«Я залишаюсь Україною», – волинський капітан судна «Генічеськ», який не здався окупантам

Навесні 2014-го до Криму була прикута увага всієї України. Починалась анексія, ми чекали, який наказ отримають військові, сподівались, що півострів можна буде відстояти. Приниження, невизначеність, розгубленість... А потім посипались звістки про зрадників: солдат і великих військових чинів. У ті дні треба було мати сміливість, щоб встояти, і гідність, аби не осоромитись на все життя.

Про сміливість і гідність – це і про володимир-волинця Олександра Бойчука, командира мінного тральщика «Генічеськ». За такого земляка нам не соромно, – йдеться у матеріалі Слово Правди.

Волинське коріння

Навчався у 4-й і 5-й володимирських школах. Міг стати електромонтером – саме цей фах Олександр опановував у Оваднівському СПТУ № 21, куди пішов за друзями. А батько мріяв, щоб син став льотчиком.

Але він потрапив у військо, як йому тоді здавалося – тимчасово, на рік-два. Надворі стояли сутужні 90-ті, роботу знайти можна було, але ніде не платили. Тож із молодою дружиною Оксаною, з якою доля звела «на хвилях Світязя», порадились і вирішили: він піде у школу прапорщиків в Бердичів. Військовим давали сухий пайок – якось сім’ю можна було прогодувати.

Його «рік-два» затягнулись уже майже на 24 роки. «Служив у 51-й дивізії 13-го армійського корпусу, 44-й механізований полк, 1-й батальйон, 1-ша рота», – відчеканює по-військовому Олександр. Потім у нього був досвід служби у миротворчих силах – в Іраку. Якось кум, що жив у Євпаторії і працював в СБУ, саме приїхав у Володимир. Він запитав про житло, чи дають його учасникам бойових дій. Та ні. І кум покликав Олександра у Крим – там, запевнив, житло отримати буде легше. Але куди на службу? На флот.

Служба на флоті сподобалась

У червні 2009 року він був уже на морі. Попросився на корабель, з рідною для волинянина назвою – «Луцьк». Став старшиною команди бойового управління.

Служба йому сподобалась. Спочатку було тяжко, бо досі кораблі йому траплялось бачити лише в телевізорі. Але навчання пройшов, усі необхідні заліки, які декому й за кілька років не даються, здав, впорався за півтора місяця. Швидко освоївся, згодилися практичні навички, набуті в Іраку – навів порядок з тамтешнім арсеналом зброї, документацією. Потихеньку набував авторитету.

Якось його «Луцьк» та інші малі протичовнові кораблі вирішили передати на Севастополь. Довелось обирати. «Я тоді стояв уже першим в списку бригади на отримання житла, а перевівся би в Севастополь –треба ставати в іншу чергу і бути тисяча першим». Олександр приймає рішення лишитись у Євпаторії. До них саме з Одеси відправили рейдовий тральщик «Генічеськ». Тож командування бригади призначає Бойчука його командиром, у грудні 2012-го.

Початок анексії Криму

У березні 2014-го по бойовій тривозі всім кораблям надійшла команда по можливості знятися з якоря і виходити з озера Донузлав у відкрите море. Трохи пізніше – стати на якоря, згодом – взагалі повернутись у пункт базування. Українські моряки не могли й здогадуватись, що командувач Березовський уже здав наші військово-морські сили, перейшовши на російський бік.

Вночі великий протичовновий корабель «Очаків» підігнали до входу в озеро Донузлав, відкрили кінгстони для впускання забортної води і зачепили судно так, щоб воно перекрило вихід з озера. «Зелені чоловічки» тим часом захоплювали берегову лінію.

Почався прес по телефону. Глушили зв’язок або ж передзвонювали з якихось номерів і обіцяли золоті гори. Олександру казали, що все буде ок, тільки ти під’їдь до причалу, здай екіпаж і корабель, залишишся на своїй посаді, корабель перейменують, але зарплату помнож у чотири рази. Російський матрос на наші гроші тоді отримував 14 тисяч, а українські моряки – по 3,5.

«Я їх не слухав, – розповідає Бойчук. – Сам я українець. Батьківщина моя – Україна, я з Волині. Я їм казав «да-да-да, я подумаю» і кидав трубку».

Та раптом оперативний черговий передав наказ від командира 5-ої бригади надводних кораблів ВМС України капітана другого рангу Звягінцева «Генічеську» і «Херсону» вирушити у пункт базування. Вони підійшли до причалу. І як тільки «Херсон» наблизився, «зелені чоловічки» повскакували на борт. Олександр свій «Генічеськ» підігнав кормою. «О, молодці, правильне рішення, що здались!» – почув із берега. «Хто здався?» Росіян на борт не пустив, аргументуючи тим, що корабель – територія України. «Тоді і вам не можна на берег», – почув у відповідь.

Якийсь капітан першого рангу викликав Бойчука на розмову. Прогулялись по причалу, той обрисував Олександру усі принади служби на російському боці. Пропонував: на ваш корабель заскочить спецназ, заламає, зніме про це кіно, а далі все у вас утрясеться. А ні – о сьомій ранку вас штурмуватимуть.

Спроба втечі

Тож отриманий час Бойчук вирішив використати з користю. Спочатку навіть пробував схитрити, пустіть, мовляв, моїх хлопців на берег за продуктами та цигарками. Не пройшло. Та ще й механік «обрадував»: «Якщо так і стоятимемо на дизель-генераторі, пального вистачить до завтра – в обід заглохнемо».

Треба було щось вирішувати. На березі тим часом усі вогневі точки уже були направлені на них. Хлопці бачили, як до причалу підійшли «Кіровоград» і «Чернігів», їхні командири вийшли, здали екіпажі і кораблі. Росіяни почали вивантажувати їхню зброю, боєприпаси, словом, судна здалися в полон.

«Генічеськ» відтягнувся метрів на десять назад, щоб заскочити на борт ніхто не міг. Вночі Бойчук сів на шлюпку і поплив до «Вінниці». Її командир відмовився поділитись пальним: то «хто мені його спише», то «печатки нема», «це ж у мене н/з».

Олександру задзвонив телефон. «Я подумав – знов росіяни. Взяв трубку, мені було по приколу з ними говорити». Насправді ж до нього телефонував командир «Черкас». «Все? Ви там здались?» «Ні, не здався». «Але ти ж біля причалу». «Та що ти! Я залишаюсь Україною. Поки силу не застосовували, стоїмо». «А зможеш втекти?» «Нелегко буде. Підставляємося. Але спробуємо. Все ж краще, ніж здаватися». «А що в тебе з пальним, з провізією?» «Провізії нуль, води нуль, і пального – скоро буде нуль».

Бойчук побудив екіпаж десь після 4-ої ранку. Пильність росіян трохи ослабла. А у «Генічеська» і так весь час гудів дизель-генератор, тому ніхто відразу не звернув уваги, коли наші хлопці запустили двигун. Кінці в воду і дали по газах.

Звичайно, на березі заметушились, але «Генічеськ» встиг зайти за поворот і вийшов з поля зору росіян. Підійшли до «Черкас» – там їх заправили провізією, водою, пальним. Позиція була незручна, тож вирішили відійти, щоб не створювати один для одного небезпечних ситуацій. Підпливли до затопленого «Очакова», може, вдасться пройти? Але на тому боці стояли два сторожових російських кораблі і один буксир – розташувались в колону і відкрили попереджувальний вогонь у повітря.

Оскільки тральщик «Генічеськ» мінний, у нього корпус пластиковий – щоб меншим було магнітне поле. «Карти на той момент у мене не було, я не знав глибин. Корпус – пластиковий, побоявся ним проходити, щоб не зробити діри у корпусі й не опозоритись, сівши на мілину. Покрутився, глянув, якщо пальнуть – шансів втекти немає. Я не ризикнув», – розповідає моряк. Вони повернулись назад, командиру «Черкас» пояснив, що нема проходу, тримаймося разом.

Стояв сильний густий туман, видимість – максимум 10 м. І ось зранку задзвонив телефон. «Комбриг Звягінцев сказав, що до мене «ідуть гості». Тож я підняв своїх по бойовій тривозі, запустив двигун, але гідравлічна система дала збій і я не зміг підняти якір, дав хід – з якорем – по колу, рулі заложив на лівий борт». Та російському спецназу, їх було 15 проти Бойчукових десяти, це не завадило. Корабель вони захопили, екіпаж побили: прикладами по голові, берцями... «Більше всіх мені дісталось», – розповідає Олександр.

Підійшли до причалу. Нашим дали годину на збори, знімали все на відео, перетрусили всі особисті речі, відформатували телефони, забрали гроші. Бойчуку телефон не повернули. Але прапор свого корабля Олександру вдалося зберегти: він заховав його у свою брудну білизну – у ній порпатись не стали.

Український екіпаж відвезли бусом на вокзал у Сімферополь. Командиру ж сказали іти пішки. Приставили двох автоматників, «провели» до КПП, а там – 30 км – і Євпаторія. За дві доби наказали виїхати з Криму. А ні – посадять на зону. І в деталях розписали, що з ним там зроблять.

Дружина Оксана тим часом чекала на нього вдома. Вона теж військова. З її підрозділу повернулось в Україну лише 5(!) чоловік, включно з командиром.

Згодом корабель «Генічеськ» був повернутий росіянами українській стороні. Може й тому, що судно 1984 року випуску і своє вже давно, здається, віджило. У травні Бойчука відкомандирували в Крим його забирати. Цей, наразі єдиний в українському флоті, мінний тральщик і досі в строю.

«Ніколи в житті їм не пробачу»

– Якщо взяти глобально, чи була можливість не здати Крим? - запитую.

– Думаю, ні. Війна би почалася просто із Криму. Ми тоді не були готові і не те що дезінформовані, а просто сліпі. Наша розвідка, СБУ про все знали, але мовчали. Адже жоден есбеушник із Криму не вийшов… Можна було, звичайно, ув’язатись у бій, та шансів виграти не мали. Бо Росія готувалась, а ми – ні.

– Чи не роблять спроб з вами зв’язатись колеги, що лишилися на півострові?

– Так, було таке. У фейсбуку в друзі просились – ніби нічого й не сталося. Навіть не знаю, які цензурні слова підібрати, щоб пояснити, як сильно був вражений. Вони що собі думають? Такі запрошення відразу видаляю і навіть не намагаюсь виходити на контакт.

– У документальному фільмі «Генічеськ» ви розповідали, що кум у Криму так і лишився. Із ним теж не спілкуєтесь?

– Ні. Вони там також подивились цей фільм і образились. Більше того, вважать, що я їм усім зобов’язаний.

– Чи вважаєте можливим найближчим часом відновити стосунки із росіянами? По суті, багато хто і зараз готовий далі «дружити».

– Я знаю таких, хто готовий. Я – не готовий. Спілкуюсь з хлопцями з 51-ої бригади, а серед них чимало друзів, бачу викладені у фейсбуку фото загиблих на війні, з якими не один рік разом служили. Мені прикро, я плачу… А приїхав недавно у Володимир, подивився на ту стелу, а там ще двоє, про загибель яких навіть не знав. Я ніколи в житті цього не пробачу… – і щось надламується у низькому голосі мужнього командира корабля. А потім він додає: – Мені стосунки з ними не потрібні. Поставив високий бетонний паркан, закрив би усі кордони. Розумію, що економічно це неможливо, знаю, що є там, може, й хороші люди, але військові всі точно настроєні проти нас.

– У тому ж таки фільмі, знятому ще у 2017 році, ви висловлюєте великі сподівання щодо розбудови українського флоту. Як іде цей процес?

– Списують старі кораблі. Прийшли на озброєння катери «Гюрза», два з них, до речі, захопили торік росіяни разом із буксиром «Яни Капу». Але вони не для моря, при двох балах шторму їх уже закидає, артилерію на них не застосуєш, бо все одно нікуди не попадеш. Є ще два «кентаври» – десантно-штурмові швидкохідні катери, їх саме в Одесі приймають на баланс. Все ж, нам треба будувати більші кораблі. Заплановано нібито будівництво протичовнових, але вони тут теж не дуже потрібні, бо наша частина Чорного моря для підводних човнів замілка. (У нас же своїх підводних човнів немає. Був один – «Запоріжжя» – лишився у Криму). Американці нам мають передавати «айленди». Екіпажі вже пройшли навчання, скоро кораблі будуть у нас.

Після «Генічеська»

Олександр Бойчук деколи буває у Володимирі, адже тут мама, брат і сестра, син Володя з дружиною, внучка Єва. Менший його син Славик нині навчається на військового водолаза.

Кілька років після виходу з Криму вони з дружиною жили в Очакові, на Миколаївщині. Житла свого, за яким колись вирушили у Крим, так і не мають.

На минулому тижні Бойчук уже офіційно здав посаду командира корабля «Генічеськ» – переїжджають на Азовське море. У Бердянську він тепер буде головним старшиною дивізіону надводних кораблів сил ООС. Разом з Оксаною вже знайшли собі однокімнатну квартиру – пощастило, що за недорогу ціну як на літній сезон – орендуватимуть її за три тисячі грн.

Вони, мабуть, сумуватимуть за Очаковом, де мають хороших друзів-активістів, з якими разом завжди влаштовували українські свята, ходу з тієї чи іншої нагоди, велопробіги. Українська символіка, вишиванки – усе це їх об’єднує і разом тримає у доволі проросійськи налаштованому регіоні.

– Ми постимо про наші справи у фейсбуці, закликаємо долучатись усіх охочих, – розповідає Олександр Бойчук. – Та прикро, що доводиться людям пояснювати, що у нас уже Україна, а їм Совєцький Союз подавай. За чим плачуть? За чергами, блатом, дефіцитами, червоними галстуками? Намагаюсь пояснити, що ампутовану ногу уже не приш’єш, толку не буде.

Світлана КОШИРЕЦЬ.
Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Twitter та Instagram.