Замок божевілля і Невідомий №3: життя за стінами олицької психлікарні

Колись тут проживали європейські аристократи, приїздили політики та впливові люди, зараз замок Радзівіллів – притулок душевнохворих, який із закладу лікування для декого перетворився на дім.

Наразі Волинська обласна психіатрична лікарня №2, що знаходиться у селищі Олика, має близько 250 пацієнтів. Тут надають допомогу людям, які страждають на психічні розлади з хронічним перебігом захворювання. А відтак більшість «мешканців» замку – постійні пацієнти психлікарні, які рано чи пізно повертаються сюди під час чергового загострення хвороби.

Зайти на територію замку може кожен – ворота закладу завжди відчинені. Він зустрічає відвідувачів дірявим дахом, обваленою штукатуркою, грибком і пліснявою на стінах. На перший погляд може здатися, що він порожній, проте згодом стає зрозуміло – у замку досі вирує життя, дещо відмінне від того, яке ми звикли бачити. Через вікна виглядають людські обличчя, на подвір’ї з’являються білі халати... Ви – у психлікарні.



Дорогою до палат виконувач обов'язків головного лікаря Марія Любашевська розказує – працівники підтримують стан замку, як можуть. Жінка впевнена – якби не «психушка», від пам’ятки залишилися б тільки руїни. Зараз, каже лікар, фінансування знову урізали – ремонти сьогодні не в пріоритеті. Та й хворі, як не прикро, також…

На харчування одного пацієнта держава виділила 14 гривень в день, ще 10 гривень дала на ліки. Тому, приймаючи хворого на стаціонар, лікарі «викручуються, як можуть». Тут пацієнтам знімають гостру симптоматику (агресію, злобу, розлади поведінки) і виписують під нагляд районного психіатра.

Але дуже часто амбулаторне лікування приводить пацієнтів назад в Олику. Серед причин – дороговартісні препарати для підтримання стану «нормальності», які хворі повинні купувати самостійно.

«Є національний перелік медикаментів, які ми маємо забезпечити стовідсотково – це група антипсихотиків, є загальнозміцнюючі. Цей перелік у психіатрії дуже обмежений, хвороби хронізуються. Якщо спочатку симптоми можна зняти, то надалі треба підключати антидепресанти та інші медикаменти нового покоління. Ми знімаємо гостру симптоматику медикаментами, які маємо. Колись перелік був більший і лікування можна було підібрати більш якісне», – говорить головний лікар.



Загалом на території замку функціонує два жіночих та чотири чоловічих відділення. Ще два – посиленого нагляду та психотуберкульозне – знаходяться за межами історичної пам’ятки.

Відділення у замку практично не відрізняються – трьохметрові стелі та довгі коридори з палатами по обидва боки. В палатах – ліжка під стінами, тумбочки і великі вікна з металевою сіткою.



З чоловічого відділення виходить медсестра. Лариса Володимирівна працює в Олиці вже 50 років. Зізнається, що робота в психлікарні не легка, проте по-своєму цікава. Адже тут чи не кожен пацієнт має особливу історію життя, незвичайну долю, варту екранізації. Тут, розповідає жінка, персонал намагається не тільки лікувати пацієнтів, але й за необхідності відшукати їхніх родичів, виготовити документи, оформити пенсію, бо багато з них через хворобу виявилися непотрібними ні родині, ні державі.
Близько 30 пацієнтів лікарні не мають дому та необхідних документів, аби після лікування покинути стіни «психушки» та відправитися, принаймні, до інтернату. Це ті люди, які, найімовірніше, будуть доживати життя у стінах Олицького замку.

Ще кілька років тому у психіатричній лікарні перебувало троє невідомих. Один з них живе у психлікарні досі, живе з часу її відкриття... Потрапив в Олику ще в часи Радянського Союзу, коли кількість хворих перевищувала тисячу, з діагнозом «розумова відсталість». Знайти документи та ідентифікувати особистість лікарям не вдалося і чоловік продовжив жити у стінах «психушки» під іменем «Невідомий №3».

Медсестра розповідає – колись у психлікарні була власна конюшня, а Коля Невідомий (так почали називати його лікарі) був хорошим конюхом.

«Було у нас одне відділення колись на території колгоспу, там хворі проходили трудову терапію. І от він дуже любив коней, говорити нічого не міг, а з конями йому було добре. В лікарню приходив тільки на ніч, а вранці знову йшов до коней», – розповіла Лариса Володимирівна.

Коней вже давно немає, а Невідомий №3 продовжує доживати віку у замку Радзівіллів, який вже став для нього домом.



«А ще у нас є своя знаменитість. Шукали його родичів через «Чекай мене». І знайшли – в Києві. Щоправда родичів вже нема і дому також, але змогли виготовити йому документи і пенсію», – каже медсестра. Відчиняє двері до відділення та гукає Юру.

До нас виходить чоловік, років 30, по-дитячому усміхається, дивиться добрими та водночас наляканим очима, бере за руку медсестру і по складах називає своє ім’я.

«У нас багато таких. Вони, як діти - потребують любові, уваги і піклування. До кожного потрібно знайти підхід, з кожним поговорити», – розповідає пані Лариса.



Окрім хворих, які лікуються добровільно, у психлікарні №2 є відділення посиленого нагляду. Відділення розраховане на 50 ліжок і функціонує на п’ять західних областей. Сюди за заключенням психіатра та вироком суду відправляють тих, хто через власне божевілля вчинив тяжкий злочин. Наразі там – 35 пацієнтів, серед них – вбивці, грабіжники, ґвалтівники…

Відділення знаходиться поза територією замку і потрапити туди, окрім пацієнтів, можуть тільки працівники закладу, іноді – родичі для побачення. Територія обнесена високим парканом з колючим дротом та має цілодобову охорону, яка спостерігає за периметром на кількох постах.



Дивлячись на пацієнтів, каже головний лікар, розумієш – найважче Бог карає тих, у кого віднімає розум. Ці люди не розуміли, які наслідки матимуть їхні вчинки – робили те, що казав «голос», або ж піддавалися зоровим галюцинаціям. І найчастіше об’єктом злочину ставали найрідніші люди, адже завжди були поряд і не підозрювали про небезпеку.

«Голос казав, що вона зміюка, підсипає мені в їжу отруту», «зарізав чудовисько, а потім дивлюся, а то моя мама», «просив сусіда, щоб він не обкошував мені межу, він не слухав – пішов покосив його», – згадує уривки розмов з хворими Марія Любашевська.

Часто такі душевнохворі залишаються відкинуті рідними через страх і образу. Головний лікар каже – завдання психіатра пояснити їм, що у цій ситуації єдиний вихід – прощення, адже у момент скоєння злочину людина не керувала собою.

Правила щодо догляду за пацієнтами, які перебувають на посиленому нагляді, практично не відрізняються від звичайного стаціонару. Те ж саме харчування, трудова терапія, медикаменти згідно з графіком, ванна раз в тиждень та прогулянки на повітрі, щоправда за колючим дротом.



«На стаціонарне лікування в нас згідно із законом потрібна письмова добровільна згода пацієнта. А посилений нагляд відбувається виключно за ухвалою суду. Ні в лікуванні, ні в харчуванні немає різниці, єдина різниця – у способі поступлення. Також у примусових заходах заборонені лікувальні відпустки», – пояснює Марія Любашевська

Наймолодший пацієнт тут заледве досяг повноліття, найстарший має майже 60 років. У палатах посиленого нагляду чисто і охайно, на тумбочках – книги, особисті речі. На стінах подекуди висять картини, намальовані самими пацієнтами. У кімнаті відпочинку – шахи і шахмати, на стінах молитви, написані пацієнтами.

На кухні висить денне меню, з приборів – тільки ложки, які після кожного прийому їжі перераховують працівники лікарні.



Окрім цього, пацієнтів посиленого нагляду кожних півроку оглядає комісією лікарів-психіатрів, яка, враховуючи психічний стан та важкість скоєного, дає рекомендацію, як продовжувати лікування хворого. Після цього суд за рекомендацією комісії може залишити пацієнта на лікуванні у відділенні посиленого нагляду або перевести на режим звичайного нагляду. Потім зі звичайного нагляду (знову ж таки через суд) хворого можна виписати на амбулаторно-психіатричну допомогу примусового порядку під наглядом райпсихіатра.

Найбільше хворих, розповідає лікар, надходить до лікарні в осінній та весняний період. Саме тоді хронічні хвороби схильні до загострення. Також значно частіше хворіють чоловіки, оскільки їхні психічні розлади часто можуть ускладнюватися алкоголізацією.

До найпоширеніших хвороб лікар відносить психози, неврози та шизофренію, які уже мають хронічний характер. Під час їхнього загострення хворі відчувають страх та тривогу, мають різного роду марення. Вони бояться переслідувань, мають голосові або зорові галюцинації. Хтось вважає себе працівником СБУ, хтось розмовляє з «Богом»…

Лікар говорить, що при надходженні на лікування багато пацієнтів знаходяться у збудженому стані. Проте з найбільшою насторогою лікарі ставляться до мовчазних пацієнтів.

«Тоді не знаєш, що у нього у голові, до нього треба достукатися. Чи то слухові галюцинації його довели, чи у нього якась прихована агресія», – розповідає головний лікар.

Зрідка на лікування потрапляють первинні пацієнти із психоемоційними зривами, післяродовими депресіями.

Загалом термін лікування хронічних хвороб становить 2-3 місці, проте для кожного пацієнта термін визначають індивідуально, дехто затримується і на 2-3 роки. Потім пацієнтів забирають родичі або ж будинки-інтернати. В окремих випадках вони залишаються доживати віку в лікарні через відсутність документів.



За словами Марії Любашевської, життя у лікарні не просте, адже попри досить незначне фінансування, потрібно забезпечити пацієнтів усім необхідним. Тому, окрім бюджетних коштів, використовують благодійну допомогу, власноруч вирощують картоплю. Пацієнти, які отримують пенсії, можуть купувати собі продукти харчування, речі першої необхідності, ліки, яких немає у національному переліку.

У вільний час всі пацієнти лікарні займаються працетерапією. Головний лікар запевняє – мова в жодному разі не йде про важку фізичну працю. Зрідка, якщо дозволяє стан, хворі можуть працювати в дворі лікарні – замітати подвір’я, доглядати клумби, якось плели сітки для АТО. Проте, більшість пацієнтів просто намагається відновити буденні для звичайної людини навички – чистити зуби, застеляти ліжко, самостійно їсти.

Марія Любашевська каже – з роком в рік кількість хворих не зменшується, люди продовжують втрачати розум та потрапляти до психлікарень. Більшість з них – люди похилого віку.

Теоретично, говорить лікар, кожен з нас є потенційним пацієнтом закладу. Адже усі вважають, що справляться з своїми проблемами самостійно, соромляться звертатися до спеціалістів, коли переживають стреси та потрясіння. А ще часто лікують зовсім інші хвороби, в той час коли насправді потрібно лікувати душу.

Лікар впевнена, що вчасне відвідування психологів та психіатрів допоможе зрозуміти та вирішити багато проблем. А ще сподівається, що з часом держава зможе приділити психіатричним закладам трохи більше уваги, як у плані матеріального забезпечення, так і в питаннях, які стосуються методів лікування.




Текст і фото - Софія Січкун


Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Twitter та Instagram.