Сергій Шишкін – про творчий ювілей, реванш українських виконавців і плани на майбутнє

Розмова з відомим українським співаком та композитором Сергієм Шишкіним, який у листопаді дав сольний концерт у столичному палаці «Україна» з нагоди 40-річчя творчої діяльності, зачепила багато культурних аспектів сучасності.

В авангард української естради Сергій Шишкін потрапив ще у 70-х. І не просто потрапив, а стрімко увірвався своєю «Осінньою піснею», котра стала вже позачасовим шлягером. Він лауреат престижних українських фестивалів «Оберіг» та «Червона рута», а за те, що його пісні крутили по «Радіо свобода» був під наглядом КДБ.

І ось він, росіянин за походженням, ще на початку 90-х твердо вирішив робити лише український продукт. Його пісні – це не лише суміш актуальності, але й гра на пробудження свідомості. Саме такими є «Майданна колискова», «На війні якої нема».

Але такий вже він Шишкін – не може без ексклюзиву. За філіжанкою фірмової кави Шишкіна та інтелектуальною розмовою непомітно пролетіли три години. Розпочали з передачі Майкла Щура, де він бере інтерв’ю у Євгена Нищука. Шишкін згоден з думкою міністра культури, що не завжди наша країна в Європі представлена українськими українцями, а часом діаспорними, часом тими, хто з України втік і реалізувався вже зараз.

– А що це значить? Ми дожилися до того, що найбільша наша фішка втекти закордон. Не всі космополіти, але, якщо ти закордон не втечеш, то або не реалізуєшся, або до тебе ставлення в Україні буде як до порожнього місця. Ми поважаємо тільки тих, хто поза. Це я знаю по собі і мій 40-річний ювілей тому у приклад.

– Чому у приклад, адже я не пригадую, щоб останніми роками хтось з волинських музикантів мав сольний концерт у палаці «Україна»?

– Останній сольник у цьому палаці дав гурт «Світязь», коли жоден з учасників дуету уже не жив на Волині. Я волиняка від народження, сім записаних альбомів і зараз формується восьмий «Сер. Шишкін і друзі». Питання чи його видавати, бо комерції у тому немає. Я пишу те, що пишу. Так само Роман Коляда. Ледь виходить на самоокупність. Вже активнішої людини я не знаю! Це сегмент розумних, чуттєвих людей, патріотів, який був і у мене на концерті. І головне – концерт зафіксований!

Палац «Україна» подбав про все і ще купа друзів з цілого світу. Про таку допомогу мій тільки мріяти. Ми один одного вибирали згідно свого позиціонування в українській сучасній культурі. Тому у мене з концертом не було проблем саме в Києві. Звернувся до своїх унікальних друзів і дехто навіть тури закордоном пообрізав, щоб в час «ікс» бути на сцені разом зі мною. Приміром Едуард Драч має кілька медичних спеціалізацій і працює головним лікарем.



Людина, яка першою на першій «Червоній руті» разом зі Жданкіним та Морозовим заспівали «Ще не вмерла». Тобто, Україні такі люди як митці не потрібні. Пригадую, як вчинили з Хурсенком. На похорони філармонія вінка пожаліла, натомість потім обласна Партія регіонів цілу піар кампанію під вибори на його імені зробила. Скандал був несамовитий! А потім премію створили. Коли його нема на ньому вже грали всі кому не лінь. А за життя?… Волинь має своє телебачення, управління культури, але просуваються сталінські формати, а ті люди, які поза ними, ходять кругами. Вважається, що вони типу не культуру просувають. Це навіть Нищук визнав, що із закордону йдуть запити саме на ці ще совєцькі формати, до яких самі ж за стільки років призвичаїли. Але як має бути, коли знищили весь український авангард, який був інтегрований у світ?

Нещодавно довідався, що термін “розстріляне відродження”, то Єжи Гедройць придумав. Саме він казав, що з Україною треба дружити, що без неї Польщі не вижити.



І ще таке. Україна не береже навіть те, що було зафіксоване. Той самий «Оберіг» 90-го року на “Ютюб” викладав саме Богдан Нагайло – тодішній директор української Редакції Радіо «Свобода». А на Волинському ТБ його не збереглося. І чув про це, як про тенденцію по Україні – нищити старі записи. Що ми робимо?!

І про Хурсенка у передачах його пам’яті не було що показати з місцевих зйомок. При тому, що посади заповнені і люди щось там роблять багато років. Ми не цікаві тим, хто на тих посадах сидить. А потім залишаються тільки спогади очевидців та вечори пам’яті. Якщо знайдеться кому організувати.

– До речі, у «Фейсбуці» Ви часто постите польських виконавців, слухаєте польське радіо, тобто позитивно ставитесь до польського культурного продукту, а чи не тривожить те, що нині поляки все радикальніше починають ставитися до українців?

– Це теперішні польські політики, користуючись нашою слабкістю, піднімають такі питання. Ми з друзями просуваємо серед поляків думку, що без порозуміння не буде співпраці, на яку ми як сусіди приречені. І якщо нам в Європу, то нам з ними дружити і навпаки. Справа в тому, що попри три поділи Польща вистояла. І спрацювала в цьому польська література і музика. Вони консолідували ідеологічно, на цьому продукті виростали покоління і ставали поляками. Навіть за польських совітів рівень свободи з нашим було не порівняти. Ми дивилися на польські журнали «Перспектива» та «Панорама» як на щось нечуване.

У поляків ще тоді були хіт-паради спільні зі світовими і, відповідно, і польське підтягувалося. Маю глибоке переконання, що Чеслав Нємен, якби не переїхав з Білорусії до Польщі не став би Чеславом Нєменом. Перевели б його на російську мову. До речі, перша пісня, з якою він вийшов на сцену, була українською мовою, бо його мама українка. Це я довідався від літописця української естради ХХ століття Михайла Маслія.

Раніше у нас на ефірах було багато поляків і вони весь час казали – тільки культура врятує і підтримували, що могли. До прикладу, джазові фестивалі у Луцьку проходять за підтримки польського генконсульства. У коментарях на “Ютюбі” з польською музикою поляки часто пишуть щось на кшталт: «Боже, яка була музика за часів ПРЛ». Тобто, у них ті ж самі тенденції, що й у нас – на зміну якісному музичному продукту прийшли «сіські». Принаймні не від одного чув.



– У мене зараз таке відчуття, що ті, хто на початку 90-х ставали основоположниками української естради, а згодом через продукування масовості та попси, ніби відійшли, зараз беруть реванш. Чи згодні з думкою, що українська естрада поступово стає дійсно українською з якісним українським продуктом?

– Далеко не всі. Віктор Морозов живе закордоном і перекладає на українську бестселери. А Жданкін, який взяв гран-прі на першій «Червоній руті» сидить тихенько в Кременці і взагалі ніде майже не буває. Реванш беруть ті, хто не здався. До прикладу була окрема тенденція в маленькому містечку «Здолбунівський рок-н-рол». З неї вийшов Леон Репета. Були групи «НЗ» («Незаймана Земля»), «Жнива». Так от вони зараз такі собі «старушики» мого віку, зібралися і грають конкретний рок-н-рол. Вони грають як Old scholl і виглядають як Old scholl.

Леон Репета з родини дисидентів, пригадую, як ми їхали з другої «Рути» тоді сталося ГКЧП. Він з поїзда на кілька зупинок вийшов раніше і добирався городами, бо нас тоді вже могли зустрічати. КДБ пресувало прогресивних виконавців, зокрема гурт «Еней» та Тараса Петриненка добряче. Та що там говорити. Навіть я був під їхнім контролем на початку 90-х. Сталося це після того як Богдан Нагайло забрав наші записи з «Оберегу» та почав крутити по Радіо “Свобода».

Я сам Радіо “Свобода” не слухав, про це мені сказала людина, яка його слухала по роботі.



– То Ви згідні з тим, що зараз ламаються формати нав’язані совєцькими культурними бюрократами?

– За всі ці роки нас стало багато і не всі здалися. Фестивалі започатковувалися і зникали. З’являються нові. Той самий «Володимир». Я пишаюся ним, хоч його і немає. 20 фестивалів, які відбулися, робили свою справу.

З «Тараса Бульби» свіжоспечені лауреати їхали на «Володимир» і всі знали, що фестивальна субота рокерська. Для мене було важливим на цих фестивалях проштовхувати молодь і особливо з мого містечка. В результаті через нерозуміння і не підтримку середнім класом свого власного фестивалю, який там бачив тільки піар Саганюка, а не наших дітей на нашій сцені, ми фестиваль втратили. Більше того, нас із усіх ефірів виштовхали дурні газпромівські гроші. Ще на початку 90-х сестрам Тельнюк, коли ті поїхали в Росію знімати кліп сказали: «Ви думаєте вам хтось дасть? Та у нас вже по регіонах розписано хто куди зайде і що забере по ефірах та частотах». І це сталося.

Автентика затерта і замінена сталінським форматом. Це ж цирк на дроті – волинський хор співає голосом черкаського народного хору. Волинську складову не так просто знайти та виокремити. А нічого дивного, запросили геніального Пашкевича, який зробив Черкаський народний хор, так він ще й на Волині зробив Черкаський народний хор. Тільки зараз вже є по Україні певні колективи, які цю автентику видобувають. Для мене два сучасні голоси Волині це Юрій Поліщук та Тетяна Ціхоцька. В ідеалі їм би ще щось дуетом заспівати – таке волинсько-фірмове.

Це сучасні люди, які пройшли у сучасні тенденції, в кожного з них пізнаваний розкішний тембр. Нині знаходити регіональні складові цікаво і важко, самі люди їх вже не пам’ятають. Нав’язаним за стільки років сталінським форматом задавили все. Єдине, можливо, фанати фольклористи десь щось позаписували.



– Етнографи, які наш фольклор збирали теж були у списках на розстріл, а їхні праці в кращому випадку десь в архівах Москви заховані.

– Власне знищенням авангарду та етнографів і позбавили нас зв’язку з корінням на історичному глибинному рівні та інтегрованому в світові тенденції. Більше того – позбавили розвитку, але сталінський формат залишився і він самовідтворюється. Це ж дуже зручно. І саме так ми програємо інформаційну війну у культурі на регіональному рівні. Після Майдану у мене була одна задумка, але побачив, що на цю тему навіть немає говорити з ким. Та все ж задумка лишилася і я її ще, сподіваюсь, втілю. Я дійшов до того, щоб формулювати правильні запитання.



– 40 років творчої діяльності і ще досі вчитеся ставити правильні запитання? – Без цього ти не отримаєш правильних відповідей. Тільки питання, кому їх ставити? І видається, що вже є кому. Навіть на Волині.

– Сергію, «Бренди Волині» проект, який запам’ятався багатьом і не лише виступами, але й волонтерством у підтримку 51-ої бригади. Проект буде мати подальше життя? – Дуже на це сподіваюся. Хоча, проект як волонтерський не задумувався. Та довелося. Згодом тему волонтерства перетворили на попсу, а потім декласували, деномінували і це стало мало не лайливим словом.

Агітувати «Бренди Волині» не треба було. Вони грали і грають Музику. Тому вони мої друзі і концепцію розуміють. Це майстри у своєму жанрі, ми ж обходилися мінімальними засобами, але при тому видно хто дійсно майстер. Нам не треба ховатися за «фанерою» чи потужною ритм-секцією – і в цьому фішка.



– Здається мені, що таких фішок було б більше якби Ви все ж очолили обласне управління культури одразу після Майдану.

– Я навіть, коли йшов на цю посаду, мав глибоке переконання, що вона не потрібна. Це не була моя споконвічна мрія там сидіти. Але на ту пору йшлося про тимчасове позиціонування, бо навіть при тій мізерній зарплаті, без стажу держслужбовця, я не мав би тупо за що жити в Луцьку. Та я знав, що на ту пору у мене як умовно кризового менеджера від культури, було що запропонувати, та, на жаль, не було кому. Майданівці за мене вписалися. А далі що? Я зрозумів, що нічого не буде – спалять, дискредитують і не буде кому прикрити. В нас різні завдання. Навіщо щось міняти тим, хто і так призвичаївся? А саме про зміни йшлося після Майдану.

Я людина, яка має сім записаних альбомів, пройшов найкрутіші конкурси на усіх їх початках, сидів у журі крутих конкурсів понад 20 років , сам себе зробив – і мене нема. Для друзів є, а для офіційної Волині нема. І це власне після Майдану. Бо не сиджу на якійсь посаді в якійсь мінкультівській чи іншій структурі. І живи як хочеш. Знаю, в управлінні плачуть про мізерні зарплати. Так, можемо помінятися на мою круту інвалідську пенсію. Тільки я робив так, щоб був молодняк, який, хоч і не вдячний, але пішов далі. Моє завдання тепер – йому не заважати. Тепер нарешті хочу полабати те, що цікаве мені.



– Цьогоріч у Луцьку пройшов відроджений фестиваль «Оберіг». Ви його вигравали, у журі сиділи, але на цьому фесті не були. Чому? Не запросили чи самі не захотіли?

– З «Оберегом» вийшов цікавий наїзд на мою ювілейну дату. Домовлялися про одне – вийшло, як вже вийшло. От вам і все управління культурою. Більше того, люди, які були задіяні у мене в Києві, не змогли на фестиваль потрапити. Питання: якщо я вам не цікавий, то хто ж тоді вам цікавий? Якщо людину, яка щоразу робила фестивалі, і її власне по цьому знають, ви примудрилися фактично кинути в найважливіший для неї момент.

Якщо я в Луцьку виступаю, ніхто з них не буває на концертах, щоб хоч просто подивитися – чим дихаю і чи дихаю взагалі. Якісь паралельні світи. Чого не скажу про Київ. Після 40-річччя в Палаці «Україна» було хоч не вертайся.



– Що у Ваших творчих планах на 2018 рік? Чи будуть в них задіяні особистості з якими Ви познайомили володимирську публіку Брати Капранови та Роман Коляда?

– В мене давно так склалося, що ювілей за ювілеєм. Планую у 2018-му відзначити 60-річчя і запросити декого з друзів. Ціную їхню підтримку і чудово розумію, що зловживати нею не можу. Хоча те, що я можу зробити в Києві, нереально зробити у Володимирі. З наїздом на мою дату перенесли фестиваль «Княжий», з яким у мене буде різниця лише у день. Хоча той захід буде глобальним по ресурсу і забезпеченню, але у мене буде зовсім інший сегмент і це буде ексклюзив для душі. Навіть по формату. Для мене важливо, щоб люди розуміли, що ми даємо сенси, ніяке не їдло, чергова машина, перекрита по новому хата. А ми! Я чую, що у дворі слухають малолітки навіть тепер – русскій реп та шансон, вони поза тими сенсами. Ну всі ж знають, що саме Росія – родіна ганста-репу і шансону.

А насправді – русскоязичної попси! Тут робиш свідомі рухи, на які ходять одні, а по кнайпах з «М1» і трохи «М2» на плазмах сидять зовсім інші. Мені навіть місцеві музиканти жалілися, що коли спробували переходити на український репертуар, то наші володимирські «сноби» примудрилися писати скарги, мовляв, не та музика. І от той, хто до цього довів, пішов у Нацраду з телебачення. І коли бачиш на ТБ ці річні премії і хто там виходить їх отримувати, от я точно там з ними на одну сцену не хотів би вийти і на ту премію навіть посягати. Та й пора «Днюху патріота» зробити вже у Володимирі.

Є у моєму містечку люди, які хочуть слухати і чути, а не тільки ковбаситись і для яких я хочу пограти. Для мене звичайно було б краще, якби приїздив здалеку і лунало б «наш славетний земляк» і це була б подія. Наразі буде така подія, яка буде. Зрештою, що я поганого зробив, що не маю права зробити на свої 60 років так як хочу? Не скажу, що 60-ка мотивує аж так, але я б себе не зрозумів, коли б її не зробив у рідному Володимирі. Який я стільки років популяризую в Україні. Зрештою, як і Волинь.

Сподіваюся, що людина, яка пообіцяла підтримку – дотримає слово. А паростки нового на Волині є. В Луцьку їх куди більше – один театр «Гармидер» чого варт! І навіть у моєму Володимирі щось ніби починає прокльовуватись. Та шкода, що вже не в музичному сегменті. А хотілося б. Маємо такі традиції, що не продовжити їх було б злочином. І в Україні щось таки міняється. Кіно почали робити саме українське.

І музики нашої на ефірах істотно побільшало. Колись воно спрацює. Та все ж хотілося побажати у наступному році починати дбати за власних митців Саме вони, поміж привабливого інвестиційного клімату, дають відчуття щастя і сенсовності. Інакше навіщо тоді ті інвестиції?



Розмовляла Ярослава ВОЗНЮК
Фото Любові Мовлянової, зроблені під час сольного концерту Сергія Шишкіна у палаці «Україна».
Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Twitter та Instagram.