Василь Тарасюк про бій із танком: «Це було стрьомнувато»

23-річний лейтенант 72-ї бригади, волинянин Василь Тарасюк отримав орден за перемогу у нерівному двобої із ворожим танком. На жаль, під час параду президент країни лише одним реченням змалював ситуацію, в якій волинянин виявив свій героїзм: «23-річний лейтенант Василь Тарасюк, мужній оборонець Авдіївської промзони – однієї із найгарячіших точок на теперішній лінії зіткнення».

А що саме відбулося там, під Авдіївкою? Які завдання виконував цей зовсім молодий офіцер? Про це йдеться в інтерв’ю Тарасюка виданню Цензор.Нет.

– Ти здогадувався, що отримаєш Зірку Героя? Все ж таки тебе викликали в Київ на парад, запрошували на репетиції...

– Вже після вручення нагороди Віктор Муженко сказав, що мої документи давно вже гуляли по нагородних відділах. Не знаю, чи могло це статися раніше... Під час параду я, звичайно, хвилювався. Коли працюєш у своїй сфері, почуваєш себе, як риба в воді, а коли міняються обставини, навкруги багато людей, увага, камери, звичайно, накочуються незвичні емоції.

– Кому ти першому зателефонував після нагородження?

– З самого Майдану не міг нікого набрати, бо зв'язок блокували. А коли вийшов звідти, з'явилася мережа, прийшло багато повідомлень, що мені намагалися дозвонитися і хлопці з передової, і рідні, і друзі, і знайомі. Я навіть розгубився – кого ж першого набирати. Але пролунав дзвінок, і я почав спілкуватися... Хотілося поговорити з рідними, але це відбулося пізніше – спочатку відповідав тим, хто мене набирав.

– Батьки дізналися про твоє нагородження по телевізору?

– Так. Я сказав їм, що буду на параді. І вони почули моє ім'я вже під час трансляції. Наступного дня до них у гості приїхали журналісти каналу ICTV, знімали сюжет, то мама плакала, як завжди. У мене є ще дві старші сестри. Вся моя родина за мене дуже рада.

– Чому ти обрав професію військового?

– Навіть не знаю. Класу з сьомого став більше уваги звертати на навчання, тому що поставив собі мету вступити у військовий ліцей. Багато хто казав, що я, можливо, надивився серіалу «Кадети»... Ні. Ще до того я надумав стати військовим. Це мужня робота. Я закінчив військовий ліцей, вступив до Львівської академії. Закінчив її з червоним дипломом. По рейтингу був третім. І я міг обирати сам, в яку бригаду йти служити. Хотів потрапити у бойовий підрозділ.

Про 72-у бригаду мені розповідав Андрій Кизило. Він навчався на моєму ж факультету, тільки був старший за мене. І ще в академії ми почали спілкувалися. Він після навчання хотів потрапили у 30-ту бригаду, а потім пішов таки в 72-у. І от я з його слів знав, що бригада реально бойова, виконує тяжкі завдання, в ній хороший колектив. Ще в 2014-2015 роках її прозвали чорною бригадою, тому що вона завдавала досить тяжких уражень противнику. Я зв'язався з Андрієм, сказав, що хочу до них. Він думав забрати мене до себе командиром взводу, але відразу зауважив: більша ймовірність, що я попаду в 1-й батальйон, тому що його якраз комплектували. Так і сталося.

Перша наша ротація була між Новотроїцьким та Миколаївкою неподалік від Докучаєвська. Через тиждень після мого прибуття в бригаду на дорозі на Донецьк стався наступ, наші підрозділи зайняли територію противника, підійшли до самого Докучаєвська. Тривали тяжкі бої. На посилення треба було кинути один взвод. Відправили мене. А я був там тільки три чи чотири дні. Не знав ще людей. Але ж ми поїхали на підсилення і вступили у перші бої.

Було тяжко, тому що були важкі погодні умови. Весна, березень... Багато грязі. То дощ іде, а одного разу навіть випав сніг. Мінус шість градусів. Глина під ногами. Так я почав воювати. Тяжко було тому, що я не знав, на кого можна покластися, хто як веде себе в боях. Допоміг мені командир роти, пояснив, що до чого. Після Докучаєвська ми вийшли на ротацію, пройшли міжнародні навчання і повернулися в АТО – в напрямку Авдіївки. Моя рота зайняла оборону правіше від промки – на Царській охоті. Переді мною була сіра зона, йшла донецька траса, мости. Їх треба було брати під наш контроль.

– Ви їх просто зайняли, чи взяли з боями?

– Спочатку потроху просувалися, копали траншеї. Окопалися досить не погано. Потім вкопалися в сам міст, підключили техніку. І коли вже там стали, закріпилися, я підірвався на БМП. Треба було перегнати її на нову позицію. Почався обстріл. Я і навідник стояли в башті. Механік був за штурвалом. Я побачив перед собою спалах і вилетів метрів на десять... Прийшов до тями і побачив, що беха горить. Знаючи, що там боєкомплект, лежать ПТУРи, що моментально вибухають, кинувся до БМП. Бачу механіка. Кинувся до нього. Він просто сидів. А я подумав, що він загинув. Виявилося, він в ступорі. Я його витягнув, почали витягувати навідника. Він був непритомний, можливо, вдарився головою у башті. Вже потім стало ясно, що ми всі втрьох отримали важкі контузії. Ми дістали навідника, погасили БМП. Спочатку, правда, відбігли від машини, відтягнули подалі навідника, бо думали, що вибухне боєкомплект. Побачили, що вогонь не добрався до зброї і повернулися.

– Хто вирішив повертатися? Це було твоє рішення?

– Так. В таких ситуаціях у мене немає страху. І це найгірше. В психології людини закладено, що вона має боятися. Але коли виробляється звичка до того всього, для тебе це стає нормальним станом...

– Але ж ти ще не був у багатьох боях, звідки в тебе ця звичка?

– Це було вже моє друге поранення. Перше я отримав там само, на Царській охоті. Працював з АГСа. Коли ми зайшли на свої позиції, нас дуже “привітно” зустріли. Почали обстрілювати саушками, танками. На нашому напрямку був батальйон Гіві. Він намагався прориватися. Нова ж бригада зайшла, таким чином вони прощупували слабкі місця. І уже в жовтні я отримав перше поранення. Прикривав хлопців з АГС і побачив, що мою позицію змалювали. Перемістився правіше, знов відпрацював.

Прилетіла одна 82-а міна. Я бачив, як вона летить і свистить. І тут свист пропав. Я встиг за мішки сховатися, тільки нога залишилася. Якраз в неї уламок 82-ї і прилетів. Пробив ногу, дійшов до кістки і зупинився. Я зразу навіть не відчув, що поранений. Після того ще вів вогонь, перебігав, відстріляв дві улітки з АГС. Адреналін такий, що ти навіть не відчуваєш болю. Та й темно було вже. Тільки коли я схопився за стегно, відчув, що мокро під пальцями. Подивився – кров. Поїхав у шпиталь. Мене перемотали, і в ту саму ніч я вернувся назад. Не захотів залишатися. Задач було багато, офіцерів мало. Треба було робити свою роботу.

А коли ми підірвалися на БМП, то навіть змогли його потушити. Правда, тепер машина не підлягає ремонту, її списують... Головне, що боєкомплект не зірвався. Ми його витягли, накрили масксіткою і чекали евакуаційну групу. Вона прийшла через декілька годин. Ми все одно зайшли на нову позицію. Нас обстріляли мінами, і вже на другий день загнали туди машину. З того моменту почали наносити противнику удар у фланг, бо стали на одному рівні з ним. Тим самим відволікали його від постійних обстрілів промки. Нас же не одноразово намагалася задушити артою. І 152-ми мінами, 122-ми.

– Твої друзі розповідають про ситуацію, коли тебе довелося викопувати...

– Це сталося, коли ми захопили позицію, яку зараз знають, як Орел, у лютому цього року. Декілька днів ми були там безвилазно. Не їли, не пили. Зайняли позицію без жодного трьохсотого. У ближньому бою гарно спрацювали. Але після того почався просто таки шалений артилерійський обстріл. Видно було, що працювали росіяни – грамотно і професійно. Накривали квадратами. По нам били з трьох точок. З Ясинуватої, самого Донецька та Спартака. Традиційно вогонь ведеться по нам 10-15 хвилин. Потім спокійно. А це 10-15 хвилин за весь день була перерва. Скільки туди було випущено боєприпасів – порахувати неможливо. Тисячі, мабуть. Я думав, у них швидше стволи погорять, ніж закінчаться боєприпаси. Працювали конвеєром. Машина відстрілялася – і поїхала. Її місце зайняла наступна. В ближньому бою ми їх перевершували, в артилерійському – поступалися.

Андрій Кизило загинув у першому бою, коли ми перейшли у контрнаступ. Під його командуванням ми все зробили грамотно. Зайняли позицію, облаштували кругову оборону, поставили інженерні загородження – міни. Все було зроблено як треба. Але стався перший бій – і загинули наші троє бійців. Один з моєї роти – Володимир Бальченко. Другий – Діма Оверченко, сапер. Він ще встиг до того розставити розтяжки. І Андрій Кизило...

Після того набралася якась така злість в очах, що віддавати той кусок землі, яку ми зайняли, бажання не було взагалі. Тут лягли наші хлопці, пролили свою кров. Ми вгризалися зубами. Було мінус 25, страшенно холодно. Першими замерзали руки. Ноги не так, бо трошки пересуваєшся, якийсь рух. А руки... Щоб заряджати магазини, треба було рукавички знімати. А робити це треба було постійно, бо стріляли з автоматів безперестанку, аж бойки ламалися.

Я керував тим, що відбувалося на позиції і тією зброєю, що знаходилася на самому «Орлі». Корегували, куди вдарити. Після декількох діб безперервних боїв командир батальйону дав наказ нам з Андрієм Верхоглядом, позивний Лєвша, трошки відпочити. Ми були вже настільки виснажені, що міни вибухали поряд, а вже не хотілося навіть падати. Знесилення було... Я не міг втримати автомат у руках.

Пам'ятаю, як ішов по залізниці і згадував відео, яке ми перед тим передивилися з хлопцями. На ньому сєпарська рота Креста знімала, як їх командир ішов по тій самій залізниці до мостів і казав: «Вон там сидят укропы, а мы тут ходим, все тихо». Я йшов з бою і думав: а тепер ми йдемо по цій дорозі. Комбат сказав нам до ранку відпочити і тоді вертатися назад. Але на ранок, годині о четвертій-п'ятій, командир сказав: тих людей, що лишилися на новій позиції, взяли в облогу.

Комбат зібрав групу підсилення. Але нереально було навіть вийти з укриттів, настільки щільним був вогонь. Я був з Ромою Дармограєм, позивний Стриж, казав: не знаю, як тут можна вилізти. За першої можливості вискочив, підбіг до хлопців: хто є добровольці зі мною? Троє моментально взяли зброю, і ми побігли. Важкий тоді був шлях до «Орла». Навкруги все літало, стріляло, вибухало... Добре, що ми заздалегідь підготували траншеї. По них проскочили до позиції, яка, щоб ви розуміли, – це посадка і бугор. Вскочивши за нього, побачив, що сєпари вже йшли по наших траншеях. До них було метрів двадцять. Ми одразу вступили в бій. Одна група їх прикривала – гасила наш вогонь. Ми перестрілювалися, поки вистачало патронів. Це тривало години дві.

– Так вас же всього троє було...

– Ми лєсєнкою стріляли: один піднявся, відстрілявся, другий в цей час заряджається, третій допомагає першому. Стріляли до того часу, поки не закінчилися патрони. І тоді вже в ход пішло все. Я стріляв навіть освітлювальними ракетами, дотягнувся до димів – закинув їх ворогу, що дозволило двом нашим хлопцям вискочити і підтягнути боєкомплект. Тут підійшов Андрюха Лєвша. Ми продовжили вести вогонь, але ніяк не можна було їх вибити. Тоді пішли на хитрість. По сусідству у нас був пристріляний АГС. Викликали по рації хлопців, щоб вони відстрілялися майже по нашій позиції. І от коли вже вдарили АГС, сєпари почали розсипатися і тікати. Отак ми їх викурили звідти.

Як тільки вони пішли, нас знову почали крити артилерією. І класти саме по позиції. Прилетіли 152-і міни по нас. А нам вже змогли підтягнути великі баки з чаєм... Один такий відлетів від вибуху і прилетів мені прямо в голову. Мене залило 20 літрами чаю. «Напився», – тільки я й сказав... Хвилин через п'ять після того я вже чув, що міни лягають дуже близько до нас. І от чую – вихід. Присів спиною до ворога. 152-а прилетіла прямо за мою спину. Мене врятувало те, що я лежав на дні траншеї. На мені вона закінчувалася. Вибуховою хвилею підняло землю і мене засипало. Хлопцям довелося відкопувати.

Це все так швидко сталося... Добре, голова стирчала з землі. Важко було, тому що земля мерзла, тяжка, брилами на мене навалилася. Я ще згадав, що у мене ж там десь автомат. Ще й його дістали. Сказав: «Треба звідси уходити, бо нас змішають з землею». Тільки ми відійшли, зайняли позицію зверху, туди, де ми були, знову насипали мін. Але вже точніше.

Одному з хлопців також дуже пощастило. Йому в спину прилетіла куля калібру 12,7. І застрягла в тілі! Факт є факт. Вона наполовину в тіло зайшла, ближче до лопатки на спині, а наполовину стирчала. Я її дістав і дав йому в руки. Тоді ж Лєвші на ноги прилетіла брила землі. Думали, ноги поламає...

– А з ворожим танком зустріч відбулася у той же день?

– Це було вже пізніше. Я, як завжди, обходив позиції. У мене їх було п'ять. Почався мінометний обстріл. Це була вже звична справа. Я сів, поговорив по телефону. Наче притихло. Підійшов до крайньої позиції, де в мене був підготовлений станковий протитанковий гранатомет (СПГ, ще хлопці називають його сапог), тому що там танк неодноразово розбивав наші позиції. І ніяк не можна було дати адекватну відповідь. Прийшов туди. Чую – щось гуде. Дивлюсь в бінокль – прямо на нас виїжджає танк Т-72, на ходу закриваючи люк. Чотириста метрів до нього було. Пушка направлена прямо на позицію «Орел», а я був трошки правіше.

У мене загорілися очі – я ж давно його чекав. Від цього танка постраждали двоє моїх хлопців – вони до цього часу ще лікуються. Друга-перша група інвалідності буде у кожного... Тому злість була велика. СПГ стояло направлене на ту точку, звідки він виїжджав. Після першого танкового пострілу я влупив по ньому, щоб перевести вогонь від «Орла». За день до того мінометними уламками посікло приціл СПГ, тому я працював з механічним прицілом, без оптики. Моя граната лягла прямо перед танком.

Екіпаж танку, побачивши, що по ньому ведуть вогонь, зразу направив гармату в нашу сторону і вдарив по нам, але не точно. Це дало мені час перезавестись. І я вже поцілив по ньому. Він задимівся так, що його не видно було. Я знову перезарядився, встиг і навестися. І тут мені дуже близько прилетіло у відповідь. Я якраз голову підняв і бачив, як танковий снаряд пролетів наді мною і ліг в посадку. Я вдарив. Знову граната лягла поряд з танком. Стрьомнувато тоді мені було. Бо він на тебе дивиться, а ти на нього.

– Злився, що не поцілив?

– Звичайно. Думав: якби приціл був оптичний, кожний постріл був би точним. Знову стріляю і – попадаю. Задимівся! Я хотів закріпити результат. Навівся, зробив постріл – не спрацювала граната. Злість була шалена. Я її витягнув, вставив. Тільки робити спуск, як танковий снаряд прилетів прямо в мою позицію. Я прийшов до тями вже в посадці. Мене віднесло на десять-п'ятнадцять метрів. Повний рот землі, за пазухою земля, в штанях...

– А де були твої бійці?

– В укритті. Я відразу їх всіх відправив. Один тільки мені підносив гранати. І то – підніс – і в бліндаж... На підсвідомості я розумів, що треба сховатися, почав бігти, але зовсім не в ту сторону. Поки це зрозумів... Впав в траншею. І ось там вже розумію, що зі мною погано. Права сторона обличчя починає запливати, але я ще хапаю радіостанцію, викликаю «Орел». Хлопці мені говорять: «З того боку чуємо перехват: «Броня подбита, возвращаемся под мост». Після того, як танк мене вдарив, більше і не стріляв. Покотився потрошку, бо був підбитий і димів, під міст. Більше він з того місця не виїжджав.

Після того я ще півгодини був на позиції. До мене не могли під'їхати, бо почався мінометний обстріл.

– Тебе важко поранило?

– Мене ударило кумулятивом від ударної хвилі. Поламало череп, почався крововилив. І ротом, і носом, і вухами йшла кров, лице повністю запливло, я не бачив лівим оком, а праве запухло. Мене вивезли в Авдіївку на стабілізаційний центр, потім у Покровськ. Ті півгодини, поки мене не могли забрати, я навіть не пам'ятаю. Непритомний був. Потім вертольотом доставили у Мєчнікова. Там реально не лікарі, а Боги. За тиждень я почав ходити. Телефонував до хлопців – танк більше не виїжджав. І до цього часу танки не працюють по «Орлу». Всі наші позиції залишилися за нами, ми не покинули жодну.

– Наскільки для тебе важлива нагорода Зіркою Героя України?

– Вона не моя – а всього нашого підрозділу. Вона – для моїх хлопців. Вони всі раділи за мене. Для мене це було визнання того, що ми робимо разом. Немає офіцера без солдатів. Ти сам нічого не зробиш. І так само солдати дивляться на тебе, коли іде бій, вони хочуть бачити, що треба робити, як робити.

– Смерть була дуже близько біля тебе...

– Ще з академії, коли ми вчилися, а війна вже почалася, у мене було прислів'я: я в воді не тону і в вогні не горю. Це мене завжди морально підтримувало. Ворогу не вдастся мене знищити!

– Ти ніколи не пожалкував, що обрав професію військового?

– Ніколи! Жалкую тільки за тим, що зміни в нашій армії ідуть дуже повільно. За час війни вже можна було щось зробити. У нас багато молодих хлопців, які готові працювати, змінювати систему, але їм важкувато, коли стикаються із давно впровадженими порядками. Я планую далі реформувати армію. Після лікування і реабілітації мене визнали обмежено придатним. Це значить, що я не можу продовжувати нести службу у бойових частинах. Чесно скажу – було важкувато змиритися з такими словами. Мені пропонували працювати в штабі, але я відмовився. Це не моє. Я себе там не бачу. Зараз ведуться розмови про міжнародний учбовий центр миротворчості та безпеки. Хочу стати інструктором і готувати хлопців на передову. Думаю, такий мій внесок буде більш вагомим, ніж сидіння в штабі.

Розмовляла Віолетта Кіртока
Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Twitter та Instagram.