Хрестовоздвиженському братству Луцька виповнюється 400 років

1617 року, рівно чотириста літ тому, в місті його королівської милості Луцькому постало Братство Милосердя. То була релігійна, громадсько-політична й культурна корпорація православної волинської шляхти, луцьких міщан та духовенства.

Розташована біля Глушецької брами Луцька, організація стала справжнім і украй потрібним осередком збереження православної духовності та української культури в умовах поступового засилля традицій новопосталої Речі Посполитої.

Про історію братства розповідає видання Хроніки Любарта.

Привілей на фундацію дарував король

Підставою до початку ведення відліку братської історії від 1617 року є перший аркуш братського «Каталогу», зроблений чотири століття тому. Так само як і заповіт тутешнього ченця, отця Григорія Микулича від 23 серпня того ж таки 1617. У духівниці йшлося про братство, що «зараз у Луцьку фундується».

Шлях до створення не був легким, а узаконення організації затягнулося на декілька років. У тому часі Волинь знаходилася у складі Речі Посполитої. Політичне об’єднання Польського королівства з Великим князівством Литовським після укладення Люблінської унії 1569 року потягнуло за собою трансформації не лише державного, а й релігійного характеру.

У 1596 році у Бересті була заснована греко-католицька церква. Саме вона в момент поставання братства визнавалася єдино законною у Київській митрополії східного обряду. Відтак фундатори братства мудро й передбачливо запомоглися дозволом короля Сиґізмунда ІІІ від 2 лютого 1619 року на відбудову шпиталю «грецької віри» на Лазарівському ґрунті, знищеного у часі пожежі.

Дбати про хворих і немічних там і мало луцьке Братство Милосердя. Аргументуючи свою діяльність як доброчинну, за заувагою Михайла Довбищенка, луцькі братчики приховували свою відверту антиунійну позицію. Завдяки цьому їм також дозволили заснувати школу й побудувати храм. Відтак у червні 1620 року єрусалимський патріарх Феофан ІІІ надав офіційний дозвіл на будівництво Хрестовоздвиженської церкви з правом ставропігії.

Засновники й доброчинці

Луцьке братство від початків створювалося за ініціативою шляхти, що посідала на Волині привілейоване становище. У листі від 1 вересня 1619 року вони уповноважували луцьких міщан опікуватися братськими установами. Шляхтичі іменували себе «старшими братчиками», міщан – «молодшими».

Найбільше піднесення Луцького братства припадає на 1617 – 1648 роки. Саме тоді у його середовищі перебувала заможна й авторитетна православна шляхта. Її представники мали вплив на роботу повітових сеймиків, були спроможними підтримувати братство матеріально.

Серед луцьких братчиків бачимо представників князівських родів Пузин, Воронецьких, Курцевичів, Святополк-Четвертинських. До релігійно-культурної кооперації, фундованої в Луцьку, належали 55 шляхетських родин. Чи не найвідоміші імена Гулевичів (9 осіб), Зубцевських (3 особи), Боговитинів, Гуляницьких, Древинських, Єловицьких, Кульчицьких, Смиковських, Ушак-Куликовських (по 2 особи).

Фундатором братства, чия роль у справі заснування й опіки видається ключовою, був Юрій Пузина. Волинський князь дбав про своє дітище до смерті у грудні 1648 року. До числа луцьких братчиків належали знані й впливові посадовці часів Речі Посполитої: волинський підстолій Криштоф Єловицький, чашник Лаврентій Древинський, крем’янецький підсудок Григорій Ушак-Куликовський, луцький підсудок Михайло Гулевич-Воютинський і багаторічний війт Луцька Андрій Загоровський.

Знаним луцьким братчиком був майбутній український гетьман Іван Виговський. Писар Богдана Хмельницького зґрабно служив коригувальником у ґродській канцелярії Луцького замку – вичитував і правив судові акти-документи.

Цікавим і трагічним бачиться життєпис нині канонізованого братчика Данила Братковського. Полономовний поет з українською душею, автор книги «Світ по частинах розглянутий» (Краків, 1697), він був страчений посеред луцького Ринку за участь у повстанні Семена Палія. У своєму заповіті, писаному напередодні страти у листопаді 1702 року, чоловік просив дітей триматися віри, за яку він помирав – православ’я.

Одним із проявів прихильності до братства ставали численні пожертви. Закінчуючи земне життя, заможні жертводавці своїми тестаментами (актами останньої волі) заповідали церкві значні статки. Акти даровизни здійснювали і за життя, бажаючи примножити славу Господню і отримати Божу благодать. Так, за час існування Братству дарували земельні ділянки («пляци»), нерухомість, готівку, вироби й прикраси з коштовних металів, боргові записи («цероґрафи»), богослужбові книги та ін.

Найщедрішим даруванням луцьким братчикам була фундація королівського дворянина Олександра Мозеллі, грека за походженням. Помираючи, він заповів на братство та монастир більше 72 тисяч злотих (!).

Окрім заповіту щедрого братчика, нині відомі ще 44 духівниці волинських шляхтичів, які теж обдаровували братство. Подібним чином, хоча і куди скромнішими сумами, діяли і луцькі міщани. Серед них відомі імена бурмистра Самійла Солтана, Анастасії Зубцевської, Фрушової Лобкової, Юрія Божкевича та ін.

При Луцькому братстві діяли школа й друкарня

Окрім доброчинної роботи, пов’язаної із функціонуванням шпиталю, братчики здійснювали освітню діяльність. При церкві Воздвиження Чесного Хреста відкрили школу. Заклад мав власний статут, що ґрунтувався на «Порядку шкільному» Львівської братської школи і «Артикулах шкільних» (правилах поведінки для учнів).

Програма навчання була близькою до львівського закладу-аналога. Вивчали характерні для середньовічних європейських університетів сім вільних наук. Братські спудеї опановували також грецьку, слов’янську й латинську мови, студіювали різноголосий спів.

Перед прийняттям до школи, як свідчить статут 1624 року, для потенційних учнів влаштовували триденний іспит. Коли ж щасливилося втрапити до когорти вихованців – спудеєві підбирали індивідуальну програму. Ураховували при тому вік, нахили і здібності дитини.

Учителі школи іменувалися даскалами (дидаскалами). Серед них відомі імена Єлисея Ілковського (керував школою у 1628 році, був композитором), Павла Босинського (учителював тут у 1634 році), Августина Славинського (викладав риторику, філософію і математику).

Свідченням доброї поетичної освіти учнів братської школи стала поява книги «Лямент по святобливе зошлому отцу Іоану Василевичу». Збірка віршів на пошану пароха побачила світ 1628 року. Її з’яву уможливила мандрівна друкарня Павла Домжива Люткевича Телиці та ієродиякона Сильвестра.

Останній у 1635 році подарував усе друкарське обладнання братству. Уже коштом і потугами братської друкарні вийшла книга «Апостолы и Евангелія».

Від Хмельниччини до початків унійності

Найбільшого піднесення Луцьке братство зазнало якраз у першій половині ХVІІ століття. Негативний вплив на його діяльність мали події Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького. Козацькі війська зайшли до Луцька 1 вересня 1648 року. Тоді члени братства фактично поділилися на два протилежні табори. Частина сприйняла означені події з ентузіазмом. Шляхтичі ж, натомість, противилися відбиранню маєтностей і, фактично, воювали супроти козаків у складі військ Речі Посполитої.

Початок наступного ХVIII століття позначився поступовим занепадом братського осередку Луцька. Монастир перейшов до ордену отців василіанів. Відтак близько 1731 року культурно-релігійний осередок Луцька й Волині припинив своє існування як православний, ставши унійним.

Тож Луцьке Хрестовоздвиженське братство – справді знаковий набуток волинської минувшини. «Блюстителі віри праотчої», луцькі братчики спричинилися до поступу, захисту й збереження культурних і ментальних традицій русинів-українців.
Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Twitter та Instagram.