Ми не благословляємо захоплювати Москву, але благословляємо захищати Україну, – волинський капелан

Кілька років поспіль українці вшановують подвиг тих, хто в перших рядах із власної ініціативи захищає Батьківщину від зовнішнього агресора. Добровольці стали чи не єдиним чинником стримування ворога від подальшого просування.

Волинський капелан Михайло Бучак розповів про феномен добровольчого руху та ставлення до нього церкви, роль освіти для військовослужбовця, добровольців у рясах і багато іншого, йдеться на сайті СНУ імені Лесі Українки.

«Добровольці – воїни, в яких прокинулася козацька кров»

– Отче Михайле, як Ви можете оцінити вклад добровольців у захист України, зокрема на початках війни?

– На мою думку, захист Вітчизни – обов’язок, даний Богом. Бо прагнення обороняти свою країну як доброволець має йти від серця, з душі. Це внутрішній поклик, а не якийсь задокументований намір. Тому добровольці частіше більш мотивовані. Хоча це ніяк не применшує заслуги Збройних сил України, бо кожен вніс свою лепту в захист України. Для Московії було несподівано отримати такий опір саме від добровольчих підрозділів, які наганяли жах на регулярні війська Росії. Належна оцінка добровольчого руху в нас ще попереду. Я вважаю, що цей феномен ще вивчатимуть.

До прикладу, візьмемо підрозділи «Айдар», «Донбас», ДУК, «Азов». Маємо добровольця-прокурора. Що йому не вистачало? Прекрасна робота, немає проблем, можна будувати кар’єру, але він іде захищати Україну. Полковник запасу, який у добровольчому підрозділі на посаді рядового чи сержанта. Воїн, який знає дві-три іноземні мови… Це унікальні історії. Це був зріз патріотів.

Що таке добровольчий підрозділ? Це російськомовні, україномовні жителі Закарпаття, Волині, Донбасу. Я завжди сміявся і говорив, що добровольчими підрозділами керував Бог.

На превеликий жаль, у керівних структурах було багато зрадників і величезне бажання знищити добровольців. Добровольчі підрозділи діяли натхненно, вони не завжди правильно виконували накази командування, тому часто лишалися живими.

Перший добровольчий підрозділ, із яким мені довелося стикнутися, – це «Айдар». Для мене 2014-й був роком воєнного романтизму. Відслуживши строкову службу у 1988–1990 роках, я потрапив у підрозділ, який докорінно відрізнявся від тієї армії. Там не було муштри, там не було «упа» – української паперової армії (сміється, – прим. авт.). Це були вмотивовані бійці. Вони самостійно вчилися стріляти зі всіх видів зброї, зокрема трофейної, керувати всіма видами техніки. Це було приємно. Для мене добровольці – воїни, в яких прокинулася козацька кров. Це воїни на генному рівні. Саме тому їх було важко перемогти. Добровольці – ті, хто довкола себе згрупував під час важких боїв і Збройні сили України.

Є художник за покликанням, є поет за покликанням, є лікар за покликанням. І не треба осуджувати, що хтось не став добровольцем. Це не ущербність. Я б написав: доброволець = воїн. Не військовий, не солдат, а саме воїн. Ген воїна формує українця віддавна, з епохи становлення Київської Русі, з козацької доби, з часів січових стрільців й УПА, бо всі вони дуже швидко вчилися воювати. Буквально за два-три місяці вчителя, інженера, прокурора Бог давав можливість побачити яскравим воїном, який наводив жах на російську армію. Ворог був здивований, що в Донецькому аеропорту воював не спецназ США, а саме колишні українські інженери, вчителі, лікарі. Джахар Дудаєв колись говорив, що українці – нація, яку не потрібно чіпати. Бо коли українець прокинеться, то його жахнеться ворог. І якраз у той момент вороги жахнулися добровольчого руху, тому що в перші місяці війни Московію стримали саме вони та волонтери. Це і не передбачив Путін. Він прорахував знищення контррозвідки, Генштабу, Міністерства оборони за часів Януковича, оборонного комплексу, а от менталітету українця – ні.

Доброволець+волонтер – могутня сила, яка зупинила агресію. Якраз оцей синтез – те, що виникло з волі Божої, бо це задатки, яким неможливо навчитися.

«Ми не благословляємо захоплювати Москву, Санкт-Петербург чи Ростов, але благословляємо захистити Авдіївку, Мар’їнку, звільнити Донецьк, Луганськ»

– Серед тих, хто виявив бажання стати на захист України, було багато волинян і людей, причетних до Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки. Як до них ставиться церква?

– Церква благословляє воїнів на захист Батьківщини. Я вважаю, що це подолання більшого зла меншим. З одного боку, взяти зброю в руки – зло, бо велика ймовірність вбивства людини. З іншого – доброволець зупиняє ворога, який може вбити його маму, дружину, дітей. У цьому випадку визвольна війна – війна, яку благословляє Бог. І церква підтримує армію, яка веде визвольну війну. Ми не благословляємо захоплювати Москву, Санкт-Петербург чи Ростов, але ми благословляємо захистити Авдіївку, Маріуполь, Мар’їнку, звільнити Донецьк, Луганськ, міста, які є, були і будуть українськими. Тому церква молиться і благословляє захист України та кожного добровольця. Церква завжди разом зі своїм військом, зі своїм народом.

«Студентська лава дає мотивацію для захисту Батьківщини»

– Як уже говорили, багато наших студентів і працівників взяли у руки зброю з початком війни. На Вашу думку, в такій позиції є заслуга університету?

– Насамперед це засвідчує інтелектуальний рівень людей. Не можна сказати, що у виші їх агітують на підсвідомому рівні. Ці люди самостійно приймали рішення і зважилися. Але освіта в університеті, вивчення історії, традицій свого народу відіграло велику роль.

Візьмемо психологію добровольця. Він прочитав про Сірка, Дорошенка і думає: «А чим я гірший? Нині історія поставила переді мною вибір – захищати свою землю й, відповідно, підтвердити те, що я читав про великих синів українського народу, чи зупинитися і не йти».

Візьмемо Андрія Снітка – студента Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки, який загинув на Сході. Щоб прийняти рішення і накрити собою гранату, йому знадобилося дві-три секунди. Ця дія, яку він звершив, була зароджена в його серці. Андрій загинув як християнин, бо немає більшого подвигу, ніж віддати життя за ближнього свого. В тому, що він був саме таким, є і заслуга університету. Освіта ніколи не минає безслідно. Це все сформувало Героя України.

Тому я кажу, що освіта дає великий поштовх, щоб сьогодні писати історію. І добровольці власним вибором, умінням захистити свій народ написали нову історію. І та сторінка буде розглядатись у майбутньому, зокрема й у Лесиному виші, як феномен добровольчого руху у світовій історії визвольної війни.

Студентська лава дає мотивацію для захисту Батьківщини. У людей з освітою розвинене стратегічне мислення. Освіта дає багато можливостей. На мою думку, вища освіта великою мірою допомагала військовим зберегти життя. Це знання, досвід, аналітичне мислення.

«Волинь – земля, яка зібрала багато воїнів-добровольців, вони ж фактично спонукали до появи військових капеланів»

– Чи можна капеланів теж вважати своєрідними добровольцями, адже вони добровільно виконують свою місію перед Богом і Батьківщиною?

– На сьогодні військові капелани Волині зараховані до добровольців як капелани-добровольці. Фактично всі капелани, які йшли захищати Україну, робили це добровільно. Це внутрішній поклик і бажання бути з тими, хто взяв у руки зброю, щоб захистити країну. Це теж добровольчий феномен. Священники залишили комфортні місця служіння, сім’ї і пішли в окопи, де дощ, сніг, болото, зовсім неадаптована група людей, серед яких могли бути католики, мусульмани, атеїсти.

На Волині серед 19 капеланів-добровольців – 7 випускників СНУ імені Лесі Українки: п’ять психологів, один історик, ще один священник учився на кафедрі філософії та релігієзнавстві.

– Як відбувалося становлення капеланства на Волині? Це явище було до війни?

– Як на мене, капеланський рух загалом почався з Майдану. Це були перші реальні моменти, коли всі відчули значення молитви у критичних умовах. Розривались світлошумові гранати, лунали постріли, проливалася кров і люди віддавали своє життя…

Можна вважати 2014-й роком початку капеланського руху на Волині. А виокремлення його як системного явища відбулось у 2015-му, коли створили синодальне управління військового духовенства і капеланів ротаційно відправляли на Схід. До цього це були романтики, які йшли за своїм внутрішнім покликом. Приблизно з серпня 2015 року вже були якісь навчання тактичної медицини, формування примітивних навичок підривної справи, поводження зі зброєю.

На сьогодні на Волині капеланський рух системний. Дасть Бог – і в нас невдовзі настане мир після перемоги над зовнішнім ворогом. Але я думаю, що і надалі капеланський рух матиме значення. Велику увагу потрібно приділяти питанню реабілітації військовослужбовців та їхніх сімей, адаптації до життя в мирний час.

– Капеланство на Волині. На тлі загальноукраїнської ситуації не останні позиції?

– Ми спілкуємося з нашим керівництвом у Києві і бачимо, що Волинь на сьогодні – в трійці областей із найпотужнішим капеланським рухом. Цьому сприяла поява на Волині громадського об’єднання військових капеланів, яке започатковане з благословення митрополита Михаїла. Це уможливлює згуртованість дій. Я завжди казав, що Волинь – земля, яка зібрала багато воїнів-добровольців, вони ж фактично спонукали до появи військових капеланів. Владика Михаїл влучно сказав: «Не ви стали капеланами, а Бог покликав нас на капеланське служіння». Капеланами стали ті, хто прийняв заклик Божий.

«Капелан певною мірою – «Божий психолог»

– Наскільки важливе і потрібне перебування капеланів на фронті?

– Трагічний феномен війни породив цю потребу. Капелани були й у повстанській армії, й у козацькі часи. Священник має бути там, де люди, а військо – діти Божі, які виконують певні завдання з ризиком для життя. Згідно з опитуваннями, капеланів потребують 95 % військовослужбовців. Я так собі думаю, що капелан певною мірою – «Божий психолог». Звичайного психолога можуть не сприймати у війську, бо воїни не хочуть, щоб в їхньому мозку хтось копирсався. Капелан – людина, послана Богом. Він несе духовні цінності туди, де відбуваються бойові дії. Самі військові розуміють, що присутність капелана – це не стільки присутність фізичної особи, скільки присутність Бога. Написано: «Де двоє чи троє зберуться в ім’я Моє, там і Я є». Капелан якраз створює осередок вірян у військовому підрозділі. Там починають молитися, призивати Бога, відтак вступає у дію багато моментів зі Святого Письма:

«З нами Бог. Розумійте народи і покоряйтеся, бо з нами Бог» – якщо з нами Бог, то ми маємо значно більше шансів перемогти;
«Носіть тягарі один одного і тим виконаєте закон Христовий» – взаємопідтримка серед військових;

Немає більшого подвигу, ніж віддати життя своє за ближнього. Це момент безстрашності, коли ти розумієш, що з тобою Бог.
Капелан у війську – це носій правдивих цінностей. Мені подобається статус американського капелана, де сказано, що його завдання – привести Бога до військового, а військового – до Бога. Капелан дає військовослужбовцям можливість пізнати Бога у критичних ситуаціях. Відчуття близькості смерті значно посилює відчуття близькості Бога. Потенційно всі військовослужбовці – віруючі, тільки вони не практики, не застосовують віру та цінності у своєму житті. Коли з’являється капелан, то він починає спрямовувати військових. Один із бійців розповідав, що при виході з Дебальцевого було два взводи. Один прийняв Святі Таїнства, а другий відмовився. У тому, де прийняли Таїнства, – двоє «трьохсотих», а в тому, які відмовилися, – лише один лишився неушкодженим і двоє військових були поранені. Це вибіркові моменти, але містичне єднання з Богом достатньо важливе. Якби ми не відчували своєї необхідності і цей рух був би непотрібним, то він давно вже зійшов би нанівець, але він тільки набирає обертів. Ми починаємо розуміти важливе значення капелана, бо маємо досвід УПА, січових стрільців, козаків, коли були потужні військові з’єднання, в яких була місія військового священника.

«Попереду – продуктивна співпраця університету і духівництва»

– Очевидно, що університет Лесі Українки і духовенство за умови ефективної співпраці можуть якісно посилити національно-патріотичне виховання. Як цього досягнути?

– На сьогодні університет вступає в нову епоху свого розвитку. Тому саме зараз і виникає можливість співпраці. Бо як команда, яка формує обличчя університету, так і військові капелани Волині готові до будь-яких викликів. Один із них – формування особистості з національно-патріотичною свідомістю. Університет, який має базу та великі традиції, спільно з капеланами із досвідом перебування на Сході можуть донести це до студентства.

Результатом співпраці може стати те, що випускники університету в майбутньому стануть прекрасними капеланами, військовими психологами, воїнами. Хай у нас ніколи не буде війни, але хай завжди будуть ті, хто готовий захистити українські кордони, землю, батьків і дітей.

– Нещодавно Ви розмовляли на цю тему з ректором нашого університету Анатолієм Цьосем. Як оцінюєте цю зустріч?

– Ми говорили про кафедру, де навчалися б військові психологи, військові журналісти, про майбутню співпрацю духовних закладів й університету Лесі Українки. Можливість навчання військових капеланів і співпраця світського вишу та духовного – це щось нове, але дуже потрібне.

Зустрічаючись із капеланами країн Європи, НАТО, можу сказати, що в нас багато практики, але немає базової школи, освіти, рівня психологічної підготовки. Це дуже велике поле діяльності, куди повинні бути задіяні, з одного боку, – університет і студенти, а з іншого – духовні заклади та капелани.

Я бачу передумови для співпраці. Так, Анатолій Васильович поставився із розумінням до пропозиції святкувати День добровольця у виші. Ректор чудово розуміє, що це потрібно для студентства.

Я вважаю, що у нас попереду продуктивна співпраця. Перспективи дуже хороші. Не розвиненим є напрям військової журналістики, великий запит на військових психологів тощо. Думаю, база вузу, його традиції і навички чи то військових капеланів, чи добровольців, які пройшли бойові дії на Сході України, дадуть потужний поштовх до нових починань, які в майбутньому сформують нову українську еліту, здатну підняти статус України на той рівень, який був за часів Ярослава Мудрого. Хочеться в це вірити.

Попереду багато успіхів, неминучі й помилки. І їх не потрібно боятися. Дасть Бог, і ми, тісно співпрацюючи з університетом Лесі Українки, досягнемо високих результатів. Духовна складова далеко не остання і для навчального закладу, і для кожного студента, і для держави загалом.

Розмовляв Андрій ПЕТРУШКО
Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Twitter та Instagram.