Людина, яка підняла у небо українські літаки: працівники луцького «Мотору» розповіли про життя легендарного директора

Історія Луцького ремонтного заводу налічує вже понад 80 років. І починається вона задовго до того, коли підприємство стало відомим практично в усьому світі.

Сформоване ще у часи Радянського Союзу, як одна з складових авіаремонтної мережі військово-повітряних сил, підприємство довело, що може стати успішним і самостійно, без потужностей радянської держави. Попри доволі нелегкі часи і перебої у роботі, завод зумів здобути світове визнання та сформувати потужну команду професіоналів, які і зараз продовжують розвивати підприємство.

Нелегкі моменти, які довелося пережити раніше, працівники згадують з посмішкою, бо переконані - саме труднощі і зробили з заводу лідера галузі, з думкою якого рахуються далеко за межами України.

Він вже давно став заводом зі світовим ім'ям, його знають країни Європи і Азії. Саме його сьогодні з впевненістю називають гордістю літакобудівної галузі і надійним тилом української військової авіації. Та визнають – без потужностей луцького заводу, українські літаки Повітряних Сил Збройних сил України так і не піднялися б у небо.

Зараз ДП «Луцький ремонтний завод «Мотор» є лідером серед підприємств України і країн колишнього СРСР з ремонту авіаційних двигунів третього і четвертого поколінь. Тут ремонтують авіаційні двигуни АЛ-21Ф-3, АЛ-31Ф, РД-33, ГТДЕ-117, ГТДЕ-117(-1) та агрегати двигуна Д30-КП.

Головний інженер авіації Командування Повітряних Сил ЗС України генерал-майор Петро Скоренький зазначає, що наразі підприємства, яке змогло б замінити «Мотор», в Україні немає. А якби на початку 90-х завод не справився з труднощами, то зараз більшість українських військових літаків не змогли б виконувати бойові завдання.



Влітку 2018 року «оцінити потужності» підприємства приїжджав прем’єр-міністр України Володимир Гройсман. Посадовець відзначав, що «Мотор» є одним з найбільш високотехнологічних заводів в Україні, адже тут запроваджують технології, конкурентні за межами країни, та такі, які використовують в авіагалузях різних країн світу.

Знаковою подією для міста Луцька у серпні 2018 року стало також святкування 80-ти річчя ДП «ЛРЗ «Мотор». Тоді на заводі зібралися, як закордонні делегації, вдячні підприємству за співпрацю, так і українські високопосадовці та військові, які впевнені, що без «Мотору» не було б української авіації.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:Як луцький «Мотор» святкував 80-річчя



Проте, беззаперечним є той факт, що за величчю підприємства, завжди стояли люди. Люди, які непомітно для інших, крок за кроком, самовіддано і впевнено вели «Мотор» до світового визнання. Моє «відрядження» на завод «Мотор» було приурочене до дня народження людини, чий внесок у розвиток «Мотору» переоцінити не можливо. 13 січня Герою України Миколі Івановичу Матрунчику виповнилося б 64 роки. Саме Микола Іванович очолював підприємство у складні 90-ті, впроваджував нові технології і, загалом, зумів створити те, чим зараз пишається держава Україна.

22 вересня 2018 року на 63 році життя серце Миколи Матрунчика зупинилося. Його смерть стала трагічною звісткою для всього колективу, адже для кожного з працівників Микола Іванович був не просто директором, він був тим, кого наслідували, у кого вчилися, ким захоплювалися.

«Не його призначили на завод. То він народився для того, аби очолити «Мотор»



Народився Микола Матрунчик 13 січня 1955 року у місті Котовськ Одеської області. У 1977 році закінчив Ризьке вище військове інженерно-авіаційне училище Прибалтійського військового округу за спеціальністю «Пілотовані літальні апарати та двигуни до них». Майже все життя Миколи Матрунчика було пов’язане з луцьким заводом. «Мотор» був єдиним підприємством, записи з якого містилися у його трудовій книжці. Саме цьому заводу Микола Іванович присвятив усе своє життя. Тут він проходив службу на посадах старшого інженера технічного відділу, головного конструктора та начальника технічного відділу. У 1988-1992 роках працював головним інженером заводу. З 1992 року - начальник підприємства, командир військової частини 36984. А з 2004 до 2015 року – директор державного підприємства Міністерства оборони України «Луцький ремонтний завод «Мотор».

24 серпня 2013 року Микола Матрунчик отримав звання Герой України з врученням ордена Держави – за визначний особистий внесок у розвиток вітчизняної промисловості, впровадження сучасних технологій у виробництво та вагомі трудові досягнення.



Пішовши у відставку у 2015 році, колишній директор залишив після себе підприємство, співпрацею з якимпишаються за кордоном. А ще – колектив, який одним з головних завдань вважає подальший розвиток заводу, аби не підвести того, кого по праву вважали батьком луцького «Мотору».
Варто зауважити, що як бездоганного керівника Миколу Івановича знали не лише його підлеглі, а й іноземні партнери.

Так, головний директор об’єднання польських підприємств «WZL-2» та «WZL-4» Лешек Вальчак розповідає, що завжди з задоволенням спілкувався з колишнім директором «Мотору» не тільки про договори. Микола Іванович завжди розповідав партнерам щось про завод, про те, яким бачить його через кілька років, а ще, як ніхто, умів ненав’язливо давати поради своїм іноземним колегам. І варто сказати, що до його слова завжди прислухалися.



«Ми в Польщі не працюємо з усіма, ми працюємо тільки там, де є високі технології, безпека та якість. Перше, що я думаю про Миколу Івановича це те, що ця людина була на своєму місці. Ми зустрічалися не тільки, аби підписати контракт, а й аби поговорити про розвиток, про людей, про те, що буде через кілька років. Важливо, що був зв’язок між заводами. Микола Іванович говорив не тільки про двигуни, він розмірковував, як старша, мудра людина, говорив, як батько, який знає життя і знає, що порадити. Але то завжди було з гумором. Серйозним він був на заводі, всі це знали. Але, коли ми приїжджали, як друзі з інших заводів, то він мав час, аби поговорити і про наші справи також – сказати і порадити нам, як краще зробити. Він був вчителем, бо знався не тільки на двигунах. І ми з ним радилися, чи добре робимо, чи потрібно щось змінити. Проте, він ніколи не казав, що тільки він знає, як правильно. Він слухав і пояснював, а ми з його думкою завжди рахувалися, бо то була думка людини, яка жила підприємством», – пригадав директор об’єднання.

А ще Лешек Вальчак додає, що чи не найбільшим досягненням Миколи Матрунчика стала його команда – кваліфікований персонал, який він зумів об’єднати в одне ціле. Саме він, якимось загадковим для всіх чином, зробив так, що кожен з працівників відчував себе потрібним і незамінним, відчував свою персональну відповідальність за подальшу долю заводу.

«З року у рік було видно розвиток підприємства. І це дуже важливий момент. Ми були досить молоді, коли починали працювати разом, але вже тоді він думав, як керівник, як головний директор. Зараз кожен знає, що не його призначили на завод, а він народився, аби очолити «Мотор», – зазначив Лешек Вальчак.

«У 90-х задача була одна –вижити»




Саме Миколі Матрунчику довелося керувати підприємством у найважчі його часи– на початку 90-х, після проголошення незалежності України. До цього, завод був одним з авіаремонтних підприємств Радянського Союзу, а отже всі запчастини, необхідні для ремонту двигунів, луцький завод отримував з заводів-виробників, які були розміщенні по території Союзу, переважно – у Росії. Запасні частини постачали з таких міст, як Москва, Омськ, Уфа. Починаючи з 1991 року, ці заводи відмовляються працювати з українським підприємством і поступово припиняють постачати запасні деталі, без яких здійснювати ремонт двигунів неможливо. Саме ці часи працівники згадують, як найкритичніші у житті заводу, але саме тоді і визначилися подальші вектори розвитку підприємства.

Очоливши завод, Микола Матрунчик відразу ж почав формувати свою команду професіоналів. Зараз ті, хто працював з ним пліч-о-пліч пригадують, що у 90-х роках основне завдання, яке ставив перед працівниками керівник, було збереження підприємства. Теперішній директор ЛЗР «Мотор» Володимир Маракулін пригадує, що саме Микола Іванович вперше заговорив про те, аби замінити запасні частини, які постачали заводи-виробники на запчастини власного виробництва. Він розумів, що тільки так завод матиме шанс продовжувати свою діяльність.



«Ремонтні підприємства у часи Радянського Союзу ніколи не заміщували виготовлення запасних частин. Ніколи. У нас навіть поняття «запасна частина» – це деталь зі сторони. Це та частина, яку ми отримуємо і міняємо на двигуні. Були тільки окремі технологічні процеси, які допомагали нам відновлювати деталі. А загалом ми отримували готовий комплект з заводу-виробника, міняли, випробовували і віддавали техніку в експлуатацію. Коли розпався Радянський Союз і утворилася незалежна Україна, заводи-виробники вже не хотіли з нами працювати і практично відразу відмовилися від поставок запасних частин. Перший час запаси у нас ще якісь були. Років п’ять ми ще без проблем існували, але уже в той час почали відчувати брак деталей, які нам необхідні для авіаційної техніки. Ми намагалися знайти спільну мову з заводами-виробниками. Але вже з кінця 90-х почали задумуватися над виготовленням деяких найменувань окремих деталей. Спочатку починали з простого, а з 2004 року прийняли рішення, що ми йдемо у правильному напрямку, почали купувати серйозне обладнання і згодом створили цех з виготовлення деталей», – розповів Володимир Маракулін.

Зараз працівники визнають, що тільки завдяки рішучості керівника, його вірі в те, що все вдасться і щохвилинному контролю усіх процесів, заводу вдалося продовжити свою діяльність. Немалу роль в успішності усіх започаткованих, Миколою Матрунчиком проектів відігравала його завбачливість і вміння продумувати все на кілька кроків вперед.

Зокрема, головний економіст ЛЗР «Мотор» Олександр Слєпченко зауважив, що тоді луцький завод став першим вітчизняним авіаремонтним заводом, який розпочав процес імпортозаміщення.



«Знаючи, що ми втратимо всі зв'язки з Російською Федерацією, наші спеціалісти зробили цех по виробництву запасних частин у нас на підприємстві, з подальшою легалізацією, технічним обґрунтуванням і подальшою установкою на авіаційну техніку. Ми з ремонтного заводу перетворилися на завод-виробник. Це повністю заслуга Миколи Івановича», – розповів Олександр Слєпченко.

Спочатку такі нововведення не всі могли зрозуміти та сприйняти. Проте Микола Іванович переконав кожного, що тільки таким шляхом має рухатися підприємство. Володимир Маракулін зазначає, що практично всі тогочасні нововведення на заводі започаткував його попередник. То були історичні зміни, які у підсумку дали той результат, якого прагнув Микола Матрунчик, та якого очікували керівники держави. Саме з ним на підприємстві затвердили перший статут, відкрили перший валютний рахунок та присвоїли заводу назву «Мотор». А ще то були перші виїзди за кордон, перші переговори з іноземними компаніями, численні відрядження, пошуки партнерів і, зрештою – перші контракти.

Володимир Маракулін наголошує – луцький завод і раніше був передовим по запровадженню науково-технічних рішень і раніше він також завжди був лідером авіаційної галузі. Але враховуючи специфіку Радянського Союзу та ту секретність, яка завжди існувала у цій галузі, такі заводи завжди були в тіні режиму секретності і до 1991 року про луцькийзавод ніхто не знав.

«Про нас не знала навіть та сама Польща, яка знаходиться буквально за 100кілометрів від нас. Ми для них просто не існували, ми працювали і для Польщі, і для багатьох арабських країн робили двигуни, проте були записані, у кращому випадку, як військова частина така-то, або «208 АРЗ». Все, ми не існували. Навіть, якби нас і хотіли знайти замовники, то вони б цього зробити не змогли. Вже коли Україна здобула незалежність, то завод отримав своє друге ім’я. До цього ми були військовою частиною 36984, 208 АРЗ, нас так називали, так писали. Після цього, у 1992 році, коли ми почали робити свої перші контракти і виходити у світ, ми задумалися над тим, що нам потрібна цивільна назва і обрали назву «Мотор». А потім у нас з’явився перший статут підприємства, перший валютний рахунок. Під керівництвом Миколи Івановича ми робили перші кроки саме у тих сферах, які були для нас новими», – розповів Володимир Ювеналійович.

Також Володимир Маракулін пригадує, що 90-ті приносили не тільки приємні зміни, то були часи безгрошів’я, скорочень, часи відсутності замовлень і неймовірної економії. Так до, прикладу, до розпаду Радянського Союзу на заводі працювало 2752 людини, а після ряду скорочень і оптимізації чисельності, залишилося близько 700 людей. Хоча і для них роботи на заводі не вистачало, були простої. Деякий час, у цілях економії, завод не опалював взимку виробничих приміщень.

Саме тоді «Мотор» і потребував керівника, який зміг би приймати вольові рішення та виходи зі складних ситуацій. Він потребував того, хто міг безупинно працювати та заохочувати до плідної роботи весь колектив.



«Взагалі все нове у будь-якій організації та підприємстві йде важкувато, потрібно змінювати підхід, менталітет. Він у буквальному розумінні змушував змінювати цей менталітет, когось навіть «ламав через коліно», бо це була абсолютно нова робота для нашого заводу, важка робота, до якої ми були не готові», – згадує давні часи Володимир Маракулін.

Олександр Слєпченко також пригадує, що у період, коли завод зупинився, саме Микола Матрунчик зумів знайти кошти та забезпечити працівників заробітною платою.

«Найбільше запам’яталося те, що не було роботи, офіцери, окрім воєнної служби, нічого не робили, завод був закритий, навіть не опалювався. І от Микола Іванович знайшов шляхи, як отримати гроші на завод. Після розпаду Радянського Союзу залишилося дуже багато техніки, яка не підлягала ремонту. Тоді ми вийшли на Міністерство оборони і списану техніку нам дали для утилізації. На заводі ми розбирали двигуни і реалізовували металолом через структури Міноборони. А там, окрім чорного металу були і нікель, титан - вони продавалися і ми отримали перші гроші за реалізацію цього металу. Цими грошима ми розплачувалися з працівниками нашого заводу і отримали оборотні кошти», – розповів Олександр Слепченко.

Зароблені на реалізації металобрухту кошти, Микола Іванович вклав у реконструкцію теплових мереж та почав впроваджувати енергоощадні технології, таким чином підприємство почало суттєво економити на теплоносіях і більше не припиняло опалювати заводські приміщення.
Одночасно на заводі взялись і за зовнішньоекономічну діяльність. З ним були перші переговори, перші договори, укладені з іноземними замовниками і перші гроші, які вкладались у модернізацію заводу.



«Ми перші з наших авіаційних заводів вийшли на зовнішньоекономічні простори – заключили договори з поляками і білорусами. Тоді я і сьогоднішній директор Володимир Маракулін поїхали в Білорусь і привезли контракти на 2 мільйони доларів. Цих грошей вистачило на початок розвитку заводу, на перші ремонти: як їдальні для робочих, так і для побутових приміщень. Тобто завод почав підніматися з руїн, набирав оборотів, ще через деякий час ми відкрили напрямок співпраці з Китаєм», – розповів Олександр Слєпченко.

Працівники пригадують неймовірне вміння Миколи Матрунчика сходитися з людьми. Було враження, ніби він має знайомства у кожному відомстві та у кожній країні, він умів налагоджувати хороші стосунки з іноземцями, шукати нових партнерів та друзів. Бездоганний і сміливий керівник, інколи авантюрист в хорошому сенсі слова, який робив усе, аби завод нарощував свої потужності.
Радник директора заводу «Мотор» Сергій Чубинський пригадує, що після розпаду СРСР, коли підприємство почало шукати нові ринки, саме Микола Іванович зумів налагодити тісну співпрацю з Польщею. Тоді, аби «вивчити» потенційного замовника, директор під виглядом туриста поїхав до Республіки Польщі. З того часу співпраця Польщі і України не припинялася.



«Микола Іванович перший раз поїхав під виглядом туриста подивитися і налагодити зв’язки. Так ми почали працювати з Польщею і вже протягом 25 років отримуємо від неї замовлення», – розповів Сергій Чубинський.



Всі знали, що директор «стоїть горою» за свій завод і за кожного його працівника. А вони, у свою чергу, відповідали йому взаємністю. Володимир Маракулін з усмішкою пригадує ті часи, коли завод намагався підписати договір з арабською республікою. То була невеличка авантюра, яка показала, що «Мотор» вже став не тільки міцною командою, а й справжньою сім’єю.

«У 1995 році у нас перебувала іноземна делегація - ми намагалися заключити перший контракт з однією із арабських країн. Делегація приїхала, аби оглянути наш завод, а він у той час був на простої. Ми тоді переодягали людей і водили їх з відділу у відділ, зі складів наповнювали наш потік і показували, що ми завантажені роботою. Було таке… Договір ми тоді так і не підписали, до речі, але то теж був досвід. Колектив це розумів, і ніхто тоді не підвів ні себе, ні Миколу Івановича. Тоді завдання було одне – вижити і ми працювали, як одне ціле для досягнення мети», – розповів Володимир Маракулін.

«Він піклувався, аби люди хотіли приходити на завод, зробив так, що вони жили цим заводом»



Микола Матрунчик завжди вважав, що саме люди є головним надбанням підприємства. Для них він був не тільки директором, він був наставником і порадником. Його знали, як справедливу та чесну людину, яка піклується про підлеглих. І найкрасномовніше говорять про це справи Миколи Івановича.

Радник директора заводу «Мотор» Петро Лєтніков розповідає, що на початку 90-х Микола Матрунчик чи не єдиний в Україні зумів у повній мірі скористатися пільгою з податку на прибуток, коли держава дозволила не сплачувати податок та використовувати ці гроші на придбання квартир для військовослужбовців.

«Він вирішив питання з житлом для офіцерів. Певний час ми могли не платити податки, а на ці гроші купувати квартири для військовослужбовців. Він настільки наполегливо за це взявся, що за безпечи вжитлом всіх офіцерів. І, наприклад, якщо офіцер покращував житлові умови - отримував нову квартиру, маючи заводську, то його стара квартира йшла в загальну чергу. Такий мали подвійний ефект. Але для цього потрібно було швидко все зробити і правильно це оформити. Заводчанам було над чим попрацювати і в плані дотримання законодавства, адже це була нова, мало знайома навіть для податкової норма. А квартири отримали тоді і офіцери нашої частини, і офіцери інших частин гарнізону і навіть штабу ВПС», – розповів Петро Лєтніков.

Разом з тим, головний бухгалтер заводу «Мотор» Таісія Кожевнікова додає, що це була не єдина програма, впроваджена директором, яка допомогла вирішити житлове питання працівників.
Після того, коли підприємство почало працювати прибутково, ми з ініціативи Миколи Івановича запровадили надання безвідсоткових позик працівникам на поліпшення умов проживання чи придбання житла. Усі, хто пропрацював на заводі більше 5 років, мали право отримати таку позику.



Ще одна ініціатива Миколи Матрунчика – відкриття на території заводу лінії по виготовленню металопластикових вікон. Така ідея виникла у зв’язку з необхідністю заміни старих вікон на заводі. Головний економіст пригадує, що на той час на «Моторі» потрібно було замінити на енергоефективні декілька десятків тисяч метрів квадратних вікон. Тоді вони спільно з Миколою Матрунчиком вирішували, як вигідніше буде це зробити і директор дав добро на відкриття лінії по їх виробництву. Це дало змогу працівникам заводу замінити вікна у своїх домівках за пільговими цінами, тобто у рази дешевше, аніж це пропонували на ринку. Крім того, завод приймав замовлення на виготовлення вікон, тому лінія не тільки окупилася, а й почала приносити прибуток.

«У той час ці вікна тільки починали ставити, про якість наших вікон знали і багато організацій, фізичних та юридичних осіб замовляли ті вікна у нас. Коли ми переобладнали весь завод новими вікнами, я порахував, що ця лінія нам окупилася десь 6-8 разів», – розповів Олександр Слєпченко.

А ще працівники пригадують – протягом усіх років керівництва Миколи Івановича, персоналу жодного разу не затримали заробітну плату. То була обіцянка, яку колишній директор дав, вступаючи на посаду. Цього правила дотримується і теперішнє керівництво.

«Був момент, коли Микола Іванович сказав – «Якщо я вам два місяці не виплачу заробітну плату, я з заводу піду». І варто сказати, що зарплату нам не затримували ніколи», – згадує Сергій Чубинський.
Микола Іванович завжди велику увагу приділяв тому, аби працівники комфортно почувалися на роботі. Так, за перші зароблені гроші ремонтували не тільки виробничі приміщення заводу, а й їдальню для працівників. Саме людський потенціал був для Миколи Матрунчика головним на підприємстві. Про це він говорив і своїм колегам, своїй сім’ї та іноземним партнерам. Він намагався створити атмосферу, де кожен почувався захищеним.

Таісія Кожевнікова зауважує, що на заводі завжди дбали про соціальне забезпечення робітників. А це і медичне обслуговування і оздоровлення робітників «Мотору».

«В нас є дві бази відпочинку – одна в Товпижині та одна на Гряді. У Товпижині база була давно, а потім вирішили збудувати другу, ідея будівництва виникла в директора. Зараз там за пільговими цінами відпочивають і співробітники, і їх сім'ї, і колишні працівники-пенсіонери. А ще у нас на підприємстві є лікар-стоматолог, гінеколог. Є всі умови для того, аби можна було працювати», – розповіла Таісія Володимирівна.

Турботливе ставлення директора до персоналу помічали навіть польські колеги. Зокрема Лешек Вальчак розповідає, що під час кожного приїзду на завод він помічав, що працівники дійсно люблять це підприємство не менше за директора. Та переконаний – цю любов до своєї справи виховував у людях сам Микола Матрунчик.

«Микола Іванович дивився на завод не тільки, як на машини і станки, він дивився на людей, які там працюють. Він піклувався, аби люди хотіли приходити на завод, зробив так, що вони жили цим заводом. Це залишається і після нього. Бо з часом не залишиться станків, не залишиться будівель, але залишиться пам'ять про людину, яка кожного дня жила підприємством і заражала цим інших», – пікреслив Лешек Вальчак.

«Ми забезпечуємо боєготовність країни»



Доволі стрімкий розвиток заводу залежав від того, що зовнішньоекономічна діяльність «Мотору» набирала обертів. Після перших договорів з сусідніми країнами, підприємство почало укладати договори з країнами Азії, СНД та Близького сходу.

«Микола Іванович їздив у Китай, завів там хороші зв'язки як у Міністерстві оборони, так і у інших спеціалізованих компаніях, які були задіяні у ремонті авіаційної техніки. І від Китаю ми також отримали контракти на декілька десятків мільйонів доларів. Потім додалися Малайзія, В'єтнам, Індонезія… Ми мали як азіатський ринок, так і європейський. Ми працювали з колишніми країнами СНД - Азербайджан, Казахстан, іншими країнами. І ми повністю стали на ноги», – розповів Олександр Слєпченко.

А разом з новими договорами відбувалося оновлення технічної бази, встановлення нового обладнання, освоєння нових технологій. Микола Іванович був переконаний, що єдиний правильний шлях для підприємства – то шлях розвитку. Разом з ним на заводі почали освоювати ремонт двигуна РД-33. Працівники «Мотору» пригадують, що це стало своєрідним подвигом всього підприємства. Проте саме від цього залежала боєздатність українських військових літаків та можливість заводу у подальшому укладати нові договори з іноземцями.

Петро Лєтніков, радник директора заводу, висококваліфікований спеціаліст із понад 40-літнім стажем роботи на заводі «Мотор» розповідає, що у 1991 року в Україні залишилося близько 250 бойових літаків МІГ-29, двигуни до яких раніше ремонтували у Росії. Саме тоді перед Україною постало завдання підтримувати життєдіяльність цих літаків. Вже у 1993 році Міністр оборони України ставить завдання перед заводом – освоїти двигун РД-33.



«Це було складно, бо якщо двигуни АЛ-21Ф-3 і АЛ-31Ф допомагала освоювати ще вся велика промисловість Радянського Союзу (нам поставляли і запчастини, і обладнання, і технології), то двигуни РД-33 ми освоювали своїми силами. Це, можна сказати, подвиг у сучасних умовах, бо проведення повного циклу освоєння капітального ремонту і проведення еквівалентних циклічних комісійних випробувань було завданням нелегким. Ми поетапно пройшли спочатку локальний ремонт, середній ремонт, ремонт по технічному стану і 2004 року, ми повністю освоїли капітальний ремонт РД-33. Якби завод «Мотор» не зміг робити капітальний ремонт цього двигуна, зараз він би не існував. Сьогодні більше 40% наших замовлень – то двигуни РД-33. Ми освоїли ремонт двигуна РД-33 і, не маючи замовлень від українського основного замовника, почали робити ремонт іноземним замовникам», – розповів Петро Лєтніков.

Разом з тим радник директора додає, що завод вирішив дуже багато законодавчих питань. І немала у цьому роль була також Миколи Івановича, адже він завжди був ініціатором змін, нововведень та модератором нових ідей.

Оскільки завод «Мотор» першим почав працювати з Державним науково-дослідним інститутом авіації, спільно з науковцями було розроблено цілий ряд оперативних науково-технічних рішень. Інші українські авіаремонтні підприємства мали змогу скористатись, так би мовити, «готовим продуктом», над яким зазвичай працюють по 14-15 років.

«Ми впровадили близько 450 науково-технічних рішень, без яких неможливою була б експлуатація двигунів в Україні. Ініціатива завжди була від Миколи Івановича, він працював сам і змушував працювати інших. У нього були ідеї, ми пропрацьовували купу напрямів, ніколи не працювали над чимось одним. У 90-ті роки у нас було 10 авіаційних заводів і по об’єму робіт наше підприємство займало 90% ринку, а решта підприємств - всього 10%. Зараз наш завод ремонтує практично всі двигуни для військових літаків, окрім СУ-25. Ми забезпечуємо боєготовність країни», – розповів Сергій Чубинський.



Разом з тим, Петро Лєтніков додає, що завод тісно співпрацює з Інститутом електрозварювання імені Є. О. Патона та іншими установами НАН України. Завдяки такій співпраці на заводі широко впроваджуються технологічні процеси з відновлення деталей.
Головний інженер авіації Командування Повітряних Сил ЗС України Петро Скоренький зазначає, що у підсумку усі нововведення на заводі, які відбувалися під безпосереднім керівництвом Миколи Матрунчика, свого часу допомогли українській військовій авіації піднятися в небо, а самому заводу стати незмінним лідером.

«Микола Матрунчик зробив дуже багато для Повітряних Сил, зробив багато по імпортозаміщенню. Жоден наш авіаремонтний завод немає сьогодні такого науково-технічного та фахового потенціалу, як він є на луцькому «Моторі». Колектив заводу зробив дуже багато для відновлення двигунів, на яких у нас літають військові літаки. Визнаємо вклад Миколи Івановича у розвиток «Мотору», але найбільше - у відновлення справності двигунів, які використовуються на наших літаках. Це великий внесок у розвиток української авіації і Повітряних Сил, бо якби не така робота заводу, то переважна частина українських літаків зараз би просто стояла», – розповів Петро Скоренький.

«Він кожну хвилину щось робив, дуже спішив жити і дуже, дуже нас любив»



Чи не найкраще про ставлення Миколи Матрунчика до заводу може розказати його сім’я. Адже саме рідні завжди бачили, наскільки нелегкі завдання кожного дня йому доводилося виконувати. Вони бачили, скільки ночей провів Микола Іванович розробляючи нові плани, вишукуючи рішення заводських проблем. Проте рідні зазначають – він завжди намагався оберігати сім’ю від всіх своїх робочих негараздів, а ділився тільки успіхами та перемогами підприємства.

Син Миколи Івановича Дмитро Матрунчик розповідає, що як і на роботі, так і в сім’ї батько був завжди дуже вимогливим, у першу чергу до себе самого.

«Батько ніколи не відносився поблажливо до себе, до своєї сім'ї. І зараз я впевнений, що високі результати досягаються тільки тоді, коли є прийняте рішення, поставлене завдання і є вимогливість щодо його виконання. Це формула успіху. В сім'ї батько був дуже вимогливим, він був справедливий, добрий, але строгий», – пригадує син Дмитро.



Тривалий час Дмитро Матрунчик також працював на луцькому «Моторі» - під безпосереднім керівництвом батька та під керівництвом Володимира Маракуліна. Нещодавно ж очолив Львівський державний авіаційно-ремонтний завод (ДП«ЛДАРЗ»).Тому зараз став ще більше розуміти, яка велика відповідальність лежала на плечах батька та як нелегко було досягти тих висот, які досяг «Мотор».

«Завод був для батька все. І багато ситуацій було, коли робота була вище, ніж сім'я. Виходячи з того, що «Мотор» був його життям, ми бачимо підприємство таким, яким воно є. Я з усією сміливістю і відповідальністю можу сказати, що це він його зробив, дав йому світове ім'я.
Хоча в сім'ї проблеми заводу не обговорювалися, десь колись краєм вуха, не в сім'ї, а при спілкуванні з колегами, я про це все дізнавався. Батько не ніс негатив у родину. Радісні ж події завжди обговорювалися, батько любив про те, що його радує розповідати, любив потішитись і поділитись своїми рецептами директорськими. А проблеми він носив у собі. Про наболіле мовчав», – пригадує Дмитро Миколайович.



Саме від батька нинішній директор Львівського державного авіаційно-ремонтного заводу перейняв підходи до організації роботі та ставлення до підлеглих. Дмитро розповідає, що батько виховав у нього риси справжнього керівника, такі як людяність та турботу про людей, які працюють на підприємстві.

«Перш за все я перейняв у нього людяність, та почуття турботи про особовий склад, про людей, з якими працюю. Відчуття обов'язку та відповідальність за роботу, яку виконуєш і за рішення, які приймаєш. Але основне – турбота про людей. То було його життєве кредо. А ще я дуже вимогливий до себе і до всіх інших, такий, як і був мій батько», – розповідає Дмитро Матрунчик.



Також син Миколи Івановича пригадує, що звільнення з підприємства стало чималим випробуванням для батька, адже важко покидати те, чому присвятив усе своє життя. До останньої хвилини свого життя Микола Матрунчик цікавився справами «Мотору». Проте всю любов і турботу, яку колись спрямовував на своє підприємство почав віддавати онукам, у них він знаходив розраду, з ними забував про те, що частина його серця лишилися там, у цехах рідного заводу.
«З дитинства, я його пам'ятаю строгим, тому, коли з’явилися онуки, то я б ніколи не думав, що батько буває таким добрим. Він розчинявся у внуках. У сім'ї батько був строгий, вимогливий, але справедливий. Він кожну хвилину щось робив, дуже спішив жити і дуже, дуже нас любив», – розповів Дмитро Матрунчик.

«Видно було, що частина його життя залишилася там, на заводі»



Працівники «Мотору» пригадують, що рішення Миколи Матрунчика покинути підприємство стало для них справжньою несподіванкою і випробуванням. На той час ніхто не уявляв, як «Мотор» може існувати без свого директора.
Тут його знали, як блискучого керівника, кар’єра якого стрімко росла завдяки вмінню орієнтуватися в усіх процесах виробництва та економічних питаннях. Зокрема, Сергій Чубинський пригадує, що прийшовши на завод, Микола Матрунчик відразу показав себе, як першокласний спеціаліст. Прийшовши старшим інженером, попрацювавши деякий час, він, будучи старшим лейтенантом, зайняв посаду головного конструктора.

«Головний конструктор – це підполковнича посада . Тому Микола Іванович відразу переступив на службі через дві-три сходинки.
Робота підприємства оцінюється по тому, наскільки воно швидко відслідковує новинки і освоює нову техніку. А у нас завод завжди був передовим підприємством по відновленню двигунів», – розповідає Сергій Чубинський.

Володимир Маракулін розповідає, що вирішуючи певні питання колишній директор завжди радився з колегами, не соромився питати поради і у робочих в цехах. Він вислуховував думку кожного, і лише після цього приймав рішення. І варто сказати, що ці рішення, вже не підлягали обговоренню.



«Перед тим, як приймати рішення, він завжди його обдумував, завжди радився, але вже коли приймав, то вимагав чіткого виконання. Він завжди був вимогливим, ніколи не жалів людей в процесі досягнення цілей. Він був настільки вимогливим, що змушував людей виходити в суботу, у неділю, завжди вимагав виконання того завдання, яке було поставлене і його завжди виконували», – пригадує Володимир Маракулін.

Вимогливість керівника розуміли усі, без винятку працівники, адже знали, що тільки їх спільні дії із керівництвом можуть вивести завод на новий рівень.

«Він ніколи не втрачав оптимізму і був дуже наполегливим – завжди добився своєї цілі. Тобто, якщо він бачив якусь ціль, то він до неї пробивався, як танк, підключаючи усіх, і не даючи спокійно жити. Але за інших умов ми б не вижили, треба було нажимати. Він був спеціалістом, він знав що і як робити, а ми йому вірили, бо знали, що він свого доб’ється і йшли за ним. Він спокійно жити не давав, однозначно», – пригадує Петро Лєтніков.

Разом з тим, колеги розповідають саме цей вимогливий і суворий на роботі керівник, став душею заводу. Він став тим, хто зумів відшукати та об’єднати навколо себе кращих спеціалістів. «Суворий та справедливий» – саме так характеризують його підлеглі. Адже переконані, що за весь час на заводі, колишній директор жодного разу нікого незаслужено не покарав.

«На роботі він був вимогливим, тут не було ніякого панібратства. Якщо ставив завдання, то вимагав, аби його виконували. І, скажу чесно, бували ситуації, коли я йшла на нараду і відчувала, що у мене, дорослої жінки, трусилися коліна. Бо знала, що він може відчитати», – пригадує Ірина Ященко, заступник начальника відділу матерально-технічного постачання. Ця відкрита і виважена жінка на заводі «Мотор» пройшла шлях від дефектоскопіста до начальника бюро нормування. Вона в цьому колективі працює вже 44 роки.



Разом з тим, працівники стверджують, що навіть зауваження з боку директора звучали не образливо, він умів підбирати слова, умів вказати на недопрацювання. А ще завжди з розумінням ставився до чужих проблем.

«Він і карав людей, і звільняв, але колектив завжди у нього вірив і образи на нього ніколи не було. Він міг так донести і агументувати, що це не було образливо. Всі розуміли, що коли він сказав – то це справедливо, якщо зробив зауваження, то є за що. От скільки разів було: нарада і ми отримуємо «по повній програмі», деколи не соромлячись у виразах. А потім він підходить і питає: «Я там не сильно палку перегнув? Давайте, хлопці, працюйте.
Він був людяним і без причини ніколи людину не ображав, а якщо і вимагав чогось, то завжди аналізував, чи не забагато він вимагає. Він давав людям виправитися, тобто ставився до всіх, як батько. Микола Іванович був дуже сімейна людина, любив свою сім’ю і оту свою сімейність він переносив сюди», – пригадує головний інженер заводу, перший заступник директора Сергій Свистюла.



Працівники заводу переконані, що сам Микола Матрунчик також важко переживав розлучення з заводом, адже він для нього був не тільки місцем роботи, то була частина його життя.
Володимир Маракулін пригадує, що після звільнення колишній директор неодноразово відвідував підприємство, оглядав цехи та територію, цікавився тим, як живе підприємство та завжди був готовий дати пораду.

«Йому був цікавий кожен крок підприємства. У нього був оформлений постійний пропуск на завод у будь-який час дня і ночі. І от він приходив - і ввечері, і в суботу, і в неділю. Дивився, які деталі і запчастини ми робимо, навіть не завжди мені про це казав. Мені вже потім доповідали, що він був на заводі, ходив по цехах», – розповідає Володимир Маракулін.

Всі розуміли, що рішення покинути «Мотор» було для Миколи Матрунчика нелегким, проте усвідомлювали, що віддавши стільки сил заводу, директор заслуговував на заслужений відпочинок

«Йому це рішення далося не легко, він любив цей завод. То був його завод. Весь період функціонування заводу з моменту отримання нашою державою незалежності Микола Іванович був його директором. «Мотор» сильно змінився за той час і виріс – ми освоїли нову техніку, ми зробили дуже багато для енергозбереження на заводі, реалізували ряд інших технологічних новацій. Неможливо взяти було і вирвати із серця цей складний по структурі, разом з тим, зрозумілий і рідний колектив. Тому я не сумніваюся в тому, як Миколі Івановичу було важко прийняти рішення піти з заводу», – переконаний Володимир Маракулін.

Колеги пригадують святкування ювілею заводу. Тоді на святкуваннях був присутній і сам Микола Іванович. «Я дуже за вами скучаю» – мовив тоді із урочистої сцени екс-директор. І цю нестачу заводу у його житті помічали не тільки рідні та близькі. Лешек Вальчак пригадує, що відразу було помітно, наскільки важливе місце займав «Мотор» у житті цієї людини і наскільки не вистачало Миколи Матрунчику колишніх колег, переговорів, мільйона невирішених справ.



«Ми зустрілися з ним, коли був ювілей. Ми сиділи, говорили і було видно, що він там не пенсіонер. Він і тоді, як гарний господар – дивився, як продовжують його роботу. І видно було, що частина його життя залишилася там, на заводі», – розповів Лешек Вальчак.



У колективі переконані – пам'ять про Миколу Івановича завжди буде жити на заводі. Заводчани досі дотримуються правил, які він свого часу запровадив, тут і досі керуються багатьма його настановами.

«Він вчив нас, що немає безвихідних ситуацій, до всього потрібно «прикласти голову» і наполегливість, а ще – не треба боятися нічого. Він завжди казав, що навіть тоді, коли є якісь претензії з боку контролюючих органів, головне самому знати, що ти нічого не вкрав, в кишеню собі нічого не поклав. Якщо ти відстоюєш державницьку позицію, то можеш нічого не боятися, можеш отак нагнути голову і йти вперед, бо у тебе гріхів за душею нема. Відстоюючи інтереси заводу, ти захищаєш державу і якщо ти відчуваєш свою правоту, то завжди переможеш», – пригадує настанови Миколи Матрунчика Сергій Свистюла.

Крім того, у колективі переконані, зараз завод знаходиться у надійних руках, адже саме із Володимиром Маракуліним Микола Іванович ділився тонкощами управління, з ним проводив перші переговори з іноземцями, йому довіряв закордонні відрядження, проблеми з ним аналізував найчастіше.

«Володимир Марікулін багато перейняв від свого наставника, багато чим йому зобов'язаний, він став хорошим дипломатом, добре вміє вести переговори і це зараз також відображається на наших діях. Він так само, як і Микола Іванович гідно та неупереджено проявляє себе у вирішенні питань. А ще він так само вміє вирішувати справи з вигідним для заводу результатом. Микола Іванович сформував тут команду, яка служила заводу. Ми були як одне ціле, він нас виховав, додав нам знань, показував на прикладі, як діяти. І от ми разом, кожен на ввіреній ділянці роботи проводимо політику, аби завод процвітав. Сподіваємося, що буде все так, як планував Микола Іванович – завод буде процвітати. Основне наше завдання прописане у першому рядку нашого статуту: «Мета - це отримання прибутку для заводу». На це і на покращення добробуту працівників були націлені і наші попередні дії і сьогоднішні також. Цей завод стоятиме, як пам’ятник Миколі Івановичу, який створив його таким, який він зараз є», – зауважив Олександр Слєпченко.

Сергій Свистюла ж додав: «Мотор» не стоятиме. У нас знають, що «Мотор» має гудіти. Це наш девіз».

Як неодноразово зауважував директор заводу Володимир Маракулін – в колективі знають, що працювати потрібно потужно і тихо. Як хороший двигун.



Моє відрядження на ДП «ЛРЗ «Мотор» добігло кінця. Завод у Луцьку не став для мене ні іншим світом, ні іншою реальністю, але стало зрозуміло, що «люди-технарі» та ще й військові не такі вже черстві і скупі на емоції, як часто про них можна почути. Цим людям інколи важко приховати сльози, якщо мова іде про дорогу і важливу кожному з них людину. Микола Іванович Матрунчик став дорогим кожному із родини, колегам та партнерам, бо умів підбирати ключі до людських сердець. Кожен, із ким спілкувалась за час підготовки статті, у якийсь момент розмови переставав стримувати сльози. А ще, люди, незалежно від посад і віку, згадуючи Миколу Івановича і історію становлення заводу «Мотор» дуже часто говорили про одні і ті ж речі – у дружного колективу ще й спогади схожі. Потрібно прожити гідне життя та здійснити великі справи, щоб отримати стільки вдячності і поваги колективу.

Під час відрядження мала гарного помічника. З її допомогою чітко організовувались зустрічі і легко відкривались люди. Це була друга поїздка на завод, Володимир Маракулін призначив зустріч на кінець робочого дня. Ми направлялись до адміністративного корпусу заводу у той час, коли на прохідну стікались потічки працівників. Повз нас по доріжці між величними ялинами проходила жінка і тихенько співала.
«Зверніть увагу, це – Тетяна, заводський юрист закінчила свій робочий день. Вам часто доводиться зустрічати людей, які співають по дорозі з роботи?» – зауважила мій помічник.

Микола Іванович Матрунчик завершив свій земний шлях, переважну частину якого присвятив заводу «Мотор». Він усі свої сили тратив на те, щоб цей завод був кращим, щоб тут добре почувались працівники. І він дуже сподівався, що його справу гідно продовжать. Все склалось. ДП «ЛРЗ «Мотор» у надійних руках, якщо люди співають, повертаючись із роботи.




Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Twitter та Instagram.