«У 22 роки я був в обісцяних штанах»: як товариство анонімних алкоголіків у Луцьку дає шанс на друге життя

Невеличка кімнатка у Старому місті. На столі – кава, чай, кукурудзяні палички і солодка соломка. Здалеку здається, що на стінах висять таблички з цитатами із Біблії, але підійшовши ближче, розумієш, що це – дійсно «заповіді», проте не релігійні.

Потроху кімнатка заповнюється людьми. У повітрі – стійкий запах цигарок і свіжих парфумів. Чоловіки та жінки різної статури, віку і статусу жваво розмовляють, сміються, обговорюють плани на найближчі декілька годин та пережиті за день емоції. Здавалося б, звичайна зустріч однокласників чи добрих друзів.

Дзвін на костелі Петра і Павла відбиває 18:00. Голова зборів запалює свічку, вдаряє у свій вписаний в трикутник дзвоник, відлуння якого наповнює усі закутки.

– Привіт усім, мене звати Таня. Я алкоголік, – починає розмову охайна жінка в прямокутних окулярах із м’ятною оправою та акуратно нафарбованими у модний колір «пильна троянда» губами.

– Привіт, Таня, – відповідають хором усі інші, розсівшись колом, наче в американських фільмах.

– Рада вітати вас на відкритих зборах групи «Світанок», яка є частинкою всесвітнього товариства анонімних алкоголіків. Пропоную розпочати наші збори з хвилини мовчання, під час якої ми згадаємо про те, які проблеми привели нас в АА, про тих, хто на шляху до нас, і подумаємо, що ми можемо зробити для тих, хто ще не знає про програму видужання анонімних алкоголіків «12 кроків тверезості», – говорить жінка і після цього кімнатка наповнюється тишею.

Перший із 12 кроків – визнання залежності. Це, за словам «анонімних», зробити найважче. Вони упродовж життя називають себе алкоголіками, хоча можуть десятками років узагалі не вживати оковитої. Члени АА впевнені, що алкоголізм – невиліковна хвороба (саме хвороба), яка тільки переходить у стан ремісії.

Не менш важливо для АА бути чесними, адже лише так люди визнають, що тільки вони та їх вчинки спричинили хворобу і всі негаразди. Члени групи «Світанок» без будь-якої нотки сорому розповідають про власне пекло, котре пройшли «під градусом», допомагаючи іншим шляхом самопізнання та з вірою у вищі сили розкаятися, розірвати коло невдач, знайти прощення та повернути собі втрачене життя.

Світлана, 14 років тверезості

– Привіт, я Свєта. Я алкоголік.

– Привіт, Свєта.

– У молодості в мене було все нормально. Я родилася в сім’ї, де не п’ють, дуже боялася п’яних людей. Я знала, що ніколи не буду пити. Я займалася спортом, була активною хорошою дівчинкою, мене любили і поважали вдома, у школі. Коли почалося моє сімейне життя, я стала потроху випивати. Але до 30 років це було ще нормально. Далі пішла така карусель…

Я почала спиватися, думала, що сильніша за алкоголь, що зможу у будь-який час зупинитися. Але нічого не виходило. Виявилося, що алкоголь мене просто вбив. Я дійшла до такого стану, що треба було саму себе рятувати. Батьки казали, що це – дурість. Я не знала, що хвора на цілу голову. Почала ходити в наркодиспансер і там мене спасали. На сьогодні я дуже вдячна лікарям, бо якби до них у свій час не потрапила, то давно б здохла. У мене була «біла гарячка», я гуляла містом, тому якби мене не зловили і не відвезли у диспансер, невідомо чим би все скінчилося. Мене там прив’язали в коридорі, а наді мною шкребла дошка з іржавим гвіздком, я кричала: «Відв’яжіть мене, бо приб’є!». Мені дали таблетки, уколи, я заснула. На ранок мене відв’язали. Я виходила звідти і думала, що більше ніколи в житті пити не буду, адже при мені там такі кошмари відбувалися: людей трусило, вони помирали, кричали. Подумала: «Ні, я не така, я більше сюди не потраплю». Після цього я була в наркодиспансері разів зо 20. Навіть в один день двічі.

Я розуміла, що щось зі мною не так. Їздила до бабок, дєдок. Батьки не возили мене у великі центри, бо не вважали це проблемою, мовляв, не пий і тоді все буде добре. Я як могла себе рятувала. Не хотіла жити. Востаннє, коли я потрапила у лікарню, мене паралізувало. Це був такий страх і ужас... У лікарні мені налили 50 грам, бо мене дуже тіпало. Я втратила свідомість, мене затягли на ліжко. Прокидаюся, але голови підняти не можу. Піднімаю голову руками, а вона так падає назад, що чути хрускіт усіх жил. Тоді лікарі зібрали великий консиліум і вирішили, що мені нічого не допоможе, окрім сильно діючих речовин. Я спала 3 дні. Прокинулася і була нормальна.

Потім прийшли АА і запросили на зустріч. Але я не вірила. «Як я в нарко вже була 20 разів, мене лікарі рятували, то після розповідей «анонімних» хіба я буду твереза? Та ніколи», - думала. Щодня з того часу я їздила на групу. Нічого не розуміла. Просто бачила гарних, сміливих та розумних людей. Я десь рік плакала, боліла душа… На той час віри не було, але сьогодні певна: якби якийсь день-два не походила в АА, я б десь випила і вмерла.

Приблизно через 2 роки у мене пройшла та божевільна тяга, котра не давала жити. Я пройшла ці кроки… Настав такий час, що я зітхнула з полегшенням. От я уже 14 років твереза. Я вільна, радісна, щаслива, маю багато друзів. Люди, так хочеться жити, що то капєц…

Антон, понад 5 років тверезості

– Привіт, я Антон. Я алкоголік.

– Привіт, Антон.

– Я ніколи не планував стати алкоголіком. Але моє дитинство мені ніколи не подобалось. Я був тіпа малєнькій, щуплєнькій, потім був дуже умний, потім я нічого не панімав. Весь час я жив із цим недовольством. Мені було дуже важко з людьми. У 12 років я попробував перший раз спиртне і знайшов те, шо шукав – жизнь стала такою як нада, без депресій. Можу сказати, що в алкоголіків депресії як такої не існує, бо вона згладжується алкоголем. Я іду бухать, мені всі стають друзьями, я люблю батьків, школу свою, сім’ю. Не те, щоб я спився зразу… Якось я випив 800 грамів самогону і не обригався, і я помнив, шо я робив. До цього я був відмінником, піонером, а тут я пішов ще з одним корєшом і ми пограбували державний магазін. І мені це сподобалося! Я міг робити все, що мені захочеться. Наступного ранку я прокинувся, зрозумів, що мені треба дотерпіти до кінця уроків і піти пошукати оцю штуку, яка називається спиртне.

Я пив усе, що можна було знайти у моїх друзів, однокласників. Потім я дуже бистро спився і в 15 років я вже не помнив, шо робив. Нормально – коли я відрубився і не помнив чим закінчився вечір. Мене це не лякало. Мені розказували таку діч, що там ти побився, а там ти в когось норкову шапку забрав… І я бистро з відмінника перетворився на ту людину, яка ходить на комісії у справах неповнолітніх.

У той час, коли батьки всіх відкуповували від армії, мене туди продавали. На мене в горатдєлі була заведена «Вайна і мір» і «відмазувати» мене не було куди. Казали, що армія зробить з мене чєлавєка. Але я не розумів, ніхто не розумів, що це – хвороба. І навіть, якби мене відправили на Сєвєрний полюс, я б найшов там водку. Я приїхав п’яним і через 2 роки точно таким же п’яним вернувся з армії. У наступні два роки я дуже низько впав…

Пам’ятаю той момент, коли у 22 роки я сидів і не понімав, шо проісходить. А не понімав, бо був непохмєльонний. Я дивився на своїх однолітків: хтось машину купував, хтось рєбьонка заводив, хтось женився, хтось спішив на роботу. Паралельно я дивився на себе – я сидів у бабиних шльопанцях, у дідових штанах, підв’язаних шнурком, бо дід був на 50 кілограмів важчий за мене. Я чотко давав відповідь, що я не хочу так жити. Бабині шльопанці – це не мої шльопанці. Дідові штани – не мої штани. Побитої морди, яка в мене була, я тоже не хотів. У мене щьолкали вапроси: «А коли я їв останній раз?», «А коли пісяв мімо штанів?», «А чого в мене немає желанія передівати ці обосцані штани у 22 года?». Я поставив собі діагноз, що я живу не своїм життям і не хочу так жити апріорі. Благо, що мої батьки були мудрими і не запхали мене в дурдом, хоча я хотів, думав, що психіатр підкрутить мені шарніри і все буде добре. Мені хотілося купити нормальну жизнь. Я вшивав собі ампули, пробував гіпноз, іглоукаливаніє…Це все помагало мені рівно на 2 тижні. Разів 10 до мене додому приїжджала бригада реанімації, бо я під «Тетурамом» все-таки бухав. Я бухав, мої батьки визивали «скору», мене вертали до життя. Я думав: «О, клас, «Тетурам» вивели, мій стан нормальний, давлєнія нема, вставать з ліжка я можу – іду бухать дальше».

Я допився до того, що мені хотілося вмерти. Нирок у мене вже не було, підшлункової теж, нічого вже не було. Мені всі навколо говорили, що я вмру. Я просто це прийняв. Батьки мені купили похоронні туфлі за 8 гривень на картонній підошві і місце в Гаразджі. Але померти в мене не виходило. Знаєте, я чув таку фразу, що ті, хто попадає в АА, приречені жити. Я прийшов сюди в тих туфлях на картонній підошві просто для того, щоб дожити ті пару днів у якомусь нормальному стані, при пам’яті. І на цьому всьо. Далі я жити не хотів ні трєзвим, ні п’яним.

Наш перший крок говорить одне єдине – у мене проблеми зі спиртним, я маю тягу. Бутилка пива лібо 50 грам – я ухожу в запой. Лічно в мене вони тривали від пів року до 2 років. 2 роки пробухати – це кошмар, для близьких у тому числі. І в мене проблеми без спиртного. Друга частина нашого кроку – я не керую своїм життям і в мене ще більші проблеми без алкоголю. Тобто, коли я перестаю пити, то у мене їде дах. Я помню ці стани, коли сиджу і дивлюся мрачним взглядом на свою жену, на своїх дітей, на свою квартіру. Радуйся, чоловіче, що в тебе це є – живи і радуйся. А я дивлюсь на це все мрачним взглядом і думаю: «Да ну його н****, зачєм це все».

Чого ми не задаємо питань про те, якого людина статусу, у що вона вірить, якої професії? Бо це немає відношення до хвороби. Я був відмінником, бандітом, бєспрєзорним, бомжом, гружчиком, займав високі посади. Але у весь цей час я бухав, моє життя йшло коту під хвіст і всі біля мене страждали.

Я намагався вчепитися за те, за що багато людей чіпляються: куплю квартиру – пити не буду, одружуся – пити не буду. Знаєте, коли одружився перший раз, то наступного для з таксистом обручальним кальцом розплачувався. «Народиться дитина – пить не буду». Народилася дитина, їй 4 місяці, а я лежу в сусідній кімнаті, бухаю, у мене ноги відняло, щоб не чути плач дитини мені треба літру водки. Всьо.

Якщо є якесь пекло, то я через нього пройшов. Я прийшов в АА вмирати, а виявилося, що прийшов сюди жити. Я подивився, послухав цими пробуханими мозгами і поняв одне єдине – ці люди говорять моєю мовою, говорять про мої проблеми. Я поняв, що потрібен їм таким, яким я є: небритим, вонючим, побитим, із герпесом. Тепер я намагаюся віддавати. Мені все одно, хто сюди прийшов. Я радію, коли людина визнає свою проблему, не пропивши пів життя, як я. АА дають мені вибір, яким алкоголіком мені бути – тверезим чи п’яним. Раз я тут, то я вибираю варіант «тверезим».

Таня, 19 років тверезості

– Привіт, я Таня. Я алкоголік.

– Привіт, Таня.

– Жодна людська сила не змогла звільнити мене від алкоголізму. Це дійсно правда. У молоді роки я почала пити для розваги, для сміливості, для розкутості, для того, щоб можна було познайомитися, якісь теми обговорювати. Було все добре. Ну, сьогодні випила, завтра – ні. Потім знову на якийсь ювілей чи поминки та водка з’являлася на столі. Мені хотілося її.

У мене алкогольного стажу – 25 років. За ці 25 років із вчителя музичної школи я скотилася до того, що майже сиділа під собором. Людська сила, яка оточувала мене, – батьки, бабуся, діти, чоловіки – хотіла допомогти мені, прикладала усі зусилля, але не допомогла. Я вдячна лікарям, які виводили мене з тремору, з того жахливого стану, але ніхто з них не називав алкоголізм хворобою. Я була така запойна, що коли випивала 100 грам, то мені хотілося ще і ще.

В алкоголіка що болить? Душа! Найбільше. Як і в наркомана, як в ігромана. Алкоголь руйнував мене розумово, фізично і душу мою виривав! А тут душу треба було чимось заповнити. Коли випивала 100 грамів, то душа десь ставала на місце. Я знову була смілива, гарна, розумна. А коли алкоголю не було, не знала, куди податися, була налякана. Алкоголь штовхав мене на брехню, крадіжки. Змінювалося моє коло оточення, адже ровесники будували кар’єру, розвивалися, будували сім’ї. Алкоголь почав усе в мене забирати: моє майбутнє, кар’єру вчителя, моїх батьків, моїх дітей… Я тижнями, місяцями не з’являлася додому, не могла дати дітям тої ласки, любові. Була рабом алкоголю. Ніяка людська сила мені допомогти не могла.

Мені ніхто не співчував, із дитинства мене соромили. Цей сором і моя упередженість до всіх привела до алкоголізму. У 1994 році, коли я востаннє після крутого запою лежала у наркодиспансері, прийшли люди з анонімних алкоголіків – твоє чоловіків та одна жінка. Я відвідала збори, нічого не чула деградованими мізками, але теж побачила чистих людей, котрі гарно говорять, ніхто нічого не нав’язує, не треба платити грошей… Єдина умова – забажати і перестати пити. У розповідях АА я почула себе. Почула, що душа у людей болить так, як і в мене, що у них також є сором, заздрість, образа. Але найголовніше, що я тут почула – не бери першої чарки, тоді не буде другої, третьої і п’ятою. Почула, що алкоголізм – це хвороба, що мені може допомогти вища сила тут присутня, а Бога можна обирати будь-якого: Будду, Магомеда, Ісуса Христоса. Лише не називати його ім’я вголос, бо тут всі різні.

Тут я знайшла умиротворення. Усвідомила, що потрібно жити днем сьогоднішнім, бо ніхто не знає, що там буде завтра. На сьогодні я маю багато друзів, відвідала багато міст, де проходять такі ж збори АА, я побачила тисячі людей, які живуть прекрасно без алкоголю. Якщо мене запитають: «Чому ти не п’єш?», на це я можу відповісти іншим питанням: «А навіщо пити?». Життя без алкоголю набагато радісніше. Воно вільне.

Петро, 3 роки тверезості

– Всім привіт, я Пєтя. Я алкоголік.

– Привіт, Пєтя.

– Я запойний чувак. Але, якось так склалося, що завжди на Різдво і Пасху був тверезим. Тут у мене випадає 50-річчя на свято, якраз ще два дні до Пасхи. Я, напевно, десь 2 місяці не пив, бо був піст. Вірив, що буду відзначати 50 років тверезим. Замовив ресторан, почав запрошувати гостей… А тут, бац – я просинаюся у психушці, прив’язаний, немитий, небритий, на перший день Пасхи. Подумав: «Твою ***, життя кінчилося. Пасха, у мене 50 років, я в дурці і прив’язаний». Мені здавалося, що далі вже нікуди падати і я дійшов до ручки. Проте виявилося, що це ще не ручка…

Мене відв’язали, я вийшов на балкон у пригніченому стані, але тут якийсь чувак до мене: «Будеш 100 грамів?». Звісно, буду. Я випив і зрозумів, що можна жити де завгодно. Лише б дали 100 грамів. Якби мене закрили у темному приміщенні, де не було б нічого, окрім ящика водки, я б з великим задоволенням там жив. Маючи в житті багато чого, мені нічого з цього не було потрібно. Тільки водка.

Я більше 50 разів лежав у наркодиспансері, більше 10 – у психлікарні, мене возили до всіх бабок, дєдок, мене лікувала ізраїльсько-швейцарська компанія за шалені гроші… Якось мені сказав ізраїльський професор, що вони не лікують лише 5 % людей. І я ввійшов у ті 5 %. Я в це повірив, зрозумів, що помру десь під парканом. Хоча на той час у мене діти заміж повиходили, внучка була… Мене нічого не могло змінити. Якби мені хтось сказав, що я прийду в АА і перестану пити, то нізащо не повірив би!

Після останнього запою мене завезли у реабілітаційний центр в Бронники. Був я там два місяці і почув свою першу спікерську. Приїхав у суботу в Луцьк, а в неділю уже прийшов на групу. Є така рекомендація, коли приходиш в АА, то треба проходити 90 днів. Ти можеш бути тупим, дерев’яним, просто сидіти і слухати, можеш нічого не говорити, але треба походити 90 днів. Десь на 5 день починаєш розуміти, що люди тут з такими термінами тверезості! Вони сміються і мають через що жити. Я проходив ці 90 днів і відвідую збори АА й досі. Я радий, що я тут.

Показник моєї тверезості – мобільний телефон. Раніше я брав його з собою усюди, бо безбожно брехав, приховуючи свою хворобу. А тепер спокійно лишаю телефон на кухні. Я просив, щоби Бог забрав усю брехню. Я брехав так казково, що часом сам не відрізняв вигадане від реального. Будь-який алкоголік – казковий брехун. Сьогодні я реально дивлюся на життя. Якщо є бажання реально лишатися тверезим, кудись рухатися, то ти можеш це зробити. Я не кажу, що я не алкоголік, бо буду ним до кінця життя, але я тверезий алкоголік.


Знайти групу «Світанок», що належить до товариства анонімних алкоголіків, можна за адресою: вулиця Кафедральна, 17а. Телефон «гарячої лінії» АА: 099 376 86 02.

Зустрічі відбуваються щопонеділка, щосереди та щоп’ятниці о 18:00, щонеділі – о 17:00.

Усі імена за бажанням героїв змінені.

Надія МІЩУК

Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Twitter та Instagram.