Як футболіст із Ковеля став одним із кращих у Польщі

У найвищому футбольному дивізіоні Польщі виступає семеро українців. Хомченовський, Костевич, Путівцев, Дітятьєв, Баланюк, Шевелюхін – усіх ми знаємо за виступами в українському чемпіонаті. Усіх, окрім одного. Просто 25-річний Тарас Романчук не з тих, чия кар’єра схожа на багато інших.

Велике інтерв'ю з волинянином, який піднявся з чемпіонату області в Екстракласу записало видання Футбол ua.

У 2016 році його визнали найкращим опорним півзахисником Екстракласи, хоча ще п’ять років тому він виступав на обласному рівні за команду рідного міста «Ковель». Потрапити в українські профкоманди ніяк не вдавалось. «Волинь», «Кримтеплиця», «Арсенал» з Білої Церкви – спроби були, але безуспішні.

«Тоді я навіть не розраховував, що гратиму на високому рівні. Більшим пріоритетом було закінчити університет. Це було номер один, а потім вже гра в футбол», – каже Тарас Романчук.

Паралельно з виступами за «Ковель» Романчук навчався в Луцьку на факультеті міжнародних відносин. Для страховки. Порадили батьки, доводячи – навіть після футбольної кар’єри потрібно буде працювати.

«Я і зараз не змінював би це рішення, якби міг. Не виключаю, що по завершенні кар’єри піду працювати в консульство. Хотів би бачити себе в такій сфері», – каже Романчук.

Але поки Тарас грає за «Яґелонію», з якою вже здобув два з трьох комплектів медалей (окрім золотих), є віце-капітаном команди, а до кінця цього сезону може ввійти в трійку гвардійців в історії клубу з Білостока.

Футболом він захоплювався з дитинства. Чемпіонати світу, Європи і, звісно, Ліга чемпіонів – все це зачаровувало волинського хлопця, який спостерігав за турнірами по телевізору. Найбільшим подивом був фінал ЛЧ 2004/05 і шок-камбек «Ліверпуля» в грі проти «Мілана».

«Це найбільше засіло мені в серці. З того часу я вболіваю за мерсисайдців. До того ж, мені завжди подобався Стівен Джерард – капітан і лідер своєї команди», – розповідає футболіст.

Зустрічі з грою Романчук не міг уникнути. Батько був тренером місцевого клубу, а старший брат – його гравцем. З семи років почав займатись футболом і Тарас. Як і кумир, згодом він став центральним півзахисником.

В 16 років Романчук уже регулярно виступав за дорослу команду «Ковеля», а в 18 в його житті з’явився футзал – гра, яка за словами хлопця «дала дуже багато в подальшій кар’єрі».

«Закінчився сезон на область і для підтримки форми на зиму я перейшов у зал. Тоді саме в Ковелі утворилась команда «Шанс-Авто», яка грала в першій лізі України. Я так кілька років пограв: весною-літом і перші місяці осені виступав на область, а решту місяців – за футзальні колективи», – пригадує спортсмен.

Від гри на паркеті Романчук «взяв все, що міг». Але повністю змінювати велике поле на зал не став. Залишався в аматорах футболу, здобував освіту і намагався потрапити в професійні клуби України.

Влітку 2012-го він поїхав на перегляд в «Арсенал» з Білої Церкви, який на той час виступав у першій лізі. Але не підійшов. Це була його остання спроба зачепитись за український профіфутбол.

Через півроку Тараса отримав запрошення з чемпіонату Польщі.

«На дні Ковеля до міста приїхали делегації із міст-побратимів – з Німеччини, Білорусі. Серед них були представники польського Леґьонова. Вони відвідали футбольний матч, побачили мою гру і одразу запропонували приїхати на перегляд в їхню місцеву команду. Я був двома руками «за». Порадився із моїм тренером, батьками – вони сказали їхати. Так я став єдиним гравцем з Ковеля, хто таким чином потрапив у польський чемпіонат. Хоча кожен на моєму місці міг би цього досягти. Все залежить від тебе: якщо ти налаштуєшся на працю, сконцентруєшся – перед тобою всі двері будуть відчинені», – переконує Романчук.

Взимку 2013 року Романчук став гравцем «Леґіоновії», яка виступала в 3-й лізі Польщі. За ієрархією місцевого чемпіонату це був четвертий дивізіон.

«Я їхав з намірами закріпитись там. А як побачив їхню базу (це був тренувальний центр збірної Греції на Євро-2012), то ще більше захотів тренуватись і працювати. Очі горіли! Хотів випробувати себе. На той час «Леґіоновія» йшла на першому місці в лізі. Розумів – підпишу контракт з цією командою, вийдемо з нею в 2 лігу, десь себе зарекомендую і зможу потрапити у 1 лігу. Тому наміри були лише працювати над собою і допомагати команді досягнути поставлених цілей», – розповідає волинянин.

Перші півсезону в Польщі припали на останні місяці навчання в Луцьку. Тому завдання закріпитись у «Леґіоновії» Тарас виконував паралельно із дипломною роботою.

«На п’ятому курсі як такого навчання вже не було. Головним було здати державні екзамени і підготувати дипломну. Тому її я готував у Польщі і скидав своєму куратору на перевірку. А коли ми з «Леґіоновією» достроково вийшли в 2 лігу, я відпросився у тренера на три тижні раніше піти у відпустку. Повернувся в Луцьк, де здав екзамени і захистив диплом спеціаліста», – каже Тарас.

Ще навчаючись в університеті, Романчук почав опановувати польську мову. Це допомогло йому швидше пристосуватись до нових вимог – в команді він був єдиним іноземцем.

«В «Леґіоновії» в мене повірили. Я одразу почав грати за першу команду. Мені пощастило з тренером – Марек Папшун добре до мене ставився і я міг підходити до нього за будь-якою порадою чи допомогою. Наприклад, я приїхав до Польщі слабким в тактичному плані, а він звернув на це мою увагу. В побутових питаннях – житло, харчування – мені допомагав віце-президент клубу. Також підтримували партнери по команді. Я зрозумів, що в таких умовах зможу досягнути більшого», – додає ковельчанин.

У новому сезоні Романчук провів за «Леґіоновію» 32 матчі чемпіонату із 34-х можливих. Усі – в стартовому складі. Так він допоміг команді успішно дебютувати в 2 лізі. На фініш вона прийшла четвертою.

Як і очікував Тарас, запрошення від інших клубів не забарились - в Леґьоново надійшли пропозиції від двох команд 1 ліги. Але шансів отримати згоду 22-річного українця у них не було.

«На останню гру мого другого сезону в «Леґіоновії» приїхали представники «Яґелонії». Вони переглядали іншого нашого футболіста, але ту гру я теж добре зіграв. І мене запросили в Білосток», – продовжує Романчук.

Так за півтора року Тарас підійнявся із чемпіонату Волинської області до найвищого дивізіону Польщі.

«На початках я взагалі сумнівався, що мені вдасться заграти в «Яґелонії» – такий рівень і такі швидкості! Але тато, обидва тренери з «Ковеля» і «Леґіоновії» мене переконували – треба трохи часу і я почну підійматись. Перші ігри я грав за молодіжну команду. Але в одному поєдинку дуже добре себе проявив – повигравав усі верхові м’ячі. І мене одразу взяли в першу команду на лавку запасних. А ще через кілька матчів я дебютував за «Яґелонію» – вийшов на заміну в другому таймі. Вже в наступній грі мене поставили у старті. Відтоді за дубль більше не грав», – ділиться історію успіху футболіст.

Тарас перейшов у «Яґелонію» в період найбільшого розквіту клубу. Команда з Білостока провела на той час в Екстракласі вже сім сезонів поспіль, хоча до цього на найвищому рівні виступала лише у чотирьох кампаніях в кінці 80-х - на початку 90-х.

А вже в першому після приходу Романчука чемпіонаті «Яґа» відсвяткувала 95-річчя дебютними в своїй історії медалями польської першості.

«Хоча коли я прийшов у клуб, в Польщі саме пророкували виліт «Яґелонії». Казали, що ми не рівень Екстракласи. А ми посіли третє місце. В цьому була велика заслуга головного тренера. Міхал Пробєрж для цього навіть не купував топ-гравців – тільки молодь. Мене взяв з 2-ї ліги, двох хлопців із 1-ї. Взяв з дубля ґданської« Леґії» трьох футболістів. І зробив боєздатний колектив», – каже Романчук.

Відтоді і до сьогодні важливою частиною цього колективу є Тарас Романчук. Зараз він проводить уже четвертий сезон за «Яґелонію».

За цей час, окрім здобуття бронзи, він встиг:

- пережити з командою боротьбу за виживання і забити гол, який врятував «Яґу» від вильоту («Це був найважливіший мій гол в кар’єрі»);
- одразу після цього разом з іншим українцем і тепер одноклубником Дмитром Хомченовським взяти срібло чемпіонату Польщі;
- двічі зіграти в єврокубках (обидва рази вилетіли в другому кваліфікаційному раунді Ліги Європи)
- відзначитись там дебютним голом (передав привіт «Ґабалі» Романа Григорчука);
- стати найкращим опорним півзахисником Екстракласи в 2016 році;
- зіграти за «золото-червоних» понад сто ігор і ввійти в п’ятірку гвардійців клубу за всю його історію;
- стати віце-капітаном команди (в крайніх іграх саме Тарас виводив своїх партнерів на поле).

При цьому українець залишається відданим «Яґелонії» і контракту з нею, який закінчується влітку 2020 року. Хоча минулого року у нього з’явилась нагода змінити чемпіонат на більш сильний.

«<Після бронзового сезону 14/15> багатьох наших гравців розкупили. Команда втратила основних виконавців – трьох бомбардирів, Міхала Паздана, який зараз грає за збірну Польщі. Коли восени у нас сталась серія без перемог, керівництво зрозуміло – поганим було продати стількох футболістів. Тому вирішили наступного літа нікого не продавати – вони бачили в тій команді перспективу. Але саме тоді до клубу надійшла пропозиція від «Коньяспору», який пропонував за мене один мільйон», – каже волинянин.

Романчук був не проти перейти в клуб сильнішого чемпіонату, який пропонував ще й кращі фінансові можливості. Але позиція керівництва і контракт були проти цього.

«Я не з тих футболістів, які починають щось вигадувати <в таких ситуаціях>. Якщо до мене в клубі ставляться нормально, я маю це шанувати. А якби доля повернула так, що мені колись довелось би повертатись в «Яґелонію», то як би я людям в очі дивився?» – питає футболіст.

Залишившись в Білостоці, Тарас не програв - в наступному сезоні команда до останнього боролась за чемпіонство і фінішувала другою, встановивши новий клубний рекорд. Тож тепер у нього з «Яґою» нова мета – взяти золото.

«Я ще бачу в «Яґелонії» простір для свого росту як футболіста. Мені скоро буде 26 і це саме той продуктивний вік. Думаю, я ще прогресую. Тим паче, якщо ми візьмемо золото – це зверне на нас увагу багатьох клубів», – каже Романчук.

Зосереджений на виступах за теперішню команду і її успіхах, на початку року українець вирішив подати документи на отримання польського громадянства. Так він хоче позбутися статусу легіонера в «Яґелонії» і більше не вважатися таким не лише в Польщі, але в Євросоюзі.

«Я не міркував про те, що так я можу перекрити собі шлях в збірну України. Хоча ці запитання мені почали ставити після того, як я подав документи. Ніколи так високо себе не оцінював, щоб грати аж в збірній. Але якби мене запросили, це була б велика честь. Є люди, які дивляться на мене і від них це залежить. Я, окрім своєї гри за клуб, нічого іншого не можу дати. Напевно, в Україні є великий вибір футболістів. Я ж ніколи не грав у вищій українській лізі. А в Польщі знають мене, мою гру. Тут я більше відомий, а в Україні мене ніхто не знає», – ділиться ковельчанин.

Зараз Романчук очікує, коли подану ним заяву приймуть або не приймуть. Тому розмови про можливий виклик в табір Кадри вважає передчасними.

«Не хочу забігати так далеко. Не знаю, якою буде моя доля. Сьогодні я граю, а завтра, не дай Бог, травма і ти поза футболом. Буду ближчим до цього, буду думати. Зараз я зосереджений на «Яґелонії». Тим паче, в чемпіонаті Польщі цікаво не лише грати, але й спостерігати за ним. Зараз в Екстракласі лідирує команда, яка в минулому сезоні грала в 1-й лізі. Першість непередбачувана – на сьогодні відстань між лідером і десятою командою ліги становить 10 очок», – розповідає Тарас Романчук.

«Ліга рівна, кожен кожного може обіграти. На матчі виходиш як на бій. Перш за все, це наслідок відсутності таких команд як «Шахтар» і «Динамо», які витрачають значно більші гроші, ніж решту колективів. Звісно, тут є «Лех» і «Леґія» і є інші, але ця різниця не настільки велика, як в Україні. У кожної команди хороший підбір гравців попри невеликі бюджети. Плюс польський футбол не є технічним – він більше силовий і гра часто є рівною.

Немає такої прірви між бюджетами. Найбільше доходів клуби отримують від телеканалу Canal+, який платить за трансляції. З кожним роком аудиторія польського футболу росте. Таких клубів, в яких все залежить від одного власника, немає. Все залежить від Canal+, тому він диктує свої умови. Його умова – довший чемпіонат. Ми стартуємо першими, а закінчуємо останніми. Граємо майже кожну суботу і неділю. Для рейтингу це на краще, тому канал виділяє більше коштів. І тоді всім вигідно», – каже Тарас.

Погравши в таких умовах, Тарас не планує коли-небудь перейти в український чемпіонат, хоча за подіями в ньому стежить. Його мрія – зіграти там, де колись виступав кумир.

«Хочу спробувати сили в сильнішому чемпіонаті. Наприклад, в англійській Прем’єр-лізі. Вболіваю за «Ліверпуль», тому якби міг зіграти за нього чи проти нього на «Енфілді»… Це моя велика мрія», – підсумовує волинянин.
Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Twitter та Instagram.