90-річний волинянин розповів, в чому секрет довголіття

У свої 90 Сергій Барщевський, найстаріший на Заріччі чоловік, виглядає років на десять молодшим, бадьорий, активний, зі світлим розумом.

Його щоденні присідання чи віджимання, від 20 до 40 раз, і купа домашніх, закріплених за ним, обов’язків, які із радістю виконує, бо не може просто так сидіти, не дають сумніватися у реальності його прогнозу, - пише Слово правди.

Заледве не потрапив на Корейську війну

Так, почав своє життя у Новосілках. Було їх четверо у батьків, він найстарший з братів. Чобіт ходити в школу не вистачало, отож і закінчив тільки 5 класів, а потім уже у вечірній суходільській школі надолужував. Якось мати, забравши із собою меншого сина, подалася до іншого чоловіка, згодом переїхала на Донбас – більше й не бачились. Але на аліменти жінка згодом подала – Сергій з іншим своїм братом Кирилом ще сплачували їй, бо була хвора…

Під час війни батько як військовополонений потрапив у концтабір в Угорщину, де працював на лісоповалі. Повернувшись, одружився вдруге – обрав собі на 15 років молодшу дружину, яка народила спільну дочку, однак старших, не-своїх, дітей не жалувала: навіть хліб від них ховала. Тому хлопці затишніше почувались у рідної тітки.

Сергій Давидович служив із 1949 понад чотири роки, спершу в Барнаулі, де суворі зими із 30-40 ̊С, а на озброєнні в солдата – гвинтівка й лижі.

«Нюні-солдати не витримували. А я – витримував», - каже чоловік.

Закінчив курси снайперів, а згодом став майстром з ремонту зброї, ремонтував гвинтівки. І свої зброярські навички, каже, не втратив і досі. Був також дуже влучним стрільцем, умів швидко поцілити на ходу.

На щастя, він не потрапив на Корейську війну 1950-1953 рр., хоч його й готували навчати корейців зброярській справі. Але на Далекий Схід таки вирушив, кінцевим пунктом мав бути Владивосток, втім місцем дислокації стала станція Суха Річка, військовий аеродром якої у 1950 році був, нібито помилково, атакований американською авіацією, що воювала на боці Південної Кореї. У Сухій Річці саме й формувався реактивно-винищувальний, розвідувальний полк, де механіком на аеродромі і довелось послужити сержанту Барщевському. На відміну від сибірського, клімат Приморського краю, розповідає Сергій Давидович, радував: «Погода точно така, як у нас».

Пішов жити у лісянку

Повернувся з армії і оженився. Сам почувався сиротою, так і обрав собі сироту. Галина, мама якої померла, коли дівчинці було два роки, а батько відмовився, проживала під лісом із дідом і бабою. Жили у лісянці – така собі хатина з наплутаних гілляк, закиданих глиною. Туди і прийшов жити Сергій.

«Не знаю, чого женився на мені й прийшов у ту лісяну хату. Адже навіть до найближчої води було ходити аж два кілометри, - розповідає дружина Галина Іванівна.

Ще до армії Сергій після спеціальних курсів працював трактористом і комбайнером, рік був причіплювачем на машинно-тракторній станції у Черчичах. Тепер же пішов працювати шофером на цегляний завод, потім в орс – возити хліб, на нововолинську автобазу, а опісля – на шахту, де був лісогоном, кріпильником, прохідником. Відпрацював під землею 13 років.

Повідомляють, в лісянці прожили разом років з десять. А якось познайомився із пилорамщиком – той виписав йому обрізки дерева (гурбіль на них казали), з тих чотирьох кубів і побудував на місці поваленої лісової хатинки нову. Однак із водою проблема так і лишилася. Теж помогло нове знайомство: в автобусі заприязнився із одним токарем – він виточив спеціального снаряда, яким Сергій бив-бив у землю – і таки добився води. Зробив колонку. Жили хоч і попід лісом, та водночас понад автомобільною трасою, і люди часто до них по воду навмисне заїжджали – така вона добра була.

Тим часом у подружжя Барщевських вже народилась перша донька. А далі з дітьми довго не складалося. І Сергій заходив у ліс, падав на коліна – й вимолював у Бога другу дитину. Мріяв про сина. А народилася знову дочка, та не кожен хлопець таким буде: заплітав їй коси, а вона всюди ходила з батьком, коли вже після шахти пішов на пенсію і став лісником – брав малу садити і заготовляти ліс, на сінокіс, вона завжди хвостиком коло нього і все просить, мовляв, навчи мене того чи того. Ляльками не гралась, а все їй дай різати-пиляти. Валя навіть стрільбою захопилась, мабуть, не в останню чергу завдяки батьковим снайперським генам – стала перемагати на змаганнях.

Пізніше Сергій Давидович працював ще на птахофабриці слюсарем-оператором, слюсарем у лісгоспі, був експедитором на заводі продтоварів. Возив звідси вино аж у Калінінград. Під час однієї з таких поїздок, вертаючись додому через Москву, ішов вулицею радянської столиці, а почалась саме відлига, і з висоти 9-го поверху йому на голову впала величезна снігова брила – від того його ондатрова шапка розлетілась на шмаття. Тож зі струсом мозку, переломом ребер, тріщиною хребта у трьох місцях місяць відлежав у московській клініці, і навіть тоді не лінувався займатись фіззарядкою (так називає свої заняття Сергій Давидович). Був потім і суд з цього приводу, можна було добитись собі якої компенсації за підірване здоров’я, але хто ж так далеко за цим буде їхати… Якось його привалило на шахті – теж вижив. Часто і інші травми отримував, не раз – працюючи з циркуляркою.

А ще працював слюсарем на цукровому заводі – до самого його закриття: з кагатів транспортерами подавав буряки на переробку. Офіційного стажу у чоловіка 51 рік із половиною.

«Такого не буває, що я не можу»

Коли їхні хати понад дорогою ішли на знос, від птахофабрики запропонували кілька ділянок під забудову. Вибрав собі на Заріччі. Побудувався сам. Причому Сергій Давидович виявився таким здібним столяром, що зроблені його руками двері, вікна, тумбочки і досі служать. Самотужки освоїв різьблення по дереву. Десь на горищі, каже, лежать його карнизи – вже молодь таких не хоче, пояснює.

Тож уже 1977 року сім’я оселилась у цій місцині. Іншим він також будинки зводив, і гаражі. У Володимирі та поближніх селах мурував людям печі, грубки. І любив цю роботу, і мав за неї непогані заробітки.

«Всьо вмію. Такого не буває, що я не могу», – не раз підкреслює у розмові ювіляр.

На основі якоїсь польської сівалки, він, чоловік із 9-ма класами освіти, зробив собі креслення і згодом багато років поспіль робив на його основі сівалки на замовлення. А ще був добрим зварювальником. Майже всі дідові вміння перейняв у нього і внук Сашко.

Чоловік поділився своїм секретом довголіття.

"А може, живу, бо все життя не пив, не курив. Давним-давно якось цигарки «Казбек» попробував та відразу й покинув. Уже більш як 20 років і вина не п’ю, хоч колись сам робив його.

Фіззарядку роблю кожен ранок: вижимаю по 20 – 40 раз, присідаю, донедавна ще на турніку підтягувався. Я ж і в армії був таким спритним фізкультурником, що і інших солдат навчав. Але зараз вже маю задишку, тому займаюсь менше, ніж колись це було. Та й позвоночник у мене нікуда. Але в парку біля нас, кругом села ходжу, я би і в місто хотів, та не пускають. А ще два роки назад я сам по помідори у Ковель їздив. Я і зараз хочу їхати", - зазначає дідусь.

Дочка Валентина пояснює, що й справді бояться самого кудись відпускати. Адже настрашені вже інфарктом та двома інсультами. Хвилюються, щоб не дай Боже нічого не сталось із дідом, коли нікого не буде поряд.

А от вдома Сергій Давидович ще косить картоплиння, кропиву, траву курям – теж своєрідний спорт.

«Я всю жизнь на мотоциклі. Мав «Восход», а потім «МТ» з коляскою – він і досі на ходу. Я і зараз могу сісти й їхати – не дають», – скрушно хитає головою чоловік.

Дочка додає, він садить дерева, любить і уміє прищеплювати. Ще досі є кілька вуликів, а раніше так взагалі файну пасіку мав, завжди були з медом. Мало що в господарстві обходиться без нього. А зараз – теж його сезон – консервації. Вже багато років традиційно йому усе наготовлять, понакладають у слоїки, його ж обов’язок, з яким справляється на відмінно, – проконтролювати, щоб усе за технологією проварити, і закатати. Якраз нині активно займається огірками, хвалиться, що вже 54 слоїки на його рахунку. А перед тим було 15 банок черешень і т.д.

Окрім цього, дідусь і їсти вміє зварити. Любить на бульйоні приготувати смачну картоплю, чи спагеті.

«А вже такого бурачного борщу, як він уміє, ніхто не зварить», – додає Галина Іванівна.

«Такого не буває, щоб я не вмів», – й собі погоджується Сергій Давидович.

Він рветься і щось по столярці допомогти для хати. Але молодші вже його зупиняють, бо ж технології, мовляв, зараз інші. Щоб не перероблювати.

«Він у нас дуже добрий. Дивляться батьки кіно, так мама нічого, а він уже плаче, як там що зворушливе…», - каже дочка Валентина.

Та й віру батько має міцну.

«На Бога надіюсь тільки. Ісус Христос мене завжди рятував. Без нього я нікуда», – розповідає чоловік.

Залишився у старшого Барщевського ще молодший брат, сестра живе у Німеччині. Має Сергій Давидович трьох внуків, двох правнуків. З дружиною Галиною, якій 85, вони пліч-о-пліч вже понад 65 років.

Подружжя ніколи не сварилося.
«То золота в мене людина!» – пригортається до діда дружина.
Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Twitter та Instagram.