Володимир Пащенко: «Спорт у Луцьку рятує Бог, вибори та ентузіасти»

Радник луцького міського голови Володимир Пащенко – учасник двох владних команд обласного центру Волині. Професійний спортсмен у минулому, Пащенко працював директором департаменту молодіжної політики і спорту під час головування Богдана Шиби, а сьогодні займається питаннями розвитку спортивної галузі на посаді радника мера Миколи Романюка.

Разом з тим, типова доля українського чиновника не обійшла і Пащенка: його кар’єрі посадовця передувала робота у бізнесі, і їй же – чи то сприяла, чи то радше заважала – політична діяльність. Досить згадати хіба один з кар’єрних кульбітів Володимира Пащенка: до роботи у команді Миколи Романюка під час виборів він був однією з найвпливовіших фігур у штабі головного Романюкового конкурента – тимошенківця Анатолія Грицюка.

Про роботу в мерії, політику, свободу слова, і, звісно, про вибори у Луцьку – розмова з Володимиром Пащенком.

– Ви працюєте на посаді радника міського голови більше року. Що конкретно входить у ваші обов’язки?

– Радник – це людина, яка в певній сфері допомагає міському голові приймати правильні рішення. Бере на себе зобов’язання, доручення і їх виконує.

Загалом я працюю на реалізацію тих же проектів, за які вболівав, ще будучи директором департаменту молодіжної політики і спорту. Зокрема, це програми з побудови дитячих і спортивних майданчиків у дворах житлових будинків Луцька.

Маю повне взаєморозуміння з міським головою щодо важливості реалізації такої програми. Сьогодні, можливо, не той час для бюджету міста, аби реалізувати її у повному обсязі. Але хвала Богу і виборам! Люди, які йдуть у депутати, дослухаються, у тому числі, і до думки міського голови щодо необхідності облаштування дитячих спортивних майданчиків. І такі об’єкти будуються.

Звісно, важливою тут є позиція міського голови. Правильно її сформувати, подати меру чітку, об’єктивну і компетентну інформацію – в тому числі і моє завдання як радника.

Окрім цього, я зараз працюю над тим, аби поглибити співпрацю з польськими партнерами. Аби більше наших спортсменів, в тому числі дитячих команд, їздили у Польщу для навчання, участі у змаганнях тощо.

До слова, як такий собі «спортивний» радник мера я займався координацією проведення у Луцьку КІА Fan Fest. Завдяки йому, вважаю, Луцьк відчув себе частинкою великого футбольного свята. Було енергійно, цікаво, позитивно.

БІЗНЕСУ НЕВИГІДНО ІНВЕСТУВАТИ СПОРТ

– Кажуть, спорт в Україні розвивається не завдяки підтримці влади, а всупереч. Наприклад, незважаючи на те, що на Волині немає нормального велотреку, наші велосипедистки їдуть на Олімпіаду. Як ви вважаєте: чи повинен спорт узагалі підтримувати держава чи він повинен розвиватися за рахунок бізнесу, спонсорських коштів?

– Питання не в тому мусить держава підтримувати чи ні. Мусить, адже це і престиж, і здоров’я нації… Але чи справді робиться все для такої підтримки, навіть у сьогоднішніх умовах? Якщо ми проаналізуємо бюджет спортивних державних установ, то побачимо: за ці кошти можна в кожному обласному центрі збудувати пристойний спортивний комплекс. Але ж ці кошти кудись діваються і в більшості «не доходять» до спортсменів.

У нас велика проблема в тому, що фахівець початкової школи, заходячи до спортивного залу, не бачить там дітей. Це катастрофа для держави! У нас немає матеріалу, людського ресурсу, з якого можна робити чемпіонів. Чому Китай має стільки призерів? Бо вони можуть набрати стільки дітей, скільки потрібно для того, щоб серед них знайти кращих.

Сьогодні не створено жодних умов для того, аби було вигідно вкладати гроші у спорт, у спортивну інфраструктуру. Чи мають хоч якісь пільги бізнесмени, які розбудовують спортивну інфраструктуру? Відверто – жодних. То навіщо вкладати гроші у спорт? Бізнесмени – прагматики, без вигоди ніхто нічого робити не буде.

У США я бачив місто, за розмірами таке ж, як Луцьк. У ньому – вісім спортивних комплексів! З басейнами, тенісними кортами, баскетбольними і волейбольними майданчиками... Абонемент коштує 1 долар у день.

А у нас… У нас все, що завойовується на олімпіадах, – це тільки завдячуючи ентузіастам, фанатам своєї справи.

– Ви говорили про «чорні діри» у спортивних бюджетних графах. Це стосується і міста Луцька?

– Ні, я говорив про державну казну. Зрозумійте правильно: міський бюджет не є пріоритетним для спорту, спортивних організацій. У тій же Америці немає спорткомітетів у системі влади. У них є громадські організації, які готують проекти під конкретну спортивну програму. А уряд виділяє на ці програми гроші.

Наприклад, громадська організація пропонує оздоровити дві тисячі дітей – під це уряд дає державні кошти. Якщо цю справу не зробили, то громадську організацію або змушують вернути кошти, або нести відповідальність.

В Україні потрібно міняти схему і правила гри. Якщо бізнесу стануть вигідними інвестиції у спорт, усе зміниться на краще дуже скоро.

– Як ви оцінюєте нововведення Міносвіти, за яким учні початкових класів тепер не отримуватимуть оцінки з фізкультури, а лише помітку «зараховано»?

– Загалом я критично ставлюся до реформ Дмитра Табачника. Але у цьому конкретному випадку я його підтримую. Не потрібно дітей ділити за спортивними якостями на відмінників і двієчників. Є середні нормативи, які під силу кожній здоровій дитині. Виконуєш їх – маєш позитивний результат.

Якщо ж дитина хоче себе більше реалізувати у спорті, у конкретній дисципліні – нехай навчається у секціях. Фізкультура дітей не повинна лякати.

НА НЕГАТИВІ ВИГРАТИ ВИБОРИ СКЛАДНО

– Ви працювали у міській раді у команді колишнього мера Богдана Шиби. Сьогодні працюєте з Миколою Романюком. Велика різниця?

– З Миколою Ярославовичем я мав різні стосунки. Спочатку вони не складалися – я був у в іншій команді. Але… Велику роль зіграли особисті якості сьогоднішнього міського голови. Знаєте, він – щира, нормальна, порядна людина. Крім того, це ділова людина, з якою просто. Тобто якщо Романюк сказав «так», тоді «так» воно і буде.

А от коли Богдан Шиба казав «так», то це могло означати різне. Іноді «може», іноді «мабуть», іноді «так», а іноді й «ні». У кожної людини є свої мінуси і плюси. Це до вашого запитання про те, чи є різниця у роботі…

Мені комфортніше працювати з Романюком. Богдан Шиба – більше політик. Лозунги, мітинги, обіцянки – це його. Він щиро вірить в те, що обіцяє і пробує це виконувати. Але Романюк розуміє, що якщо навіть є маленька вірогідність, що обіцянка не буде виконана, то відверто скаже: варто зачекати. Це багатьом не подобається, багатьом, хто хоче, аби їх пригріли солодким словом вже і зараз. Хоча потім, коли наступає похмілля, всі розуміють, що солодке слово на хліб не намажеш.

– Ваш вже колишній колега, екс-радник міського голови Антон Кривицький звільнився із займаної посади і пішов працювати до Бориса Клімчука. Вибори – особлива пора для тих, кому політика не чужа. Не маєте наміру податися у котрийсь зі штабів?

– Ні, таких планів не маю. Такі рішення не приймаються швидко, і така робота не може бути просто роботою «для освоєння бюджетів». Потрібно працювати на результат… Та й щоб працювати на кандидата, в першу чергу потрібно повірити цій людині.

– Невже нема кому вірити? Тому ж Ігорю Палиці…

– Якщо вам цікава моя думка про нього… Мені імпонує Ігор Палиця. Згадати хоча б те, що він – мій ровесник… Будемо говорити відверто: це людина, яка досягла багато чого, вдало збудувала свою кар’єру. Ніхто не закине йому, що він – недосвідчений, непрофесіонал, недалекоглядний… Він – топ-менеджер компанії світового рівня! Не можу не згадати такий вдалий його проект як курорт «Буковель». Там, де ще 15 років тому гуцули випасали овець, зараз курорт європейського рівня. До слова, я не знаю, чому працівники штабу Ігоря Палиці на цих моментах не акцентують.

Хоча разом з тим я, як лучанин і виборець, маю серйозне питання до Палиці як кандидата від Луцька. Чому я його можу побачити тільки на білборді і зрідка на телебаченні? Я мушу знати свого кандидата, знати, що в разі великої потреби можу з ним зустрітися. А хтось може відповісти: яким чином мені зустрітися з Ігорем Палицею? На Марсі, Венері, Юпітері чи ще десь?

Мені видається, Палицю ізолювали від лучан. Це велика помилка штабу. І, я вважаю, не єдина.

– А що скажете про ще одного донедавна кандидата Бориса Клімчука?

– Одне те, що Борис Петрович у понеділок знявся з перегонів, робить будь-які оцінки його як кандидата несуттєвими і зайвими.

А та нещодавня інформаційна «війна», яка велася проти нього, – це все брудні політтехнології. Якщо хтось з тих, хто мають стосунок до формування виборчих стратегій кандидатів, буде читати мої слова, то я вас прошу: якщо вважаєте себе адекватними нормальними людьми, не забувайте, що вибори минають, а життя продовжується. І потрібно буде дивитися на себе в дзеркало, з іншими людьми зустрічатися, і при тому не відводити очей.

На негативі виграти кампанію досить складно, адже лучани – розумні люди. І вони зможуть розрізнити біле і чорне. Виливши кухоль бруду на опонента, білішим не станеш. Перемога буде за тим, хто доведе, що готовий захищати їхні інтереси і доступний для кожного лучанина.

НЕ БАЧУ ДІЙ, ОДНІ ДЕКЛАРАЦІЇ

– Ви є членом ВО «Батьківщина». Як ви оцінює діяльність перед виборами Об’єднаної опозиції? Команда буде намагатися завоювати голоси виключно завдяки бренду Юлії Тимошенко? Складається враження, що луцькі штабісти поки що «у сонному режимі»…

– Опозиція мені нагадує сплячу красуню, яка чекає, поки з’явиться принц... Відомі опозиціонери, яких знає Луцьк, зайшли у список і поховалися там, а на округи відправили маловідомих кандидатів. Кандидатів, які повинні «вижити» – боротися з конкурентами, великими грошима, адміністративним ресурсом... Наприклад, кандидат від опозиції по Луцьку – великий подарунок діючій владі.

– Анатолій Грицюк був би кращим кандидатом від Луцька?

– Якщо говорити з точки зору політтехнологій – так. Адже він працював у цьому окрузі, має певні напрацювання, мав непоганий рейтинг на останніх виборах, коли змагався за посаду луцького міського голови. На окрузі з центром у Маневичах йому буде набагато важче перемогти, ніж у Луцьку.

Та й, крім декларацій, я не бачу зараз конкретних дій з боку Анатолія Грицюка. Я по-різному можу ставитися до Ігоря Єрємєєва (іншого кандидата у нардепи в окрузі з центром у Маневичах – ред.), не дуже добре знаю цю людину, але з того, що я чув і бачив – він робить конкретні справи, готовий допомагати не просто теплим словом. Адже тепле слово гріє лише тоді, коли його кажуть, а після одразу морозно стає. Анатолій Петрович поки що гріє лише теплим словом. Я бажаю Анатолію Петровичу удачі, а ще більше – розуму і виваженості.

ЛЮДИ ХОЧУТЬ ЧИТАТИ ПРОФЕСІОНАЛІВ

– Традиційно вас пов’язують з медіа-бізнесом на Волині. Мовляв, маєте стосунок до ряду інтернет-видань…

– Розмови небезпідставні. Я дійсно дуже добре знаю власників багатьох з них. До прикладу, як самого себе знаю власника інтернет-видання ВолиньPost.

– Ходять чутки про те, що це видання, якому немає й року, змінило власника. Що вам відомо з цього приводу?

– Наскільки мені відомо, «ВолиньPost» позиціонує себе як комерційне інтернет-видання, тобто є частиною бізнес-проекту. Якщо у бізнесі є якась ціна, яка відповідає бажанням власника, то угода купівлі-продажу – цілком закономірна річ.

– Якщо ЗМІ є бізнесом, то чи можна говорити узагалі про свободу слова?

– Свободу слова творять не ЗМІ як бізнес, а особистості, журналісти. Люди з власною позицією і високим рівнем професіоналізму. Якщо такі люди працюють у будь-якому ЗМІ, вони не дадуть ламати свободу слова і не будуть самі ламатися. І такі люди – це лише плюс для цього ЗМІ: люди хочуть читати професіоналів.

Розмовляла Анна РОСТОВА
Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Twitter та Instagram.