Цитатник. Художник Микола Кумановський

Микола Кумановський – художник. Народився 31 серпня 1951 році в містечку Сатанів на Хмельниччині.

Закінчив Львівське училище декоративно-прикладного мистецтва імені Івана Труша. Потому одружився та переїхав до Луцька. Із того часу займається творчою діяльністю.

ЧИТАТИ БІЛЬШЕ ЦИТАТНИКІВ

Створив об’ємний доробок, що містить малярство, графіку, авторську та станкову скульптуру, інсталяції, колажі, а також прозові і поетичні тексти.

Цикли картин Миколи Кумановського виставлялись як в Україні, так і за кордоном.

У мене була звичайна сім’я. Батько відсидів у німецькому концтаборі. Тяжко працював, бив каміння на цукровому заводі. То був жах. Мати чимось торгувала, якась бухгалтерія. Чогось надзвичайного і позитивного не було. Ми жили так, як і всі. Єдиний позитив – кіоск, в якому торгував жид. Коли я був трохи доросліший, то почали виходити іноземні журнали, польські. То було якесь таке маленьке віконечко.

Я любив ходити до бібліотеки. Брав купу книжок. Тоді мені подобався Жуль Верн зі своєю романтикою і пригодницькими історіями. За це неодноразово отримував від мами. То була така елементарна спроба відокремитись.

Мене до войска хотіли брати. Стояв зі мною там чоловік, а він з горбом був. Його питаються: «Що це у вас таке?», а він каже: «То в мене горб з пацана». От так, напевно, і я, «з пацана» малював і фарби під партою нюхав, за що неодноразово отримував.

Батьки не виховували потяг до малювання. Це відбувалось само собою. Моя тітка однією лінією могла намалювати цукровий завод. Це мене завжди дивувало.

Батько в пориві гніву до мами називав її «морда пілсудська». Моя мама має польське походження. Її прізвище – Поплавська.

Церква – це така гіляка, по якій можна розбігтися і не зупинитися. Позитивно відношусь до української православної церкви і українського патріархату. До священиків в мене різне ставлення. Востаннє сповідався в Почаївській лаврі. Ця сповідь справила на мене негативне враження. Я прийшов, а там сидить монах і каже до мене: «Давайте быстро, грешили?». Кажу: «Так». Я сподівався, що він мене запитає про гріхи, а він: «Давайте быстро, грешили – поплачте». Ну, як це так?

В мене був випадок: у школі я малював стінгазету. Один пацан, розбишака, приліз, коли я малював і каже: «Ти можеш намалювати гімно, і щоб над ним пара йшла?». Я його пацнув по морді. Потім зібралася купа пацанів, і вони вирішили мене віддубасити. Я йшов зі школи, вони накинулися і почали мене човпти. Вибігла сусідка і почала їх гнати, побігла за ними. Я взяв камінця і хотів одному з них влучити в спину. Я йому не влучив, а влучив сусідці в спину. Вона оглянулась… Це я пам’ятаю і не можу від цього збавитись. Я пам’ятаю, що робити з моєю пам’яттю?

Була можливість в студентські роки залишитись у Львові. Але велике місто – це великі спокуси.

Місто - це завжди люди, з якими ти спілкуєшся. Не може архітектура існувати окремо від людей. Треба знати когось в тому місці, тоді те місто буде для тебе привабливим.

Училисько багато дало. Я був молодий, душа була відкрита, і після мого провінційного містечка то був для мене емоційний стрес, бо я побачив дійсно надзвичайних людей, які мали свою харизму і які вміли капітальні речі робити. Там я справді чистої води напився.

Як приїхав до Луцька? Я одружився! Хоча в мене направлення з училиська було в Перемишль.

Дбати про сім’ю для мене було щось нове. Я не вмів цього робити. Мене не навчили заробляти гроші.

Відчув себе дорослим після 35 років. До того це було щось таке… Недарма кажуть, що саме в цьому віці чоловік починає усвідомлювати себе як мужчина.

Вікіпедія? Я не знаю про що ви говорите взагалі.

В мене вдома є речі, які мають своїх власників, і є речі, які я люблю, але я знаю, що я отримав від тієї чи іншої людини. Можливо, це якась параноя, але я люблю більше сам купувати собі і купувати, щоб комусь дарувати. Для мене за кожною кимсь подарованою річчю криється певна історія. В православ’ї є такий канон – неприйняття подарунків. Це дуже правильний канон, на мою думку. Якщо я пам’ятаю, хто мені і що подарував – це до певної міри грузить.

Я був у США, але жити там не хотів би. Я зв’язаний зі словом, і для мене мова і слово – це образ. Не можу спілкуватись з людиною, якщо не відчуваю її слів, її мови і образного мислення, тоді це для мене пустеля.

Я не в спілці художників України. В кінці одного документального фільму, знятого про мене, я сказав: «Горобці літають зграями, а орел літає сам». Це трохи гонорово, але…

Умовні українці – це я, ви, просто люди.

Мої картини не прив’язані до українських реалій. Я не відношуся до тих художників-плакатистів. Мене швидше цікавлять я, мої відносини як чоловіка з жінкою, чоловіка з чоловіком і чоловіка з дитиною. І все. Хоча десь воно є трішки.

Слідкую за політикою. Мені сумно за те, що ми маємо в нашій владі. Вона виглядає, як булька напомпована. Виблискує різними кольорами, така надзвичайно гарна, а насправді в середині порожня. Шкода, що оті зусилля, які були, ентузіазм, віра до певної міри втрачені, а з іншого боку втрачені живими людьми, людським паскудством.

Митці в політиці – велика дурня. Рубенс був дипломатом, але поза тим мав свою майстерню і клепав. Клепали за нього, бо в нього були учні. Він тільки вкінці поправляв, а решту часу займався нібито професійними справами. Богдан Ступка пробув всього-на-всього рік. Чи він щось зробив доброго – нічого.

Я не є багатий, в мене немає розкішного будинку, в мене немає розкішного лімузину. Мені це не потрібно, але моїй сім’ї – так. Це моя проблема. Мужчина той, хто може заробити на сім’ю, який може забезпечити.

Взагалі художник має бути неодруженим і не повинен мати дітей.

Щоб жити достойно у фінансовому плані, треба ставати проституйованим художником. Це спочатку маленький крок, а потім більший, і потім ти вже не зауважуєш, що ти проституйована особа як художник.

Є багато розпіарених художників, які для мене суцільна пустка. Вони заробляють капітально. Вони вміють поєднати і поставити ціну за себе. Я не вмію.

Маю майстерню вдома. Невеличку. Мені там тіснувато. Хочеться, звичайно, зробити більшу і добудувати ще один поверх. Все в процесі.

Можливо, я не вмію жити з жінками. Але вернусь, художнику і поету не можна мати сім’ю. Але ж разом із тим хочеться.

Для мене жінка красива, коли вона щира. Якщо це нещиро, якщо кокетство, то я це бачу і мені робиться «фе».

У художника так само, як і в жінок є місячні. Є один цикл, є інший. Може, як планети стануть. Коли він обезсилений, коли мізки не працюють, і голова не працює, і не хочеться писати, знаходишся в стані депресії. Це все залежить від космосу, від природи.

Я боюсь шукати натхнення в чарці. Хоча деколи і випивати приходилось, але я не міг під час цього малювати. Бо знак мій такий – діва… І раціо, ну, логіка… І я, коли п’ю чарку, не можу тримати пензля в руках.

Кохання і секс – це все має бути разом. Інакше не буває.

Хорошого було багато. І в сімейному житті, і в спілкуванні з друзями. Було і є багато хорошого.

До певної міри я боюсь, що я зустріну колись людину, а в мене до неї не має запитань, і я не знатиму, що спитати. От так.

Я вже настільки себе обмежив в багатьох речах, що задовольняюсь надзвичайно маленьким, і мені цього вистачає. І в цьому маленькому я відчуваю цілий всесвіт.

Поет Володя Цибулько придумав ще одне слово. Тепер для мене слово «любов» має чотири поняття: любов, любва, кохання і коханина.

Напевне, я все-таки щасливий, хоча маю масу проблем.

Я внутрішньо романтик, і мені хочеться бачити гарне лице, гарну руку, гарно вбрану людину, гарні відносини і так далі.

Я люблю співану поезію, але її надзвичайно мало в Україні.

Головне, щоб залишились два пальці, якими можна малювати.

Я – не революціонер. Я би не прийняв закон про мови, я би звернув увагу на тих людей, які боролися за ту Україну по інший бік. Напевно, я б не кликав всіх би на барикади, а дав би можливість людям більше працювати і жити гідно та по-людськи. Не кликав би їх з однієї партії в іншу.

Неважливо чи ти відносишся до тієї парті чи до іншої. Внутрішні переконання – це партія. А сидіти в залі зі значком і голосувати чужими ідеями – це ні.

Не малював Луцький замок. Останнє, що мене втішило і вразило, – це не банальний і не бульварний погляд на замок, який показали молоді художники. Мене втішає, що вони по-іншому зображають, мислять, бачать його різним, навіть похмурим. А ті сонячні замки, які стали пошлятиною і попсою…

Подобається писати. Частина себе нереалізованого так чи інакше проявляється в записах.

Вірю в талант людини, але його важко розпізнати. Для цього треба час. Надію можна подавати до кінця життя, і в результаті – нуль. Якимсь чином людина повинна вибухнути.

Останнім часом я спілкуюсь не в товаристві художників. Це люди, які щось цікаве можуть розповісти.

Я ще нереалізований.

Розмовляла Оксана ЦИМБАЛЮК (ВолиньPost)
Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Twitter та Instagram.