«Я віддав цьому місту всього себе». ОДИН ДЕНЬ З ПЕТРОМ САГАНЮКОМ

Місцеві нерідко між собою називають його «князем», а час його керівництва містом – епохою. Петро Саганюк без перерви очолює Володимир-Волинський майже 22 роки. За цей час нажив від людей різного – від поваги і вдячності до докорів і звинувачень.

Із Петром Даниловичем зустрічаємося напередодні ювілею – 70-річчя, яке він святкує 8 березня. Вирішуємо обійтися без традиційного інтерв’ю і побачити роботу міського голови у форматі «як воно є».

Кабінет без жодного натяку на розкіш о 07:45 вже «гуде» людьми.

Перший відвідувач мера – директор комунального підприємства «Полігон» Олександр Козичко.

«Що з собаками робити будемо? Я вранці місто об’їжджав: на цукровому заводі п'ятеро бігають. На Зимнівській – три, у військовому містечку – три», – без прелюдій звертається до Козичка Саганюк і, не чекаючи відповіді, додає: «В Луцьку «Ласка» є (комунальне підприємство, що займається відловом безпритульних собак – ред.), але то не вихід. Назад привезуть. Може, ми б зробили з десяток вольєрів? Подумай, де їх можна поставити».

Олександр Козичко каже, що бродячих псів у Володимир нерідко привозять із навколишніх сіл. Проблема, визнає, існує і її треба вирішувати.



«А з автобусами що?», – продовжує мер п’ятихвилинку з комунальником. Знизавши плечима, Козичко відповідає: «Нехай забирає їх, мабуть. Вони згниють, там дірки вже отакі», – показує руками.

Петро Саганюк пояснює, що місцевий благодійний фонд «Матері Божої неустанної помочі» отримав 4 «беушні» автобуси-гармошки з Німеччини й наразі вони простоюють. Благодійну допомогу, каже, не можна використовувати задля прибутку. Автобуси ж потребують великої кількості палива, тож стали для Володимира такою собі «ведмежою послугою».



Обговоривши ще деякі питання із головним комунальником міста, Петро Саганюк «благословляє» його на робочу поїздку у Бровари.

«У Броварах є компанія, яка закуповує мінські МАЗи і створює з них комунальну техніку. Ми купили у них декілька сміттєвозів. Володимир – місто старе, вулички вузькі, а у цих машин – кузов невеличкий, з ними легше у наших умовах працювати», – пояснює нам Саганюк і додає, що у цих сміттєвозів нерідко «барахлить електроніка», тож це додає клопотів комунальникам.

ЩОДЕННИЙ ОБ'ЇЗД МІСТА НА СВІТАНКУ – ЗАКОН

«Валерія, хотів тебе підвезти сьогодні. Бачу, дощ іде, дзвоню тобі, а ти… Запізно встала сьогодні?» – раптом звертається Саганюк до секретарки, що принесла папери.

«Встала вчасно, але була ще ненафарбована», – відповідає дівчина посміхнувшись.



«Мій сьогоднішній ранковий об’їзд був у тому числі через вулицю, де живе Валерія. Дощ як з відра лив. Хотів як краще, щоб не мокла, а вона, бач, ненафарбована», – то вже нам озвучує міський голова.

«Самі щоранку об’їжджаєте Володимир?» – запитую.

«То закон. Ранок починається не з кави», – каже, прокидається о 5 ранку, робить 20-хвилинну зарядку, снідає й виїжджає з дому, ще коли на годиннику немає і сьомої. Щоранку очільник княжого міста намагається їхати іншим маршрутом, щоб більше бачити: «Рано об’їдеш – душа радіє, а вже в годині десятій – знов якесь сміття, мішки, пакети… І хто винен? Голова». Петро Данилович розповідає: раніше їздив містом із увімкненим диктофоном, щоб записувати, що де побачив і кому яку вказівку дати. Зараз же пам’ять настільки натренована, що і так усе тримається в голові.

НА НАРАДІ – ЯК В ШКОЛІ

Старий годинник (якому, як потім дізнаємося, понад сто років) б’є восьму. Голова виходить з кабінету і вже за якусь мить починає нараду.

Понад пів сотні керівників різних підрозділів по черзі встають і звітують про зроблене і про те, що наразі – у пріоритеті. Оперативна нарада дещо навіть нагадує урок у школі, де суворий вчитель підіймає кожного учня й кожен «відчеканює» своє. Ще не встиг сісти попередній доповідач, як той, чия черга говорити, починає свою доповідь.



Навіть до тих, хто коротко каже: «Поточна робота» і поспішає сісти, у Петра Даниловича є щось сказати.

«Як це з 97-го року цей пройдисвіт торгує і ніхто не може управу знайти? Є ДАБІ, є ваша служба, і він не платить податки? Я листа прокурору підписав. Ми що одному пройдисвіту не можемо дати ради?» – питає Саганюк у підлеглих, маючи на увазі підприємця, який облаштував у місці декілька торгових точок без належних на те дозволів.

«Він сплачує всі штрафи», – каже хтось із чиновників, ніби у виправдання.

«Рівень захворюваності на грип та ГРВІ залишається стабільним, але збільшилася кількість хворих серед дорослих. Щодо ситуації на Луцькій, 203…», - починає наступною свою доповідь головна лікарка Володимир-Волинського центру первинної медичної допомоги Катерина Чубок, але її перебиває голова: «Ви щось там робіть: у реєстратурі – тьма людей. Посадіть секретарку, щоб вона реєструвала, чи ще когось. Ви вживайте заходів, не сидіть в кабінетах. Бо як я пройдусь по тій черзі, то вам мало не здасться. Сідайте».



Наступне питання до підлеглих – ситуація щодо облаштування амбулаторії в районі цукрового заводу. Відповідь – досі немає дозволу на будівництво від Державної архітектурно-будівельної інспекції.



Пасадовці продовжують один за одним доповідати про свій порядок денний, а мер – доповнювати його новими завданнями. Серед них – вирішити проблему із продажем консервації «з землі», об’їхати вулиці і підготувати карту ямкових та поточних ремонтів, вивчити потребу та установити відеокамери у місцях, де часто стаються аварії, підготуватися до весняної висадки дерев. «Підберіть дерева, порадьтеся зі спеціалістами, що і де садити. А не так: тут росте дуб, значить треба вербу посадити. Нам треба підлатати парк «Слов’янський». Там берези повсихали», – продовжує міський голова із помітним достеменним знанням кожної озвученої проблеми. Зрештою, почувши останню доповідь резюмує: «До роботи!»

«Я МИРНИЙ ЧОЛОВІК, Я ДРУЖУ З УСІМА»

На годиннику – 08:25. Свій робочий ранок Петро Саганюк продовжує традиційним вівторковим брифінгом із журналістами.

Формат – коротка розмова за чашкою кави. У Петра Даниловича – зелене горнятко, у журналістів – білі. На столі – мед із власної пасіки і булава, подарована йому дружиною Левка Лук’яненка Надією.



Поки мер смакує свою першу цього дня каву, журналісти сиплять питаннями. Цікавляться, насамперед, перспективою приєднання до міста Зарічанської ОТГ.

«Це компетенція Камбіну і рішення буде за ним. Я не влажу в ці справи. Говорять, що я з Пальонкою (Ігор Пальонка – голова Зарічанської ОТГ – ред.) дружу. Я мирний чоловік, я дружу з усіма», – коротко відповідає очільник міста.



А далі коментує намагання міської влади відвоювати статус опорної для Володимир-Волинської центральної районної лікарні:

«На мою думку, керівник обласного управління охорони здоров’я (Ігор Ващенюк – ред.) – не на своєму місці. Якщо він і далі буде працювати, то медицину області знищить взагалі. Кабмін вже затвердив список опорних лікарень для Волині, але на місцях, як на мене, не було перед цим проведено належної підготовки до формування цього списку. Користуючись тим, що губернатор новий, область подала список із 7 лікарень в Київ. По-перше, наша лікарня за всіма показниками є п’ятою в області. Володимир – місто обласного значення. Наша делегація разом з Ігорем Гузем була в Скалецької. Але у міністерства теж дивна позиція. Можна подумати, що вони там в Києві більше бачать, ніж люди на місцях, ніхто не виїжджає і нічого не вирішує. Думаю, рано чи пізно опорні лікарні будуть як і госпітальні округи. Пам’ятаєте, яка колотнеча була? Якщо не буде фінансування від держави, то скільки б не давало місто, на належному рівні медицину не втримаємо. Держава повинна допомагати, в Конституції це прописано і цього треба дотримуватися».

За словами Петра Саганюка, у бюджет Володимира на рік передбачили майже 9 мільйонів гривень для лікарні. Вже придбали гастроскоп за понад 2 мільйони, наразі оголосили тендер на кисневу апаратуру (ще понад 2 мільйони).

«Лікарі знову просять майже 4 мільйони. Але ж лікарня треба не тільки місту, але і територіальним громадам, то і гроші вони теж повинні давати. Якщо ні, тоді купленим нами обладнанням місто обслуговуємо безкоштовно, а села – платно. Але у нашій лікарні не тільки обладнанням треба займатися, але і кадрами. Цього року ми виділили 1,5 мільйона гривень на придбання трьох квартир для медиків», – завершує медичну тему Петро Саганюк.



Відповідаючи на питання журналістів про розвиток відділення муніципальної поліції Володимир-Волинської міської ради, керманич міста зауважив, що потреба у збільшенні штату муніципалів – очевидна. Насамперед – через необхідність вирішення проблеми з хаотичним паркуванням автомобілів.

«Сьогодні у відділенні – тільки начальник і один інспектор. Там треба хоча б дві людини, які займалися саме цим – парковками. Їх варто було б відправити на навчання в Луцьк до Сиротинської (Юлія Сиротинська – очільниця департаменту муніципальної варти у Луцьку – ред.). В нас кращої муніципальної варти, ніж в Луцьку немає, напевно, ніде. Навіть львів’яни такої не мають», – коментує Саганюк.

До 09:00, коли має розпочатися нарада міського голови із керівниками бюджетних установ і комунальних підприємств, – ще 10 хвилин, тож маємо трохи часу поспілкуватися.

«Важко й уявити, як одна людина може очолювати місто 22 роки. Це ж робота – без вихідних», – кажу на початку розмови.

«22 – то тільки без перерви. А перед тим ще ж…» – відповідає Петро Данилович й з помітною ностальгією в голосі пригадує, як усе починалася його кар’єра.

Після навчання, розповідає, був начальником автоколони у Колківському лісгоспі. «Гарне тоді містечко було, райцентр. Обідати ходив у ресторан «Ластівка», - пригадує. Потім – рік служби в Чорноморському флоті. Сьогодні про море – спогади і фігурка корабля на старому годиннику у кабінеті, подарована кимось із друзів.



Після демобілізації – робота викладачем в Оваднівському профтехучилищі. А вже згодом – початок політичної кар’єри у комсомолі, партійних органах і за короткий час хлопчина з сільської родини став першим секретарем Володимир-Волинського міськкому і обкому комсомолу.

У 1986 році Петро Саганюк очолив Володимир-Волинський держлісгосп, який розташовувався на території 4 районів. У підпорядкуванні мав майже тисячу людей. Пригадує, як очолив підприємство, то воно мало мільйонні борги, які вдалося погасити за 9 місяців.

А вже у 1988 році Саганюк очолив виконком Володимир-Волинської міськради.

«То була цікава історія. Я тоді із першою дружиною розлучився. У той час через такий факт в біографії можна було ставити хрест. Перед тим, як мене мали призначити другим секретарем обкому партії, перший секретар міськкому Ростислав Чапюк дав телеграму Горбачову про те, що я морально нестійкий (аргумент – розлучення). Другим секретарем мене тоді так і не обрали. Але через декілька місяців через конфлікт голови райвиконкому Валентини Харченко і першого секретаря міськкому Сергія Лесика вирішують об’єднати місто і район. І знов мене кличуть в обком на розмову. А вже в листопаді 1988 року мене обрали головою об’єднаної міськради. Після того я другий раз одружився», - пригадує Петро Данилович.

Від долі, каже міський голова, не втечеш. Із дружиною Марією, з якою живуть і досі, зустрічався ще до першого шлюбу. Але вона вийшла заміж за іншого, та згодом життя усе розставило на свої місця.

«Тоді складні були часи. Мітинги на площі – без кінця. Я на всі ті мітинги 5 років і виходив. Але голова побіліла, моторчик став підводити, – продовжує Саганюк, показуючи на серце. – Я покинув те діло і пішов назад у лісгосп».

«КАБІНЕТ ВІД ПОПЕРЕДНИКА ЛЕДЬ ВІДЧИСТИВ»

Петро Данилович каже: пішов тоді від міського керма у лісгосп і не думав вертатися. Але люди попросили самі.

«Одного дня прийшли до мене керівники підприємств цілою делегацією (нині вже і немає на цьому світі майже всіх із тих хлопців) і кажуть: «Вертайся, ми допоможемо». У місті був розвал, треба було діяти.

Не хочу багато говорити про мого попередника (Павло Мамедов – ред.), але я цей кабінет ледве вичистив. Що на тротуарі, що тут, однаково було», - каже міський голова Володимира.

Додає, що отримав «у спадок» місто із великою заборгованістю зарплати бюджетникам: «Ситуацію виправили максимально швидко. І можете запитати будь-кого, що з 1998 року я жодного дня не прострочив людям зарплату».

Двері до кабінету Петра Даниловича – відчинені. Каже: то принцип його роботи – максимальна відкритість, аби люди бачили, чим він зайнятий і могли вільно зайти.



Поки розмовляємо, раз-по-раз дзвенить, як не стаціонарний то мобільний телефон, заходять люди, приносять папери, радяться.



Старий годинник пробиває дев’яту ранку, а отже – знову нарада. Цього разу – з керівниками бюджетних установ і комунальних підприємств щодо освоєння коштів.

«Ситуація щодо освоєння коштів не зовсім добра, щоб можна було спокійно говорити. В нас по бюджету розвитку сьогодні в роботі 47 мільйонів 630 тисяч. Ви освоїли 10% - 4 мільйони 311 тисяч. Ситуація по поточних видатках трохи краща. В нас 6 мільйонів, освоїли – 2 мільйони», - починає одразу після привітання Петро Саганюк й за мить додає: «Я просто прошу: підтягніть освоєння коштів».



Далі одного за одним мер піднімає представників тих галузей, у яких ситуація з освоєнням виділених грошей найкритичніша. Детально допитується про кожен садочок, кожну школу, кожну суму.

«Дивіться, щоб я дівчатам настрій перед святом не зіпсував, а хлопцям – трохи пізніше. Яке є питання до мене? Тоді – вперед», - закінчує нараду, за 20 хвилин встигнувши дати прочухана всім присутнім.

Петро Данилович повертається до кабінету. П’є другу каву. Цього разу – із молоком. Каву тут заварюють із води з Оконських джерел. У приймальні та в кабінеті мера – тільки така вода. Каже, полюбив її ще з часів роботи у Колківському лісгоспі. Секретарка Валерія мовчки подає до кави ложку меду. Традиція.

Марафон телефонних дзвінків до мера триває. «Здоров’я так, терпіти можна. Якщо в тебе не термінове, то передзвоню», – починає він одну із чергових розмов.

Наступний пункт графіку цього робочого дня міського голови – відвідини лікарні.

Поки їдемо на вулицю Академіка Павлова стареньким сірим «Мерсом», Петро Данилович знайомить нас зі своїми «володіннями». Обирає найдовший шлях, аби показати максимально багато об’єктів.



«Це – наш ЦНАП. Трохи малувате приміщення, не розрахували. Це – колишня санстанція. От стоїть приміщення, санстанцію ліквідували, для чого було? Або вже дали б продспоживслужбі. А це, бачите, гуртожиток? Оце я його в 1998 році здавав, підписував. Думав, в тюрму мене посадять за цей гуртожиток, бо я підписав до здачі, а не було вікон. А якби не підписав, то не було б гуртожитка. Але за місяць все зробили. А це – наша художня школа, ми побудували хороший плавальний басейн, спортивний комплекс, вся область на змагання з’їжджається», – розповідає мер Володимира, кермуючи.



Їдучи вулицею Драгоманова, продовжує для нас міні-екскурсію: «Це – наша швейна фабрика. Колись тут працювало півтори тисячі людей, а зараз – до 200. А ця споруда могла бути адмінприміщенням, – показує мер на будівлю, що тепер – житлова. Його не дуже вдало «посадили» на єврейському кладовищі і довго воно стояло коробкою. Зараз можна було б щось із тим робити, а тоді євреї заперечували, ми його перепрофілювали під житло. А тут колись була школа, зараз приміщення ми законсервували. Поки думаємо, що із ним робити. Може, у приватні руки віддамо». Це мер має на увазі приміщення, відоме у Володимирі як «червона школа», що поки стоїть пусткою.

«А тут у нас було нашестя ворон. Зараз, як бачите, їх майже немає», – показує Петро Данилович у бік парку.

«Тут – лютеранська кірха. Ми її колись віддали греко-католикам, які не мали де молитися. В місті взагалі здебільшого представлені 4 конфесії – УПЦ Московського і Київського патріархатів, римо-католики (приблизно півтори тисячі людей) і греко-католики (приблизно дві сотні). Відверто кажучи, ці релігійні чвари дещо мене вже втомили. У моєму рідному селі Сусваль – колотнеча, не можуть церкву поділити. От у неділю односельчани хотіли мене перепинити там серед дороги. Але я їх об’їхав. Образилися. Я для тієї церкви дзвони купив, допоміг відремонтувати. Але зараз у ту колотнечу лізти не хочу» – резюмує Петро Саганюк і ставить у розмові на цю тему мовчазну крапку.

Дорогою показує і вікно квартири, у якій колись жив, і приміщення лісгоспу, де був директором. Кожен етап життя, каже, був недаремний, кожен творив з нього ту особистість, якою він зараз є.
У розмову періодично вриваються телефонні дзвінки. Щоразу у слухавці – прохання про пораду, допомогу чи доповідь про вирішену проблему.

О десятій ранку робочий «Мерс» Петра Саганюка, куплений колись у фірми «Гербор,» під’їжджає до медзакладу.

На порозі, зустрічаючи, вишикувалися декілька медиків на чолі з головним лікарем Олександром Клачуком.

«Чекають», – кажу, поки під’їжджаємо. «Куди ж дінуться», – відповідає, посміхаючись, міський голова.

У кінці січня в володимир-волинскій лікарні відкрили відділення гемодіалізу, тож йдемо на оглядини.

«Я ж і сам з однією ниркою вже років 20 живу. Колись розбив, то видалили. Загалом щодо здоров’я ще немає чого мені Бога гнівити. От у понеділок були вітри, то трохи тиснуло за грудьми. В середу зробили кардіограму, то 4 дні прокапався», – розповідає, поки йдемо від автівки.

Оглянувши нове відділення, Петро Саганюк – задоволений. Лишається, каже, запустити для пацієнтів гемодіалізу ліфт.



«Ми у бюджеті для лікарні на рік заклали 8,8 млн. Зараз в нас ще нерозподілені залишки є, то ще даємо гроші на медицину, будуть мати загалом приблизно 10 мільйонів, плюс півтора мільйона – на житло для спеціалістів. Сумарно – майже 12 мільйонів. Не знаю, хто ще дає на одну лікарню стільки ж чи більше», – каже міський голова.
Додає, що приміщення лікарні – проблемне. Річ у тім, що медзаклад розташований у збудованому за типовим радянським проектом приміщенні. У 80-х роках з білої силікатної цегли будували тваринницькі ферми, а разом із ними – і лікарні, тож фактично місто має не лікарню, а п’ятиповерховий корівник.


«Тоді і плитки не було, клали паркет. Цей паркет (показує на лікарняну підлогу, на якій стоїмо – ред.) випускав лісгосп, де я працював».

«Скільки вікон ще не поміняли в лікарні, Олександре Георгійовичу?», – питає головного лікаря. «Десь 80», – каже у відповідь. «А чого просиш тільки на 52 гроші?» – продовжує, щоразу дивуючи знанням напам’ять цифр з усіх запитів, проектів тощо. Вже на виході з лікарні Саганюк зауважує, що варто вивчити доцільність наявності у лікарні аж 9 аптек й за можливості скоротити цю кількість. Перепона для місцевої медицини – близькість до польського кордону. Міський голова каже – на «швидкій» бракує людей, спеціалісти тікають за рубіж.

Далі за графіком – котельня, яка забезпечує теплом 30% усього міста. Тут – недовго.

Із начальником міського теплокомуненерго Сергієм Кобою обговорили перспективу запуску модульної котельні на дровах.



«Котельні – вже 33 роки. Треба або міняти котли, або бувати модульну котельню на дровах. Другий варіант коштуватиме приблизно 4 мільйони. Тобто ми не відмовляємося від газу, але паралельно працюватиме і альтернативний вид палива», – пояснює нам Коба.

Ще декілька робочих питань – і в машину. Треба, каже, Петро Далилович, їхати «на базу» (в мерію – ред.), підписати «фінанси».



Дорогою назад міський голова продовжує знайомити з містом. «Тут живе аграрій Валерій Діброва, депутат обласної ради», - показує на ошатний будинок. «А у цьому будинку жив Діма Колєсніков, який у 2015 році загинув в АТО у Донецькій області. На війну він сам пішов зразу після технікуму. Один був у батьків і в 19 років загинув від прямого попадання танкового снаряда у приміщення», – розповідає Петро Саганюк з невдаваним смутком у голосі. Після короткої паузи додає, що загалом Володимир-Волинський через війну на Сході втратив 22 своїх мешканців.

«Щоразу важко прощатися із хлопцями. Найважче було, коли загинув Ігор Упоров. То була перша втрата наша міста на війні. 2014 рік. Тоді ми вірили, що остання. Але… війна думала інакше. Його дружина Надія народила донечку Віолетту у ніч перед похороном», - Петро Данилович розповідає, що спілкується із сім’ями усіх загиблих воїнів і намагається підтримувати.

Повертаємося у міськраду.

«Вітя, дивись уважно», – каже з іронією до охоронця, що чатує біля центрального входу. Каже, колись силовики, проводячи навчання, пронесли до приміщення міської ради пакет з нібито вибухівкою. А черговий, нічого кращого не придумавши, взяв пакет і поніс до базару у сміттєвий бак.

На другий поверх свого кабінету 70-річний міський голова піднімається повільно, злегка опираючись на перила.

«Микола, тут тріщина під сходами, хай будівельники глянуть», – встигає дати ще одне розпорядження дорогою у свій кабінет.

Крісла у кабінеті, хоч ще і дуже добротні, видають свій вік тим, що нині таких вже й не виготовляють.

«Цьому кабінету – 20 років. Я нічого тут не міняв. А для чого? Все акуратне і чисте. А витрачати бездумно гроші… Кращі зробити якийсь комп’ютерний клас чи щось для людей», – аргументує Саганюк абсолютну відсутність розкоші у своєму кабінеті.

Крім робочого стола, тут – великий стіл для переговорів, вазони, з-поміж яких – лимон із плодами, шафа та невеличкий столик з іконами і статуетками. Особлива річ – соляна лампа, яку очільнику Володимира подарували військові, коли 14 бригада вперше повернулася у місто зі Сходу.



Онук Петра Даниловича Віталій – теж військовий, командир танкової роти. «Зразу дуже розчарований був армією, хотів кидати. Але вже трохи призвичаївся, служить. Зараз от повернувся, два терміни відбув на Сході», – починає мер вже про особисте, родинне.

«У мене – два сини: Руслан від першої дружини, Андрій – від другої, і дві доньки дружини. Старшому синові Русланові вже 48 років. Із першою дружиною він, як і я колись, розійшовся, тепер має другу сім’ю. Перша невістка живе у Луцьку в квартирі, де колись жив я.
Менший син – Андрій. Його сину Данилкові – шостий рік. Маю дуже хороші стосунки зі сватами, батьками його дружини. Сват – військовий, підполковник, а сваха – завкафедрою іноземних мов у Польщі, працює там вже багато років. Сват вже на пенсії, хороший чоловік, компанійський, допомагає мені із пасікою. Я маю 12 вуликів. У 2019 році викачали із них 300 літрів меду», – гордо констатує Петро Данилович.



Медом міський голова пригощає друзів. Має, каже, електрочну медогонку, яку ще багато років тому купив на виставці в Польщі.

«Бджолярня – то наше зі сватом, ніхто більше не лізе. Бджоли заспокоюють. З ними треба плавно, акуратно, без зайвих рухів. Інакше – вони покажуть, на що здатні. Раніше я й полюванням трохи займався, але то таке, на любителя. Вб’єш звір, а потім сам же його жалієш. На рибалку ще люблю їздити, але не можу черв’яка вчепити: як не роздавлю, то втече», – сміється.

На годиннику - одинадцята. «Петре Даниловичу, поляки приїхали, хочуть поговорити», – заходить до відчиненого кабінету керуюча справами виконавчого комітету міської ради Ірина Ліщук. «Добре. Скажи Валерії, щоб готувала каву-чай», – тільки й каже.

Вже за якусь хвилину за столом переговорів – делегація гміни Городло (Республіка Польща), і розмова щодо можливостей навчання в Польщі молоді з Володимира-Волинського.



Щойно польські гості виходять із кабінету, як в його двері одразу заходить хтось інший. Кожен – зі своїм питанням, зі своєю проблемою. Телефони не змовкають.

Нарешті – нікого немає і міський голова трохи перевести дух. Ніби передбачаючи, що хочу запитати, багаторічний очільник Володимира зауважує, що був би радий піти на заслужений відпочинок, аби бачив, що є людина, яка впорається з управлінням.

«Вже цього разу (п’ятий термін мерства – ред.) я відверто не хотів іти. Але не було кому. Один, як то кажуть, жулік, другий – ще щось», – Петро Саганюк додає, що і тепер, коли до виборів мера – недовго, не бачить кандидатури,

«Міг ми бути головою секретар (Олег Свідерський – ред.), але йому забруднили репутацію, підкинули хабар. Тепер от рік возяться, не можуть знайти, хто вкинув. Але я знаю, хто замовив і хто за це заплатив. Це – справа рук одного з кандидатів на посаду мера.

Ярослав міг би бути (заступник міського голови Ярослав Матвійчук – ред.). Він молодий, перспективний. То комусь він не подобається, критики багато. Але зараз же критикують тих, хто щось роблять, або тих, в кого нічого немає за душею», – висловлюється градоначальник щодо потенційних послідовників.

Каже, обома руками «за», аби приходили нові люди. Але вони мають бути компетентними і бути командою:

«У нас тут є один такий критикан від «Слуги народу». От «закинув» мені, що гроші у нас на депозиті є, а те і те не можемо купити. Так, у нас є на депозиті майже 19,5 мільйонів. Але людина некомпетентна, не розуміє, що гроші на депозиті розписані вже під певними об’єктами. Ці кошти можна тримати на звичайному рахунку, а можна на депозиті. Відсотки з нього дають якусь копійку в бюджет. У 2019 році ми на тому заробили 2 мільйони. А він думає, що депозит – це зайві гроші. Гроші мають бути в роботі, гроші мають робити гроші.

Приходити до влади треба з командою. От і нашого президента недолік у тому, що в нього немає команди. Як може бути таке, що скоро рік, як президент на посаді,а в Сумах, для прикладу, досі немає голови ОДА. Як може бути таке, що на Волині за час президентства він не призначив жодного голови РДА?».



НА ОБІД – ІЗ ПОЛКОВНИКАМИ

Стрілки старого годинника наближаються до обідньої пори.

Міський голова каже, що зазвичай намагається обідати вдома. Але не завжди виходить: «Приблизно разів два на тиждень їм у ресторані. Часом треба з кимось зустрітися, то я вбиваю двох зайців – і обідаю, і по справі говорю».

Цього разу двох зайців Петро Данилович вбиває, обідаючи із двома полковниками – тоді ще головним поліцейським району Михайлом Бобиком і на той час ще керівником міжрайонного відділу Управління Служби безпеки України у Волинській області Миколою Сопітом, які у передобідню пору прийшли до мера з робочими питаннями.

«Хлопці, я от якраз збирався із журналістами пообідати, щоб побачили, що я марципанів не їм. Давайте з нами, там і поговоримо», – пропонує міський голова силовикам, і вже за декілька хвилин розмову продовжують у ресторані «Дружба».



Хоч їсти і радять мовчки, Петро Данилович випитує про те, чи втихли сварки через церкву у Сусвалі, цікавиться розслідуванням резонансних аварій у місті й радиться з поліцейським щодо облаштування камер відеоспостереження у місцях, де найчастіше стаються ДТП.

На обід – солянка, картопля з м’ясом та салат зі свіжої капусти.

Через 20 хвилин вже прямуємо назад до мерії. Дорогою цікавимося, чи на ходу ще «Волга», вказана у декларації, якій, згідно із цим документом, 58 (!) років.

«Так. «Волга» – то була моя дитяча мрія. Вона і справді досі на ходу», – відповідає. Біля входу в міськраду мера зустрічає командир 14 ОМБР Сергій Войченко. Розмова, як зазвичай у військових: коротка і по суті.



«МІСТУ ВІДДАВ УСЬОГО СЕБЕ»

Поки піднімаємося до кабінету, Петро Данилович розповідає, що розташування у Володимирі-Волинському військової частини дає місту свою специфіку, а його керманичеві – нові виклики.

У післяобідньому робочому графіку градоначальника Володимира-Волинського – ще декілька зустрічей, нарад, суцільні підрахунки, безперервна турбота про місто…

«Бути мером – це без вихідних. Кожну проблему носиш у голові, доки не вирішиш. Вирішив одну – з’явилися інші. Але я цим живу і цьому місту я віддав усього себе», – каже очільник княжого міста.

Наостанок – дарує мед із різнотрав’я із власної пасіки. «Хай смакує», – зичить. А ми – дякуємо за мед і розмову.



Спілкувалася Іванна РУДИШИН
Фото – Ігоря ДИНІ


Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Twitter та Instagram.