«Ряба Вош»: як луцька майстриня створює надзвичайні горнятка в бабусиній кухні

Будинок, у якому живе родина керамістки з творчої формації «Ряба Вош» Юлії Жолубак, заховався на одній із тихих вуличок Луцька. На подвір’ї уважно вдивляються в гостей двоє чорних собак: Булька і Рекс. Поруч із хатою - бабусина літня кухня, яка кілька років тому перетворилася на маленьку майстерню.

Але, за словами Юлі, розміри робочого простору взимку стають великою перевагою, бо тут завжди тепло. Всередині і досі стоїть стара піч, де бабуся на Різдво пече ковбаси, а на Великдень – паски. Іноді її пропалюють, аби у запічку сушити глиняні вироби. Саме у цій невеличкій кімнаті народжуються кумедні керамічні лисички, жирафики, лосі і по-домашньому теплі горнятка із сердечками, тарілочки з хмарками та великі веселкові чашки.



«Ці малюнки трохи дівчачі. Не знаю, звідки в мене це береться, бо я не прихильник якогось дівчачого стилю. Але от десь воно сидить і все – малюю сердечка і люблю це», - сміється Юля Жолубак. Вона продовжує творити, мріє про швидкий переїзд у будинок за місто та готується до відповідального візиту до пологового будинку.

5 років тому спільно із студентською подругою Юля заснувала формацію «Ряба Вош», аби ділитися своєю творчістю з іншими. Відтоді сотні чашечок-тарілочок-футболок роз’їхалися по всій Україні та Європі. Але Юля не завжди любила мистецтво, навіть більше - в школі терпіти не могла малювати.



«Скільки себе пам’ятаю – ненавиділа образотворче мистецтво, малювання і все з цим пов’язане. Але, знаєте, буває, що в житті трапляється людина, яка тебе надихає – у мене це була шкільна вчителька. Вона вела гурток з дуже цікавою програмою, то було таке собі безвідходне виробництво – ми брали старий картон, робили з нього різні «твори мистецтва», потім готували їх на благодійні виставки та конкурси. Для дітей 7 класу - це дуже прикольно... Вона – це перша людина, яка надихнула мене на таку роботу», - пригадує Юля. Саме завдяки хорошим вчителям дівчина наважилася вступати в художнє училище.

Щоправда, тоді вона спеціалізувалася на живописі та рисунку, а кераміка була лише додатковим заняттям. Дівчина розуміла, що ремеслу треба виділяти значно більше часу - аби дійсно чогось навчитися, глину треба тримати в руках кожного дня. Тому після училища Юля продовжила навчання у Косові в інституті мистецтв, де обрала кераміку і щодня працювала в майстерні.

Саме тут керамістка познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Тарасом – разом вони повернулися до Луцька, і нині спільно працюють вдома: чоловік гончарить, а Юля переважно ліпить та займається завершальним етапом роботи.



«Зараз я взагалі не займаюся живописом. Якось «перескочила» і мені сподобалося, глина дає набагато більше можливостей, ніж папір. От навіть діти на майстер-класах більше люблять ліпити, аніж малювати, бо зліплене можна потім пофарбувати, це комплексна робота… Кераміка дає широкий простір для творчості - є різні техніки, сотні видів глазурі. Кожного разу в тебе виходить різний ефект, ти не можеш добитися двох іденичних речей і це прикольно. Не завжди люди до цього готові, іноді запитують – чому я отримав 6 чашок, а вони не зовсім однакові.

Найчастіше це трапляється, коли люди стикаються із хенд-мейдом вперше. В мене може бути 20 чашок з лисичками, і всі різні. Люди не розуміють, як це може бути не надруковано і для чого це малювати вручну», - усміхається майстриня.



Ідея створити творчу формацію «Ряба Вош» виникла у 2013 році у Юлії та її подруги Ольги Щепної, яка тоді також жила в Луцьку. Обоє саме завершили навчання і вирішили, що пора показувати свої вироби світові. Тоді разом придумали концепцію та поділ обов’язків: Ольга займається текстилем, а Юлія – керамікою і прикрасами. Наступним етапом був вибір назви – дівчата шукали щось рідне, але водночас незаїжджене і оригінальне. Відкрили книжку з української міфології і почали читати:

«Це мало бути не те щоб щось неординарне, але таке, яке б запам’ятовувалося. Не хотілося прив’язуватися до якогось конкретного виду тварини – котика чи пташечки, бо ми не збиралися малювати тільки котиків. А вош – хороший український символ удачі і везіння. Перших два роки нас постійно питали, що це за така назва, але зараз звикли і вже майже ніхто не дивується…»

Першого літа подруги шукали свою нішу, спробували представляти свої вироби на фестивалях. Та після одного з випадків на вулиці Лесі Українки Юлі взагалі не хотілося більше нічого продавати – тоді на мистецькій вулиці люди звинувачували її в брехні. Мовляв, то не ручна робота, бо такі вироби виглядають не як типові глечики. Дівчатам казали, що вони продають «китайське барахло».



«Я тоді так засмутилася, що не хотіла нікуди виходити і говорити з людьми. Я пропонувала подивитися на нашу сторінку в інтернеті - там було відео з процесом виготовлення. Але людей не переконаєш і мені це не потрібно. Зараз ми часто їздимо на тематичні маркети до Києва і там набагато простіше. Бо є багато майстрів, люди ходять на майстер-класи і трохи знають про це. Вони не дивуються посуду.

Взагалі, коли ти починаєш – ти нічого не розумієш. Ти не знаєш, як і що робити, що подобається людям, як це продати – ми просто ліпили в своє задоволення. Як завжди казали мої батьки - це не робота. Вони бачили мене мінімум вчителькою, краще викладачкою, а ще краще – з якоюсь нормальною роботою, коли ти працюєш на когось. В мене навіть є педагогічна освіта, але не можу сказати, що це повністю моє.

Хоча донедавна я викладала отут в училищі, це як робота-хобі. Я ж завжди хотіла працювати так: встати зранку, випити кави, прийти до майстерні, попрацювати, подивитися серіал і не часто виходити на люди. Мені подобається вдома самій працювати», - каже Юля. Тепер її батьки ставляться до робіт серйозно, але тільки тому, що це вже бізнес.



«Якби я тут ліпила собі трошки і продавала це на ярмарку раз на рік, вони би й далі казали б, що це фігня – практичні люди, що тут сказати. Тато недавно змирився - коли я вступала на магістратуру він казав, що нарешті я взялася за голову й стану викладачкою. 3 роки тому, коли я пішла на роботу в училище, він страшенно радів запису в трудовій книжці», - усміхається жінка.

Нині вироби «Рябої Воші» у Луцьку можна знайти у Центрі туристичної інформації. Та Юля шукає приміщення, аби навесні обладнати власний магазинчик, де люди б могли придбати вироби без націнки.



«У Луцьку трохи бракує магазинів, де прямо представлені вироби майстрів. Мені подобається тема, яка є в Києві – коли власники магазинів здають в оренду майстрам не приміщення, а полиці. В нас поки немає попиту на це.

Загалом я капіталіст. Конкуренція мусить бути і за роботу мають платити, тоді ти розвиваєшся. Коли ми їздимо на ярмарки, то дуже класно подивитися на конкурентів – агааа, цей краще робить тарілки, хтось приходить так само й до мене. Коли ти один і вважаєш себе Богом – це не класно. У Луцьку немає багато майстрів, які роблять кераміку на такому рівні, з яким би хотілося конкурувати. Є кілька наших друзів - Сергій Столярук, Оля Хасаншин, з якими ми спілкуємося».

Від порошку до веселки: як народжується чашка

Юля встає на невисоке підвищення і вмикає гончарне коло - першим етапом появи на світ краси є гончарна робота. Як основу майстриня використовує глину зі Слов’янська, яку вважає однією з найкращих. Адже від якості матеріалу залежить якість виробу.



Другим етапом є сушка. Влітку вироби просто виставляють надвір, де вони підсихають за кілька годин. Взимку ж розпалюють у майстерні, однак процес розтягується до декількох днів. Після того, як глина підсохла, йде випалювання у спеціальній печі при температурі понад 1000 градусів. Триває процес 6-12 годин, потім стільки ж часу вироби остигають. Опісля їх покривають глазуррю – для цього майстриня віддає перевагу спеціальному розприскувачу-аерографу, який дозволяє нанести тонкий і рівномірний шар покриття. Передфінальним етапом є нанесення малюнка, а далі – друга підсушка. Таким чином, повний цикл створення виробу займає принаймні тиждень.

«Коли я закінчила вчитися в Косові і приїхала на захист робіт до одногрупників, я дуже багато для себе зрозуміла. Інститут – це теплиця: тут в тебе є 150 видів глазурі, яка хочеш піч і тебе пильнують, як курчатко. Коли ти в себе майстерні, то не маєш 180 відтінків жовтої фарби, тобі треба все обдумати і ти постійно щось пробуєш. Так от, на їх захисті я побачила, що вони користуються складною технікою, яка абсолютно не практична в житті. Це, певно, в будь-якій дисципліні є така відірваність від реальності… Тому поступово вчишся сам в себе, вдосконалюєшся технічно. Коли ми починали роботу, перший рік був суцільним випробуванням – відкриваєш піч і одразу серцевий напад, бо половину робіт треба викидати. Ага, значить наступного разу знаємо, що так робити не треба. І так щоразу», - каже Юля.

На своїх творіннях вона зображує прості малюнки – крапочки, сердечка, квіти чи тваринок. Зізнається, що іноді хочеться дати волю фантазії, та тут грає роль специфіка роботи з глиною.

«Ось дивіться, це - глазур. У невипаленому вигляді вона порошкоподібна, сипуча, як пісок. Цей порошок не повністю розчинний у воді, він поступово осідає. Коли ти наносиш її на глину, глазур дуже швидко висихає і утворює порошкоподібний шар - на ньому ти не намалюєш так, як на гладкій поверхні, папері чи полотні. Тут складніше малювати, тому доводиться спрощувати сам орнамент: сердечко – це два відбитки пензлика, горошки – відбиток губки. Доводиться хитрувати. Хотілося б робити якісь переходи кольору, але техніка трохи обмежує. Але в цьому є й свій прикол – хіба ці хмаринки на блакитному небі не виглядають мило? Тому виходить, що в цьому і складність, і простота водночас», - розповідає Юлія.



Ідеї оформлення зазвичай приходять у процесі роботи. Ось, наприклад, перед Новим роком майстриня виготовляла чашку та необережно її стисла. Посудина вийшла трикутною, але це абсолютно не засмутило Юлю – навпаки, зараз вона роздумує над концепцією її оформлення.

«Часто матеріал сам підказує все в процесі. Не можу сказати, що в мене це якісь глибокі підсвідомі думки і просто сниться мені ця робота. Я простіше до цього ставлюся», - додає керамістка.



Запускаючи гончарне коло, жінка одягає вимазаний глиною халат. Її тендітна постать нахиляється над інструментами і глина здається дуже податливою під тонкими та довгими, майже як у піаністки, пальцями.



«В людей чомусь є уявлення, що якщо ти не гончариш на крузі, то ти не кераміст. Я своїм студентам часто кажу, що це не зовсім так – працювати на колі важко і не всім вдається в силу фізіології. Та без цього вміння можна обійтися – багато майстрів працюють без гончарного куга, використовуючи інші техніки», - розповідає жінка. Між тим, під її пальцями вже вималювалася заготовка для майбутнього їжака чи лисички.



Нині вона в більшості працює на замовлення, робить посуд для кав’ярень та ресторанів. До прикладу, восени разом із чоловіком працювали над серією із 300 одиниць для одного із київських закладів. Замовляють зазвичай щось тематичне – наприклад, чашки та тарілки із сердечками. Однак перетворювати процес виготовлення посуду у конвеєр Юля поки не готова.

«Мені подобається процес роботи. Багато людей мене запитують, чому ми зациклилися - мовляв, робіть підприємство, все на конвеєр. Я не проти конвеєру - є українські виробники, які мають справді класну конвеєрну кераміку. Але не всі види своїх виробів я б виставила в конвеєр, бо почнеться конкуренція з Китаєм. Мені це не треба. Мені подобається працювати, я планую більше творчих робіт не вжиткового, а декоративного напряму. Я не націлена на те, аби зробити підприємство і найняти 100 людей».

Свої вироби Юля перестала рахувати ще кілька років тому. Але без проблем може пригадати улюблені «теплі» колекції.

«Колекцією з хмарами я тішилася, як дитина. Скинула Олі, а їй не сподобалося. Я так засмутилася. Але люди оцінюють це. Мені так приємно, коли люди кажуть, що випили каву, а там - хмарки. Дуже приємно, коли ти щось зробив,і людина зловила твою думку. Зараз дуже люблю робити маленьких тваринок - подобається робити малесенькі деталі. Колись навпаки, найбільше любила робити великі вази», - пригадала майстриня.



Нині у майстерні-кухні Юля працює разом із чоловіком, але до процесу по-трохи приглядається й 7-річна Софія - дочка любить приходити до батьків та робити «розгон».

«Вона хоче гончарити зразу добре. А коли не виходить, то дуже розчаровується. Я пояснюю, що треба старатися і вчитися. Ну, діти як діти… Ми не націлюємо її на гончарство. Я навмисне не веду дитину в художню школу, не заставляю, бо це не дасть результату. Вона має хотіти сама, захоче - буде працювати, я їй допоможу, ні - то не вважаю, що вона має працювати, бо в нас є майстерня. Вона, як і всі діти, хоче ліпити, але якщо з часом це мине, я не ображуся», - розповідає Юля.


За ліпленням-сушенням-розмальовуванням жінка може проводити по 12 годин. Добре виспавшись, озброївшись чашкою кави, о 10-11 годині вона приходить і може не виходити аж до вечора.

«Та й робота зобов’язує. Бо якщо не доробити виріб, не зліпити вчасно, то завтра його можна буде викинути. Тарас дуже свариться, коли я працюю на вихідні. Але я не можу, коли тут стоїть половина майстерні закладеної роботами, а я знаю, що воно може до понеділка засохнути. То я можу й в неділю прийти і зробити… Я звичайна людина, часом і в мене буває апатія, коли просто лежиш і кажеш собі, що більше не підеш в ту майстерню. Але заходиш і все тебе нервує, та це як в кожній роботі, потім це минає», - усміхається кераміст.

Окрім роботи, майстерні, дому і «мамських справ», Юля ще іноді дає майстер-класи для дітей. За часів, коли її Софійка була маленькою, разом із луцьким клубом мам часто влаштовували різні заняття, а діти тільки й бігали від стола до стола, аби встигнути всього спробувати. Нині Юлю час від часу запрошують з департаменту культури проводити майстерки для дітей.



«Мені це подобається, але дуже виснажує, тому цілий день я не можу проводити майстер-класи… Діти, у яких не входить, зазвичай кричать найголосніше (усміхається). А є й діти, які кожного дня щось роблять і це виходить щоразу краще. Іноді я шокована їх наполегливістю та тим, як швидко вони покращують свої результати. Просто не всі діти мають терпіння чи хочуть це робити. В принципі, так само як і дорослі».

А ще майстриня дуже любить їздити на ярмарки, де збираються колеги з усієї країни – навіть коли просто говорить про це, її очі загоряються. На ярмарках приємно виставити свої роботи та поглянути, чим займаються інші, аби нахапатися свіжих ідей. Часто впізнають люди - щоправда, спочатку вироби, а тоді вже їх автора.

«От ми на моєму улюбленому ярмарку «Всі свої» стоїмо – люди підходять і кажуть, що мають таку чашку, а значить я «Ряба Вош». А я майже завжди впізнаю - якась така в мене пам'ять. Круто, що збирається чимало майстрів, серед яких зо три десятки тільки виробників посуду. Все ручна робота і виготовлено в Україні. Варто з’їздити або прийти навіть просто подивитися, багато цікавих ідей. Кілька років тому люди не розуміли ручної роботи, а нині багато хто шукає саме її і це класно. О, в лютому буде дуже крута штука по кераміці, та я не поїду - на ті числа маю якраз дуже важливі справи в пологовому», - сміється Юля. Вона не планує декретної відпустки: коли народила Софію, то зрозуміла, що можна працювати, поки маля спить.



Маленькі мрії і великі плани

Простуючи з кухні-майстерні до хати, Юля зізнається, що певно, не змогла б жити в квартирі, бо просто не вміє цього робити. З дитинства вона жила у будинку з подвір’ям, тому останнє для неї –майже життєва необхідність.

«Якби я жила в квартирі, то мусила б знімати майстерню, а відповідні приміщення – це найчастіше підвали. Мені не хочеться сидіти по 12 годин в підвалі, я хочу краси за вікном. Всі кажуть, що я практична людина, але ж в душі я художник (усміхається). Практичність дуже важлива, але на мою думку, треба витримувати баланс», - розмірковує вона.

А потім розповідає, що вдома їдять із звичайного «конвеєрного» посуду.

«Я люблю свої браковані чашки, з тріщинами. Маю до них ніжне ставлення. Наприклад, якщо якийсь виріб тріснув в печі, я його не викидаю, хоч вже зрозуміло, що він не буде ідеальним. Я залишаю його собі, бо він щось пережив, має досвід, не те, що якась чашка, як вийшла з першого разу (сміється). Це важко – мати свій посуд, це дуже довго».

За десятками годин, проведених в майстерні, в неї практично не залишається часу на інші види діяльності. Почувши про хобі, сміється - якраз думала собі його завести.

«Люди на дозвіллі малюють, а я це роблю на роботі. Люди ліплять, а я теж це роблю на роботі. Ну що ще? Телевізора не дивюся. От зараз саме думаю, яке хобі завести. Зараз хочу повернутися в розпис і графіку, маю трохи планів стосовно малювання. Я дуже люблю акварель, але вже давно з нею не працюю. Може це буде моїм хобі… Мені подобається бути відповідальною за те, що я роблю. Є купа планів, треба їх реалізовувати», - підсумовує Юля.



А поки… Поки що вона гладить свою Бульку, яка стрибає туди-сюди довкола господині, і мріє якнайскоріше перебратися до будинку за містом, аби там працювати у просторій та світлій майстерні. Із подвір’ям, гарним виглядом і красою за вікном.

ТЕКСТ - Василина БОРУЦЬКА
Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Twitter та Instagram.