Цитатник. Фотограф Ірина Мельник

Фотограф Ірина Мельник. Народилася в Луцьку. Закінчила загальноосвітню школу №25. Отримала вищу освіту у Луцькому гуманітарному університеті, за фахом – журналіст. Працювала на телеканалі «Аверс» ведучою молодіжної програми. Організовувала фестивалі альтернативної музики «Інший вимір» та «Велика Руханка». Нині займається підприємницькою діяльністю у сфері фотографії та є фотографом журналу «Free Time». Професійний псевдонім – Geriman.

ЧИТАТИ БІЛЬШЕ ЦИТАТНИКІВ

В дитинстві я дуже любила перевдягати ляльок, малювала подругам їхні майбутні весільні сукні. А коли з’явився телеканал «Аверс» – постійно дивилася FasionTV, і цього ніхто не розумів.

В мене ніколи особливо не було багато друзів. Як я розумію, я була дивною дитиною.

У 8-му класі я носила в школу магнітофон і слухала мегапіратську касету Green Gray.

Чим дорослішою я стаю, тим більше розумію і люблю своїх батьків… Їхнє покоління набагато простіше, чесніше і краще, ніж моє…

Батьки за мене дуже переживають. Часто питають чи маю я гроші і навіть пропонують сходити разом на ринок, аби купити новий одяг.

Мій тато круто фоткав на «Зеніт» і брав мене в темну ванну проявляти, друкувати. Хто хоч раз був присутній, може зрозуміти, яке враження ця містика справила на мою дитячу вразливу психіку. А мама потім це все сушила. Наскільки я пам’ятаю, їй не дуже подобалось. :)

Результатом вищої освіти має бути не папірець, а знання, яке б могло перетворитись у досвід. В мою голову не влазить теорія, поки я не зрозумію, для чого вона мені. До того ж в мене ще жодного разу не питали про диплом.

Я вегетаріанка вже багато років. Я переконана що не їсти м'ясо – правильно. Якби люди були хижаками від природи, у них були б кігті й ікла. Я так і не бачила фільм про корів, які плачуть, коли їх ведуть на бійню. Мені його тільки переказували. Але коли питають чому я не їм м’яса, то кажу, що через цей фільм. Так простіше людям пояснити.

Ну, як це: «Хочу дітей!». А вони хочуть мене? Думаю, для початку, треба стати такою людиною, яку б сам собі хотів у батьки.

В мене дуже складний характер. Мені важко з собою і я знаю, що людям важко зі мною. Але коли я починаю себе ламати, все стає тільки гірше.

На «Аверсі» мені пощастило. Я працювала на молодіжній програмі, яка особливо нікому не була потрібна, бо там не було політики і бізнесу. До певного часу, я відчувала, що роблю щось важливе, бо люди реально писали мені листи, зупиняли на вулиці, і в мене навіть брали автографи. Це було круто. Тоді я розповідала про важку музику, про яку було дуже мало інформації.

Мені люди дотепер ще кажуть, що десь мене бачили. Навіть питають: «А ти на «Волинському» часом не працюєш?».

Більшість журналістів в нашій країні – нещасні люди з хворобою меншовартості. Тому не вірять, що можуть створювати історію. А вони таки можуть!

Я почала займатись концертами в час, коли закінчився період рок-дискотек і все припинилось. Два-три роки я була майже єдиним організатором концертів в Луцьку. Це я вважала своєю місією. То був важкий період. Бізнес тільки розвивався, і ніхто не хотів спонсорувати заходів. Тим більше рок, який асоціювали по-радянськи: ширка, алкоголь, бидлоття.

Зі всього, що робиш, можна взяти дві безцінні речі – знайомства і досвід. Хоча якщо зарекомендувати себе засранцем, то ні одне, ні друге потім не допоможе.

Мені пощастило – в мене алергія на телевізор зі всіма наслідками: сльозливими очима і головним болем. Мені шкода людей, які вмирають під голубими екранами.

Коли починаєш вважати себе крутим – перестаєш розвиватись. Це в запущених стадіях банальна зіркова хвороба. Набагато продуктивніше бути просто задоволеним собою.

Інколи мені вдається зробити все, як треба, і мої фото подобаються мені і замовнику. Я, напевно, просто більше стараюсь ніж ті, хто валить весілля в JPEG.

Не люблю, коли мені кажуть не казати на фотку «фотка». Яка різниця, як називати? Головне – відчувати.

Кадр – це наполовину везіння. Я дуже обожнюю свою роботу і віддаю їй майже весь свій час. Не мати хороших кадрів було б дуже ганебно.

Луцька фотоіндустрія відповідає потребам клієнтів: є весільні фотографи, є салони, які друкують фотографії, і є ті, хто роблять фото на документи і молодь, яка, як апостоли несе в маси світло журналу «Vogue», фотографів Стівена Мейзела і Пітера Ліндберга.

Шкода, що наші люди не вірять, що в Луцьку можна зробити фото рівня Києва і вище. Не має попиту – слабка пропозиція.

Люди не звикли сприймати гроші, як шматок свого життя. Вони ідуть і купляють якийсь майонез, сосиски… Вони купляють те, що вбиває їхнє здоров’я, і на це вони тратять своє життя.

Суть модельного бізнесу полягає не в тому, щоб робити красивих дівчат ще гарнішими. Суть полягає в тому, щоб продати товар.

Дуже велика помилка тих фотографів, які вважають, що краса дівчини – це груди, попа, довгі ноги, нафарбовані вії і накручене волосся.

Красива дівчина – це для художньої зйомки, а є поняття модель. Модель – це дівчина, на яку дивишся і бачиш образ, і ти хочеш так само.

Люди не розуміють, що зірки – це ті самі люди, яким просто пощастило і які не полінувалися зробити те, що зробили, поки інші ростили дітей чи ходили на роботу.

Час – це те, що ми так дешево і бездумно продаємо, не розуміючи, що купити його нереально.

Кожен раз, коли я думаю, що якийсь мінімум для суспільства я вже зробила, згадую, як мало я допомагаю батькам і вертаюсь на землю.

Нинішнім людям бракує сміливості, самоповаги, довіри власному переконанню. Вони перестали думати самі за себе. Вони читають книжки як виховувати дітей, як готувати їжу, як облаштовувати квартиру, що одягати і чим займатись.

Ніяк не можу визначитись, чи вірю я в масонську змову :). Не уявляю, як люди сидять і вирішують, як по суті знищити планету. Все ж до того йде. Дуже схоже на те, що масони просто забили на нас, або справді давно на Місяць всі перебрались.

Розділяй і володарюй – зараз дуже діє. Нас всіх поділили, і перш за все на чоловіків і жінок. Я вважаю, що люди з нав’язаними і неприродніми цінностями не можуть знайти спокою і відчувати себе органічно, чого б вони не досягали… А незадоволені люди грають в страшні ігри – політику, гроші, а тобто війну!

Мені подобається, що в Луцьку спокійно і дуже по-домашньому. Коли повертаєшся в третій чи четвертій ночі в будь-яку пору року додому, то все завжди виглядає, як театральні декорації.

Ну, невже не можна тим, хто ставить на міській зупинці ларьок, подати таку вимогу, що ларьок має виглядати, як якась старовинна будка. Ну, чому ні? Щоб той ларьок не був бляшанкою, а був витвором мистецтва.

Місцеві владці намагаються Луцьк подавати як європейське місто: асфальт розламаний, в Старому місті зняли стару бруківку і поклали якусь дрянь, біля замку стоять халупи, старий базар, бомжі і алкоголіки. Просто в нас немає самоповаги.

Я не збагну, як чинна влада не розуміє, що вона робить мегакатастрофу. Всіма діями: тим, що ми мовчимо, що ми нічого не робимо, а ходимо, як дибіли на роботу, ми цю катастрофу підтримуємо і примножуємо.

Найбільше боюсь залишитись без рук чи без ніг, зійти з розуму боюсь… Якщо є руки і ноги можна завжди вирулити з будь-якої ситуації.

Я вважаю, що померти – це не найгірше, що може з нами статися.

Розмовляла Оксана ЦИМБАЛЮК
Фото: Anna Tea
Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Twitter та Instagram.