Вояк УПА: теперішня влада – це гірше, ніж при Сталіні

Петро Мартинюк – не просто один із найстаріших волинян, який у серпні відсвяткував свій 90-літній ювілей. Він – справжній повстанець, той, хто зі зброєю в руках у лавах Української повстанської армії воював і з німцями, і з «совєтами». Двічі поранений, Петро Пилипович пізнав ще й лиха сталінських таборів, відсидівши там 15 післявоєнних років.

Сьогодні Петро Мартинюк – голова Братства УПА Володимир-Волинського району. У переддень Дня заснування УПА колишній повстанець пригадує минулі роки, розповідає про те, як на Волині УПА вела боротьбу з окупантами…

Шофер повстанців

Петро Мартинюк народився 23 серпня 1922 року в селі Роговичі Локачинського району. Закінчив місцеву чотирикласну школу, потім став відвідувати польську семикласну в Локачах. У 1940 році, коли Волинь приєднали до СРСР, вступив до Львівського технікуму на факультет автотракторної механіки.

Війна застала Петра Пилиповича у Львові. Не довчившись, він втікав з міста Лева додому. Каже, що дійшов пішки.

З повстанцями познайомив рідний брат, який ще з 1939 року був членом Організації українських націоналістів.

«Вернувся я зі Львова, трохи відпочив від походу, то брат мені й каже: «Слухай, ти ж освічений, розумний. Для тебе є одна цікава робота. Прийдуть хлопці – познайомишся». Прийшло двоє: виявилося, що я їх знав, вони були з нашого району. У 1939 році НКВД вивіз їхні родини у Сибір, а самих хлопців хотіли розстріляти. Тільки сестра одного з них, Гриця, потім якось вернулася», - пригадує Петро Мартинюк.

Той що Гриць, і пояснив Петру: є робота. Сказав: «Ти ж хочеш боротися за незалежну Україну?».

«А я що не українець? Ми скільки вже під різними були. Під поляками були, які насміхалися з нас. Вчитися не мали права. Звісно, хочу боротися», - відповів Петро, погодившись на «серйозну і дуже підпільну роботу».

Виявилося, ця робота – у… кооперативі з доставки товарів, який дозволили відкрити німці.

Проте доставка – всього лиш прикриття. Організаторами кооперативу були члени ОУН, які мали трофейний радянський автомобіль, залишений солдатами радянської армії під час втечі. Так звана «полуторка» – вантажний автомобіль ГАЗ.


Група мала перевозити продовольчі товари між різними містами. Робота була небезпечною, адже товари – це тільки прикриття. Разом із ними мали перевозити агітаційну літературу ОУН. Література проти німців та проти «совєтів» друкувалася у Львові.

Петро став шофером «повстанського кооперативу». Працював разом із поляком Микулічем – на підміну.

Пізніше Петру Мартинюку довірили відділ пропаганди в районі. Цією роботою він займався до 1943 року. Каже, що проблем жодного разу не було. Їх ніхто так не виявив і не запідозрив у перевезенні забороненої агітаційної ОУНівської літератури.

Старшинський вишкіл у німецькій колонії

У 1943 році Петро Мартинюк вступив до лав Української повстанської армії. Перш ніж новобранці йшли в бій, вони мали проходити військові й теоретичні вишколи.

Ці вишколи відбувалися таємно – десь на полях, в лісах, по хатах людей, яких знали і яким довіряли. Навчання, зі слів Мартинюка, відбувалися зазвичай ввечері чи вночі.

Одночасно з вишколами Петро мав й іншу роботу – разом з іншими збирав зброю на місцях боїв. У лісах, на полях знімали з мертвих вояків гвинтівки, автомати. Будь-яка зброя була корисною. Її відправляли у спеціальні таємні пункти зберігання.

Велике значення в УПА надавали підготовці молоді та тих, хто не знайомий із військовою справою. Треба було підібрати людей, які могли б проводити навчання. Для цього у селі Мочалки (Мартинюк у розмові вживав стару назву «Мачулки», – ред.) нині Турійського району відкрили перший старшинський вишкіл для тих, хто мав принаймні 5-класну освіту.

Вишкіл проводили не в самому селі Мочалки, а поблизу, в колишній німецькій колонії Мирослава. Упівець розповів, що то була давня німецька колонія, утворена ще в ХІХ столітті під час активної колонізації Волині німцями. Перед війною, за згодою радянської та німецької сторін, мешканці колонії поїхали на свою прабатьківщину. Частину осель зайняли поляки, решта була порожньою. У порожній німецькій школі й проходили старшинські курси.

Петро Пилипович поступив на вишкіл на початку березня, а 20 травня 1943 року уже закінчив його. А через два дні – якраз на «літнього Миколи» – був його перший бій із німцями.



Бій з німцями

22 травня 1943 року в Мочалках було престольне свято. Але в УПА знали про наближення німецького батальйону. Він ішов з Луцька і мав завдання спалити декілька сіл навколо Мочалок.

Мочалки і сусідні села були важливими повстанськими пунктами. Крім старшинського вишколу, тут розташовувалася сотня Чайковського. В сусідньому пункті, у селі Вовчак, була збудована ціла інфраструктура для підтримки армії УПА: пекарня, м’ясарня, цехи з виробництва шкіряних виробів та пошиття форми, консервувальний цех, склади та підвали для зберігання продуктів. Тож атаку німців за будь-яку ціну треба було відбити.

До бою приготувалися 43 вояки-повстанці. Сіли на дев'ять підвод, завантажили зброю і поїхали на поле, звідки очікували появи німців.

Петро Мартинюк каже, що йти в бій було не страшно: «Ми їхали і співали. А як почалося, то вже не було коли думати за страх»», - згадує він.

43 вояки мали всього дев'ять лопат, тож укріпитися посеред поля швидко не могли. Перш за все треба було взятися за вкопування кулеметників – на цю зброю покладалися великі надії. Тодішні кулемети видавали кількасот пострілів за хвилину. Із важчого озброєння група мала також міномет з дев'ятьма мінами.

Окрім того, повстанці мали кулемет «Максим» з чотирма ящиками лент, два німецькі МГ-42, шість кулеметів Дегтярьова та два кулемети Токарєва.


Виїхали в поле, й враз чатовий помітив, що німці вже тут: зайняли оборону край лісу на протилежній стороні поля.

«Чатовий відразу: «Розвертаймося і втікаймо назад!». Але то було вже 9 кілометрів від Мачулок. А його помічник Гива, який раніше був капралом польського війська і прийшов пішки від німецького кордону до Устилуга, каже: «Ви що! Зайняти оборону! Вони нас доженуть і розстріляють всіх, як зайців», - пригадує сьогодні Мартинюк.

Виручили селяни, які були з повстанцями. Розтягнули підводи по полю, загородившись ними від німців, а селяни перед підводами стали вдавати, ніби порпаються в землі - працюють.

Здалеку німці бачили тільки селян. А за підводами вже вкопувалися кулеметники. Через брак лопат інші вояки рили перед собою землю прикладами автоматів.

«Німці спочатку в біноклі дивилися. А потім як підводи пішли, вони помітили, що хтось залишився і щось там ковиряється. Вони тоді повискакували з машин. Всі були із засуканими рукавами, бо в травні вже жарко було. І стали тоді на нас іти й стріляти», - пригадує повстанець.

Коли німці підійшли ближче, пролунала команда «Вогонь!». Перші солдати ворожої армії попадали. Дехто падав, потім вставав – його добивали з кулеметів. Німці відступили назад до лісу.

Після невдалої атаки німці відкрили вогонь з мінометів. Загинули перші повстанці.

Петру відвели роль снайпера, вручили німецький карабін з оптичним прицілом. Він мав «відстрілювати» офіцерів: «Пристроївся, зробив пару пострілів і чую, мені шапка з голови злетіла. Крізь неї пройшла куля і розрізала на дві частини».

Кілька разів вистрілити і перейти на інше місце – такою була тактика повстанського снайпера.


Під час бою кулеметнику Федору Бабію треба було подати ящик з патронами. Оскільки Мартинюк перебував поруч, то він же і поліз за ящиком. Там його і поранили в ногу.

«Я зразу не зрозумів. Думав, хтось палкою вдарив по нозі. Допоміг витягти одного пораненого з окопу і сам туди скочив. Тоді відчув, як мені закололо в нозі й стало мокро в чоботові. Зрозумів, що поранений. Ліг і підтримував ленту для кулемета. Недалеко розірвалася міна і один осколок спочатку пройшов по землі, втратив силу, а тоді вискочив і вже попав мені в руку. Знову пішла кров. Закладав рану землею, щоб не йшла кров. Потім втратив пам’ять», - пригадує останні хвилини свого бою Петро Пилипович.

Що було далі не пам’ятає. Вже пізніше дізнався, що німці таки відступили – перемога була за повстанцями. Мартинюка вивезли з поля непритомного.

Загалом бій тривав дві години. Із 43-х загинуло 17 повстанців. Дев’ятеро були важко поранені.

Після цього бою вже був не здатний воювати. Три місяці ходив на двох костилях. Лікування в УПА відбувалося десь по хатах або в землянках. Вночі туди привозили приватних лікарів, а на день землянку маскували.

Підбір агентів та «мадярські яйця»

Після Мочалківського бою йому дали іншу роботу – він став працювати у так званій референтурі. Робота полягала у пошуку та вербуванні кадрів для Української повстанської армії.

«Для підбору кадрів на вишколи я проводив дослідницьку роботу. Ходив і розпитував людей про ту чи іншу особу те, що мені було треба: який у них настрій, кого і ким вони вважають, які мають погляди, чим займаються і таке інше. Це було дуже важливо, бо попадалися люди, які, було, схопив з підлості гвинтівку і кричить: о, все, я - УПА. А потім після таких людей треба було розхльобувати», - зазначає Петро Пилипович.

Він пригадав один випадок під час лютої зими на початку 1944 року, коли пошуки кадрів привели його у село Велика Осниця неподалік Старого Чарторийська. Тоді у нього було завдання знайти дві людини для роботи підривниками.

Вибуховий механізм монтували в будильник. Настроєний на певний час, механізм спрацьовував.

У Великій Осниці був пункт, до якого Мартинюк супроводжував знайдених людей. Їх потім мали забрати на вишкіл. Повстанець пригадав, що поки добралися до місця призначення, то по селах назбирали два чемодани будильників. Люди їх віддавали добровільно.

А з Великої Осниці саме відступали «мадяри» - воїни угорської армії, що воювала на боці Німеччини.

Переховуючись від солдат, повстанці зайшли в чужу хату перечекати, поки мадярські солдати пройдуть по мосту. Там їм порадили не чекати і перебратися через річку по льоду, щоб швидко дістатися до пункту призначення.

Петро Пилипович ішов першим, за ним – двоє людей, яких мали вчити на підривників. Річку замело снігом, і Петро Пилипович втрапив в ополонку.

Надворі - 27 градусів морозу. Не було часу вибирати, тому пішли в найближчу хату, щоб відігрітися. Хлопців прийняли, дали теплий одяг.

Поки одяг сушився, в хату постукали двоє угорців. Петро Пилипович став за двері, тримаючи пістолет в кожусі напоготові.

«Вони зайшли і кажуть: «Яйка є? Міняю!». На що? - питає господар.

«Граната на яйко», - відповів мадяр. А другий показує на свій пістолет і говорить: бутилка самогонки – пушку даю. Отакі вони були вояки (сміється, - ред.)», - згадав повстанець.

Виявилося, що солдати ніякої загрози не несли: вони ходили з кошиками по хатах і збирали яйця й самогон.

Норильський концтабір

На Новий рік 1945-го Петра Мартинюка заарештували «совєти».

«Мене хтось здав: розказав міліції, що я був в УПА», - каже повстанець.

Його одразу завезли в управління контррозвідки до Харкова. Там допитували три місяці. Під час допитів Петра Пилиповича катували, але він так і не розказав деталей організації Української повстанської армії.

«Били, викручували руки, по-всякому робили. Я оголошував навіть голодовку», - пригадує чоловік.

Після цього перевезли на трибунал. Але там відмовилися його судити. Справу переправили до Москви на так зване «Особое совещание», а Мартинюка відправили в загальну харківську тюрму, де він шість місяців чекав результатів розгляду справи у Москві.

Через довге лежання на холодному бетоні на тілі утворилися пролежні.

«15 червня мене викликає начальник тюрми і зачитує: «Ви засуджені рішенням «Особого совещания» Москви на 10 років позбавлення волі. Оскарженню не підлягає». Заочним судом мене засудили, не бачив я суддю, нікого. І зразу мене на етапи в Норильськ. Там відбув 10 років. Потім викликає мене уповноважений НКВД і каже: «Розпишіться ще за 5 років висилки». Я кажу, що мене ж не судили на висилку. А він тоді: «Ми захочемо, то ще на 10 засудимо». І так я ще 5 років змушений був жити під наглядом в Норильську».

Тюремні камери були зроблені у вигляді табірних бараків, у яких мешкали 30 чоловік. Вдень в’язнів відправляли на примусові роботи, а на ніч зачиняли усіх в бараках.

У місці, де перебував Мартинюк, в’язнів не розділювали. Там сиділи воїни УПА, радянські військові, звичайні злочинці. Люди були різних національностей: росіяни, литовці, грузини, українці, вірмени та інші. Конфліктів між в’язнями не було доти, доки не поселили кримінальних злочинців. Вони намагалися нав’язати іншим свої тюремні правила. Так було перші два роки тюрми – до 1947 року. Але згодом був наказ відділити політичних в’язнів. Звичайних злочинців перевели в інше місце, і відносини всередині бараків знову стабілізувалися.

У 1953 році, після смерті Сталіна, в’язні Норильського концтабору зробили повстання проти жорсткого режиму утримання. У ньому брав участь Мартинюк. Розказував, що на повстанців кидали навіть танки. Повстанці захопили табір, але силами військових через два місяці повстання придушили.

У Норильську загалом відбув 15 років.

Повернення додому

Коли минули всі терміни, які Петро Пилипович був змушений відбути у Норильську, він вирішив повертатися додому. У Володимирі-Волинському жив його брат. Тож упівець спершу подався туди. Але там його не хотіли приписувати, бо в паспорті він мав штамп про перебування у Норильську. У приписці йому відмовляли. Коли міліція дізнавалася про перебування колишнього вояка УПА у Володимирі, вони ставили йому вимогу покинути місто протягом найближчих 24 годин. Те саме було і в інших містах.

Мартинюку рекомендували, щоб він їхав у Донбас, бо його тут ніхто не припише. Але він нікуди не хотів їхати.

Двоюрідний брат Петра Пилиповича працював водієм у ЖЕКу в Нововолинську. Там він і зміг приписати колишнього упівця. А коли у Володимирі збудували цукровий завод і шукали кадрів, він перейшов працювати туди. Перші два місяці працював слюсарем, а потім дев'ять років працював завідувачем механічної майстерні на заводі. Потім працював старшим майстром із ремонту обладнання у механічному відділі.

Житло Мартинюку дали вже через десять днів після оформлення на роботу. Залишилося тільки пофарбувати двері всередині. Це була двокімнатна квартира в одному із будинків поблизу цукрового заводу. Там він зі своєю дружиною живе і досі.

Протягом життя Петро Пилипович відчував тиск. Він знав, що за ним ведеться нагляд. На заводі його не хотіли брати на постійну роботу – лише тимчасову. І кожного року йому доводилося переоформлюватися. Це робили тому, що людину, яка працює тимчасово, могли без проблем звільнити в будь-який час.

Один зі знайомих колишнього вояка із заводу, коли був при смерті, зізнався Мартинюку, що його завербував КГБ для стеження за ним.

Після здобуття Незалежності

Коли при розвалі Союзу формувався Рух, Мартинюк брав у ньому участь. Він був учасником підняття українських прапорів у багатьох містах. Організовував і виступав на мітингах. Допомагав вибирати нових людей на керівні посади.

Пізніше його обрали головою Братства УПА Володимир-Волинського району. Ним він залишається і досі - непосидючим, ініціативним.

Наприклад, пам’ятний знак воякам УПА у Володимирі поставили саме за ініціативою Петра Мартинюка.



Зізнається, що вкрай незадоволений теперішньою ситуацією в Україні.

«Зараз при владі такі люди, які можуть знищити взагалі незалежність. Це Янукович і та гоп-компанія - Партія регіонів – це не будівництво українців. Вони будують тільки свої блага. Національна ідея їх не інтересує. Хто його знає, хто вони. Хочуть ліквідувати мову, судити за наклепи журналістів… Що це за держава така? Це ще гірше, як при Сталіні було. Вони скоро продадуть все. Їм аби боротьбу за капітал. Це не є українці. Колись вірили в Ющенка, але він добровільно здав Україну Януковичу. Хоча за нього люди молилися на колінах».

Серед нагород Пера Мартинюка – Орден за мужність, Орден Великого Володимира ІІІ ступеня, за Норильське повстання... Петро Пилипович, не дивлячись на поважний вік, досі залишається непосидючим, ініціативним. Одна з останніх, втілених в життя ініціатив ветерана - встановлений у Володимирі-Волинському пам’ятний знак воякам УПА.

Олександр КОТИС (ВолиньPost)
Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Twitter та Instagram.