Положинський: У програному інформаційному просторі ми повинні жити за принципом: «Свій до свого по своє»

За манерами та стилем одягу лідер «Тартака» Сашко Положинський — вічний парубійко. За цим сценічним образом стоїть непересічна особистість. Як музикант він утілив чимало неповторних задумів: поєднав сучасний неопанк-рок, в якому грає гурт, з українським самобутнім співом «Гуляйгорода»; виручав молодих музикантів, започаткувавши перший телепроект «Свіжа кров» та випустивши платівку «Тартака» і друзів «Система нервів»; витягував на світ Божий призабутих... Очевидно, як людина з непідробним почуттям громадянського обов’язку і здатна на співчуття брав участь в акціях «Не будь байдужим!», «Відродимо Запорозьку Січ», у багатьох благодійних проектах, виручені кошти з яких пішли на потреби дітей з фізичними вадами... До речі, ніколи не був помічений в гонитві за дешевим піаром.

Нещодавно Сашко Положинський був гостем газети «День».

— Сашко, ви 1972 року народження. Очевидно, були піонером і комсомольцем. Як відбулася трансформація: від юнака і молодого чоловіка радянського часу до авторитетного виконавця з усталеною громадянською позицією?

— Вважаю себе корінним лучанином, хоч мій прадід родом із села, але дід і батько вже народилися в Луцьку. 1939-го дід потрапив у німецький полон як вояк польської армії, звідки втік, якщо не помиляюся, 1944-го. Повернувся додому, де Червона армія його мобілізувала, пославши не на фронт, а у Середню Азію. А мамин тато був учасником Великої Вітчизняної війни. Нагороджений багатьма медалями і орденами. Однак в родині якось на заведено було говорити про його бойові подвиги, вітати з 9 Травня. Тільки нещодавно стало відомо — чому. Двоє дідових братів воювали у лавах УПА, за що йому довелося багато натерпітися від радянської влади.

У ті часи у Західній Україні чимало сімей жили, що називається, поза владою. Ми ж — ні. Пригадую, пишався, що я — піонер, а потім — комсомолець. Перша «тріщинка» відбулася на перших же комсомольських зборах. Я висловився проти свого дуже посереднього у всьому однокласника, а у відповідь почув: «Поступивши в комсомол сам, дай поступити іншим»... А як же декларація, мовляв, ця організація для найкращих?.. Потім почалася перебудова. З’явилося багато нової інформації. Через три-чотири роки мене виключили з комсомолу. Нічого політичного — за несплату членських внесків. Далі була студентська революція на граніті, відгомін якої, звісно, дійшов і до Луцька; участь у з’їзді Товариства рідної мови у Києві... А ще музика. Друга половина 1980-х пройшла «під егідою» тогочасного російського року: «Кино», «Алиса», «ДДТ»... Але 1989 року, після «Червоної рути», я відкрив ще українську музику.

— Багато хто вважає, що «Червона рута» поділила музику на радянську і власне українську.

— Можливо. Всі україномовні пісні, наприклад, Володимира Івасюка, Ігоря Білозіра, я сприймав як радянські. І раптом — українська музика! До речі, на першій «Руті» спостерігалися, що називається, бандерівські вкраплення в пісні, сценічну поведінку виконавців...

Приблизно у той же період бабуня в скрині відкопала дідову вишиванку, котру вишила власноруч. Вона була якраз на мене. Тоді моїй улюбленим одягом стали: джинсова куртка, джинси, кросівки (це ж модно!) та вишита сорочка (це ж культово!). В такому вбрані я був першим красенем на вулиці!

— Свого часу ви збирали свідчення в упівців про ті буремні часи визвольних змагань. Товаришуєте із сотником УПА Мирославом Симчичем на псевдо Кривоніс, який відсидів майже 33 роки радянських таборів. Коли саме захопилися історією Української Повстанської армії?

— Я пам’ятаю з дитинства, що у нас авторитет бандерівців був беззаперечний. Ну що у хлопчаків було предметом розмови, принаймні у мої часи? Фільми про війну. У багатьох стрічках, де бойові дії розгорталися на території України, згадувалися бандерівці, ясна річ, як антигерої. А ми їх сприймали за своїх. Знали, що ті воювали з совєтами. Пишалися ними і тим, що живемо в бандерівському краї. Це все поєднувалося з піонерською-комсомольською активністю та радянською свідомістю. Нонсенс. Як воно співіснувало, не знаю.

Потім на першому курсі інституту вибрав собі тему курсової про УПА. На зло, як то кажуть. Була весна 1991-го — ще Радянський Союз. Між викладачами та студентами часто відбувалися ідеологічні конфлікти. Навіть на особистісному рівні виникали суперечки. Перечитав все, що на той час можна було знайти. Знайома, батько якої відповідав за пропаганду у Волинському обкомі партії, під великим секретом дала прочитати книжку Тараса Бульби-Боровця «Армія без держави». Очевидно, головний пропагандист Волинського обкому партії був людиною непростою і мав змогу отримувати видання з Канади — щоб знати свого ідейного ворога.

Збирати ж свідчення я почав, на жаль, значно пізніше. Вже мало з ким було спілкуватися. А у тих, хто ще живий, складно випитувати: у кого дуже поважний вік, хто хворий і немічний, інший переповідає завчену для всіх інтерв’ю інформацію...

Запам’яталося, як одного разу ми їхали на фестиваль у містечко Космач на Івано-Франківщині. В цю поїздку я запросив Мирослава Симчича. І коли проїжджали через місце Рушірського бою, зупинилися — і пан Мирослав розповідав, де що відбувалося. Вражаюче!

— Як ви ставитеся до того, що за вами закріпився ярлик націоналіста?

— Я і сам не приховую, що є націоналістом. Для мене націоналізм — дієвий патріотизм. Не так давно познайомився з бізнесменом Володимиром Панченком. Він написав книжку «Формування економічної платформи націоналістичного руху у 1920—1950-х роках». У моєму розумінні цього поняття дуже багато від саме економічного націоналізму. Фактично, це — політика відстоювання власних інтересів. На мій погляд, націоналізм став основою для творення всіх розвинутих країн сучасності, навіть таких мультикультурних, як, наприклад, США. Всі вони почали своє становлення з того, що утворили потужну політичну націю. Це і є націоналізм як основа творення держави.

— Ви часто берете участь у суспільно-важливих і благодійних проектах. Скажіть, у якому стані зараз відбудова Хортиці, де Сашко Положинський із 17-ма іншими волонтерами працювали торік?

— Свого часу знайшлися чималі гроші — кілька мільйонів доларів — на відбудову Запорозької Січі. Підрядники, зрозуміло, посприяли тому, що кошти були освоєні, а роботи не закінчені... Знайти їх, звісно, вже неможливо. Типова українська афера! Про це мені розповідав новий директор заповідника «Хортиця» Максим Остапенко. Він, власне, аби знайти вихід із ситуації, заручився підтримкою запорізьких бізнесменів, об’єднаних у благодійний фонд «Патріот Запоріжжя». І коли мене туди запросили на одноденну благочинну акцію, у нас разом з Миколою Томенком виникла ідея організувати доброчинний табір, адже залишалося чимало марудної роботи, що її могли робити нефахівці. Наприклад, кудись бульдозер не міг заїхати і засипати вали, тому треба було їх закопувати вручну. Через молодіжно-патріотичні організації розіслав інформацію про проект «Відродимо Запорозьку Січ». Отже, я з 17-ма волонтерами прибув на Хортицю. У перші дні дирекція розгубилася — не встигала нам вигадувати завдання. Може, думала, приїхали задля «галочки». З ким із добровольців не розмовляв, всі отримали колосальне задоволення! Єдине, що прикро: здається, того, що там збудовано, надовго не вистачить. І скоро треба буде робити реставрацію або відбудовувати заново: підрядники працювали не дуже якісно. Ми говорили з хлопцями про те, що до таких проектів треба залучати людей, які відчували би серцем, що вони Січ відроджують, а не працюють над черговим об’єктом!

— Кілька років тому в інтерв’ю «Дню» ви назвали Хортицю одним із найбільш енергетичних місць. А які ще місцини вважаєте самобутніми і так само потужними за енергетикою, щоб рекомендувати їх для нашої рубрики «Малі-великі міста/села України»?

— Та ви самі ці місцини краще за мене знаєте! (Посміхається). Майже два тижні тому я був учасником автопробігу до Холодного Яру. На мою думку, туди варто з’їздити на кілька днів — аби «вдихнути» історію на повні груди. Взагалі та дорога від Києва до Холодного Яру, якою ми їхали понад Дніпром через Трипілля, Ржищів, Канів, Черкаси, фантастична сама по собі. Вже тільки від споглядання отих мальовничих краєвидів отримуєш задоволення. Дуже мені сподобався Славутич — сучасне і позитивне місто. Та багато де варто побувати! Зрозуміло, що Волинь поза конкуренцією. Минулого року я поїхав з друзями на Люб’язь — одне із наших поліських озер. Товариші виявили бажання залишитися на великому березі, а я подався на острів, що неподалік. Вони ночували на «материку», а вдень приїжджали мене навідувати. Так кайфував від цього напівробінзонівського існування!..

— Сашко, ви відвідуєте СУМівські (Спілка української молоді) та пластові табори, їздите університетами країни. З якою метою це робите?

— Для мене важливо, аби молоді люди приходили на такі зустрічі не через те, що це — планові заходи, а тому, що їм цікаво. Навіть починаю з прохання, мовляв, кому нудно, можуть піти. Зазвичай напочатку розповідаю трохи про себе, прочитані книжки, українську історію й сучасні історико-суспільні процеси, а потім розмова відбувається у форматі запитання — відповіді. Переважно після такого спілкування залишаються яскраві враження і багато позитиву. Думаю, все-таки це — виховна робота. Очевидно, усвідомлюю, що є авторитетом для молодих людей. Чи це тяжіє наді мною? Певною мірою. Але тільки зрідка не можу собі дозволити чогось, тому що хтось мене має за взірець. Я такий, який є. Свої вчинки звіряю з власним сумлінням. Коли сиджу біля екрану телевізора і починає грати гімн, схоплююся на ноги, хоча ніхто за мною в цей момент не спостерігає. Знаю, що коли звучить державний гімн, треба вставати. Навіть коли ти сам-на-сам. Так само не можу викинути сміття будь-де. Буду носити обгортки з цукерок у кишені, возити в авто, аж поки не натраплю на смітник.

— А яким видається те молоде покоління, що, фактично, не застало радянських часів?

— Ті молоді люди — різні. Їх годі узагальнити. Серед них є дуже прагматичні, обмежені та нецікаві і, звичайно, здібні й талановиті. Нещодавно я брав участь в акції протесту проти ухвалення сумнозвісного законопроекту про мови, що проходила під стінами Верховної Ради. Спершу стало так сумно: чимало людей довкола не надихали ні своїм зовнішнім виглядом, ні поведінкою. Коли ж піднявся на імпровізовану трибуну, глянув — а навкруги багато осмислених, просвітлених облич і вдумливих поглядів. Хто у вишиванках і з оселедцями, хто — в яскравому мішкуватому одязі і з дредами, мабуть, представники молодіжних субкультур.

— Нещодавно в переході серед сотні різних значків побачила один із написом «Я не хочу бути героєм України». По-моєму, це доволі знаково. Про що це свідчить, на вашу думку? Окрім прихильності до гурту «Тартак»? Що буде з поколінням тих, хто слухає «Тартак»?

— Прогнозувати наперед ніколи не беруся. Але мені здається, що тільки хороші за своєю суттю люди здатні зрозуміти тексти і музику «Тартака». Тому що у своїй більшості, на наше переконання, ми несемо правильні посили. Що стосується значка із написом «Я не хочу бути героєм України», маю надію, що інші так само, як і я, висловлюють своє обурення, мовляв, часто це звання отримують ті, які його не гідні.

— Ще від започаткування п’ять років тому авторського телепроекту Сашка Положинського «Свіжа кров» на каналі М1 ви сприяєте молодим музикантам. Як оцінюєте його продовження, де ваша участь обмежилася роллю члена журі?

— Очевидно, дві «Свіжі крові» помітно відрізняються. Першу я «виносив». Був у ній ведучим. Усі учасники того проекту — мої кандидатури. Звичайно, узгоджував їх із керівництвом каналу. Але запропонував тих, кого любив, вважав кращими і був переконаний, що вони заслуговують більшої уваги. До другої не мав жодного стосунку. Проте приємно, що мене запросили до співпраці.

— За кого голосували у фіналі?

— За FUNK-U. На мою думку, Zоряна не завжди виступала вдало. Це — по-перше. По-друге, вона менше потребувала цієї перемоги, бо мала значно більше досвіду і можливостей для свого подальшого розвитку. FUNK-U ж, здається, й року немає. Врешті, та прифанкована музика FUNK-U мені ближча, ніж припопсований рок Zоряни. Але моїми фаворитами був гурт Rock-Н з Мукачевого. Прикро, що він не потрапив до фіналу. Вважаю, що це та команда, яка мала перемогти.

— Як бути, коли політики намагаються «наїжджати» не тільки одні на одних, а й на музикантів? Випадок з Колісниченком та фестивалем «Гайдамака.UA» — жахливий прецедент.

— Думаю, що це був наїзд не так на музикантів, як на все українське. Нинішній владі, як і, до речі, попередній, цілковито невигідна ідеологія патріотизму, ідеологія, пов’язана з формуванням активної української політичної нації. Тому що в своїй більшості наша влада функціонує на основі приватних інтересів. Натомість ідеологія патріотизму несе в собі інші цінності, в основі яких лежать суспільні інтереси. Зрозуміло, робиться все можливе, аби вона не стала панівною. Бо тоді прийде час нової влади, якої ще в Україні немає. А те, що ця боротьба опосередковано відбилася на музикантах, — то відомо, що митця може образити кожен. Хоча деякі митці показали, що не такі вони вже безборонні. Ромко Чайка казав про позов до суду. (Гурту «Мертвий півень» було приписано використання тексту, в якому нібито розпалюється міжнаціональна ворожнеча. — Ред.). Тому що цю композицію «Мертвий півень» не те що ніколи не співав, а взагалі не міг виконувати. Адже рівень «приписаного» тексту і близько не сягає рівня текстів пісень команди, яка здебільшого кладе на музику сучасну українську поезію.

— Ми намагаємося аналізувати помилки української журналістики. Але, очевидно, на музикантах (коли йдеться про вплив на суспільство, передусім естетичний) також лежить чимала відповідальність. Погоджуєтеся? Якщо так, то які помилки української музичної спільноти назвали би?

— Якщо говорити про себе та гурт «Тартак», то ми постійно боремося за свій культурний простір. Нам доводиться протистояти ідеологічному й економічному тиску. Трапляється, десь на підсвідому рівні виникає бажання піти простішим шляхом. Ця постійна внутрішня і зовнішня боротьба приводить музикантів до різних результатів: у когось виходить гнути свою лінію, а інші розвертаються та йдуть у протилежний бік. Я би сказав, що ця відповідальність за влив на суспільство тільки частково лежить на нас. Решта — на самому суспільстві. За упереджене ставлення до української музики, байдужість, лінивство і бездіяльність. Сказати б, той, хто любить українську музику, має відвідувати не тільки «шарові» «солянки», де зокрема виступає його улюблена команда, а й прийти послухати її виступ у клубі, заплативши за вхід. Чи телефонувати на радіостанції і замовляти пісні українських музикантів. Або на інтернет-сторінках голосувати за них у хіт-парадах. У програному інформаційному просторі ми повинні жити за принципом: «Свій до свого по своє».

— На вашій іменній сторінці www.sashko.com.ua викладено ультиматум...

— Це не ультиматум. Це — запитання, чи не варто нам сформулювати такий ультиматум. Його суть полягає у тому, що, якщо проукраїнські політичні сили не знайдуть можливості, відкинувши вбік амбіції та власні внутрішньопартійні інтереси, об’єднати свої зусилля в боротьбі за Україну та українську владу в ній, то ми більше ніколи ніяк не підтримаємо жодного їхнього заклику, жодної акції...

— Ініціатива — добра. Втім, ви не думали, що все-таки для подолання зневіри і піднесення духу треба культивувати позитив? Наприклад, говорити про українських героїв, які, до слова, в нас так швидко нівелюються, нагадувати про успіхи українців... Це напевно сприятиме створенню нових громадських організацій і формуванню руху спротиву.

— Власне. Можливо, це стане основою для формування нової дієвої громадянської сили.

Насправді в тому, що відбувається, для мене нічого нового нема. Десь так я собі й уявляв президентство Віктора Януковича. Проте вважаю, що ця ситуація може бути сприятливою. Це — наш шанс усвідомити, що за Україну треба поборотися. Бо якби надалі все тривало, як останні 19 років, то ми би ще довго Україною у повному розумінні цього слова не стали. Натомість продовжували б бути пострадянською державою.

Я особисто налаштований позитивно. Вірю, що Україна має майбутнє. Певною мірою цю снагу черпаю у подіях 2004 року, безпосереднім учасником яких я був. Тоді усвідомив, як українці можуть постояти за себе! Я не один так думаю. Нас багато.

Марія ТОМАК, Надія ТИСЯЧНА, «День»
Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Twitter та Instagram.