Олександр Стадник: «Хочу, щоб артисти отримували солідну платню»

Заслужений діяч мистецтв України, художній керівник та головний диригент Волинського академічного народного хору Олександр Стадник відзначив ювілей – 50-річчя. Це етап, коли попереду ще багато творчих справ, а разом з тим і певний підсумок роботи в творчому колективі, який, по суті, є мистецькою візитівкою Волині.

– Олександре Олександровичу, ви вже скільки років з Волинським народним хором?

– Прийшов у колектив 28-річним. Спершу був хормейстером і головним диригентом, а згодом став його художнім керівником.

– Вам, певно, нелегко було йти у сформований колектив, де працював такий спеціаліст, як композитор Анатолій Пашкевич?

– Зізнаюся, що сперш було трохи страшно. Але за плечима мав Черкаське музучилище, Київську консерваторію, де вчився на диригентсько-хоровому факультеті у таких майстрів, як Лев Венедиктов, Павло Муравський, служба в прикордонних військах, а згодом в ансамблі пісні і танцю цих же військ. У 1987-1989 роках працював у Чернігівському народному хорі. Коли Анатолій Іванов став художнім керівником Волинського народного хору (він був за професією балетмейстером), запросив мене, довірив хоровий колектив. Він працював з Анатолієм Пашкевичем, зі мною, хоч і недовгий час, із хором у Чернігові, бачив, що в нас із Пашкевичем було різне бачення, підхід до співаків, манери співу.

– Цікаво, як прийняв вас колектив? Адже, по суті, ви прийшли на таку відповідальну роботу молодим.

– Скажу по правді, окремі артисти не казали прямо, але я бачив у їх очах то недовіру, то навіть іронію – мовляв, чого може нас навчити цей «пацан», ми вже майстри, а він хто. Не знаю, чи надовго затримався б у колективі, якби не побачив чимало артистів, котрі мене одразу прийняли і сприйняли.

– У колективі є немало людей, котрі співають, грають ще з тих часів, коли ви його очолили. Тож, мабуть, є й ті, які сперш поставилися до вас з недовірою?

– Є і одні, й другі. Але думаю, що за роки, відколи я з хором, ми порозумілися. А тих, які мене прийняли душею, підтримали тоді, коли я починав працювати з Волинським хором, хочу назвати. Це – Віктор і Валентина Дорощуки, Василь Марчук, Петро Хемій, Валентина Козачук, Ярослав Дричик, Олександра Грицак та й інші артисти, які співають, грають, танцюють в колективі. Я їм і нині вдячний. При мені вже не один-два артисти були солістами, а їх стало більше десятка. Може, це комусь і не подобається, але, як кажуть, ставку на одного-двох солістів, якими б талановитими вони не були, не робив і не робитиму.

– Знаю, що ваш батько керував Черкаським народним хором. Видно, від нього пішло ваше захоплення піснею, хоровим колективом?

– Справді, мій батько, Олександр Іванович, народний артист України, двічі керував Черкаським народним хором, допомагав мені, особливо в Чернігові, коли я робив свої перші творчі кроки. Але повинен сказати, він ніколи на мене не тиснув, не передрікав мого майбутнього під своїм керівництвом, давав мені вибір і самостійність. За це я йому дуже вдячний. Я всі роки не був під чиїмось впливом як хормейстер. Я міг експериментувати, шукати новизну, бути самостійним і при тому розумів, що за все і в усьому маю бути особисто відповідальним.

– Пісні Олександра Стадника-старшого є в репертуарі Волинського хору. Вас не звинувачують в тому, що берете їх для колективу, яким керуєте?

– По-перше, їх, порівняно з нашим репертуаром, дуже мало. До того ж ми в числі перших виконавців, та й хорові твори Олександра Стадника, я переконаний як фахівець, достойні. А ще коли оголошують ті чи інші твори, обробки для хору народних пісень і називають Олександра Стадника, то це частіше всього не батькові, а мої. Та й то, можу сказати, цим ніколи не зловживаю, щоб не вийшло так, як писала одна з газет, «хор імені мене».

– В очолюваному вами колективі багато волинян?

– Та майже всі. Маю на увазі хор, балет, оркестр. Може, коли створювався колектив, брали фахівців і з інших регіонів, окрім Волині, забезпечували їх якимось житлом. Нині ми одразу кажемо людям, що житла їм не можемо надавати, як і комусь розширити житлову площу. Нині, власне, всі вакансії заповнені, навіть якби просився хтось, на «живе» місце не можемо нікого взяти.

– Ви сказали, що з житлом для артистів маєте проблему. Мабуть, не лише з житлом, а й з гастролями...

– Цілком резонне спостереження. До цього хотів би додати, що маємо клопіт з костюмами, взуттям. Думаю, що оновимо з допомогою меценатів костюми для хорової групи, а для танцюристів треба ж на кожен танець інші костюми, а їх нема. Гастролі в основному зарубіжні. За повний рахунок того, хто нас запрошує, їдемо з концертами. Так ми побували у США, Канаді, Франції, Бельгії, Польщі, Італії, Литві, Естонії. Поїхати з гастролями Україною нам не по кишені. Міністерство культури таких коштів філармонії не виділяє, видно, теж їх не має. Гірко, що нашого народного мистецтва не чують і не бачать в Україні. От знову готуємось до поїздки в США. Певно, там і диск із піснями, котрий нині записуємо, презентуватимемо. Болить мені, чому не в Україні це має відбутися.

– Це при вашому керівництві колективу присвоєно звання академічного?

– Так, Волинський народний хор став академічним першим з периферійних колективів. Мені присвоїли звання заслуженого діяча мистецтв України, на День незалежності цього року відзначили мою працю орденом «За заслуги» ІІІ ступеня. Як подивитись, то із званнями все нормально. Та, якщо чесно, більше радів би, щоб з гастролями по Україні вирішили на державному рівні, щоб із сценічними костюмами не було проблем, щоб артисти одержували солідну платню, щоб у приміщенні, де ми проводимо репетиції, взимку було тепло... Та й взагалі, щоб філармонія мала на все належні кошти. Ой, щось я, видно, багато хочу...

– Не будемо про сумне. Розкажіть, як будете відзначати ювілей. Мабуть, хор до цього готуєте?

– Концертами відзначили 20-ліття, 25-ліття хору. До свого 30-річчя колектив теж концерт готував. На свій особистий ювілей я навіть такої гадки не мав, щоб хор задіяти. Це ж не свято колективу, а моє особисте. Поїду до батьків у Черкаси. Моя мама – Катерина Кирилівна, батько – Олександр Іванович – завжди раді моєму приїзду. От з ними і ріднею відзначимо мій ювілей. Думаю, що піднімемо келих не лише за моє здоров'я, а й за здоров'я моїх батьків, котрим я зобов'язаний усім, що маю нині. А повернуся, радо зустріну в філармонії кожного, хто захоче мене привітати.

Анастасія Філатенко
Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Twitter та Instagram.