Голівудська історія «афганського волинянина»

Історія знайденого в глухому афганському селі чоловіка, який може виявитися вояком із Волині Ігорем Бєлокуровим, нагадує голівудський серіал. Наприкінці 80-х Бєлокуров воював у складі радянського контингенту у провінції Кандагар, і з того часу зник. Знайдений чоловік не пам'ятає свого минулого, і живе в Афганістані під іменем Амруддін. Він прийняв іслам, одружився, має п'ятьох дітей.

Амруддін не говорить українською чи російською. Проте, коли йому показали відеозвернення матері зниклого солдата – він зміг вимовити «Україна», «Волинь» та «мама». Зараз 78-річна Антоніна Бєлокурова живе надією, що їй повернуть сина, у смерть якого вона відмовлялася вірити всі 30 років, - повідомляє Радіо Свобода.

Коли навесні про Амруддіна вперше стало відомо, в Україні сформувалась пошукова місія «Пернач», аби повернути чоловіка додому. Очолив групу досвідчений ветеран Десантно-штурмових військ Збройних сил України, афганець Олег Чуйко.

Проте, чи дійсно Амруддін – це Ігор Бєлокуров? Деякі ветерани-афганці та старі знайомі зниклого сумніваються в цьому. Тож чи може історія виявитись фейком? І чому Амруддін не повернувся до України разом із пошуковою місією, а залишається поки в Афганістані? Про це та інше розповів Олег Чуйко.

– Перша інформація про те, що є такий чоловік, як не дивно, була інсайдерською. Прийшла по російських ЗМІ, не по наших. Інсайдери подзвонили мені, знаючи, що я був довгий час начальником відділу пошукової роботи управління цивільно-військового співробітництва Збройних сил України, займався розшуком наших хлопців, зниклих безвісти.

Кажуть: «Ваш хлопець»? Кажу: «Наш, а чому він з’явився, яка інформація?» Мені кажуть: «Не знаю, зараз будемо розбиратись». Після чого я зустрівся з депутатом України, афганським побратимом Куніциним Сергієм. Кажу: «Так і так, наш хлопець». Він сказав займатись, раз наш – то треба витягувати.

Почали виходити на того геолога, який першим побачив його в Афганістані. Андрій Кадун його звати, позивний «Буфет». Андрій «пішов у відмову», жодної інформації нам не надав. Тоді ми поїхали самі в село Велика Глуша Волинської області. Зустрілися з мамою, з братом Ігоря Бєлокурова, з офіційними особами – і самі почали готуватись до розшуку цього колишнього військовослужбовця радянської армії.

– Яке перше враження на вас справив Амруддін?

– Він зрадів, що ми приїхали. Ми йому привезли купу бакшишів, тобто подарунків. І я ще раніше зробив такий хитрий хід: у мене в машині паличка моя є, після поранення у мене нога шкутильгає. І мама його – з паличкою. Я взяв ціпок свій, і запропонував їй помінятись. І той її ціпок я через свого розвідника передав до Афганістану. Амруддін взяв його і до себе притулив. Зараз, до речі, цей ціпок стоїть на почесному місці в хаті, де він живе. Раз людина не знає, і що значить, підсвідомо спогади прокидаються – він же взяв ціпка від незнайомої начебто жінки. Проте для нього це як реліквія.

– Ви показували йому відеозвернення Антоніни Бєлокурової, яка була реакція на нього?

– Пошуки тривали до того, як ми туди поїхали, десь півтора місяці. Спочатку наш розвідник поїхав до Афганістану на тиждень раніше за нас. Він знайшов цього хлопця і показав наш запит. Його це зачепило, я бачив це.

Є фото, як він дивиться на айфон, на якому показують звернення мами, і зовсім не помічає, що його знімають. Хоча афганці традиційно ставляться до цього дуже обережно. З одного боку, вони люблять фотографуватись. А з іншого – таліби у них геть відбили цю звичку, тому що, згідно з талібськими звичаями, не можна фотографуватись і робити відеозйомку. А він навіть не помітив, що його знімають.

– Української чи російської мови Амруддін не пам’ятає. Ви спілкувались через перекладача?

– Був у нас таржимон – це у перекладі з фарсі перекладач. Та і я багато пам’ятаю слів із молодості, коли ще там воював. Я закінчував курси спецпропаганди колись і вивчав пушту, дарі, фарсі (мови, поширені в Афганістані – ред.). Тобто деякі питання, розмовну мову я добре розумію, можу говорити без таржимона.

Амруддін каже чотири слова: «Волинь», «колодязь», «мама», «Україна». Звідки вони взялись – він сам не знає. Але показує на фотографію, і каже: «Мама, Україна».

Можливо – амнезія. У нього розірвана була рука повністю, від кисті до плеча, зажила. На потилиці досі простежується слід від прикладу. Швидше за все, був у полоні, і там дуже сильно били, знущались, катували.

На мою думку, знаючи ті звичаї і реалії, які там були 30 років тому (а я саме тоді був молодим старшим лейтенантом, воював у тих краях), могло бути, як і він і казав: що їхав на «броні», був вибух. Каже, що пам’ятає тільки «рука, голова» – швидше за все, підірвався, відлетів кудись у зеленку. Може сильно горіла броня, може вважали загиблим. Я ж не можу достеменно розказати, що там було – я не був у тому бою.

– Контузія може давати такі наслідки, щоб людина, яка нехай навіть 30 років не була в Україні, пам’ятала рідною мовою лише чотири слова?

– Розумієте, наша психіка – дуже складна штука. Я так думаю, лежав він непритомний, йому додали прикладом по голові, кинули в земляну яму. І там він як собака лежав: виживе, не виживе. А він взяв і вижив. Знаючи реалії тієї війни, воно мабуть так і було.

Ми провели хронологію: він починає пам’ятати себе із 1992-1993 року. Він уже тоді воював на боці Північного альянсу з талібами на Півночі Афганістану. За цей час він прийняв іслам, перемістився на тисячу кілометрів на північ. І якось уже натуралізувався. Але саме пам’ять про себе має аж із того періоду, коли був бойовиком, воюючи проти талібів.

– Зараз як він живе в Афганістані?

– Дуже складно. Живе життям дехканина, тобто селянина. Працює на землі: у нього рука – як копито, мозоль на два пальці. Він роздягався, ми дивились шрами на його тілі, щоб опізнати його по особливих прикметах, які мама називала.

Дуже сильний фізично, нелюдська сила відчувається в ньому. Жодної краплини жиру, сухий, піджарий, багато м’язів, але худий. У тому кліматі, а там зараз +55, а на сонці до +60 доходить – товстій людині не вижити. Живе дуже тяжко. Навіть брами в його дворі нема, тобто небагатий.

Хоча має п’ятьох дітей. Двоє його синів доглянуті, працюють у магазині. У нього є мотоцикл, якась худоба домашня. Є три дочки, але ясно, що про дочок, згідно місцевих звичаїв, ми не маємо права розпитувати. І про дружину теж.

– А хто вона? Місцева?

– Місцева дехканка. Знову ж таки, яким чином він назбирав гроші на калим? Чи він навоював, заробив ті гроші, чи на землі працюючи?

– Звісно, 30 років проживши на одному місці, завівши родину – він до неї прив’язався. А які в нього емоції викликає тема України, матері, старих знайомих?

– Він нічого не пам’ятає, все у нього відбито. Знову ж таки, якщо це дійсно Ігор Бєлокуров. Є кілька версій, які кажуть на користь того, що він слов’янського походження, не тамтешній.

Перше, він неписьменний. Ми зібрали шуру, тобто раду командирів польових, щоб нам допомогли. Привезли прапор десантно-штурмових військ Збройних сил України і попросили командирів розписатись, за нашим атошним звичаєм, на цьому прапорі. Польові командири залюбки погодились, розписались. А Амруддін не зміг, тому що він писемної мови – ні фарсі, ні дарі, ні пушту – не знає.

А там у кожному найзабитішому кишлаку (селі – ред.) мулла (вчитель – ред.) навчає бачат, тобто хлопчиків, грамоті. Щоб вони вміли читати Коран. Тобто кожен хлопчик 5-6 років уміє читати і писати, немає неписьменних в Афганістані. Це говорить про те, що Амруддін не тамтешньої культури.

У нього є тільки ім’я, а немає прізвища і по батькові. А там дається по батькові, і дається ім’я діда. Оскільки він нетамтешній, і навіть старійшини не знають його предків – він має лише ім’я. Це, знову ж таки свідчить, що ніхто не знає, звідки він взявся.

– Говорячи про знайденого в Афганістані чоловіка ви зауважили «якщо це дійсно Ігор Бєлокуров». І в цьому – найбільша інтрига. Зараз у ЗМІ багато коментарів від ветеранів-афганців і давніх знайомих Бєлокурова, що Амруддін – не зниклий Ігор. Мовляв, афганець на 10 сантиметрів нижчий, не дуже схожий, і підозріло, що нічого не пам’ятає. Що Ви думаєте?

– Останню крапку поставить експертиза ДНК. Ми привезли його зразки, взяли зразки мами. Згідно з чинним українським законодавством і міжнародними нормами, ми порушили кримінальне провадження, написали заяву в поліцію. Зразки прийняли, ми все зробили.

Наша пошукова група була створена за дорученням президента України, ми мали певні повноваження. А те, що заявляють наші, скажімо так, конкуренти з іншої групи, яку не наділили урядовими повноваженнями, яка їхала навмання – нехай це залишиться на їхній совісті. Я схильний довіряти лише фактам.



Я теж говорив із однокласниками, із селянами з Волині. Різнобій щодо зросту Ігоря Бєлокурова, який називають – 10 сантиметрів. Від 175 до 185 сантиметрів. Тоді він був молодий, стрункий, гарний обличчям прапорщик. Приїжджав у село в хромових чоботях на підборах, портупеї, кашкеті – от і набереться 180. Для мами, звичайно, син – найстрункіший і найгарніший. Тому я би не довіряв цим спогадам, тому що і вони різняться.

Медичних документів не залишилось жодних. Ми не можемо сказати, яким він був на зріст. У полоні його могли використовувати як тяглову худобу. Якщо він тягав на собі ящики з боєприпасами, то від такої роботи можеш стати меншим на 3-5 сантиметрів. Важка праця на землі теж може дати такий ефект.

– Одна з версій, яка лунає, що афганське плем’я підсунуло двійника, тому що вимагає за Амруддіна 5 тисяч доларів. Це може бути правда? З Вами про гроші говорили?

– Згідно з нормами ісламу, мусульманин не може бути рабом мусульманина. Звичайно, що до нього там ставлення як до чужинця, але він є мусульманином.

Його польовий командир, звичайно, може вимагати викуп як за нього, так і за його членів родини. Але нам, нашій групі, ніхто умов не ставив, жодної цифри не називали. Хоча, звичайно, в тих умовах може бути все, що завгодно, норми шаріату там не працюють.

Знову ж таки, він – не він? Мама говорила, що в нього на нозі є шрам від сокири з дитинства, коли він в лісі її розрубав. Дійсно, у тому місці, що назвала мама, шрам дитячий є, він уже заріс. Ну як може бути такий збіг?

Якщо біля нього поставити двоюрідного брата Льоню – цей Амруддін дуже на нього схожий, дуже. Залисини, колір очей, примружені очі, коли говорить, зморшки біля очей. Вуха притискає так, по-собачому – дуже цікаво. Викапаний Льоня. Ну як такі збіги можуть бути? Я не можу пояснити.

Якби людина була підготовлена якоюсь розвідкою – то можливо, але в забитому кишлаку афганському, де щодня війна – таке теж неможливо. Тому давайте дочекаємось експертизи ДНК.

Та навіть якщо він – не та людина, за яку ми його приймаємо, якщо це не Ігор Бєлокуров – ця історія все-одно дуже цікава, і вона потребує своєї розв’язки.

– Коли можна очікувати результати аналізу ДНК?

– Як кажуть юристи: не плутайте процес із процедурою. Є ціла процедура, в яку ніхто не може встрявати. Має бути ще ухвала суду. Все триватиме не менше місяця, знаючи трохи інерцію наших правоохоронних органів. Може і правильно, нехай заспокояться гарячі голови. Десь до 1 вересня усе стане на свої місця.



– Нещодавно прес-служба Генеральної прокуратури писала на Фейсбуці, мовляв, знайденого афганця от-от повернуть до України. Та й уже зараз в мережі є повідомлення, мовляв, Ігор Бєлокуров повернувся додому. Проте, насправді, він поки залишається в Афганістані, так?

– По-перше, з усіх його внутрішніх документів у нього є лише пожмаканий папірець формату А4. Як мій друг один казав: «Я таке наклепаю за півгодини». Якась фотографія там дивна. Цей внутрішній документ – щось середнє між тимчасовою довідкою, правом на проживання і свідоцтвом про народження.

У нього немає закордонного паспорта. Я залишив йому під відеозапис 300 доларів, щоб він його зробив. Із нашим консулом, який у Кабулі знаходиться, також є домовленість: якщо приїде сам Амуддін або хтось від нього за дорученням, щоб можна було по-швидкому оформити йому візу. Сам паспорт коштує у тих краях близько 100 доларів. Я залишив 300, щоб він міг дуже терміново оформити. Не знаю, може відібрали у нього ці кошти – таке теж може бути, тому що він підпорядковується своєму польовому командиру на ім’я Малла. Він міг забрати кошти, нема нічого святого в тих краях.

Звичайно, що я міг залишитись там ще на тиждень, сам йому зробити терміновий паспорт, користуючись своїми зв’язками у тих краях. Але я не можу, вибачте за ці слова, привезти кота в мішку – без аналізу зразків ДНК. Раптом привезу, а виявиться, що це не він. Тому я дуже обережний у цих питаннях. Цього разу він залишився там.

– Поки чекаємо на результати аналізу, є одна людина, яка напружена найбільше – це мама Ігоря Бєлокурова, 78-річна Антоніна Василівна. Вона мабуть живе найдрібнішими новинами?

– Ви правильно сказали, що вона живе цією ситуацією. Навіть місцеві медики кажуть, що у неї покращився зір, здоров'я, вона почала ходити. Цей стрес від звістки, як не дивно, дався взнаки позитивно. Вона починала жити, збиралась робити ремонт.

А ці голослівні заяви пустопорожні, які роблять ці хлопці… Через ці сумніви і розмови у неї вже був серцевий напад. Давайте дочекаємось результатів, важливо встановити істину.



Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Twitter та Instagram.