Як народилася «Луцька Венеція»: ІНТЕРВ'Ю з власником найромантичнішого місця Луцька

«Луцька Венеція» – порівняно нова для луцька атракція, де можна поплавати на човнику серед неймовірної природи парку, випити запашної кави чи скуштувати морозива. Офіційно відкрили її минулого року, а передувало цьому довге стукання у чиновницькі двері і паперова тяганина. Як результат – нове ідеальне місце для сімейного відпочинку чи проведення незабутнього часу з коханими і друзями.

Про свій заклад у стилі ретро-провансу, без пафосу і «хімії» в меню Інформаційному агентству ВолиньPost розповів автор і реалізатор ідеї, активіст, екс-поліцейський – Леонід БаглайЦ.

Поки розмовляли, на фоні звучала легенька джазова музика, а власник пригостив смачною холодною кавою і морозивом. До кави дав натуральну бамбукову соломинку, каже, що це – одна з фішок закладу.

– Як народилася ідея, з чого розпочався проект «Луцької Венеції»?

– Ідея створення цього закладу виникла декілька років тому, і спочатку це була лише частинка грандіозного плану на парк у Луцьку…

У мене був товариш, відомий волинський журналіст Андрій Калахан. Він дуже важко хворів, у нього вже була остання стадія раку. Андрій от-от мав лягати до лікарні, коли напередодні ми з ним гуляли парком і розмовляли про мрії. Я кажу: «Андрійко, от якщо ти на весну видужаєш, то ми будемо з тобою човни робити», – згадує Леонід. На жаль, через декілька місяців після цієї розмови Андрій Калахан помер, а ідея так і залишилася лише у мріях.

На той час я ще працював у поліції.

– Вам подобалося бути правоохоронцем?

– Я прослужив 13 років, але мені здається, що робота мрії, це та, у якій ти себе розкриваєш і отримуєш задоволення. Від того, що я робив раніше, я задоволення не отримував. До "поліцейського" університету намагався вступити двічі, бо з першого разу не вийшло, а йшов туди щоб «руйнувати стіни», але ті стіни виявилися занадто міцними. Те, чим я займався раніше щасливим мене не робило, потрібно було щось змінювати і я це сам відчував.

«От дивися, вони – щасливі», – Леонід показує компанію дорослих людей, які йдуть повз «Венецію», сміються і бавляться мильними бульбашками, поки ми розмовляємо. Каже, то – його друзі. «Ви такі класні, повз ніби амурчики пролетіли», – звертається чоловік до них.



– Що було після тієї розмови із другом у парку?

– Робочі будні, ті ж самі робочі будні у поліції, зміни посад, служба, обов’язки. Ідея затерлася на рівні фантазій, та й мені було не до того, хоча паралельно зі службою я намагався проявляти себе у громадській діяльності.

У вільний час, якого було не так багато, писав проекти. Один з них, між іншим, стосувався саме нашого парку. Хотілося зробити щось добре і з користю для людей. Я бачив, що парк тоді був у дуже поганому стані, занедбаний. Саме тому написав проект повного розвитку його рекреації. Там були і зони відпочинку, і зони для проведення фестивалів, розважальні локації, пляж, все передбачив. Подав проект на затвердження до міськради, а там мені сказали: «Ну, чувак, все класно, ти молодець, фінансуй і буде тобі щастя».

«Луцька Венеція» була тоді лише одним із маленьких пунктів грандіозного плану, але ж потрібно починати з маленького, бо я зрозумів, що всього не охопити і всього не потягнути.

– Довелося фінансувати самостійно?

– На той час таких коштів не було і все це було тільки на рівні думок. Для службової людини із табельною зброєю і шаленою відповідальністю громадська діяльність була лише приємним хобі, на яке не завжди вистачало часу, я думав, що про великі проекти годі й мріяти.

Однак паралельно зі службою в поліції я почав займатися велопрокатом у центрі міста. Це було сімейною справою. У міськраді мою ініціативу, на щастя, підтримали, бо ж ідея і справді була актуальною і потрібною для міста. Однак навіть це не було тим, чого я хотів. Прагнув чогось більшого і масштабнішого.

– Як наважилися ризикнути на зміни у житті і почали втілювати давній задум щодо «Луцької Венеції»?

– Мені пощастило потрапити у той мейнстрім змін у парку. Я бачив, що там щось відбувається і над ним починають працювати, я вчасно потрапив у цей вихор.

Трохи підкорегував свій старенький проект благоустрою парку і подав його знову виконувачеві повноважень міського голови Григорію Пустовіту. Отримав ту ж саму відповідь, що й минулого разу: «Все класно, але фінансувати доведеться самостійно». Я на це погодився і сказав, що щось буду думати. Тоді вже мене направляють до ЦНАПу, і з цього моменту розпочинається уся паперова тяганина: геодезичні роботи, погодження внесення змін до карти парку тощо. Загалом був чималий список, кожен із пунктів якого тягнув за собою мінімум два місяці бюрократичної роботи.

На щастя, у мене був компетентний і грамотний куратор – радниця міського голови Мар’яна Сорочук, яка підтримувала і допомагала у всьому.

Я порахував, що від зародження ідеї до її втілення минуло близько 4-х років, але найактивніша фаза тривала орієнтовно рік.



– Які ще труднощі виникали, окрім фінансової частини і тяганини із папірцями?

– Був дуже важкий період, коли всі стверджували, що в мене нічого не вийде. Саме на етапі, коли вже потрібно було починати активні роботи. Казали, що місце, яке обрав, – сире, суцільне болото, не зможемо нічого встановити. Інші переконували зупинитися, бо там все ж заросло, лише жаби і зілля, яка Венеція… З часом я й сам зрозумів, що один я нічого не зроблю.

У мене є товариш Юрій Шум. Я звернувся за допомогою до нього, бо ж про саму ідею від мене він дізнався ще набагато раніше. Дійшло до того, що кожен з нас продав свій автомобіль, аби втілити проект «Луцької Венеції».

Гроші знайшли, закупили матеріали і починали щось робити, але нічого не йде. Дозволу муніципальної служи так і не отримали, а нам потрібно було взимку вкрутити спеціальні сваї у воді, які можна встановити лише з льоду і вручну, інакше – ніяк, жодна техніка не заїхала б до цього місця через паркові парасольки і дерева. От тому ми з Юрою знайшли якусь фінську систему закрутки свай, зробили їх самостійно і чекали, доки замерзне, а дозволу із міськради так і не було, а коли врешті добилися свого, то лід розтанув. Встигли закрутити лише 4 із 20-ти необхідних.

Тоді місцева влада сказала нам продовжити усі роботи наступного року. Не знаю, хто нам допоміг там згори, але в березні замерз канал. Нам нереально пощастило. Глянув у прогноз і зрозумів, що ми маємо всього три дні. Усе було в дуже екстремальних умовах: вночі, з ліхтариками, до самого ранку крутили ті сваї, це було жахливо, але нічого. Зробили основу, а потім, коли вже клали балки, то були на воді, і тоді стало трохи простіше. Важливо, що і від місцевої влади ми мали підтримку. А, до речі, до водойми ще й рибу випустили, то це теж класно, дітки й досі приходять на наш пірс її годувати.

Наступною проблемою була брудна водойма і човни…

– Звідки брали свій судноплавний транспорт?

– Човни на «Луцьку Венецію» робили під замовлення у Луцьку. Я знайшов дуже хорошого виробника. Чоловіка звати Даніїл, він займається цією справою вже багато років і робить усе професійно, але найчастіше майструє на експорт. Я до нього звернувся із проханням зробити декілька човників для рідного міста, він погодився. Важливо, що нам на заклад потрібно було все ліцензійне, з документами і по закону.

Взяли ми ті човни, спустили на воду, а вони просто не пливли. Тут було стільки бруду, що човен став і не рухався з місця. Ми й зрозуміли, що поставити пірс було лише маленькою частинкою реалізації проекту. Тоді почали чистити Стир, буквально копали його і руками вигрібали весь бруд. Працювали над цим близько місяця. Всі обпечені ряскою, порізані склом, подряпані, нереально втомлені, але з надією, що все вийде, ми таки досягнули мети і човни попливли. Сьогодні маємо їх п’ять і жоден довго не застоюється на місці.

– Паралельно із реалізацією мрії, Ви продовжували працювати у правоохоронних органах?

– Так. Після 13-ти років служби я подав рапорт на звільнення. Сталося це близько двох місяців тому. Важко було розриватися на два фронти відразу. Більше того, цієї зими у мене виникла дуже велика проблема зі спиною, я фактично два місяці був прикутий до лікарняного ліжка.

Там я і почав переобдумувати своє життя, вирішив, що потрібно щось змінювати, бо те, що я робив тоді, то не те, чим я хочу і можу займатися. Я подав рапорт на звільнення, аби повністю віддатися роботі над «Луцькою Венецією». Не шкодую. Мені приємно отримувати задоволення від того, що я бачу усмішки людей які приходять сюди, відпочивають і кажуть, що це – круто.

– Коли омріяний проект почав повноцінно функціонувати?

– Цю всю справу ми запустили минулого року, влітку, людям ініціатива дуже сподобалася, але проект передбачав кафе, на яке, на той час, нам ще не вистачало фінансування. Згодом і ці гроші ми знайшли і поставили невеличку конструкцію. Асортимент не такий великий, але є свої фішки.



– Про які саме «фішки» йде мова?

– У нас такий формат, що ми пропагуємо здоровий спосіб життя. Ми проти куріння, алкоголю і шкідливої їжі та напоїв. Тільки сімейний відпочинок, місце, де можна провести час з рідними і дітками, відпочити із коханими, чи просто провести час біля води. Більше того, ми не маємо в асортименті жодних розкручених брендових газованих напоїв, натомість пропонуємо гостям домашню випічку, трав’яні чаї, смачну каву і морозиво.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Скільки коштує покататися на човні і поїсти морозива у «Луцькій Венеції». ФОТО



Окрім цього у нас також працює велопрокат. Хотів поставити лише транспорт паркового формату, аби люди просто відпочивали.
Формат, із яким у мене асоціюється «Луцька Венеція» це – щось на кшталт ретро-провансу, але кожен може мати іншу думку.



– Яке ставлення людей до атракції, чи задоволені відвідувачі, чи є попит на такі прогулянки на човнах?

– Звісно, є попит і людям це подобається.

Знаєте, я вважаю, що головне, що все було зроблене з любов’ю і руками тих, хто в це повірив. Класно, що вся та енергія і зусилля, які ми вклали у реалізацію і створення проекту, повертається. Ми щасливі бачити посмішки на очах і відчувати щирий фідбек від гостей закладу. От до прикладу: якось у нас відпочивала жінка, виявилося, що художниця. Вона захотіла намалювати для нас картину. За декілька днів повернулася із готовим полотном.

«Є люди, які більше, ніж просто люди, вони готові ділитись своєю енергією і плодами своєї праці просто так. Віра Хмелярська, автор картини сказала, що це для людей і для міста і нічого натомість їй не потрібно. Пишаюсь Вами, Лучани», написали на сторінці «Луцької Венеції» у Instagram.



Нещодавно також ще одна відвідувачка – Оксана Сірова зробила надзвичайний подарунок, не тільки для нашого закладу, але й для цілого парку. Привезла більше 30-ти різноманітних саджанців дерев і кущів, аби ми посадили їх поруч. Там і кучеряві верби, і самшити, і туї...



Був ще один чоловік, який прийшов і сказав, що в закладі не вистачає годинника. Зробив його власноруч і подарував «Венеції».

Леонід розповідає, що зазвичай найбільший ажіотаж на вихідних, тому столики здебільшого бронюють, аби не проґавити можливості весело і класно провести час із близькими у одному із найромантичніших і унікальних місць Луцька.

Зупинятися на цьому не планують. Тож зовсім скоро готують щось новеньке для своїх відвідувачів. Секретів не розкривають, але Леонід переконує, що у все в цьому закладі вкладає частинку своєї душі і робить виключно з любов'ю, тому результат лучанм точно сподобається.



Текст – Валерія КОЛІСНИК
Фото – Іnstagram lutska_venetsija

Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Twitter та Instagram.