Виснажливі рейси і примхливі пасажири: волинянка розповіла про усі тонкощі роботи бортпровідниці

Марта Гаркавенко (Найдич) із села Грудки Камінь-Каширського району розповіла, як їй вдалось стати стюардесою в успішній іноземній авіакомпанії.

Маючи заповзяту вдачу та відчайдушний характер, дівчина ще у підлітковому віці взяла собі за мету жити за кордоном та будь-якою ціною вивчити англійську мову, - пише газета Полісся.

Відтак, полишивши рідне село, та на той час будучи студенткою Рівненського гуманітарного університету, поїхала до Сполучених Штатів. Так, у рамках міжнародної освітньої програми обміну студентами волинянка більше року проживала в родині американців у передмісті Техасу, навчаючись за сумісництвом у тамтешньому коледжі.

Та згодом, після повернення в Україну, постав вибір професії. Однак, стати стюардесою, каже дівчина, виявилось несподіваним рішенням навіть для неї самої. Спершу шість років працювала бортпровідницею в українській авіакомпанії МАУ. А ось упродовж трьох останніх — на приватному літаку британської компанії TAG Aviation UK, де присутні виключно іноземний екіпаж та пасажири, що дає можливість Марті поглиблено практикувати англійську.

— Марто, на що передусім звертають увагу представники авіакомпаній при відборі кандидатів на посаду стюардеси?

—Так, перед тим, як ступити на трап літака у якості стюардеси, треба пройти жорсткий кастинг. Часто при цьому компанії використовують принцип трьох критеріїв: зовнішній образ (мова, міміка, макіяж, зовнішня привабливість), внутрішній (наявність відповідних рис характеру) і професійні знання та навички. Безумовно, обов’язковим критерієм є вільне володіння англійською. Співбесіду я пройшла з першого разу. І вважаю, що особисто мені, зокрема, працювати у цій сфері допомогло блискуче знання англійської.

— Що, на твою думку, ховається за красивими стереотипами цієї роботи?

— Мабуть, уся особливість полягає в тому, що працювати борт-провідником — не тільки, на перший погляд, красиво, але і складно. Процес вимагає хорошої витримки і підготовки. Це заняття — виключно для фізично витривалих людей, коли постійно на ногах, у кабіні інший тиск і значно сухіше повітря. Інколи залишаєшся без сну до 2 діб. Це стосується здебільшого нічних рейсів і довгих, як до США, Канади чи Австралії перельотів. Про те, що це нелегка праця, свідчить навіть і сама підготовка, яку проходимо ще до польотів. Адже на практиці майбутніх стюардес вчать, як надавати першу меддопомогу і вести аварійно-рятувальну підготовку пасажирів. Тренують на випадок вимушеного приземлення у воду чи раптової пожежі на борту.

Крім того нерідко виникають конфліктні ситуації з пасажирами, які також має врегулювати бортпровідник. Підготовка салону, демонстрація аварійно-рятувальних засобів, заповнення необхідної документації на борту, тощо.

— Ти згадала про виснажливі рейси та «непростих» за своїм характером пасажирів. У твоїй практиці траплялися подібні епізоди?

— Одним із найскладніших моїх польотів був рейс «Київ-Пекін» (на той час я працювала у МАУ), який тривав понад двадцять годин. А трапилось це через густий смог, що завис над столицею Китаю. Тож за 20 хвилин, перед самим приземленням, аеропорт закрили, відтак ми були змушені прямувати на запасне летовище. У підсумку наш літак та пів сотні інших приземлилися у Монголії. Утім тамтешній маленький аеропорт виявився неспроможним прийняти таку велику кількість літаків одночасно. А тому нам довелося 8 годин простояти на злітній смузі у черзі на дозаправку пальним. У цей час екіпаж та 280 пасажирів були заручниками ситуації. Бо жоден з присутніх не міг покинути повітряне судно. Жахливим було і те, що на борту із восьми санітарних кімнат працювала лише одна. Крім того, у нас зовсім не залишалося їжі та напоїв. Та при цьому найважче було вислуховувати скарги сердитих пасажирів. Пам’ятаю, як один американець, не добираючи слів, виказував мені своє невдоволення. Я тоді просто слухала і мовчки ковтала образу.

— Яка з відвіданих країн припала тобі до душі найбільше? У якій із них ти хотіла б проживати, якби випала така нагода?

— Беззаперечним фаворитом є, звичайно, Японія. Токіо вразило мене насамперед своєю надмірною стерильністю та доброзичливістю його мешканців. Єдине місто з небагатьох, де не страшно було прогулюватись ввечері. Дуже до вподоби Італія — країна по-домашньому вабить гостинністю та затишком, на противагу італійцям, котрі є вкрай імпульсивними, як на мене. А ось щодо постійного проживання, то я завше обираю рідну Україну, куди із превеликим задоволенням повертаюся з кожного рейсу.

— Чи виникає почуття страху перед польотом? Як часті польоти позначаються на здоров’ї жінки?

— Скільки себе пам’ятаю, я ніколи не боялася літати. Однак після авіатрощі, що трапилася 8 січня цього року з українським літаком у Тегерані, де загинули мої добре знайомі колеги, перед кожним рейсом у мене виникають почуття певного остраху. Звичне для екіпажу прошіптування фрази «зі мною це не станеться» сприймається вже якось неоднозначно. Бо доводить, на жаль, протилежне…

Що ж стосується впливу польотів на організм, то скажу, що це все індивідуально. Хтось йде до лікаря вже після першого рейсу. Разом з тим статистика демонструє негативний вплив передусім трансатлантичних польотів. І це пов’язують з випромінюванням надмірної кількості радіації.

— Марто, як твої рідні сприймають професію «небесної ластівки»? Не просять тебе через згадані ризики відмовитись від улюбленої справи?

— Якщо раніше за мене хвилювалися лише рідні, то тепер додався іще мій чоловік. Хоч близькі мені люди і піклуються про мене, проте з розумінням ставляться до мого вибору.

Нині клопоти батьків ще й подвоїлися: до авіації привела і рідну сестру, яка так само полюбила небо і роботу стюардеси у компанії Міжнародних авіаліній України.

Спілкувалася Леся МІНІБАЄВА.
Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Twitter та Instagram.