Історія дідуся з Одещини, якого знайшли на вокзалі у Луцьку: чому він безхатько при живих дітях

Степану Морозу – 90 років, народився в Білорусі, працював на шахті в Червонограді, жив і приписаний на Одещині, у селищі Великодолинське, але доля склалася так, що уже впродовж тривалого часу старенький дідусь змушений скитатися вулицями Луцька й жити на вокзалі, маючи родину. Чому?

Інформаційне агентство ВолиньPost з’ясовувало, де зараз родичі дідуся, як він потрапив на Волинь і як складеться його життя далі.

«Не можу я відповісти, як то було. Я нічого добре не пам'ятаю, але їхав сюди довго – електричкою та потягом», – починає розповідати дідусь, хоча сам не знає? де він зараз і на скільки далеко від дому потрапив/ «Коли я їхав, то не мав змоги вирішувати щось сам, дуже важко пояснити таке моє становище», – говорить Степан Андрійович. Каже, що просто мав можливість заплатити. «Світ такий став, де все вирішують тільки гроші і матеріальне», – раз за разом повторював дідусь.

Дідусь – пенсіонер. Показує свої документи і банківську картку. На те, що старенький чоловік тривалий час перебуває на вокзалі і поблизу нього, звернула увагу небайдужа жінка. Інакше, напевно, дідусь і далі ночував на вулиці.

«Я просто відчула його доброту»

Декілька днів тому лучанка Наталія зустріла старенького дідуся на території дитячого садочку «Пролісок», що біля залізничного вокзалу. Спитала в нього чи не заблукав, а він, виявляється, просто шукав магазин, де можна придбати воду, хотів пити, але грошей у жінки не просив. Вона люб’язно йому допомогла і навіть сама принесла пляшку мінералки, розговорилися.

«Видно, що не в алкоголі справа і людина не вживає», – відразу зазначає Наталія. «Але біля нього тоді не можна було знаходитися. Запах було чути за декілька метрів, але мені чомусь його стало так шкода, я просто відчула доброту в людині, не з власної волі він тут опинився, а я не могла просто пройти повз і забути про цю зустріч», – говорить жінка.

Надворі тоді було трохи холодно, йшов дощ. Незвиклий до такого західного клімату, чоловік намагався гріти себе, тер руками плечі і, зціпивши зуби, продовжував говорити з Наталією. Жінка придбала воду, допомогла помити Степану Андрійовичу ноги, одягнула нові чисті і сухі шкарпетки, принесла кофту – зігріла.

Коли вона сиділа біля нього, поруч проходила її колега – Алла, й тут усе не закінчилося звичайним питанням: «хто це?», жінка взялася допомагати Наталії приводити чоловіка до ладу, одягнули, нагодували, зігріли. А він вдячно посміхався і дякував їм та богу, що не лишився наодинці зі своїм горем.



Забрала з вокзалу до власного будинку: перша ніч дідуся в помешканні незнайомки

Тоді почалися дзвінки до усіх можливих установ – поліція, соцслужби, преса. «Ми не могли його лишити там, надворі холодно, він старенький, мені його так шкода, життя дуже жорстоке», – говорить Алла Куманська. Не дочекавшись підтримки від державних установ, пані Алла вирішила на трохи прихистити Степана Андрійовича у себе вдома. Довго вона не думала, бо хто знає, що з ним могло б трапитися за ще одну «вокзальну» ніч.

«Важко навіть уявити, що лишилися такі люди, які готові взяти незнайомця з вулиці, з вокзалу і забрати у власний будинок», – каже пані Наталія про свою подругу, яка, ледве знаючи дідуся, впустила його в помешкання і почала доглядати.

Волинські правоохоронці на ситуацію жодним чином не відреагували, тільки повідомили, що чоловік не перебуває у розшуку. Натомість взялися допомагати одесити. Зокрема, працівник поліції охорони Чорноморського МВ УПО в Одеській області Михайло Добровольський відразу відгукнувся на повідомлення у Facebook про пошук родичів свого земляка.

Тут у Луцьку відвезти Степана Андрійовича до Городища, де живе пані Алла, допомогли працівники соцслужби, згодом навіть придбали для нього одяг і ціпок, щоправда, дев’яносторічний дідусь навіть до рук його не бере. «Не звик з таким ходити, з цим старі люди пересуваються, а я не можу», – посміхаючись говорить чоловік.

Степан Андрійович розмовляє погано, але свідомо. Вперше за довгий час йому випала нагода поспати в ліжку, в теплі і не перейматися, що його знову виженуть, почнуть лаяти або обкрадуть.

Вже там, сидячи на канапі у чужому будинку, він говорив більше. В чистому новому одязі і після дустового мила виглядав щасливим, посміхався і дякував, що його вкотре не кинули.

Інформаційне агентство ВолиньPost навідалося до тимчасового прихистку самотнього дідуся.


Степан Мороз народився 16 січня 1929 року у Білорусі, в селі Береза Брестської області. Як і коли потрапив до України – невідомо. Про своє життя він говорив багато, але щоразу плутався у датах і місцевостях, бо ж навіть зараз не знає, що доля занесла його так далеко від домівки, де він прописаний.



У паспорті значиться декілька адрес прописки. Окрім останньої, у селищі Великодолинське, що на Одещині, є також штамп з Червонограду. Там він проживав у 2002 році в гуртожитку на вулиці Парковій. Той час Степан Андрійович пам’ятає добре…

«Багато причин є і здогадок, чому обставини склалися саме так. Колись жив у Червонограді, мав квартиру, на яку заробив сам. Я працював на різних роботах і зрештою пішов на роботу, яку вважають небезпечною, в шахту. Різні люди пояснюють, що мусять йти туди, бо там більше платять, але причин – більше», – пояснює, що жив у Червонограді з дружиною, доньками і «сином», якого він «величає» названим. «Моя жінка вважала мене нерозумним, бо пішов я до баптистів, всі казали, що я «во», – крутить пальцями біля потилиці. «Я опинився, за їхньою думкою, в нерозумних обставинах. Жінка мою квартиру продала без мого відома, а мені сказали, що вернути щось можна тільки через суд», – говорить Степан Андрійович.

Дідусь каже, що з ним ніхто не хотів мати справи, але з часом рідні купили квартиру у Великодолинському і змушені були його там прописати. Було це у 2005. І досі офіційним місцем проживання дідуся є помешкання на вулиці Ентузіастів.


«Діти в мене є, але від тих дітей, окрім печалі, я не маю нічого. Важко це все пояснити. У них бажання доглядати мене ніколи не було», – зі смутком починає говорити про сім’ю дідусь, постійно повторює, що йому важко, але за всю розмову не назвав своїх дітей жодним поганим словом. «Хотів би їх побачити і обняти, але вони, боюсь, не захочуть», – каже старенький.

Згодом вдалося з’ясувати, що Андрій Степанович має родину – двох доньок Ірину та Ольгу і сина.


Інформаційному агентству ВолиньPost вдалося поспілкуватися з старшою дочкою Степана – Іриною

Пенсіонерка Ірина Степанівна наразі мешкає у Нововолинську. Однак, про те, що батько – на Волині, і як тут опинився – не знає. Принаймні, так каже. «Ми бачилися з ним востаннє десь рік тому. Не хочу його й знати вже», – говорить Ірина Мороз.

Вона пояснює, що це все – не просто так і не без причини. «Він сам обрав такий шлях і таке життя. Кинув родину і лишив нас самих, не спілкувався довго», – починає розповідати жінка. Каже, що це все трапилося після Червонограду. У 1980-х він розлучився зі своєю дружиною і пішов з сім’ї. Не залишив грошей і пояснень. «Поки ми не мали за що купити шматок хліба, то він катався по курортах, йому було однаково, що ми і як тут», – переконує Ірина Степанівна.

Його донька, яка вже також пенсіонерка, мешкає ще з двома членами родини у однокімнатній квартирі «шахтарів» у Нововолинську, важко хворіє і ледь зводить кінці з кінцями. «А з батьком я бачитись не хочу. Він сам нас покинув», – повторює вона.

Розповіла, що Степан Мороз вибрався на свою батьківщину – до Білорусі, але згодом повернувся в Україну до селища Великодолинського, куди перебралася сім’я після розлучення.

«Він же має наші контакти, мав два телефони, чому він зараз в Луцьку, як взагалі так вийшло?», – запитує Ірина Степанівна. Але відповіді порадила спитати у її батька. Сама ж мати із ним діла не хоче, образа «засіла» надто глибоко й назавжди.

Про те, що сам кинув – ні слова…

«Як жили там (у смт. Великодолинське, – ред.), – продовжує розповідати Степан Андрійович: то було багато жаху».

Після цих слів дідусь декілька хвилин беззвучно і спокійно сидить на канапі у теплому будинку і дивиться кудись крізь вікно, потім каже: «То все мати дочок і сина так на мене налаштувала, бо до баптистів пішов і вірив». А потім старенький дідусь згадує і цитує декілька рядків із Євангелія від Матфея.



«Він завжди славить Бога, що б не було, я от йому дала зранку бутерброд із кавою, то він перш ніж їсти сказав: «Слава богові за все» і після їжі також: «Слава богу», – розповідає Алла Куманська, яка весь цей час стоїть поруч і посміхається до Степана Андрійовича, якого вона приютила як рідну людину.

Скільки часу він пробув на вокзалі – невідомо, місцеві казали – близько двох місяців. Степан Андрійович розповідає, що поки скитався від однієї лавки до іншої, то його неодноразово намагалися пограбувати місцеві хулігани, певно бачили, що має при собі банківську картку і документи. Алла Куманська після цих розповідей дідуся спеціально позашивала йому кишені і причепила все на шпильки. «Щоб безпечніше було», – каже жінка.



Працівниця садочка переконує, що готова і взагалі дозволити Степану Андрійовичу лишитися в неї на час, поки усе не з'ясується, попри те, що в самої у родині – скрута й чимало біди.

Що буде з дідусем далі?

Донька Ірина, з якою вдалося поспілкуватися, каже, що забрати до себе батька не має змоги - ані матеріальної, ані фізичної. Більше того, не має й бажання. З молодшою донькою Степана Мороза Ольгою розмовляли одеські правоохоронці, вона також відмовила 90-річному батькові у прихистку. У Великодолинській селищній раді кажуть, що навіть просто достукатися до неї, аби запитати, чи знає вона, де її батько, було не так просто.

Долею старенького дідуся перейнялися волонтери із Великодолинського, представники тамтешньої селищної ради, поліції тощо. До з'ясування усіх обставин та пошуку виходу із ситуації Степан Мороз перебуває в будинку Алли Куманської.



Текст – Валерії КОЛІСНИК
Фото – Ігоря ДИНІ
Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Twitter та Instagram.