Про нового губернатора, волинських нардепів і те, що ганьбить Луцьк. Інтерв’ю з Володимиром Бондарем

Український політик, виконувач обов’язків голови Державного агентства лісових ресурсів України, депутат Волинської обласної ради (фракція «Солідарність») Володимир Бондар висловив журналістам свою позицію щодо призначення головою Волинської ОДА Олександра Савченка, того, як відстоюють інтереси Волині депутати, які представляють область у Верховній Раді та інших питань.

Про це йдеться у інтерв'ю Володимира Бондаря "Волинській правді".

«Савченко демонструє жорсткий підхід. І це, напевне, на сьогодні правильно»

– Володимире Нальковичу, радий укотре вітати Вас у Луцьку. Але відразу ж хотілося б почути Вашу думку з приводу кадрових пертурбацій у Волинській ОДА. Маю на увазі звільнення Президентом Володимира Гунчика голови облдержадміністрації та призначення на цю посаду генерал-полковника поліції Олександра Савченка.

– Краще про це скаже людина, яка приймала рішення. Очевидно, якщо у Президента була така потреба чи бажання, це має своє пояснення. Такі кроки не робляться спонтанно. Президент, безумовно, керувався прагматичними намірами як в інтересах всієї Української держави, так і Волинської області.

– Але ж Володимир Петрович був людиною Президента?!

– Чому був? І залишається! Нещодавно Володимир Гунчик отримав нове призначення, нову цікаву роботу. А щодо призначення іншої людини – таке рішення Президента. Думаю, це питання зараз немає сенсу (та й потреби) обговорювати.

Я вважаю, що Володимир Петрович, очолюючи Волинську ОДА, налагодив системну роботу. Він виходив із тих завдань, які йому ставилися. Олександр Ілліч має свої методи і напрями роботи. Мені здається, що зараз поки що рано у той чи інший спосіб давати оцінку щодо результативності. Формується нова команда. Напрацьовуються, наскільки розумію, нові підходи, бачення. У тому числі – щодо роботи з обласною радою. Тому я можу тут побажати тільки успіху.

– Повірте, журналістська команда «Волинської правди» теж цього щиро бажає. Та в мене мимоволі виникає асоціація з іншим генералом – Анатолієм Йосиповичем Французом, після звільнення якого з посади голови Волинської ОДА Ви очолили область. Боюся, щоб не повторилася у дещо іншому варіанті стара історія. Тоді людина, яка доволі добре зарекомендувала себе на Рівненщині та і інших областях, загалом не зуміла забезпечити ефективне керівництво Волинню. Хоча, звісно, в Олександра Ілліча, крім роботи в структурі МВС, є певний досвід праці у Київській ОДА.

– Бачите, Анатолій Француз прийшов на посаду голови Волинської ОДА прямо з правоохоронних органів. Він до цього працював виключно у правоохоронних структурах! Звичайно, отримавши призначення на посаду голови облдержадміністрації, Француз прийшов під конкретні завдання Президента. Але, мені здається, ця людина з таким досвідом реалізувати по-іншому себе не могла. Бо там, напевне, мало йшлося про якісь демократичні принципи прийняття рішень, стосунків із підлеглими.

Але у цьому випадку, зауважимо, Олександр Ілліч має досвід роботи не тільки у правоохоронних органах. Він працював і в господарських, управлінських структурах. Тобто, це зовсім інша людина, судячи з усього. Безперечно, Олександр Савченко демонструє жорсткий підхід. І це, напевне, на сьогодні правильно. І в цьому наразі, на нинішній момент часу, є потреба.

Але я можу з власної практики сказати: новий голова Волинської ОДА – людина достатньо відкрита. З Олександром Іллічем спілкуватися досить легко. Не знаю, правда, чи легко вирішувати з ним питання. І я не помітив таких речей, які були за головування в ОДА Анатолія Йосиповича, щодо власної персони (організовувався пост для перекриття руху, коли їхав «губернатор»). Такого немає. І бути не може. Олександр Савченко – керівник з іншими підходами, зовсім інша людина, ніж Анатолій Француз.

– Ви особисто мали нагоду спілкуватися з Олександром Іллічем після того, як він почав працювати головою Волинської ОДА?

– Так. І безпосередньо спілкувалися, й у форматі роботи фракції. Наша фракція – одна із тих, яка й раніше у багатьох питаннях підтримувала позицію обласної державної адміністрації. Думаю, цю практику будемо продовжувати. Ми спілкувалися і з Олександром Іллічем, і з членами його команди, яка має бачення того, як розв’язувати і проблемні питання.

Про нардепів від Волині та вірогідність власного повернення на посаду голови ОДА

– У якій мірі чинні народні депутати від Волині працюють на перспективи нашої області, даруйте, лобіюють її інтереси на київському рівні?

– Детально мені про це складно сказати. Та думаю, що працюють усі в міру своїх можливостей.

– Незважаючи на політико-партійну зорієнтованість? Маєте, очевидно, на увазі передовсім мажоритарників?

– Так. Безумовно. Зважаючи на особисті якості, в міру своїх можливостей кожен із них працює на свій виборчий округ.

Безперечно, мені доводиться частіше спілкуватися зі Степаном Петровичем Івахівим, бо я депутат обласної ради від округу, що на території, де його обрали народним депутатом. У нас – серйозна співпраця у багатьох напрямах. І, знаєте, вона виявляється в конкретних результатах. Питання про розвиток більшості об’єктів соціально-культурного, соціально-економічного розвитку (школи, лікарня, фельдшерсько-акушерські пункти, дороги) ми вирішуємо спільно з командою Степана Івахіва. У чому а є великий плюс? Була відремонтована та функціонує районна лікарня в Заболотті. Вона не лише збереглася, вона розвивається, надає пацієнтам послуги у відповідності з функціональним призначенням, після проведеного ремонту сучасно обладнується. В окрузі, від якого Степан Івахів обраний народним депутатом, він працює достатньо серйозно. За це люди його шанують. До речі, й рейтинг цього народного депутата у своєму окрузі досить високий.

Щодо інших народних обранців. Я бачив, як працює Ігор Гузь – він достатньо активний, серйозний. Та й ми з ним давно знайомі. Багато доброго можна сказати про Ігоря Лапіна, про Ірину Констанкевич. Люди відповідально працюють. І від цього тільки виграє Волинь. Ми часто спілкуємося з Сергієм Мартиняком. Загалом, я переконаний, що кожен із народних депутатів-волинян працює, як уміє, на благо свого округу. А як уже це виходить – оцінювати виборцям.

– Принцип «Двічі в одну річку не ввійдеш» на волинському владному рівні спростував покійний Борис Клімчук. Зважаючи на Ваш вплив на волинські процеси, стосунки на київському рівні, не варто категорично відкидати вірогідність призначення (за певних обставин) Вас на посаду голови ОДА? Люди з Вашої команди стають все впливовішими. Скажімо, генерал Віктор Швидкий, який свого часу очолював обласне управління МВС, а відтак виконував обов’язки заступника голови ОДА, став виконувачем обов’язків прокурора області. Ваша команда готує плацдарм для Вашого повернення в губернаторське крісло?

– Ви знаєте, я не думав про те, щоб знову стати головою Волинської облдержадміністрації. Обговорювати це питання, коли не було таких пропозицій, не коректно і не потрібно у цій ситуації.

А щодо Віктора Швидкого – то це високопрофесійна людина. На всіх посадах він показував себе (у тому числі, коли працював керівником обласної міліції, був заступником голови ОДА) як принциповий, вмілий керівник. Це надзвичайно порядна людина, до якої завжди можна звернутися та очікувати вирішення питань у правовому полі. Яку б посаду не займав Віктор Васильович, він завше чинив порядно, чесно, принципово.

– У контексті перспективи розвитку Волині та видобування корисних копалин Ви свого часу для нашого видання ґрунтовно проаналізували так звану бурштинову проблематику. Однак вже все активніше починає мусуватися тема щодо вірогідності видобування на території області міді. Якщо це станеться, тоді – прощайте, волинські озера, річки, ліси?

– У всьому світі видобувають корисні копалини. Але система природоохоронних заходів настільки глибока, а суспільний контроль настільки системний, що бізнесмен дуже добре подумає, чи варто йому вкладати гроші у ту чи іншу справу. 90 відсотків від усіх вкладень повинні йти на те, щоб залишити природнє середовищем таким, яким воно було до видобування.

На жаль, у нас поки що так законодавство не діє. Це ми дуже яскраво бачимо на прикладі видобування бурштину. Нищаться природні ландшафти (у першу чергу – ліси), а відповідальності за ці питання ніхто не несе. Тому, будучи прихильником розвитку економічного потенціалу Волині (у тому числі – завдяки видобуванню корисних копалин), я, в першу чергу, хотів би, щоб були виставлені запобіжники, які не давали б можливості знищити красу природи.

«Отаке протистояння просто ганьбить Луцьк»

– Оцінюючи суспільно-політичну ситуацію в області, зазвичай експерти звертають увагу на проблему Луцька, де досі нема міського голови. Фактично, на думку колишнього голови Волинської ОДА Володимира Гунчика, містом керує «тимчасова адміністрація». Чому так відбувається? Внаслідок розбалансованості та відсутності узгодженості позицій між облдержадміністрацією та облрадою, безсилля Києва, політико-бізнесових ігор? Це ж показово та не випадково. Стільки часу минуло, коли не стало міського голови Миколи Романюка (3 лютого 2017 року), а обласний центр Волині досі не має очільника.

– Та місто, погодьтеся, буде жити, навіть коли не має очільника. Будуть вирішуватися питання транспорту, ремонтуватимуться дороги, функціонуватимуть лікарні, дітей навчатимуть у школах… Але от про стратегію розвитку міста, щодо глибинних принципів, стосовно того, як, у якому напрямі воно буде розвиватися, поки нема людини, яка б взяла на себе відповідальність і має довіру людей, не йдеться. Ці процеси не відбуваються і відбуватися не будуть.

Дивлюся на динаміку розвитку близьких до нас міст (не тільки того ж Львова, але й Івано-Франківська, Тернополя, Рівного; не кажу вже про Вінницю) – вони розвиваються шаленими темпами. Причому – глибоко, системно, серйозно.

– Але ж і в Луцьку фактично триває будівельний бум.

– Це тільки одна частина… Ми не бачимо системного, стратегічного розвитку, як це було тоді, коли місто мало дбайливих, знаних і серйозних очільників.

– Тимчасові владці, керуючись меркантильними інтересами, зазвичай мусять поспішати, щоб встигнути щось прихопити і своєчасно «піти з пляжу».

– Власне. Тому й будівельний бум – це не показник. Це наслідок діяльності бізнесу (і волинського, й київського), який займає ту нішу, що вільна. Але чи хочемо ми бачити зведення цих багатоквартирних висотних будинків і перетворення міста в кам’яні джунглі? Чи хочемо бачити Луцьк інакшим – привабливим, системним, із власним історико-архітектурним обличчям? Знову ж пригадується Львів. Подивіться, як це місто стає своєрідною туристичною Меккою. А скільки зроблено в Тернополі, Рівному (ще ж донедавна це місто програвало Луцьку), вони інтенсивно розвиваються. Це зовсім інший підхід, ніж в обласному центрі Волині.

– Чому ж Київ не втрутиться у цю ситуацію, яка може стати «вірусом»-прикладом для інших міст в Україні? Чому у цьому питанні столиця (маю на увазі ВР, Кабмін, АП) фактично не підтримала позицію колишнього голови Волинської ОДА Володимира Гунчика ? Щоб не перешкоджати політичній силі, яка тут небезуспішно намагається домінувати?

– Київ ніколи не буде бачити наших проблем. Поки ми самі не візьмемося за їх вирішення, ніякий Київ нам не допоможе. Мені прикро і боляче. Волиняни (у яких би партіях не перебували, яку б політичну позицію не займали) повинні в першу чергу відстоювати інтереси обласного центру, свого міста. Невже це не болить волинянам, які можуть, здатні прийняти відповідальне рішення? Це запитання я б адресував і голові обласної ради, й голові обласної державної адміністрації, звернувся б до впливових громадян, до народних депутатів. Ми повинні прийти до цього рішення, зробити все, щоб місто Луцьк мало очільника, вибраного людьми. Щоб після отриманої довіри ця людина повела місто у відповідному, перспективному напрямі. Отаке протистояння просто ганьбить Луцьк. До хорошої ситуації воно ніколи не приведе.

Якщо будуть змінені виборчі правила

– Ситуація на Волині, в Луцьку у значній мірі залежить і від загальноукраїнських реалій. Наші держава, суспільство наближаються до тривалого виборчого періоду: під завісу першого весняного місяця 2019-го – голосування за кандидатуру Президента (перший тур), восени – вибори до парламенту. Вже й зараз ситуація доволі відчутно розхитується і відчувається подих виборів. З білборда «Україна без Петра» дивиться на волинян такий сумний, постарілий Ківа (начебто друг Авакова захотів будувати соціалізм). На іншому помолоділа Тимошенко, позбувшись коси, обіцяє вже 15 червня нову стратегію…

– Обіцянки нового курсу від, м’яко кажучи, не зовсім нових політиків.

– А щодо нових виборчих правил (принаймні під час виборів нардепів). Оскільки парламент у першому читанні вже прийняв новий виборчий законопроект, думаєте, вдасться владній еліті та бізнесу відмовитися від неписаної традиції купівлі-продажу голосів у мажоритарних округах і прийняти закон у цілому, щоб виборець визначався щодо персоналій, маючи відкриті списки?

– Не сумніваюся, що Україна буде розвиватися. Законодавство, зрозуміло, буде змінюватися. У тому числі – виборче. Врешті-решт таки прийдемо до моделі, яка для нас найоптимальніша.

Кожна виборча модель має свої плюси й мінуси. Принцип відкритих виборчих списків на сьогодні підтримується, очевидно, більшістю громадян. І це логічно. Але, мені здається, найбільш цікава модель для нас – не тільки відкриті списки, а й регіональні відкриті списки. Тому що невеликі регіони можуть втрачати свій вплив, програвати. От ми вже говорили сьогодні на прикладі Луцька, що Київ не бачить інтересів відносно невеликих міст, обласних центрів, областей. А коли будуть виключно відкриті списки, то представники столиці, центральних областей, які мають більше ресурсів, можливостей, перебувають у полі зору центральних ЗМІ, отримають і більше голосів. Рейтинг регіональних кандидатів, безперечно, буде нижчим. І тому тут є небезпека.

Я хочу, щоб така регіоналізація була присутня, щоб люди змагалися в регіонах, тоді від цього виграватимуть й конкретні область, місто.

– Та й держава загалом, отримуючи «свіжу кров», а не законсервовуючи старі, часто політично імпотентні еліти.

– Погоджуюся. Бо ж зараз унаслідок виборів часто консервується старий політичний істеблішмент. То й виходить, як говорять російською: «На манеж – все те же». В основному це ті, хто осів у столиці. Дуже мало людей з регіонів, хоча там є цікаві постаті (як з числа молодих, так і досвідчених політиків, які не можуть «пробитися»).

Напевне, новий виборчий закон повинен створювати оті соціальні ліфти, які давали б шанс оновлювати еліти. Поживемо – побачимо. Прогнозувати важко…

– Більшість поінформованих експертів сумнівалися, що новий виборчий законопроект підтримають парламентарі в першому читанні. І помилилися.

– Знаєте, закон можна назвати по-одному, а принципи закласти зовсім інші. От, наприклад, візьмімо той закон, згідно з якими ми обиралися депутатами до обласної ради. З одного боку, ми всі пройшли по партійних списках. Але з іншого,ми сьогодні представляємо райони, міста, бо ми обиралися у певних регіонах – і там було рейтингове голосування. Тут теж є певний компроміс і щодо відкритих списків, і щодо відкритого представництва. Але, з іншого боку, є певний нюанс: маємо деякі райони, які не представлені в обласній раді, на сьогодні не мають свого депутата облради. Так створене законодавство. Не хотілося б, щоб ми повторили цю помилку під час виборів до парламенту.

«Тоді у нас зникне небезпека реваншу»

– Які з викликів для України найнебезпечніші? Пов’язані з зовнішнім фактором (п’ятий рік триває війна: судячи з тональності заяв Путіна, Кремль не збирається збавляти оберти, відверто погрожує перспективою втрати української державності за умов спроби визволення окупованої території Донбасу) чи з внутріукраїнськими політичними тенденціями? У Вас, пане Володимире, немає тривожного відчуття вірогідності в нашій країні реваншу проросійських, українофобських сил, кардинальної зміни курсу внаслідок результатів президентських виборів 31 березня 2019 року?

– Така небезпека була і є завжди. Каюся, що сам деякий час вважав, ніби існуванню Української держави вже ніщо не загрожує. Я не сумнівався: ніякого реваншу не буде, Україна відбулася як держава.

– Напевне, подібно думала більшість громадян.

– Адже як би там не було, все-таки українська справа перемогла, будемо розвиватися як держава. Але потім ми переконалися, у якій страшній формі може проявлятися російська агресія. А до того ми обдурювали самі себе, заколихували пильність, говорили про незворотність державотворчих процесів…

– Ви як фаховий історик, напевне, погодитеся з песимістичним висновком, що вкотре виявилося: українці не засвоїли уроків своєї історії. Пригадаймо хоча б період УНР (час першої української революції). Самозаспокоювання, самообман (російські більшовики не будуть йти війною), знищення власних збройних сил…Наслідки відомі. Подібною виявилася ситуація і в 2014-му, коли не було кому та чим боронити свою державу від російських окупантів. А ще ж стільки зрадників – серед владців, силовиків, тих, кого називали інтелектуальною, духовною елітою.

-І вони ніде не поділилися. І сьогодні ці особи (або їм подібні) працюють у державних установах, у Збройних силах… Безперечно, їх треба поступово виводити. Так само, як і працювати над тим, аби міняти психологію виборців. На жаль, ми суспільство, держава, де немає єдиної спільної, об’єднуючої думки щодо доленосних подій та осіб в історії України.

За незасвоєні уроки історії українці зараз розраховуються дуже дорого – ціною життів. Всі фактори (і зовнішні, й внутрішні) екзаменують наш народ на право та здатність жити у своїй державі, не допустити до її поневолення.

А небезпеку реваншу, ще раз наголошу, є і буде. Якщо не завжди, то принаймні довгий час. Тому втрачати пильність ми не маємо права. Більшість із нас державники. Тому ми мусимо зробити все, щоб зберегти Українську державу і той вектор розвитку, який вона вибрала та виборола , а зараз відстоює зі зброєю в руках. Наш вектор європейський. Та це не означає, що вже завтра Україна повинна входити в структури ЄС. Це достатньо дискусійне питання. Але ми повинні вибрати свій вектор руху. І ми це зробили. Цей вектор – із Європою, світовою цивілізаційною системою, частина якої – Україна. І тут на всіх дискусійних питаннях щодо стратегічного курсу треба поставити крапку.

Інша ситуація щодо економічної моделі. Це все повинно обговорюватися, вирішуватися.

– Та, погодьтеся, частина молодих співвітчизників, які в силу тих чи інших причин не можуть себе реалізувати в Україні, часто мігрують, покидають свою країну. Зрештою, ці тенденції стосується всієї Європи. Та українська драма полягає і в тому, що долю держави під час виборів вирішують люди вчорашнього дня – дисципліновані пенсіонери, свідомістю яких легко маніпулювати і за допомогою ЗМІ, і завдяки гречці. Як представникам нової ґенерації української політичної нації допомогти повірити в перспективу своєї держави, аби вони вирішували її майбутнє, а не зациклені на віджилих ідеологемах бабусі та дідусі?

– Протягом одного дня чи року ми не вирішимо цього питання. Як би нам не хотілося прискорити цей процес. Поки не зміниться психологія суспільства (а це тривалий процес), на жаль, ми до певної міри залишатимемося заручниками людей минулого.

Я пригадую фільм «Темні часи» (інша версія – «Тяжкі часи») про Черчілля. Що мене внутрішньо схвилювало? Йдеться про долю Прем’єр-міністра Великобританії, який зізнається своєму водієві, що ніколи не був у метро. І водин момент він, чоловік немолодий, виходить із машини та спускається в метро. Черчіллю треба прийняти складне рішення: вступати чи не вступати у війну з Німеччиною. Фактично всі – про нього, переконують, що треба йти на якісь поступки. У метро прості люди відразу ж впізнають Черчілля. При цьому ніхто не питає, за які статки герцог Мальборо, багатий чоловік, опинився тут. Він запитує простих людей, яким, за великим рахунком, ймовірна війна нічого доброго не принесе: «Як мені бути?» І фактично всі кажуть Черчіллю: «Ми – нація, яка не повинна йти на поступки ворогові». Після цього він, отримавши таку настанову та підтримку, ухвалює відповідальне та єдино правильне рішення.

Коли наші власть імущі отримуватимуть від людей такі посили («Ми готові боронити свою державу, демократію, моральні принципи»), тоді у нас зникне небезпека реваншу.

«Це було б найбільше досягнення Президента та й України загалом»

– Іноді, у цьому контексті, зринає крамольна думка: головний ворог України, чинний господар Кремля, своїми підступними діями зробив багато для консолідації української політичної нації. Адже ті громадяни України, які чотири роки тому ще жили ілюзіями щодо РФ, побачили справжній лиховісний лик «русского мира» й усвідомили, якими можуть виявитися наслідки української поразки.

– Так. Але ж, навіть попри це, сьогодні бачимо, як часто економічні інтереси превалюють над державницькими. Послухаймо розмови в маршрутках, причитаймо записи в соціальних мережах, коли бійця АТО не хочуть провезти безкоштовно. Це принципова річ: людині, яка прийшла з війни та отримала законне право на пільги, їх не хочуть надати.

– Але це винятки.

– Однак їх надто багато.

– Наскільки важлива духовна складова у сконсолідованості нашого суспільства? Маю на увазі релігійний фактор, коли, з одного боку, православні віряни очікують на Томос від Вселенського Патріарха про надання автокефалії Українській Церкві, а з другого «воїнство в рясах» від «русского мира» ефективно реалізовує стратегічний курс Кремля на знищення України та українства.

– На моє переконання, надання Вселенським Патріархом Томосу буде наріжним каменем. Україна прагне і потребує цього давно. Люди засвідчують, що готові до національної Церкви.

Православна церковна ієрархія має суттєвий вплив. Чим вона системно відрізнялася від католицької? Тим, що мала національні Церкви. Це, як на мене, й врятувало православну віру. Тому що кожне національне утворення могло мати свою Церкву і чути службу Божу своєю мовою. Це фактично було істотною перевагою.

Сьогодні, внаслідок діяльності Російської імперії, яка зрозуміла, що через релігію можна впливати на свідомість громадян інших держав, утримуючи їх у своїй орбіті, така політика стала зовсім іншою. Росія не дає можливості національним церквам отримати право на самовизначення. Або ж тримає їх досить жорстко у своїй орбіті. Якби Главі нашої держави вдалося добитися отримання Українською Церквою незалежності, визнання її як рівної посеред рівних, то, думаю, це було б найбільше досягнення Президента та й України загалом на цьому новітньому шляху. Це стало б новою точною відліку, наріжним каменем, на основі якого розбудовувалася б системна українська державність.

– Це суголосно, скажімо, з роллю Католицької церкви в розбудові та зміцненні засад Польської держави. Але після зміни курсу чинної влади у Варшаві й ця Церква, очевидно, вже відійшла/відходить від настанов святого отця Івана Павла ІІ щодо України. Минулого року Львівський митрополит Римо-католицької церкви (РКЦ) Мечислав Мокшицький начебто зазначив, що війна на Донбасі – це покара українцям за Волинську трагедію. Правда, потім у архідієцезії зазначили, що владика нібито саме так не висловлювався. Тим не менше, схоже, ця Церква стає одним із знарядь польського шовіністичного політикуму, який майже неприховано висловлює територіальні претензії не тільки до України, й до Білорусі та Литви.

– Мені не хочеться піддавати критиці релігійних діячів. Це було б неправильно з погляду християнської моралі. Але, як на мене, жодна людина (у тому числі той чи інший владика) не має права перебирати на себе функції Господа та заявляти, хто нагородженийБогом і хто Ним покараний.

Як християни ми повинні боротися за мир і за славу християнських церков і поставити на цьому питанні крапку. Коли ж національна проблематика стає дотичною до релігійної, тоді вже починається політика, а не релігія. Я звик приходити до церкви, щоб задовольняти душевну потребу. І мені дуже комфортно, коли це відбувається рідною українською мовою, коли чую Слово Боже українською.

Коли ж починається політика в релігійному процесі (не залежно, звідки це йде – зі Сходу чи з Заходу), то до цього потрібно ставитися як до політики. Я переконаний: не засуджуючи чиєсь, ми повинні боронити, посилювати своє. Чим сильніші ми будемо тут, тим менше у нас буде таких і подібних викликів як зі Сходу, так і з Заходу. І коли ми віримо в себе, у власні сили, коли впроваджуємо тут, як писав Поет, свою «і правду, і силу, і волю», тоді нам не страшний ніхто інший. Нам не потрібно завойовувати чиїсь території, але своє мусимо боронити і не віддати нікому. Це правильна позиція.

Мовне питання та агресія

– Експансіоністська українофобська політика чинних владних режимів західних сусідів нашої держави має не тільки релігійну, але й мовну «прописку» чи маску. Маю на увазі позицію Угорщини, в дещо меншій мірі – Польщі, Румунії. Такою позицією наших начебто «друзів» успішно користується Росія.

– Безперечно, все починається з мови. Мусимо вчити історію. Це аксіома. Історія тільки дурнів нічому не вчить… Згадаймо Крим, Донбас. Росія свою агресивну політику мотивувала саме мовним питання, хоча там ніхто ніколи не проводив жодної насильницької українізації. Але свідомо це питання інспірувалося.

– Путін заявляв і заявляє: там, де російська мова, – там Росія.

– Власне. І така сама ситуація буде і з Угорщиною, Румунією, Польщею. Та й з іншими державами. Чому зараз у нас нема яскраво вираженого польського сепаратизму? Тому що поки що немає носіїв мови.

Мовне питання – це дуже серйозне, глибоке питання. У нас ліберальна Конституція, ліберальне законодавство щодо самовизначення національних меншин. І це правильно. Ніде не можна провести межі: отут живуть одні, отут – інші. Але, разом із тим, червоною ниткою повинно проходити питання національної визначеності, національної більшості. Всі національні меншини повинні розуміти, що двомовність означає вільне володіння мовою як титульної нації, так і своєї національної меншини.

Я неодноразово бував у Польщі. Там влада у багатьох питаннях культивує розвиток традицій національних меншин. Але вже третє покоління людей, визнаючи себе українцями, вже не знає своєї мови, культури. Вони – поляки. Чому від такого польського досвіду має відмовлятися Україна? Представники будь-якої національної меншини повинні розуміти, що вони, в першу чергу, громадяни України.

– Погодьмося, «протягнутий» РФ у ВРУ так званий «закон Ківалова-Колєсніченка», за який, на жаль, голосували й деякі нардепи від Волині, – це була своєрідна преамбула до загарбання Росією Криму, до кривавого сценарію на Донбасі.

– Безумовно! Мені прикро, як часто підміняються поняття двомовності. Двомовність – це не дві державні мови. У першу чергу, це – володіння українською мовою, а після цього – іншою. Такі речі не повинні дискутуватися.

Правда, інші держави не відмовляються від якихось своїх імперських амбіцій. Це мусимо знати.

«Тоді ми будемо сильною державою»

– Володимире Нальковичу, свого часу «Гринджоли» своєю піснею стверджували: «Нас багато, нас не подолати». А Ніна Матвієнко, співаючи «Ой роду наш красний», час від часу перефразовує оптимістичну констатацію: «Не цураймося, єднаймося – небагато нас є». Згадуючи ці візії, попрошу Вас висловитися про найголовніші сучасні виклики для нашої держави.

– Обидві вищезгадані пісні нагадують про основу основ – потребу єднання. Нам потрібно дійти до політичного та суспільного консенсусу під час ухвалення основних рішень: хто ми є, куди рухаємося, якою має бути наша держава. Коли ми на основі національного діалогу сформуємо спільні, єдині позиції, тоді ми будемо сильною державою.

На жаль, кожне нове покоління українських політиків не хоче чути, слухати опонентів. Всі приходять, щоб «посадити, розстріляти, знищити». Ми культивуємо не ті принципи, не те бачення. Ми не прагнемо напрацювати спільну позицію. Пригадаймо, як вийшла з глухого кута Іспанія. Завдяки національному діалогу. Так само, як і Чилі. Подивімося, зрештою, на сучасну Німеччину, де, здавалося б, непримиренні політичні сили створюють коаліцію.

– Український глухий кут запрограмовується певними політичними персоналіями?

-У нас є декілька людей, які заводять тренди протистояння. Думаю, це не випадково. Подивіться, що пропонують «вічні кандидати» на всі посади. Вони і сьогодні, як і завжди, закликають нас іти проти чогось, проти когось, бути непримиримими. Це неправильний тренд.

Безперечно, Закон повинен бути понад усе (хто його порушує, мусить відповідати за це). Але передовсім слід формувати політичну культуру діалогу, консенсусу, а не принцип «Тільки Я – і ніхто інший».

– У цьому сенсі, згадуючи про уроки історії, залишається актуальними попередження гетьмана Івана Мазепи «През незгоду всі пропали – самі себе звоювали».

– Незасвоєні уроки історії зазвичай обертаються трагедією сучасників.

– Володимире Нальковичу, що Вам дає силу жити, працювати та бути оптимістом?

– Кожна поїздка на Волинь. Приїжджаю сюди з великим задоволенням. Тут живуть мої батьки, моя сім’я. Тут багато друзів. Цей край благословенний. Тут я черпаю енергію, якої вистачає потім на багато часу.

Ріднілюди, рідна земля – це, в першу чергу, те, що кожну людину окрилює. Мусимо, на моє переконання, дбати про цінності духовні, сімейні – вони, образно кажучи, та криниця, з якої маємо черпати, щоб жити. Приємно, що волиняни у більшості саме такі позиції відстоюють.

Спілкувався Віктор ВЕРБИЧ
Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Twitter та Instagram.