Коли вперше вийшли на майдан, помічали людей на дахах: напевно, це були снайпери»

Володимир Бондар, поза сумнівом, один із найактивніших творців Помаранчевої революції на Волині. У далекому тепер 2004-му 35-річний політик очолював штаб кандидата у президенти Віктора Ющенка. За Бондарем стежили, йому погрожували, ба навіть підпалювали його квартиру. Але тодішній владі таки не вдалося перемогти помаранчевих. У нагороду за відданість Ющенко зробив Бондаря губернатором Волині. Це вже пізніше помаранчеві лідери розчарували своїх прихильників, розсварившись та не виконавши полум’яних обіцянок.

Про неспокійну осінь 2004-го напередодні восьмої річниці Помаранчевої революції ми поговорили з Володимиром Бондарем.

– Ви були керівником виборчого штабу Віктора Ющенка на Волині. Пригадайте, якою була та виборча кампанія?

– Такі питання спонукають до думки, що з тих часів уже багато чого змінилося в суспільній свідомості. І це, напевно, нормально. Ми живемо сьогочасними проблемами й потроху забуваємо те, що відбувалося тоді. А тоді була справжня боротьба. І хай якою складною здається нинішня ситуація, вона не є більш напруженою за ту, що її мали 2004 року.

А тоді було все. Наприклад, захоплення підприємств, зокрема Луцького автомобільного заводу. Коли ми приходили на підприємство, нас не пускали силою, не пускали правоохоронні органи, а саме податкову міліцію, яка його брала штурмом. Гадаю, лучани пам’ятають, як ще тривалий час на заводі висів адресований податківцям банер, що це 37-й рік.

Були переслідування і побиття активістів штабу. Були силові спроби розв’язати проблеми, пов’язані з виборами. Били й затримували тих, хто клеїв листівки, агітаторів. Багатьом членам штабу погрожували. Були підпали. Зокрема, в Євгена Івановича Кирильчука згоріла дача. А мені підпалили квартиру. Ситуація складалася доволі драматично.

Але були і зовсім інші речі. Пригадую, як людина кинулась на скриньку з бюлетенями, коли дізналася, що вона замінована. Обняла скриньку і сказала, що не віддасть її ні міліції, ні комусь іншому. Я бачив, як люди захищали результати виборів.

– Ви були впевнені ще до першого туру, що Ющенко виграє вибори?

– Ми всі працювали на перемогу. Ми бачили готовність людей голосувати за нашого кандидата, за серйозні зміни. Ця готовність витала у повітрі, й очікувати іншого результату просто не мали права. Але ніхто не планував, що буде третій тур, протести. Всі вірили, що як написано в законі про вибори, у Конституції, так і буде. І ми очікували, що затвердять той результат, з яким вони завершаться.

– Який рейтинг мав Ющенко на Волині?

– Тоді 90-відсотковий бар’єр подолали чотири західні області. На Волині Ющенко мав приблизно 92 відсотки, якщо я не помиляюсь. Уже згодом на парламентських виборах політичні сили, які були вихідцями із помаранчевих, набирали сумарно таку саму кількість голосів виборців. Але після кожних наступних виборів активність виборців зменшувалася. Це означає, що люди розчаровувались у політиці й у політиках.

– А як і коли ви познайомилися з Ющенком?

– Під час його першого приїзду на Волинь як уже не прем’єр-міністра, а керівника тоді ще блоку «Наша Україна». Була зустріч Віктора Андрійовича і на автомобільному заводі, і у фермера Богдана Степановича Пруса. От тоді й познайомився з ним. Хоча я і мої політичні колеги давно придивлялися до кандидатури Ющенка. Ще на попередніх виборах партія «Реформи і порядок» запропонувала Вікторові Ющенку піти у президенти, але він відмовився.

– Чому саме вас призначили керівником штабу, зробивши згодом, по суті, лідером Помаранчевої революції на Волині? Ви кажете, що вас хтось рекомендував. Хто саме?

– Вибирали з представників політичних партій, які на ту пору входили до блоку «Наша Україна». Кожного кандидата запрошували на співбесіду. Чому вибрали саме мене? Про це треба запитати в тодішніх керівників. Серед тих, хто ухвалював такі рішення, був і Петро Порошенко. Але вирішував не тільки він. Пропозиції були від різних політичних організацій.

– Перед виборами на Волинь приїздив і сам Віктор Ющенко, а згодом і Юлія Тимошенко. З нею як і коли познайомилися?

– Під час одного з її приїздів, коли була утворена коаліція «Сила народу», розподіляли відповідальність між політичними силами, які входили до цієї коаліції, на рівні областей. Волинь дісталася Юлії Володимирівні Тимошенко. Тоді до нас приїздила і Тимошенко, і Турчинов. Керівник штабу, звісно, мав з ними розмову. Власне так і познайомилися.

Тоді було ухвалено рішення не міняти мене як керівника. Я не знаю чому, якщо чесно. І тоді я залишився керувати штабом. У підсумку ми досягли серйозного результату.

Із Юлією Володимирівною, як і з Олександром Турчиновим, спілкувалися практично в режимі он-лайн. З Турчиновим частіше, бо Юлія Володимирівна вже тоді була активним політиком – багато їздила, зустрічалася з людьми, а після отруєння Ющенка взагалі грала першу скрипку. Але ми часто спілкувалися, власне, і через те, що наша область була у сфері відповідальності саме Юлії Тимошенко.

«НАЙБІЛЬШЕ ТРИВОЖИЛО: А ЧИ ВИЙДУТЬ ЛЮДИ НА МАЙДАН?»

– Пам’ятаєте той момент, коли ви зрозуміли, що в Україні буде революція?

– Це сталося ще до початку Помаранчевої революції у Києві, в парламенті. Було дуже знаково спостерігати за киянами, як вони сприймають ідею революції. Ефекту помаранчевої стрічки в Києві досягли за кілька днів. Спершу це були одиниці, а потім десятки і сотні людей. Відтак Київ став помаранчевим. До речі, в Луцьку цього не було, і мене дуже бентежив цей факт. Але минуло ще кілька днів – і Луцьк, як і решта українських міст, загорівся помаранчевим кольором. Я не знав, як і що буде далі, але розумів і відчував: це стане яскравою подією.

– Пригадайте перший день революції на Волині. Де ви тоді були, що робили?

– Я був у Луцьку, де ще тривав підрахунок голосів. Коли оголосили результати і стало зрозуміло, що вибори фальсифіковано, ми відразу закликали людей мітингувати.

Першими на майдан вийшли я, Володимир Георгійович Карпук і Богдан Павлович Шиба. Ми пройшли від офісу на Ковельській до Театрального, і там утрьох простояли хвилин зо двадцять. Це були, мабуть, найдраматичніші хвилини Помаранчевої революції. Ми бачили, як біля нас збираються представники правоохоронних органів. Ми розуміли їхні наміри, адже вони були одягнені у спеціальні обладунки. Ми помічали людей на дахах і здогадувалися, що це, напевно, снайпери.

Але найстрашніше було не це. Найстрашнішим був сумнів: а чи вийдуть люди? Але минає не більш як 20 хвилин, і до нас починають підходити люди. А вже за годину майдан був заповнений. Тоді ми зрозуміли: це початок великої події, можливо, й революції. У той момент ніхто не думав про революцію, навіть слова такого не вимовляв, але кожен усвідомлював: буде масова акція непокори.

– У ті перші революційні дні помаранчеві взяли штурмом ОДА та міську раду. Все вирішувалося на місці чи ви таки заздалегідь домовлялися з тими, хто був тоді при владі?

– Знаєте, ми не мали конкретного плану дій. Київ формував свій Майдан, а ми мали завдання допомагати всім охочим волинянам дістатися до столиці. Керівникам обласних штабів заборонили їхати до Києва, тому що треба було контролювати ситуацію на місцях. Тоді ми створили Комітет опору диктатурі, до якого увійшли представники політичних партій, громадських організацій. І всі рішення намагалися ухвалювати на його засіданнях.

Була потреба, не тільки бажання, обмежити вплив тих людей, які допустили фальсифікації. Я маю на увазі посадовців обласної адміністрації. Ми вважали, що варто символічно передати владу народу. У який спосіб це можна було зробити? Та просто: піти до представників обласної влади і попросити залишити свої кабінети. І все. Отака нехитра була задумка.

Люди цього теж хотіли, тому ми й пішли, так би мовити, штурмом. Єдине, за що переживали, – щоб не було провокацій, щоб не було радикальних дій, бо гарячих голів вистачало. В обласній адміністрації нас зустрів спецпідрозділ «Беркут». Звісно, в облдержадміністрацію зайшли не всі – тоді весь Київський майдан був заповнений людьми, мабуть, тисяч сорок прийшло. Ми зайшли в кабінети керівників області з вимогою скласти присягу на вірність народному президентові. Зрозуміло, що всі відмовились. Відтак ми оголосили, що вони більше не мають права ухвалювати владні рішення, що ми від імені народу звільняємо їх із посад. Це була, напевно, незаконна дія. Але вона була потрібна людям.

– Відомо, що тодішній губернатор Анатолій Француз просто втік з області. Чому і куди? Як би ви вчинили на його місці?

– Ми бачили, як виїжджав його автомобіль. Я не знаю, хто в ньому був і коли саме губернатор покинув область. Ми цього не знаємо, бо не бачили Француза. Тоді замість нього працювали заступники. Але ми створили такі умови, що працювати їм було складно. Вони вже просто чекали тих, кого буде офіційно призначено на їхні посади, щоб передати свої повноваження. А голова адміністрації у цих подіях участі не брав.

– Чи була небезпека, що проти людей, які вимагали від ОДА та міськради визнати вибори недійсними, застосують силу?

– Небезпека силового варіанта, звичайно, була. Коли зайшли в обласну адміністрацію, нас зустрів загін «Беркута». Ми просто перелазили через цей кордон. Я не знаю, що було б, якби офіцер ухвалив рішення застосувати силу.

Пам’ятаю ще один момент. Коли з Луцька, з районів від’їжджали перші автобуси до Києва, правоохоронці перепиняли всіх на Рівненській, на виїзді з Луцька. Ми тоді зустрілися з полковником, який був за це відповідальний. Наша розмова була коротка. Я сказав: «Ці люди додому вже не повернуться, вони готові власноруч розблоковувати дорогу, перевертати ваші автомобілі. Іншого виходу нема». Ми подивилися один одному в очі й зрозуміли серйозність намірів кожного.

Зрештою, полковник дав команду дозволити проїзд, і величезна колона волинян рушила на Київ. Ми провели її до межі з Рівненською областю. Далі на її шляху було ще шість таких перепон. Перегороджували навіть КамАЗами з піском та щебенем. Люди виходили з автобусів, розбирали їх, розсовували. На щастя, всім вистачило розуму діяти так, щоб не пролилася кров. Ми робили те, що нам треба було робити, а міліція – те, що вважала за потрібне.

– Під час виборчої кампанії й самої революції ви якось дбали про особисту безпеку і безпеку своєї сім’ї?

– Приблизно протягом трьох тижнів за мною їздили якісь автомобілі, очевидно, слідкували. Були і погрози, пов’язані, зокрема, із сім’єю. Ми намагалися в одному місці не ночувати. Дружина не ходила на роботу, дочка не відвідувала школу. Так дійсно було. І, на жаль, не один місяць. Навіть нині про це згадувати страшно. Але я дуже дякую своїм рідним за те, що вони витримали й поставилися з розумінням до цього всього.

Та небезпека загрожувала не тільки мені та моїй родині, а й працівникам штабу. Ми знаємо, що були сценарії захоплення штабу, побиття людей. Навіть маючи вартових та охоронців, годі було протистояти добре організованій державній структурі. Хоча чимало людей із органів інкогніто повідомляли нам про те, що відбувається. Був складний час. На нас, на наші сім’ї чинився дуже великий психологічний тиск.

– Зрозуміло, що революційні події виснажували. Найбільші активісти не мали часу, щоб поїсти, помитися, виспатись. Ви встигали? Революція на ваше здоров’я вплинула?

– Звісно, нічого не проходить безслідно. Коли ти в запалі, то на певні речі не звертаєш уваги. Ведеться робота, ухвалюються рішення. Графік інтенсивний. Дійсно, ми не мали часу на те, щоб спокійно поїсти, часто доводилося працювати цілодобово. Ми ж не були професійними революціонерами. Ми на ходу вчилися ухвалювати складні рішення.

– Хто давав гроші на кампанію? Як дорого вона обійшлася? Хто з місцевих бізнесменів найбільше фінансово підтримував волинський Майдан?

– Ми не підбивали суми. Давали гроші дуже багато людей. Бюджетні організації жертвували кошти. Люди приходили самі, щось приносили в натуральній формі – і одяг, і харчування. Давали цілі фірми.

Це був величезний рух. Ми спочатку облікували це. Розподіляли для тих людей, які в нас стояли, які їхали на Майдан, частину коштів передавали в Київ.

Хочу ще раз наголосити на тому, що ми до цього не готувалися, в нас не було скарбників, бухгалтерів. Ми просто обирали людей з громади, довіряли їм. Вони звітували. Довіряли їм. Як ви розумієте, професійного обліку в нас не було.

«ЗАРАЗ НЕ ПІШОВ БИ ДО ЮЩЕНКА НА ДЕРЖАВНУ ЧИ ПОЛІТИЧНУ РОБОТУ»

– Ви ще під час Помаранчевої революції знали, що будете губернатором?

– Ні, штаб мав іншу кандидатуру, хоча думки були різні. Було звернення нашого Комітету до президента Віктора Ющенка призначити мене головою адміністрації, але його підтримали не всі учасники. Відверто скажу, що навіть мене таке звернення заскочило, бо спочатку розмови велися про інші кандидатури. Був довгий процес узгодження кандидатів, були політичні партії, які мали свої кандидатури на різні посади, зокрема й на цю. І це стало результатом якогось компромісного рішення, яке було ухвалено в пакеті.

– Кого ще могли призначити замість вас на посаду голови Волинської ОДА?

– Ну, замість мене і призначили свого часу. А тоді були різні думки. Я не хотів би це коментувати. Думаю, це не є секретна інформація.

– Активно обговорювали в той час кандидатуру Бориса Загреви. Це відповідає дійсності?

– Відповідає.

– Тепер, через вісім років, ви спілкуєтеся і товаришуєте з усіма, що тоді були вашими соратниками?

– Не бачу причин з ними не спілкуватися. Чиясь позиція виявилася на той час сильнішою. Це не є підставою псувати стосунки. Працювати можна на будь-яких посадах. Якщо людина хоче виявити себе, реалізувати, то таких можливостей на сьогодні багато.

– Ваші політичні погляди змінилися через ці вісім років?

– Важко дати відповідь на це запитання з огляду на те, що змінилася політична палітра. Змінилися люди, змінився ти сам. Сказати, що залишився таким, яким був 10 років тому, навряд чи можна. Чи змінилися ідеї, в які я вірив? По суті, ні. Чи дивлюсь я по-іншому на людей, які були зі мною в той час? Вимоги до цих людей залишаються практично тими самими. Чи відповідають ці люди вимогам? Напевно, ні. Люди пройшли через низку випробувань. Хтось упорався з ними, хтось – ні. Звісно, відбулася зміна в підходах, в оцінках людей. Щось переоцінив. Але в жодному разі не переоцінилися засадничі принципи, ідеологічне бачення, цінності, які були тоді.

– Вам імпонує сьогоднішній Віктор Ющенко? Чому ви тепер не з ним?

– Сьогодні тільки лінивий не критикує Ющенка. Вважаю, що Віктор Андрійович припустився багатьох помилок у своїй роботі. Але я не буду його критикувати, хоч це робити надто просто сьогодні. Вважаю, що набагато складніше було ухвалювати рішення, які ми погоджували з ним тоді, коли він був президентом, відстоювати ці рішення.

До речі, критики тоді небагато було. Особливо з боку тих, хто наділений владою. Я мало пам’ятаю таких людей із середовища Ющенка, хто виступав би й критикував його. Сьогодні чимало цих критиканів вийшли і готові говорити. Але я маю своє уявлення про цю людину.

Те, що ми сьогодні перебуваємо в різних політичних позиціях, – це і є моя оцінка й моє бачення того, що було зроблено.

– Коли ви востаннє з ним спілкувалися?

– Безпосередньо? Коли він приїжджав на Волинь на святкування річниці створення області.

– Це коли було?

– Років з чотири тому.

– Якби він запросив вас до себе на роботу, байдуже на яку – політичну чи громадську, пішли б?

– Якраз небайдуже, на яку саме. Якби це була політична чи державна робота, я не пішов би, безперечно. Переконаний, що після того, як Віктор Ющенко залишив посаду президента, інших посад йому обіймати не варто було. Йому треба було перейти в громадський сектор і розв’язувати проблеми конкретних людей. На жаль, так не сталося. Саме в такій роботі я міг би йому допомагати.

– Як відомо, після Помаранчевої революції настала хвиля розчарування. Деякі українці навіть шкодують про те, що брали в ній участь. А ви особисто не шкодуєте, що були учасником цих подій?

– Я рідко зустрічав людей, які шкодують, що брали участь в цих подіях, попри розчарування після Помаранчевої революції. Ці події були об’єктивними, вони мусили відбутися. І брати участь в них потрібно було. Принаймні активній частині суспільства. Те, що політики, на яких покладали надії, не змогли їх виправдати, – це питання інше.

Крім об’єктивних факторів, яких чимало, є й суб’єктивні. Багато хто від Помаранчевої революції очікував розв’язання своїх особистих проблем. З багатьма такими людьми спілкувався безпосередньо після Помаранчевої революції, коли вони приходили і казали: «Я брав участь в революції, дайте мені квартиру», «Я брав участь в революції, розв’яжіть мої фінансові питання» тощо. Таких людей було чимало, повірте. І звичайно, не знайшовши розв’язання таких питань, які не можна було об’єктивно залагодити, вони розчарувалися.

Безперечно, сильнішим за цей фактор є об’єктивний фактор, коли розчаровувалися в політиках. Не було на той час людей вольових, які усвідомили б свою історичну місію, в яких було б достатньо сили волі для ухвалення доленосних рішень.

Та й навіть у разі, коли були б інші політики, все одно було б багато розчарованих. Багато людей вірили в добру казку, яку здійснити було просто нереально.

– У чому головний секрет успіху Помаранчевої революції?

– Головний успіх в тому, що в якийсь момент народ відчув себе нацією – єдиною спільністю людей, які мають проблеми, що їх можуть розв’язати тільки спільно. Коли люди відчули себе єдиною нацією, тоді вони повірили в те, що можуть змінювати своє майбутнє. Якби люди відчували себе нацією постійно, ми рухалися б уперед. Такий народ поважало б керівництво на будь-якому рівні.

На превеликий жаль, ці всі здобутки поступово знівелювалися. Переконаний, що в майбутньому український народ ставатиме нацією і буде виховувати будь-яку владу, хай як вона називатиметься.

– Чи відзначали річницю Помаранчевої революції в минулі роки і як плануєте відзначити її цьогоріч?

– Ми зустрічаємося в колі людей, з якими до сьогодні дружимо. Коли я був у Луцьку, це були мої друзі. Цього року, напевно, зустрічатиму річницю в Києві.

Першу річницю відзначали гучно, на Майдані.

Справжнє святкування Помаранчевої революції відбувається всередині, у душі. Я ніколи не шкодуватиму, що брав активну участь в цих подіях.

Ірина КАЧАН (ВолиньPost), Андрій ЛУЧИК (Хроніки Любарта)

Довідка

Володимир Налькович Бондар народився 16 жовтня 1969 року в Луцьку у сім’ї службовців. Навчався в луцькій загальноосвітній школі №14. З 1985 по 1986 роки в СПТУ №9 м. Луцька здобував спеціальність електромонтера, згодом навчався у Волинському державному університеті, який закінчив у 1996 році і отримав спеціальність вчителя історії та суспільно-політичних дисциплін.

Працював слюсарем на Державному підшипниковому заводі №28, провідним спеціалістом відділу молоді управління у справах молодіжної політики, фізкультури, спорту і туризму Волинської облдержадміністрації, в обласному центрі соціальних служб для молоді, заввідділом у справах неповнолітніх та молоді Луцького міськвиконкому.

У вересні 2000 року прийнятий на посаду заступника начальника управління внутрішньої політики ВОДА. З січня 2002 року – директор Центру муніципальних реформ «Луцьк 1432». У 2002 році обраний народним депутатом України по мажоритарному округу №22 (м. Луцьк). У лютому 2005 року призначений головою Волинської обласної державної адміністрації, звільнений з цієї посади у 2007 році.

На громадських засадах з 1996 по 2002 рік очолював Центр громадських молодіжних організацій Волині «Наша справа», з 1997 по 2005 рік – голова Волинської обласної організації політичної партії «Реформи і порядок». З 2005 року – член партії Народний Союз «Наша Україна», член Ради Партії. З липня 2008 року до грудня 2011 року – голова Волинської обласної організації «Єдиний Центр». Нині – позапартійний.

Нагороджений почесними грамотами Міністерства молоді і спорту України, Міністерства сім’ї і молоді України та орденом «За заслуги» ІІІ ступеня.

Одружений. Дружина – Бондар Світлана Василівна, лікар-акушер-гінеколог. Дочка – Бондар Ольга – cтудентка Київського державного лінгвістичного університету.
Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Twitter та Instagram.