«Для них я – тьотя Наташа»: як медсестра з Волині стала другою мамою онкохворим дітям

«Заходити у змінному взутті або бахілах. Верхній одяг та шапки здавати у гардероб на першому поверсі».

– Ой, так не хочеться шапку знімати, – жартує мій колега, який любить почасти докинути гостре слівце, у спекотний вересневий день. Однак за мить, коли переступаємо поріг онкогематологічного центру КП «Волинське обласне дитяче територіальне медичне об’єднання», додає: «Щось мені тут навіть жартувати не хочеться». Я ж усе думаю про слова ексміністерки охорони здоров'я Уляни Супрун, мовляв, використання бахіл – невиправдане, це погіршує екологічну ситуацію і лише полегшує роботу прибиральницям.

Згодом після зустрічі з однією з пацієнток – 13-річною Сашунькою – про все це забуваєш, не те, що жартувати, говорити стане тяжко, бо до горла підступно підповзе важелезний клубок…

Нас зустрічає охайна жінка у медичному одязі з приємними оку м’ятними деталями та стильною зачіскою з чубчиком трохи вище брів. Наталія Омельчук першочергово веде нас у кабінет, де і вона, і хворі дітки проводять чи не найбільше часу – у маніпуляційну кімнату. Тут, як пояснює медсестра, знаходяться медикаменти, шейкер, де зберігається тромбоконцентрат, виконують спинно-мозкові і стернальні пункції, проводять забір крові тощо.

«Я не звикла отак із журналістами говорити, інша справа – із батьками та дітками», – зізнається пані Наталія. Утім, після деяких невідкладних паперових справ, ніби забуває сказане, і радо розпочинає розмову.

«Ніколи про медицину не мріяла, хотіла бути вчителем»

Наталія Омельчук – родом із села Звірів Ківерцівського району. Навчалася у Ківерцівському медичному училищі , а нині це – медичний коледж, на «сестринську справу». Після закінчення навчального закладу одразу пішла працювати у приймальне відділення Волинської обласної дитячої лікарні, де «осіла» на 3 роки. Далі ж медсестра пішла в онкогематологічне відділення, де працює й донині вже протягом 13-ти років.

«Чесно кажучи, у дитинстві я не мріяла бути медсестрою, у мене не було потягу до медицини. Хотіла бути вчителем. Але так якось склалася доля… Моя мама все життя пропрацювала у дитячій лікарні на приймальному відділенні. Мабуть, це – доля», – ділиться Наталія Омельчук. Вона запам’ятала свій перший робочий день і навіть точну дату – 13 липня 2003 року. Каже, тоді прийняли 111 дітей, яких зареєстрували, заповнили історію їхніх хвороб і відправили з приймальної на відділення.

Жінка несподівано додає: «Але зараз мені робота більше подобається, бо є маніпуляційні процедури, а не лише папери. Більше навичок я здобула тут».

Проходимо довжелезним коридором у персикових тонах. На те, що тут лікують діток, вказують лише таблички при вході у кожну кімнату із зображеннями анімаційних героїв та поодинокі дитячі малюнки й іграшки.

Медсестра зненацька веде нас до однієї з палат, запитує у когось дозволу на те, щоб зайти, і відчиняє двері. Усе, що бачу в той момент, – ліжко і маленьку голівку з ріденьким, майже прозорим волоссячком. Дівчинка збирає всі сили і підводиться…

Сашуня, що мріє про зустріч з Олегом Винником

– Це фотограф Ігор, а мене звати Надя, – кажу це та мимоволі стискаю долоні в кулак, щоб якось опанувати себе і не заплакати.

– Гарне ім’я, – із посмішкою на вустах мовить дівчинка. – А мене звати Сашу-у-унька.

13-річна Саша приїхала в Луцьк із села Черче Камінь-Каширського району і знаходиться на лікуванні із 27 травня, майже 4 місяці. Дівчинка «здає» свою точну адресу, вказавши, що мешкає у будинку №13 (у цій історії так багато тринадцяток), запрошує в гості, коли вилікується, із захватом починає розповідати про свої вподобання та дозвілля в лікарні: «Ми з волонтерами ліпили фігурки, робили хатинку, сонечка... Вони часто приїжджають. Люблю заплітати коси моїй ляльці Барбі».

Бачу телефон біля подушки Сашуні і цікавлюся, чи дивиться вона мультики. Дивиться. Однак більше любить «ганяти» ігри і слухати музику. Особливо Олега Винника, із яким мріє зустрітися, та Олю Полякову.

– Ой, та вона не лише слухає, а й підспівує. Ми їй допомагаємо, – підхоплює слова Сашуні мама, що тепер постійно знаходиться біля неї. – Вона співає, а я вишиваю, щоб хоч якось розвантажити голову і не думати лише про проблеми.

Нині у відділенні – 10 онкохворих діток і лише Сашуня почуває себе більш-менш у нормі, щоб поговорити. У частині, де перебувають маленькі волиняни із захворюваннями крові, ситуація не краща.

«Фактично всі діти важкохворі, проходять «хімію», тому зараз важко», – зізнається медсестра і проводить нас до робочого кабінету, де майже увесь простір заполонили різні журнали та медичні картки.

«Для дітей я – тьотя Наташа»

Наталія Омельчук розповідає, що, на щастя, про страшні діагнози батькам та їхнім чадам повідомляє лікар. Медсестри ж, окрім процедур, кажуть про необхідність придбання тих чи інших медикаментів.

«Я й так поза роботою не можу про все забути, адже тут перебувала по пів місяця, тепер же – майже весь час, бо виконую обов’язки старшої медсестри… Буває, що сняться діти. Стає трохи легше, коли виходиш на двір, вдихаєш свіже повітря і мислиш про хороше», – зауважує вона.

За словами медсестри, якихось прийомів під час, наприклад, не дуже приємного встановлення катетера, як от частування цукерками чи розважання мультиками, вона не практикує. Діти й так ідуть на контакт, бо намагається підібрати потрібні слова.

«Якщо бути відвертою, то більшість маленьких пацієнтів просто звикають до болючих процедур, хочуть якнайшвидше пройти лікування і поїхати додому», – відзначає пані Наталія.

Найбільша радість для жінки – бачити дітей, які пройшли надскладний шлях, і одужали:

«Йдеш на вулиці чи на ринку, а тут тобі хтось: «Добрий день!». Дивишся, не можеш впізнати. Поглянеш на обличчя мами чи батька і стає все зрозуміло – це один із колишніх пацієнтів. Адже діти змінюються. Приємно, коли діти приходять до нас, запрошують на весілля, приносять короваї. Пригадую дівчинку, яка лишилася без волосся після хіміотерапії. Тепер вона доросла, одужала, працює і має таке розкішне волосся! Заради цього дійсно варто працювати!». Позаяк, улюбленою свою роботу Наталія Омельчук назвати не може – боляче.

«Коли дитина у дуже важкому стані, коли відправляєш її в реанімацію, коли знаєш, що вона не викарабкається… Словами не передати, як це важко. Боляче, коли діти помирають, а батьки приходять у палати забирати їхні речі…» – стишено мовить вона.

Онкогематологічне відділення фактично стає для маленьких волинян другим домом, де вони живуть впродовж декількох місяців, де святкують і Великдень, і Новий рік, і 8 березня. Щоправда, без традиційних битв яйцями чи поїдань олів’є – пацієнтам треба дотримуватися режиму і перебувати у стані спокою. Тому й стіни у коридорах не розписані яскравими ілюстраціями – на них дивитимуться хіба медпрацівники, адже діти майже весь час знаходяться в палатах.

«Цих дітей забути неможливо, це сонячні дітки. Для «новачків» я – Наталія Миколаївна, а потім – тьотя Наташа», – ділиться медсестра.

«Хочу відчути ту мить, коли рак стане повністю виліковним»

Зі слів Наталії Омельчук, завдяки державній програмі та співпраці з благодійним фондом «СТОПРАК», у відділенні є необхідні ліки та обладнання. Лише зрідка трапляються випадки, коли рідним треба відшукати гроші на певні препарати.

Часто хворі та їхні рідні просять одужання у вищих сил. На 4-му поверсі медичного закладу є капличка, куди приходять помолитися, поставити свічку, причаститися тощо. Буває, що батьки просять привести «свого» священника у палату.

Рак, констатує медсестра, – поки лишається страшним діагнозом і лише одне слово навіює безліч негативних думок.

«Є різні онкологічні захворювання, але всі вони зводяться до одного слова – рак. Це дуже важко та страшно, особливо, коли бачиш наслідки. Діти страждають, батьки вкладають величезні сили, вимолюють здоров’я для своїх дітей… Хотілося б відчути ту мить, коли рак стане на 100% виліковною хворобою, коли це місце наповнюватимуть посмішки».

Надія МІЩУК
Фото – Ігоря ДИНІ
Передрук заборонений.

Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Twitter та Instagram.