Марія Хурсенко: Пам’ятаю, мене в дитинстві через тата навіть побоювалися

Марія Хурсенко – учасниця проекту «Голос країни» на телеканалі «1+1» та донька легендарного співака В’ячеслава Хурсенка.

Пішла на шоу, аби дати нове звучання батьковій пісні. Потрапила у команду саме до того зіркового тренера, який найбільш імпонував. Здивувала країну чуттєвим виконанням пісні «На острові чекання». В інтерв’ю виданню «Волинь24» Марія розповіла про свої перші кроки у проекті, вплив батька на власну творчість та підготовку концерту його пам’яті, а також відкрила, що чекає від своїх шанувальників на подальших ефірах.

«В ПІСНЯХ ТАТО - ЦІЛКОВИТИЙ ЛІРИК. А В ЖИТТІ ВМІВ БУТИ ЖОРСТКИМ»

– Маріє, нині тебе знають як учасницю шоу «Голос країни». Але, крім того, ти маєш ще одну важливу іпостась – донька легенди української музики, В’ячеслава Хурсенка. Хочеться розпитати, перш за все, яким був твій тато при житті. Яким ти його пам’ятаєш?

– Тато був веселим, жартівливим. Друзі знали, що у тата завжди є свіжий анекдот. Татів сміх постійно лунав у нас вдома. Ще, звісно, він був хорошим, зразковим сім’янином, справжнім батьком. Можливо, він і не завжди був вдома з причин зайнятості, але все одно піклувався, переживав.

– Коли ти бачила тата на сцені й вдома, ці два образи відрізнялися, чи він скрізь був однаковою людиною?

– Звичайно, відрізнялися. Взагалі думаю, що творчі люди одні в житті, а інші – у творчості. Читаючи його поезію, слухаючи пісні та знаючи тата в житті, можна й не повірити у те, що це одна й та сама людина.

– А чому?

– В піснях тато – цілковитий лірик. А в житті він міг собі дозволити дуже жорстко відстоювати власні принципи. У нього взагалі був дуже сильний характер. Пам’ятаю, мене в дитинстві навіть через тата побоювалися, кажучи «донька Хурсенка». В мені він теж намагався виховувати сильні якості, аби я вміла за себе постояти. Адже розумів – не завжди може бути поруч. Мама іноді навіть робила татові зауваження: «Не забувай, що вона не хлопчик». Бувало, у ранні дитячі роки, коли я цього не розуміла, у мене виникало питання, чи він мене любить. Зараз я розумію, що, мабуть, у чомусь тато боявся мене розбалувати – адже дівчинка, одна дитина в сім’ї.



– Хто з творчого оточення батька тобі найбільш запам’ятався?

– Це Дмитро Гершензон. В дитинстві він з сім’єю часто бував у нас в гостях, а ми – в них. І хоч зараз Дмитро мешкає в Ізраїлі, це людина, яка мені дуже дорога. Знаю, що завжди можу до нього звернутися й отримати мудру пораду.

«ДОБРЕ РОЗУМІЮ, ЩО ЗАРАЗ У МЕНЕ ТАКА СОБІ “ХВИЛИНА СЛАВИ»

– Маріє, чи важко було батькові з його піснями потрапити на телебачення? Можливо, були якісь секрети успіху, котрі його зробили популярним?

– Аудиторію він завоював з самого початку. Можна сказати, що вона була завжди. З часом його стали менше запрошувати на телевізійні проекти. Але пісні слухали, як і раніше. З’являлися нові слухачі. А те, що з телебаченням та радіо ставало з часом складніше – закономірно. Навіть зараз виконавці тих часів визнають, що їм важко потрапити на радіо, люди слухають пісні зовсім іншого формату. Але я знаю, що татові пісні – це пісні всіх часів. Можливо, зараз їм бракує сучаснішої обробки, та самі тексти – поза часом.

– А як ти сама ставишся до того, що людям здебільшого до вподоби речі попсові; що «танцюй, тьотя, а-тя-тя» має подекуди більший попит, аніж те, що потребує вдумливості?

– Деякі люди із задоволенням слухають ці хітові пісні, їдучи у машині. Це їм легше сприймається, аніж слухати якісь душевні речі.

– Твій образ цілком відповідає образу сучасної співачки. Як гадаєш, якщо осучаснити й татові пісні, вони можуть завоювати визнання тієї аудиторії, про яку ми щойно говорили?

– Я справді хочу відродити татові пісні. Є ідеї змінити деякі аранжування. Дещо потрібно буде змінити у словах, бо багато саме чоловічих текстів. Але в тата достатньо віршів – можна щось додавати своє, комбінувати. Зрештою, мова ж не лише про татову аудиторію, а й про мою, власну. Сподіваюся, мені вдасться її завоювати. Я добре розумію, що зараз у мене така собі «хвилина слави». Час, коли людям цікава я, коли прокидається нова цікавість до татових пісень.

Та я усвідомлюю, що це короткотривалий період. Тож треба його використовувати і багато працювати далі. І, звичайно, щоб це приносило задоволення. Хоча спів не є моєю основною професією, так як я за фахом юрист, і працюю на посаді головного спеціаліста-юриста у юридичному департаменті Луцької міської ради. Не можу сказати, що нинішній період в мені пробудив щось нове. Бажання співати в мені завжди жило, та раніше була невпевненість. Великою мірою її сформував тато. Тому мені було важко йти на сцену. Це така боротьба самої з собою.



– Але ж, погодься, вийшло цікаво. Як гадаєш, якби тато був живим, він би змінив думку, що тобі не варто бути співачкою?

– Якби тато був живий, мене б на сцені точно не було. Він оберігав мене від цього складного шляху. Це вже коли тата не стало і пройшли роки, я почала поступово приходити до думки, що варто спробувати. Ясна річ, я не займалася тим з дитинства та професійно. Зрідка, десь раз на тиждень почала брати уроки вокалу.

«КОЛИ ВЗЯЛАСЯ ОРГАНІЗОВУВАТИ КОНЦЕРТ ПАМ’ЯТІ ТАТА У ЛУЦЬКУ, МЕНІ КАЗАЛИ: ТА КОМУ ЦЕ ПОТРІБНО!»

– Здається, свого часу ти організовувала концерт пам’яті В’ячеслава Хурсенка. Розкажи про нього.

– Організовувати було дуже важко. На початку ми з мамою, думали зробити вечір пам’яті, у вузькому колі – в сімейному форматі, десь у ресторані. Але коли побачили, що багато співаків готові брати участь, зрозуміли, що варто робити масштабніше дійство. Постало питання з грошима. Звертаючись до татових друзів у Луцьку, я зрозуміла, що ті що спроможні допомогти, не мали зацікавленості. Але це не основне. Вони не вірили в те, що такий концерт може відбутися. Казали щось на зразок: «А хто прийде? Кому це потрібно? Він же співати не буде».

– Важко було в організаційних моментах?

– Так. А ще – образливо, що люди з оточення батька багато говорили за спиною. Казали, «що ж вони вже там таке роблять, що такі реклами», «чи то люди не хочуть іти». А насправді я просто хотіла організувати все на належному рівні – і рекламу, і світло, і звук. Та, незважаючи на скепсис того оточення, все вдавалося. Куди б я не зверталася в організаційних моментах, чужі люди йшли назустріч. Якщо й не робили знижку, то бодай давали фахові поради, робили цікаві пропозиції. На радіо, наприклад, реклама взагалі крутилася безкоштовно. На звук теж зробили добру знижку.

Але загалом відчувалося, що підтримки мало саме з того боку, де було очікування на неї. В мене вірили лиш близькі люди. Я не думала, що ті, хто називав себе друзями батька, сприймуть усе так скептично. Дехто обурювався. Мовляв, «чому вона продає квитки, а не дарує нам запрошення».

Але ж бюджет концерту був немалим. Я мусила позичати гроші. І, ясна річ, щоб їх віддати, квитки мали продаватись. Різні були випадки. Одні навіть купували квитки, а потім їх перепродавали. Я була шокована. Можливо, потім і вони оцінили рівень, на якому був проведений концерт. Але в момент, коли усе готувалося, підтримки не відчувалось. А мені було й справді непросто. Бо я сама телефонувала до артистів, запрошувала, оплачувала їм дорогу, проживання й харчування. І хоча не було змоги платити людям гонорари, все решта було зроблено, як належить. Я задоволена.



– Хочу уточнити. Виходить, люди, котрі їхали здалеку, поставилися до концерту лояльніше, аніж ті, що були поряд?

– Так. Дехто з тих, хто їхав, не хотів навіть брати грошей на дорогу. У мене не було помічників, але я мала підтримку від громадського активіста Ігоря Алєксєєва, Юрія Коптюка – друга сім’ї. Тобто всіма організаційними питаннями займалася я.

– А квитки розібрали швидко?

– Так, за 2-3 тижні до концерту їх розкупили. Ми навіть доставляли стільці для бійців АТО. Для них вхід був вільним. А решта квитків була розкуплена, попри те, що скептики називали ціни на них зависокими.

– Коли ти зустрічала нерозуміння людей, які називали себе батьковими друзями, не було думок відмовитися від ідеї проведення концерту?

– Я знала, що піду до кінця. Попри неприємні фрази з їх боку. Слава Богу, що все вдалось. Десь я долала труднощі, а десь просто ситуації складалися сприятливо. Наприклад, хотіла працювати з режисером Дмитром Ураєвим, а він саме був в АТО. Але за якийсь час Дмитро повернувся, і мені то стало справжнім спасінням у цій ситуації.

Ще одну ситуацію я можу характеризувати не інакше, аніж те, що Бог усім скерував. У мене не вистачало коштів на використання дорогого екрану, якість якого значно краща від звичайного мультимедійного полотна. І тут мені написав незнайомий чоловік у Фейсбуці. Спитав, чи треба допомога.

А до того мені це питання задавали безліч людей, не маючи реальних намірів щось робити. Я навіть дещо іронічно відповіла: «Хіба – фінансова». «Скільки треба?» – поцікавився він, я назвала потрібну суму, яка обчислювалась кількома десятками тисяч гривень. Цей чоловік відповів – без проблем. І запитав номер картки. Незважаючи на те, що він не був близьким другом. Більш того, він висунув вимогу, щоб допомога не афішувалася.



«НА «ГОЛОСІ КРАЇНИ» – ЦЕ МІЙ ТІЛЬКИ ЧЕТВЕРТИЙ ВИХІД НА СЦЕНУ»

– Як розпочався твій особистий музичний шлях?

– Власне, з концерту пам’яті батька. Я не маю великого сценічного досвіду. Навіть даючи інтерв’ю на «Голосі країни», чесно сказала, що це мій четвертий вихід на сцену.

– Чи довго приймала рішення йти на «Голос країни»?

– Усе було спонтанно. Мені запропонували спробувати свої сили. Я вирішила не втрачати шанс.

– Маріє, йдучи на «Голос країни», чи мала передчуття, що судді повернуться до тебе?

– Йдучи на «Голос», я сподівалась, оскільки у мене була своя історія – пісня мого батька. Я не виконувала кавер на відому пісню.



– Чому обрала саме Сергія Бабкіна у якості наставника? Які його пісні імпонують?

– Він знає пісні мого тата. Співає пісню, присвячену його пам’яті. А ще – у ньому присутнє щось таке душевне. Для нього не є ключовими якісь вокальні «фішки», а головне – душа. Тому, думаю, повернувшись першим, він саме відчув мою душу. Щодо пісень, то, звичайно, це передусім пісня, присвячена моєму тату. Вона називається «Ще осінь зовсім молода». Подобається також пісня «Пробач».

– На «Голосі країни» ти сказала, що хочеш дати нове життя пісням батька. До слова, їх неодноразово співали інші учасники. Наскільки важливою у своїй творчості вважаєш саме популяризацію пісень тата? Чи не остерігаєшся того, що глядач сприйматиме тебе у тіні батьківської слави – не просто як співачку, а передусім як доньку видатної людини?

– А я це визнаю і не цураюся. Адже я дійсно донька В’ячеслава Хурсенка. Я показала, що маю власну індивідуальність. І для мене, навпаки, є честю, що про мене кажуть, як про «доньку Хурсенка». Я обрала для виступу на «Голосі країни» пісню «На острові чекання», яка не є дуже впізнаваною. Сподіваюся, показала в її виконанні щось індивідуальне.



– Чи грає на твою користь у проекті «Голос країни» образ доньки відомої людини?

– Не сказала б, але своя специфіка є. Певний час адміністратори навіть дивилися на мене дещо насторожено, остерігаючись якоїсь «зірковості». Але згодом побачили, що я проста людина – така сама, як усі інші.

«ВПЕВНЕНОСТІ, ЩО ХТОСЬ ПОВЕРНЕТЬСЯ, НЕ БУЛО»

– Чи відчутна потужна конкуренція у проекті?

– Відносини між учасниками гарні, але я від початку відчула, що є багато сильних людей – тих, які займалися вокалом змалку і професійно, на відміну від мене. Зрозумівши це перед першим виступом, я змирилася, що, ймовірно, не пройду. Але подумала – мене побачать лучани, хтось згадає пісні тата, і це вже добре.

Не можу сказати, що впала духом на той момент, але впевненості, що хтось повернеться, однозначно не було. Навіть команда проекту казала: «Маріє, потрібно вірити у свої сили».

– Як оцінюєш свої перспективи в проекті «Голос країни»? Після вдалого першого етапу з’явилася впевненість?

– Звичайно, віри у себе стало більше. Але я все одно розумію, що мої потенційні конкуренти мають значно кращий рівень підготовки. Більшість з них з дитинства займається вокалом, половина має власні гурти. Крім того, люди, які мене знають і чули, в курсі того, що я добре відчуваю і співаю саме татові пісні. Але ж далі будуть не вони. Зробити незнайому пісню своєю непросто. А без цього якісне виконання неможливе.

– А наскільки ти взагалі відчуваєш пісні, котрі виконуєш? Навряд ти все життя пробувала лиш татові композиції.

– Звичайно, відчуваю. Але не завжди одразу. Наведу приклад – я певний час не могла зрозуміти, про що пісня, яку співатиму в наступному етапі. Питала кількох людей. Думки не співпадали. Бачення в кожного своє. Але я все одно пропускатиму пісню через себе і намагатимусь зробити так, щоб люди її відчули.

– У тебе з’явилися на проекті приятелі чи відчувається лиш конкуренція?

– У нас доволі дружна команда. Але в силу того, що більшість учасників за мене молодші, відчувається певна різниця в світоглядах. Вона не просто у сприйнятті музики, а в сприйнятті життя. Це «світ у рожевих окулярах», а я маю деякий досвід і трошки по-іншому дивлюся на речі. У тому числі – й на участь у шоу. Це не є слава на все життя. І важливий не лише голос, а особистість. Вона має бути сформована.



– З огляду на це, як думаєш, чим сильний саме твій образ? Які його складові?

– Вірність своєму іміджу. Саме тому для мене важливим питанням було те, як мене вдягатимуть у проекті. До речі, була цікава ситуація – спеціально для цього проекту мені подарувала сукню Ірина Білик. Вона сама стала її дизайнером. Але стилісти «Голосу країни» сказали мені виступати в іншій сукні. У них своє бачення. Хоча Ірина, як мудра жінка, не образилась. З посмішкою сказала: «Мабуть, ця сукня просто була надто гарна».

Друга неодмінна складова мого образу – прямолінійність. Не прагну бути зручною. Іду на інтерв’ю та кажу те, що справді думаю про когось з учасників, якщо це запитують. Ці дві складові, поєднані з відчуттям музики, для мене дуже важливі.

– У нинішньому сезоні «Голосу» є доволі неординарні учасники. Наприклад, трансгендер Зіанджа, у минулому – співак Борис Апрель? Як ти сприймаєш цей образ?

– Раніш я не була знайома з такими людьми. Своєрідна людина, із власним внутрішнім світом. Цікаво було спілкуватись.

– Наостанок логічно буде спитати, що ти хотіла побажати шанувальникам. До речі, маєш змогу закликати усіх голосувати за тебе.

– Спочатку мене дуже «солодко» похвалили, але я хочу, щоб публіка не боялась мені писати й критику. Це теж цікаво. Я справді не є професіонал, тому закликаю оцінювати мене адекватно. Я не маю ілюзій щодо захоплення людей мною після першого ефіру. Я співала знайому мені пісню. Тож маю переживання, що з іншою піснею «гарна картинка» розвіється.

Тому хотіла б, щоб люди адекватно мене сприйняли у другому етапі. Це пісня не батькова, одна на двох. Співати з кимось і під нього підлаштовуватись дуже складно. Це ти не сам розповідаєш у пісні свою історію, а ділиш її з кимось. Тому прошу сильно мене не засуджувати. Я лише вчуся.



Спілкувалася Лєна ШТОРМ
Фото – Ірина КАБАНОВА
Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Twitter та Instagram.