«Там були великі ями, куди закидали сотні трупів», - священик розказав, як вижив під розстрілами у Луцькій тюрмі

Священик з Києва Борис Стасишин розповів, як йому вдалося врятуватися від розстрілу в Луцькій тюрмі.

Православного священика з Києва Бориса Стасишина заарештували співробітники НКВД. Звинуватили у зв'язках з ОУН. З початком нападу на Україну Третього рейху радянські силовики почали розстрілювати в'язнів. Стасишину пощастило вижити під розстрілами, - пише gazeta.ua.



"Перед самою війною ми побралися з дружиною, і мене "совєти" схопили. Сказали: "Ты враг народа". Я тоді працював на торговельній базі і мене арештували. Це сталося на свято Воздвиження, 27 вересня 1940 року. Тримали мене добу в обласному НКВД, а пізніше завезли до тюрми. Судили 23 лютого. Нас трьох із барака привезли до суду, і прокурор каже: "Він – бандит, має чорне піднебіння, попівське". Він давав мені 25 років ІТЛ – исправительно-трудовых лагерей. Адвокат встає (дякуючи дружині, вона найняла адвоката) і каже: "Так, заробити він заробив, але не 25 років". І я отримав 18. Мене судили за статтями 12, 14, 18 і дали також 33-ю статтю, за якою я не мав права жити в 39 областях Совєтского Союза", - розповів Стасишин у інтерв'ю Інституту національної пам'яті.

Священика тримали у Луцькій тюрмі. У камері сиділо 350 осіб. У самій тюрмі було 4,5 тисячі людей.

21 червня Стасишина виправдали за другою статтею. Але розпочали слідство щодо його причетності до ОУН.

"І мене завели у камеру свідчень. Я зайшов – сидять "старики" – які рік сидять у тюрмі і показують мені, щоб я зайвого не говорив. Кажуть: "Розповсюдилися язикаті люди з доносами. Ми чули слух про війну. Також прийшла до нас вістка, що з'явилися бандерівці. Якщо хто питає, ми кажемо, що ми українці, а бандерівців не знаємо. І до нас перестали мішатися". Я та ще двоє людей сіли, стали тихенько розмовляти, що робити далі. Я взяв простирадло і порізав ножем на широкі частини, щоб можна було обв'язатися: як куля попаде в коліно, то буде рана, а як попаде в живіт, то помру в муках", - каже він.

Тюремні вартові стали ходити з карабінами та револьверами. Місто почали бомбити.

"О четвертій годині знову бомбардування. І таке сильне, що відчинилися двері. З'явилося НКВД і почало стріляти по нас. За пару хвилин було 50 забитих людей. Ішов чоловік, йому потрапила куля в живіт. Я його одвів у кімнату, замотав його хусткою, а він кричить: "Забери мої золоті зуби!" Я кажу: "Чоловіче, лежи спокійно, ніхто нічого не буде забирати. А як будеш кричати, то заб'ють". Ми цю людину засунули в камеру. А в коридор хто вийде, того стріляють.

Нас викликали на подвір'я і всіх поставили на коліна. То були офіцери, медалей повно, і кажуть: "Ви – бандити. Нанесли великої шкоди тюремному майну, понищили двері". А під час бомбардування і справді все було понищено.

Я чую, щось пече в лице, дивлюся на дах, а там готуються стріляти. Я крикнув і кинувся під стіну, ліг. Бачу високо в повітрі літаки б'ються, а потім почалася страшна стрільба. Прибіг хлопець років 15-ти, йому куля потрапила, яка розривається, і він кричить: "Мамо, мамо!". Я йому кажу: "Лежи". Сам я боюся рухатися, а він пішов, не витримав, і кров з нього стекла.

Енкаведисти кричать: "Кто живой, поднимайся, иначе будем стрелять". Ми піднялися. Нас завели у велику камеру, яка по розміру була майже як церква. Туди священики приходили служити православним. Я бувало допомагав проводити службу. Ми так тісно були, що не мали, де присісти. Пригадую, я викурив 120 папірос, у мене нікотин із рота тік.

Пройшла ніч. Вони викликали, пальцем показували і ставили по дванадцять людей, по зросту. Нас повернули до камер і був наказ до вікон не підходити. Потім якийсь чоловік приходить і питає: "Хто є повар?" А хлопці знали, що вмію готувати, я їм за їжу розказував. І мене питають: "Ти повар?". Я кажу: "Так". – "А що ти вариш?" – "А що ти хочеш?" Вони ще десять людей забрали. І ми з камери до камери переходили, я записував, скільки залишилося. Залишилося тільки п'ятсот людей, решту постріляли. Із тих, хто залишився, на кухню взяли 25 людей. Зварили яйця, порізали хліб на чотири частини, і подвійну порцію цукру дали.

Можна було виходити в другий коридор, а через нього й на гору. Там були великі ями, куди закидали сотні трупів. Жінки-енкаведистки ходили, і як хто живий, то добивали.

Був наказ, кого судили по статті 54/2-11, має прийти на подвір'я до начальника тюрми. Я наче йду, але щось мене затримало. Назустріч – офіцер НКВД, мене за шиворот і каже: "Дурень, куди ти йдеш, ще буде тобі час". І я побіг назад. Упав, перехрестився і думаю, буду чекати. Раптово почали стріляти. Бачу троє синів священика, батько вже забитий лежить, а вони бігли, і кулі в них потрапили. То я сидів як заворожений.

Наступного дня, у середу, не стало в тюрмі енкаведистів. Не було що їсти, приходять люди і кажуть: "Пане Борисе, ми голодні". Кажу: "Почекайте". По обіді почалася страшна стрільба – німці довідалися, що тюрма спалена, знищена, і вони кинулися на амфібіях через річку, бо міст спалили. Кинулися до воріт, а ми почали кричати: "Не їдьте по людях. Вони закопані в землі". Німці кажуть: "Хто буде тікати – будемо стріляти. Всі хто є, сидіть у камерах".

Німці відпустили Бориса Стасишина додому. Він закопував євреїв, убитих нацистами.

"Загалом у Луцьку три тисячі євреїв розстріляли. Німці їздили на машинах, викликали їх і розстрілювали. Українці в той час сиділи по хатах, а потім закопували розстріляних. Проти євреїв українці з німцями не співпрацювали", - розповідає він.
Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Twitter та Instagram.