Керівник луцького християнського театру: «Найкраще зал реагує на комедію»

Інформаційне агентство ВолиньPost продовжує серію публікацій про театральні колективи міста.

Ця розмова – про християнський аматорський театр «Алетея». Керівник театру отець Августин Запоточний , ЧСВВ та режисер Ірина Бурко впевнені, що через театральне мистецтво можна виховувати глядача, і у доступний і простий спосіб доносити біблійну правду.

- Як виникла ідея створити театр при храмі?

о. Августин: - Ідея? Напевно, найбільшим поштовхом були перші дві вистави «Свідки Йосафата» та «Різдвяний репортаж»…

Ірина Бурко: Отець приїхав з Вільнюса уже з досвідом. Там він пробував організувати театральну студію. Дві вистави, які написав там, запропонував поставити у Луцьку. Ми й поставили. Коли їхали зі Львова, тоді саме возили туди постановку «Різдвяний репортаж», то були настільки натхненні, що подумали: «Чому б не організувати театральну студію? Нехай це буде постійно, нехай буде театр».

Одразу почали обговорювати як можна його назвати, однак дорогою назва так і не придумалася. Пізніше отець запропонував назвати наш театр «Алетея» і всім одразу сподобалось. А оскільки першою була постановка «Свідки Йосафата», то вирішили обрати цього святого нашим покровителем.

- Що означає ця назва і з чим це пов’язано?

о. Августин: - Грецькою мовою «алетея» означає істина. Завданням нашого театру, власне, було подати глядачу євангельську правду (істину) у зрозумілий для нього спосіб.

Ірина Бурко: Щодо напрямку, то ми якось одразу визначилися, що це буде трактування євангельських притч і правд мовою сучасності. Тобто, як це могло б виглядати контексті сьогодення. Скажімо, ми взяли притчу про блудного сина і перенесли її персонажів в сучасність. Яким би цей син міг бути? Він пішов від батька, став безхатченком. Це той самий блудний син, тільки не у біблійні часи, а тут і зараз, серед нас.

- Ви самі пишете вистави і займаєтеся їх постановкою. Що до цього спонукало?

о. Августин: Хочеться донести глядачам щось своє. Коли брати готовий сценарій з Інтернету чи книг то стикаєшся з тим, що автор, очевидно, уже заклав у неї якусь свою ідею. Щоб донести якусь християнську ідею, то спочатку її хочеться пережити самому. Зауважив, що Бог завжди дає думки, як це подати у найкращий спосіб.

Це навіть цікаво. Раніше ми писали дві повноформатні п’єси за рік. Проте побачили, що це надто важко. Комфортніший для колективу варіант поставити одну п’єсу і відбувати гастролі з нею цілий рік, а паралельно писати нову.

Ірина Бурко: Як сказав уже отець: чужа п’єса доносить чужу думку. Театр не створювався для того, щоб шліфувати акторську майстерність на класичних постановках. Ми мали на меті донести до глядача певну інформацію, наше бачення. А щоб його донести доводиться писати…

о. Августин: Але це цікаво. Моє навчання у Польщі багато у чому допомогло.

Зокрема така наука як гомілетика, тобто вміння голосити проповідь, включала в себе і риторику, і педагогіку, і психологію. Театр має дуже багато спільного з нею у тому, як доносити думку, як подавати, як пояснити.



- Розкажіть, будь ласка, як народжуються ідеї постановок.

Ірина Бурко: Генератор ідей у нас отець, тому на їх брак годі жалітись. Ми просто не встигаємо їх опрацьовувати. Нових ідей багато, вони ніби стоять в черзі і підштовхують одна одну. У нас постійно одна вистава, «у роботі» інша в процесі написання, а ще декілька на стадії обговорень.

о. Августин: Придумати ідею для п’єси мені здається легко. Важко її написати. Коли у Вільнюсі писав вистави, то зрозумів, що мені потрібен ще хтось, хто б з іншого боку дивився на персонажів, костюми, декорації. Дякую Богу, що у Луцьку все йде так природньо. Тут я отримав підтримку, зокрема пані Ірини.

- А типажі персонажів?

о. Августин: Коли хочемо писати якусь п’єсу, то дуже важливо зрозуміти, які там мають бути головні типажі, і намагаємось віднайти потрібні образи серед знайомих і не знайомих, просто випадкових людей. У кожній п’єсі має бути типаж, який показує правдиве добро, навіть ціною своєї слави. Йому це важко, але він це робить. Мусить бути комедійний типаж. Мусить бути якийсь інтригант, який «своїм розумом живе».

Коли люди дивляться п’єсу, часто бачать себе. Театр унікальний тим, що є живий контакт з людиною і щоразу одна і та ж постановка буде інакшою. Театр тим і цікавий, що завжди неповторний.



-Якою була перша постановка театру?

о. Августин: Перша постановка унікальна, бо це перший наш спільний доробок. Від цього моменту можна вважати початок формування колективу. Ті дві п’єси, «Свідки Йосафата» і «Різдвяний репортаж» це був лише поштовх…

Ірина Бурко: Перша постановка це як початкова школа. У гімназіях є зазвичай передгімназійні класи, які ще не зовсім гімназія, а потім коли по їх закінченню учні успішно склали іспит – вони стають гімназистами. Для нас таким іспитом стала постановка «Блудний син».

о. Августин: Були сумніви про що писати, бо одночасно виникла ідея «Митар і фарисей» і «Блудний син». «Митар і фарисей» - ще досі не розкрита тема. Бог попровадив, що ми легко опрацювали постановку «Блудний син». Це була проба – як сприйме глядач, як впораємось ми. Пам’ятаю як нині, один з акторів, коли сидів і збоку спостерігав за п’єсою, чекаючи своєї сцени, з таким позитивом і таким пережиттям сказав «Це буде гармата по людях!». Але цю гармату добра, яка вилітає на глядачів можна побачити вже після прем’єри.



- Театр існує вже багато років, з 2011 року. Як змінився він за цей час?

п. Ірина: Змінився у багатьох планах. Виросли і змінилися ми. Пригадую, коли написали «Блудного сина», мій чоловік сказав, що у кожному персонажі є шматочок нас. А це вже не чистий образ, бо у всі образи домішане наше особисте. Ми не вміли відфільтровувати: оце персонаж, а оце вже я так реагую. Зараз намагаємося контролювати, «свого» у персонажів не допустити, намагаємось відчувати як саме цей персонаж діяв би у тій чи іншій ситуації, не я – а він. У плані акторської майстерності у перших пробах ми вчилися грати паузи, вчилися не боятися сцени. Коли сформувався кістяк акторського складу, з’явились люди, які розуміють як грати, ті, кого уже не треба водити за руку по сцені. Є ріст, однозначно є ріст. Тепер уже чітко видно акторів, які приходять вперше, і тих, хто грає з нами від початку.

- Розкажіть ким є актори театру? Чи важко їх обирати?

(сміються – авт.)
Ірина Бурко: Ми з отцем, напевно, згадали одне і те ж. Закінчується Літургія, стоїмо ми з отцем на вулиці, виходять люди, і коли бачать нас поряд, то розуміють, однозначно ми шукаємо нових акторів. Частина людей проходить так, щоб навіть поглядом ми їх не дістали. Частина – бочком але із зацікавленням, бо є люди, які хочуть спробувати, але не можуть наважитися. Завжди кажемо, що головне бажання, це 50% успіху. Коли є бажання – все інше додасться.

о. Августин: Ну і також можливості. Завжди хочемо десь поїхати з виставою. А якщо хоча б у одного актора немає можливості, то вистава «невиїзна». Були різні ситуації. Театр – як машина. Коли немає чотирьох коліс – не їде, але й коли немає одного – теж не можна їхати. Інколи навіть епізодична роль незамінна.

Ірина Бурко: З акторами було по-різному. Бувало, що людина зіграла одну роль і пішла, мовляв це не її. Але дехто наче і залишав колектив, та за деякий час повертався. Коли вже захворів театром, відчув, що це твоє, то не підеш звідси.

о. Августин: Всі люди різні. Одні думають, що колектив для нього має зробити усе. Інші навпаки. Хтось думає, що сам має зробити для театру все. Але і колектив має поважати кожну людину і кожна людина має поважати колектив.



- Чи є цікаві історії пов’язані з акторами театру?

Ірина Бурко: Пригадую як готували «Зупинку». Тоді у нас бабуся з дідусем чемненько вчилися танцювати. Пан Володимир і пані Стефанія мусили на старості вивчити танго, бо ми захотіли, щоб вони станцювали. Ще якось було приїхали з гастролями, а виявилося, що відповідальний за звук десь на весіллі, доступу до апаратури немає, а зал величезний, та й глядачів чимало зібралось.

Ми спершу розгубились, музику з ноутбука на репетиціях заледве чути, а тут… Порадились з колективом і вирішили: раз приїхали – ставимо виставу. Хтось з місцевих зголосився привезти домашні колонки. Поки їздили, наші актори взяли гітару і почали розважати зал. Не було такого: «Нам не створили умови, тому ми не будемо грати».

- Яким є теперішній репертуар театру?

о. Августин: На сьогодні маємо близько 10 повноформатних постановок, не рахуючи декількох дрібних. Нещодавно вийшла збірка театру – «Алетея». Це наш творчий доробок, від початку до сьогодні.

Ірина Бурко: Найновіша вистава, написана до 400-ліття реформування Василіянського Чину, «Василіянин». Ще є відносно нова «Подайте на двокімнатну», яку ще нікуди не возили на гастролі. Її теж не хочеться «відкладати на полицю». У процесі написання «Метаноя для жінки», це ніби продовження вистави «Метаноя для чоловіка».

Вже відносно великий відрізок часу минув після прем’єри першої частини, а хочемо, щоб глядач побачив другу частину не зовсім забувши про що йшлося в першій. У головах одночасно три вистави крутиться, і хочеться організувати все якнайкраще.



- Як, на вашу думку, постановки впливають на глядачів?

о. Августин: Важко сказати. У мене була ідея, думаю, що її треба реалізувати – це книга відгуків. Це найкращий спосіб з’ясувати відповідь на це питання. Звичайно, інколи важко висловити емоції чи описати. Колись перед виставою познайомився з хлопчиком, знаєте, хоч йому було років 5, вже відчувався дорослий погляд. Спитав, чи скаже він потім свої враження. Вистава закінчилася, а він, вже й не пам’ятаю що відповів, але це було дуже по-дорослому, видно, що не сподівався на таку постановку.

Ірина Бурко: Одного разу виступали перед спільнотою «Матері молитви». Вони прийшли усі такі серйозні, в очікуванні ледь не проповіді, а ми ж комедію привезли «Метаною…»

о. Августин: Одна жінка так і сказала: «Я думала, що це буде щось побожне».

Але коли вже в кінці головний герой Лук’ян впав на коліна і просив, щоб Бог не довіз тещу додому, бо мав з нею незгоди, то зал сміявся після кожної репліки. Є різні зали, різні глядачі. Найкраще будь-який зал реагує на комедію. Завжди відчувається, чи ходять глядачі в церкву, чи ні. Якщо так, то дуже легко грається, дуже легко сприймається. Недавно були в Жовкві з виставою «Василіянин», відчувалося, що зал розуміє хто такий Дмитерко, Білик, хто такі монахи, всі моменти їх щоденного життя. Були й такі випадки, що засинали на наших виставах.

Якось у Брюховичах на досить серйозній виставі «І мертвим і живим…» серед глядачів було багато дітей. Ми навіть спершу хвилювались як вони її сприймуть. Але коли головний герой робив іспит совісті перед сповіддю і питав у Бога «А простіше ніяк?», з залу дитина відповіла: «Ніяк». Приємно, що малий розуміє, що таке сповідь, і що це просто треба зробити, по-іншому ніяк. Діти звертають увагу на те, чого дорослі не помічають.

У виставі «Заповіт патріарха» був епізод, коли слідчий дуже кричав на підозрюваного. А жінка із залу тихо сказала «Так воно і було». Ми іноді думаємо, що якусь велику діяльність провадимо через наші п’єси, а іноді навпаки, що ні на що не впливаємо. Насправді, багато хто каже, що через наші вистави почав ходити до церкви. Ніколи до кінця не знаємо, яке добро несе це дійство.



- А чи були якісь курйозні моменти під час вистав?

о. Августин: Було класно з газетами. Іде вистава, серйозний момент. І тут раптом з залу (люди спершу не зрозуміли, що це актор) чоловік починає кричати, розкидати газети. Це було для глядачів ніби холодний душ.

Ірина Бурко: Пригадую «Різдвяний репортаж». У виставі була фраза: «Це санітари з інвалідним візком». Актор з цілком серйозним виглядом каже «Це інваліди з санітарним візком». Пауза. А потім усі, звичайно, почали сміятися.

- Як впливає участь в театрі на кожного з вас?

о. Августин: Цікаве питання. Ми власне нещодавно всім колективом на нього відповідали, коли готували до друку книжку. Для кожного актора на її сторінках відвели місце для фото, інформації про особу, а також висловлювання, чим для кожного є театр. Ці репліки вартує почитати, вони унікальні. Для мене це хобі, потрібне як ковток свіжого повітря. Як для священика, театр для мене – друга проповідальниця. Дехто цього не розуміє, вважає ніби то священик не повинен грати.

Але ІІ Ватиканський Собор дуже гарно сказав про це: «Театр – це шляхетне і давнє мистецтво, яке повинно виховувати аудиторію через моральність і християнську гуманність». Для мене писати вистави, виходити на сцену – це потреба, але ця потреба не є на першому місці. Це хобі. Часом мені закидають «Коли зміниться головний актор?», бо я постійно граю головні ролі...

Ірина Бурко: Відповідь дуже проста: тоді, коли знайдеться людина, яка зможе так багато часу присвячувати цій справі, на вивчення тексту, репетиції. Оскільки ми аматори, то кожен актор має ще й роботу, сім’ю і тому навіть невелику роль інколи вивчити вчасно не встигає. А щодо мене… Коли працювала в школі, то мала драмгурток.

Один раз в рік ми ставили коротеньку 10-хвилину постановку для міського конкурсу драм колективів. Коли перестала в школі працювати, мій театр пропав. А коли приїхав сюди отець, то в мене вже був справжній голод за театром. Це все ніби лягло на підготований ґрунт. Не уявляю себе без цього. Давно зауважила, що якщо у людини є творчий потенціал, то його треба реалізовувати, інакше це спалить тебе зсередини.



- До речі, ви вже згадали про великі тексти. Чи важко вчити тексти вистав?

Ірина Бурко: Коли готували останню виставу «Василіянин» отець часто жартував: «пані Ірина – автор віршів, а я – жертва».

о. Августин: Для мене це був новий виклик, трохи неочікуваний. Навіть не знав чи справлюся, але віддав це в Божі руки. Було фактично 2 місяці вивчення тексту. Навіть зараз, коли вже вивчив текст стараюся час до часу повторювати. «Василіянин» – це цікавий текст, не лише як п’єса, він мені близький, бо тут є багато моментів з мого життя. Цей текст для мене інколи є молитвою.

Ірина Бурко: Складність віршованого тексту в тому, що коли вже щось забудеш, то просто так не викрутишся. (сміється)

- Розкажіть, будь ласка, про гастролі. Де ви бували з театром?

о. Августин: Ми були у Волинській, Івано-Франківській, Тернопільській, Львівській і Рівненській областях. Найважче завжди організація. Найлегше просто на суботу – неділю виїжджати кудись недалеко з постановкою. Завжди гастролі закінчуються Карпатами. Їдемо на три дні. Маємо гастролі і стараємося ще відвідати Карпати. Цікаво виступати по селах.

Ірина Бурко: У місті і концертів вистачає, і театри є. Цим глядача не здивуєш. А в селі чекають.

о. Августин: Цікаво пізнавати людей. Були у селі Ямниця, на Франківщині. Дуже співоча парафія. Пішли разом на вечерю, їли і співали. І такі унікальні пісні, які рідко коли почуєш. Коли немає знайомства з місцевими, то й гастролі не повноцінні.



- Розкажіть, будь ласка, про мистецькі плани театру?

Ірина Бурко: Частково на це питання ми вже відповіли: найближчим часом сподіваємось дописати і поставити «Метаною для жінки», далі у «черзі» комедія про забобони, яку уже давно задумали і навіть починали писати. Є у отця ще кілька захоплюючих ідей, але це ж не цікаво відкривати їх наперед. До того ж довід показує, що іноді ми плануємо одне, а потім якось в силу тих чи інших обставин пишемо зовсім інше. Гадаю на все Божа воля.

ТЕКСТ - Олена ЛАУЩЕНКО
ФОТО - Павло БЕРЕЗЮК
Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Twitter та Instagram.