Як робити карколомні трюки без травм та чи можна у паркур дівчатам: луцькі «ніндзя» – про секрети спорту

Круті американські фільми, де обов’язково є погоні, грабіжники чи супермени, що виконують, здавалося б, нереальні трюки, люди, які бігають по дахах і залазять на стіни заввишки в декілька метрів...Виникає думка, що про таке можна тільки знімати, а усі герої надійно застраховані і виконують елементи точно не самі. Здебільшого це – правда, однак, бувають і винятки.

Мистецтво паркуру, фрірану та трікінгу в Україні не зовсім розвинене. Це спорт, який не має ані затвердженої системи тренувань, спеціалізованої програми. Напевно, тому він і «фрі», аби можна було фантазувати, творити і вчитися на власних помилках.

Окреслюючи масштаби усієї України, можна знайти декілька цікавих майданчиків, де хлопці та дівчата просто роблять те що люблять і стрибають, як заманеться, вигадують системи різної складності. У великих містах це простіше, але що, коли ти – паркурист у маленькому обласному центрі?

Двадцятирічний лучанин Дмитро Пащук займається цим спортом вже більше десяти років. Він ще зі шкільної парти почав цікавитися, як це хлопці із фільму «Ямакасі» так можуть.



«Паркур – мистецтво раціонального переміщення із використанням стрибкових елементів. Фріран, по суті, те ж саме, що і паркур, але із використанням елементів акробатики і креативу. Для цього потрібна лише будь-яка площина: стеля, стіна, підлога, де можна буде зробити якийсь елемент», – із ходу починає пояснювати Дмитро (А казав, що до інтерв’ю не готувався, - авт.).

«Усе відбувається шляхом спроб і помилок»



– Коли і чому ти почав займатися паркуром?

– Мені було років 10, коли я побачив фільм «Ямакасі» 2001 року. Фільм – про компанію молодих хлопців, які вирішили продовжити традиції таємничих «ніндзя» і створити власне мистецтво – мистецтво переміщення. Коли був малим, то саме ця стрічка дуже вплинула. Я і ще декілька хлопців почали лазити по будівництвах, спочатку другий, потім третій поверх і вище. Почали стрибати і вчитися. Ми навіть не знали, що це паркур, нам подобалося бути унікальними і не такими, як всі. Цей спорт допомагає виразити себе.

– Намагалися повторювати рухи і елементи, які бачили у стрічці?

– Вчилися з відео. Тоді всі девайси були з маленькими екранами і в такому мініатюрному розширенні потрібно було розгледіти рух, деталі, як його повторити. Було складно, але реально. Стосовно травм, то їх не було. Максимум – щось незначне, але ми завжди намагалися бути обережними.

– Як розвивалися далі?

– Пізніше ми познайомилися із людьми, які цим займалися на відносно професійному рівні – із місцевою командою «Твіст». Вони цим займалися вже досить довго, багато вміли і знали, але недостатньо, аби вчити нас, тож ми просто приходили на їхні тренування і намагалися щось повторювати вже не з відео, а дивлячись на людей поруч, які це роблять вживу.

Ми з ними познайомилися десь у 2012 році. З того часу дізналися, що в Луцьку є фріран, трікінг та паркур. Ми вчилися паралельно з ними, але все ж самостійно.

Так тренувалися близько п’яти років, потім їхня команда розпалася і ми створили свою, продовжили справу. Ми називали це другим поколінням команди «Твіст». Тоді ми з хлопцями самі створили майданчик для тренувань.

– Що це був за майданчик і як дітям вдалося втілити цю ідею?

– Паралельно, коли ми займалися з першим «Твістом», я захотів збудувати майданчик. Тоді зібрав декілька своїх друзів, ми взяли лопати і ми почали рити ями прямо навпроти будинку голови наглядової ради «Луцькатодору» дяді Юри (Юрія Ольхового, – ред.). Ми цю яму рили і з мене всі сусіди сміялися, питали для кого труна. Сміялися над тим роки 2, казали, що ми робимо щось не те, а відбивалося все, звісно ж, на мені, бо я це затіяв. Після цього ми й познайомилися з Юрієм Ольховим. Я наважився підійти до нього і поговорити. Кажу: «Дядь, Юр, тут таке діло…», а він відразу: «Та я бачу» (два роки спостерігає цей жах біля будинку, де купа дітей щось риють, роблять). Після цього він вирішив нам допомогти і посприяти відкриттю майданчика. Ми з ним домовилися, я поїхав до архітектора, сам в 15 років розробив проект, вивчав всі будівельні умови і таки спільними зусиллями ми збудували майданчик.

Зробили дуже класне відкриття, приїхав ще тоді мер міста покійний Микола Романюк. Після того пішов дуже потужний поштовх паркуру у Луцьку. Майданчик, до слова, функціонує і зараз на вулиці Пирогова. Там постійно купа дітей. Зима, сніг - неважливо, вони займаються, намагаються виконувати якісь рухи, як ми колись, дивляться відео і вчаться самостійно, бо тренуватися у Луцьку таки більше немає де.

Паралельно Дмитро показує фото з відкриття і тішиться, що їм це тоді вдалося, як він каже "перший маленький, але важливий крок".

– Після того минуло два роки, пішов розвиток, ми замовляли футболки, робили виступи, опісля подорожували Україною і переймали досвід у інших спортсменів. З одягом та поїздками в той час допомагали спонсори.

– Паркуром почав займатися ще в школі, у 13 відкрив майданчик, зараз тобі - 20. На скільки встиг розвинути цей спорт в Луцьку?

– Мені було майже 17, коли я поставив собі це запитання,. Тоді виникла ідея втілити в життя більш масштабний проект – відкрити спортзал. Але я ж тоді був ще «сирою» дитиною, яка не розуміється в усіх тонкощах цього, тому зал вирішив відкласти і почав шукати місце, де можна було б просто тренуватися самому і вчити інших. Від міста команді виділили приміщення в муніципальному закладі ЛНТУ, де декілька років поспіль ми й займалися. Там побувало більше 60 учнів різного віку під яких я розробив власну програму тренувань.



– Постійно наголошуєш на тому, що «з хлопцями». Дівчатка не займаються паркуром?

– Займаються, але не так масово.

– З якого віку брався тренувати дітей?

– Цей спорт не є системним, він не має програми, особливо вікової. Довелося це все створювати самостійно, наразі вона себе виправдовує, бо ж перевіряв усе на собі. Зазвичай наголошував, що беру дітей із восьми років, але бували такі випадки, коли батьки трішки «змовчували» і збільшували вік свого чада на кілька років, аби вони могли приходити. Так було з дівчинкою, якій нібито було 8 років, а виявилося – 6. Тому я зрозумів, що головне – бажання і хоча б мінімальні схильності. Зараз у тому залі ми вже не тренуємося, хоча охочих вистачає. Наразі в пошуках іншого місця.

– Тренуватися ж десь потрібно, зізнавайся, "штурмуєш" дахи багатоповерхівок?

Посміхається і ніяковіє.

– Зараз я на будівництвах не лажу, мені 20 років. Зловлять, посадять і що тоді буде?!

– Тоді де ж ви тоді займаєтесь? Які особливі місця в Луцьку знаєш, де можна було б побігати і пострибати?

– Немає в Луцьку особливих місць. Все брудне, немає де стрибати, все у смітті… Це дуже прикро. Здебільшого ми тренуємося біля «Там-Таму», там де невеличкий трикутничок з травою, друга локація – майданчик наш, третє місце – кар’єр в Кульчині, що взагалі за Луцьком. А так, по суті, займатися взагалі немає де. Зараз є близько 70 осіб, які мені постійно пишуть і питають, коли ж розпочнуться заняття. Здебільшого це діти і молодь від семи до шістнадцяти років.

– Які умови для тренувань потрібні?

– Нам підходить гарна покошена трава, щоб ми могли розбігтися, робити сальто і не боятися, що впадемо спиною на якийсь бетон чи послизнемося на пакеті. А взагалі, всі хочуть зал і поролонову яму.

«Знайомся, це – Діма», – каже Дмитро Пащук. До розмови приєднується ще один юнак – тезка першого респондента – Дмитро Ткачук. Високий, статурний і з кучерями на голові. Діма каже, що це «той самий» ще з першого покоління «Твісту», так би мовити, старожил луцького мистецтва паркуру.

– Уяви собі гімнастів на Олімпійських іграх… Ми, як вони, от тільки у нас немає жодних знарядь і страховки, є тільки вулиця. Ми робимо все те ж, що і вони, але кожен рух придумуємо спонтанно, це – творчість. Як художник малює картину, то ми так само творимо свою картину із тіла і рухів, але спонтанно і на конкретному місці з’являється кожен елемент та рух. От тільки вчимо ми їх попередньо вже в інших умовах.

Правду кажучи, коли Дмитро Ткачук говорив, то постійно дивився у стінку навпроти і складалося враження, що ще трохи і він почне демонструвати це все показово, а не лише на словах.

«Я вважаю, що я займаюся фріраном, – починає розповідати хлопець. - Я комбіную туди різні стилі, у моєму фрірані є і трікінг, і паркур, і танці.Загалом усе, що мені подобається».

– Як відбуваються тренування?

– Наші тренування зазвичай проходять у м’яких умовах, все це як креслення. Коли ти вже на вулиці, то ти повинен моментально «читати цю бібліотеку», що є в голові. Ми вчилися шляхом спроб і помилок, база елементів була дуже маленькою, але зараз намагаємося максимально підвищувати свої знання і передавати їх іншим. Тренуватися можемо хоч зранку до ночі, по 12 годин. Влітку це простіше, бо є погода і хоча б місце на траві. Взимку підтримуємо форму у залі, а навесні згадуємо все те, що встигли забути.

– Скільки ж часу потрібно, аби навчитися робити, наприклад, сальто?

Дмитро відразу перепитує: «А кому навчитися – хлопцю чи дівчині?». Виявляється, це також має велике значення. Якось так несправедливо склалося, що чоловіки вчаться це робити легше і швидше - уся справа у будові тіла та фізичній підготовці.

– Перш за все потрібен достатній рівень фізичної підготовки, щоб коли людина бігла, то могла хоча б ноги підняти вгору. Далі потрібно бажання. Зробити сальто - це просто прокрутитися в площині, а нормальне сальто – це чітке виконання. Таке вчити довго, а "тяп-ляп" і за день можна.

Спілкувалася Валерія КОЛІСНИК.
Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Twitter та Instagram.