До Дня будівельника: Сімейні таємниці Вайманів-Разумовських

– Еджа, ну чого ти!? – красива біла середньоазійська вівчарка, почувши знайомий голос, перестала гавкати, привітно махнула хвостом. Але на чужинців з диктофоном і фотоапаратом косилася з-за клітки вольєру все ж підозріло.

На ґанок вийшли господарі хати: Руслан Вайман з дружиною Світланою Володимирівною.

– А от і мама з татом! – Андрій Разумовський перший піднімається східцями, вітається. Киває на гостей, пояснює: журналісти в гості напросилися. Уточняємо: хочемо побачити, як живе «династія будівельників».

– Та у нас династія тільки починається! – усміхається Руслан Олексійович. – Я от і син Андрій. Але сподіваюся, і внуки в будівництво подадуться.

– Та ви проходьте у вітальню, чаю поп’ємо – господиня прочиняє двері.

...Це вже потім директор будівельної компанії «Інвестор» Андрій Разумовський розкаже, що своєю професією будівельника завдячує саме батьку – багаторічному очільнику «Луцького домобудівельного комбінату» Русланові Вайману. А той запевнить: син своїми успіхами перевершив його починання. Так за посиденьками з чаєм і сімейним альбомом знайомимося з цікавинками і таємницями відомої на Волині родини Вайманів-Разумовських.

«БУДУВАЛИ ХАТУ 10 РОКІВ»

Думалося, хто-хто, а знаменитий забудовник Руслан Вайман мусить мати хату в ідеальному місці – подалі від доріг і загазованості, поряд з лісом і ставком...

– Та де було – там і купили землю! – пояснює господар. – Тоді, на початку 90-х, особливого вибору не було. А «махати ксівою», шукати якихось блатів я принципово не хотів. Чесно купили 10 соток ось тут, над Ковельською трасою, на межі Зміїнця і Луцька. Потім деякі знайомі навіть дивувалися, що я навіть з головою сільради при цьому не познайомився, як це було прийнято в таких випадках.

– Ще й будували його років 10, – додає Світлана Володимирівна, заходячи до вітальні з тацею, де чайник і печиво. – Продали дачу, гараж, машину. У нас тоді «Волинянка» була... А потім і 3-кімнатну квартиру на Захарова. Помаленьку збудували.

Вмощуємося у м’яких кріслах вітальні. На стінах – картини. На полицях – книги, сімейні фото і дипломи. На столику – мереживна скатертина, (як пізніше дізнаємося, виплетена руками господині).

Помітивши, що роззираюся, Андрій коментує:

– А коли вселилися сюди у 2001-му, то ще й підлога не у всі кімнатах була, ходили по товстому картону. Спочатку жили тільки в одній кімнаті і кухні. Я тоді в 10 класі був, і пам’ятаю, не дуже мені подобалося, що до школи далеко добиратися. Але натомість я мав окрему кімнату – і це було круто.

Господар зізнається: якби довелося будувати дім сьогодні – не робив би його таким великим. «Неефективне таке житло, затратне, завелике. Оптимально – будинки на 100-150 квадратів, з добре продуманим енергозберіганням».

«БАТЬКО ЛУЦЬКОМ ПРОЙТИ НЕ МІГ – ПОСТІЙНО ХТОСЬ ВІТАВСЯ, РУКУ ТИС, ДЯКУВАВ»

На одній зі стін – чорно-біле фото юнака у військовій формі. Поряд – рамка з військовими нагородами. Старими, потертими. Зразу видно – фронтовими.

– То мій батько, Олексій Данилович Вайман, дід Андрія. – Руслан Олексійович обережно знімає портрет зі стіни, аби краще роздивилися. – Війну пройшов, закінчив старшиною батареї. Потім у Луцьку директором вечірньої школи працював. З ним неможливо було спокійно пройти містом: постійно хтось зупиняв, дякував, тис руку... Післявоєнну вечірню школу багато лучан закінчувало, то й учнів батько мав – півміста.

І тато Олексій, і мама Августа у Руслана Ваймана – педагоги. Брат Дмитро теж по їхніх стопах пішов, директором 26 школи у Луцьку працює. «А я от з дитинства хотів бути будівельником. Батько мене в цьому підтримав», – каже господар дому.

Цікавимося родом Світлани Володимирівни. Виявляється – теж волинянка. Правда, зі Здолбунова, зі сім’ї залізничників.

– А як ви познайомилися?

– На той час я працював в комбінаті «ВолиньПромБуд». Мені було 26 років, був головним технологом відділу. І що нежонатий – то ставили чергувати на всі свята. Я було обурювався, а директор мені напівжартома казав: от ти спочатку женись! ...І от якраз на «октябрську», 7 листопада, я чергував у приймальні, і Свєта туди прийшла. І я її вже не відпустив – менш як через три місяці зіграли весілля! Пам’ятаю, друзі питають: як прізвище твоєї нареченої? А я й не знаю!

– Так чого я туди у приймальну прийшла, розкажи! – штурхає чоловіка Світлана Володимирівна.

– Ну як чого? То ж там був я! – Руслан Олексійович виявляється майстром вміння жартувати з цілком серйозним виразом обличчя.

– Не слухайте його, – сміється Світлана Володимирівна. – Я закінчувала Український інститут інженерів водного господарства, що у Рівному. І мені потрібні були матеріали для дипломної роботи. Подруга з Луцька порадила звернутися в «ВолиньПромБуд». Тому й прийшла...

– Так он як! Через стільки років ти тільки зізналася! – не вгаває з жартами господар.

СТАРІ ФОТОГРАФІЇ

На наше прохання господиня дому приносить два товстезні сімейні альбоми. Поринаємо у чорно-біле минуле, дбайливо і скрупульозно поділене по роках, з підписами на сторінках і до окремих фото. То все справа рук «сімейного літописця» – Світлани Володимирівни.

Як і годиться, усе починається з весільних фото. Далі – народження доньки Олени (сьогодні вона – фінансист за фахом, живе окремо, з чоловіком виховують двох синочків), потім фото маленького Андрія. Зразу видно: сім’я, де люди працюють, адже добра половина фото – з місць роботи Руслана Олексійовича і Світлани Володимирівни. «Ціла історія будівельної галузі Волині», – коментує господар.

«Здравствуй, Андрейка!» – з любов’ю виведено на одній зі сторінок. 4 жовтня 1984 року – народився син. На чорно-білому фото – зала з радянським гербом на стіні, святково вбрана тітонька. Молодій парі вручають пакунок з малям. «Це тоді вирішили влаштовувати таку церемонію в пологовому: урочисто вручали батькам нового громадянина, зразу видавали свідоцтво про народження», – пояснює Андрієва мама.

– Таке враження, що ви просто прийшли – і вам його вручили, – сміємося.

– Для мене так, практично, і було: на півгодини вирвався з роботи, аби забрати їх з пологового, – киває Руслан Олексійович.

– До речі, а чому ж у вас із батьком різні прізвища? – запитуємо у Андрія.

– То було моє рішення, – каже батько. – Мені страшенно подобалося прізвище дружини – Разумовська. Тому й вирішив – хай у сина воно буде. Ну гарно ж звучить: АНДРІЙ РАЗУМОВСЬКИЙ, погодьтеся? У гетьмана Кирила Разумовського був син Андрій – блискучий дипломат, меценат, відомий у Європі.

В альбомі час від часу трапляються фото з сімейного відпочинку. Ялта. Світязь. Подорож до рідні на Чернігівщину.

Наступне фото – маленький Андрій у костюмі пірата на новорічному ранку.

– Це мама шила! Вона у нас майстер на всі руки! І в’яже, і шиє, і намиста з каміння робить, і сад доглядає, – каже Андрій.

– Я всім кажу, що з розрахунку одружився, – сміється на ці слова сина Руслан Олексійович.

Син пригадує:

– Мама ще малює класно. Колись мені в садочку дали завдання підводний світ намалювати. Ну я й попросив маму... Мама добросовісно зобразила і водорості, і риб, і морське дно... А я потім дивувався: чого це вихователька не вірить, що це я сам зробив.

«День будівельника» – підписана одна зі сторінок альбому. На фото – мама, тато, діти. Господарі дому пояснюють: це свято завжди було особливим. І досі збираються родиною у цей день, вітають одне одного.

– В Андрія просто не було шансів стати кимось іншим, крім будівельника. Змалку він бачив мою роботу, знав і те, як залізобетонні конструкції виготовляться, і як будинок будується – від котловану і до здачі під ключ – каже батько.

Виявляється, Андрій починав працювати на батьковому підприємстві. Але не став задовольнятися «теплим» місцем: зібрав команду однодумців і друзів, заснували свою компанію. Спершу продавали будматеріали, а згодом взялися з серйозні будівельні проекти.

– У мене багато знайомих будівельників мого віку по Україні, – каже Руслан Вайман. – І в багатьох є дорослі сини. Я спостерігав: дуже поширено, коли син працює на фірмі тата. А от Андрій так не захотів – вирішив свою справу відкривати. І, зрештою, не прогадав! В чомусь він перевершив мене. Приміром, у будівництві котеджних містечок. Ви були у «Струмочку»? От приведи туди голландця з зав’язаними очима, зніми пов’язку – і він буде думати, що в Голландії.

* * *
Насамкінець господарі показують газон за будинком. Повно зелені, стоїть альтанка («Андрій постарався!» – каже мама), батут, де бавляться внуки, коли приїздять. Огорожа – зі звичайної білої цегли. Під огорожею – скопана грядка, ростуть якісь кущі. «Це лохина. Голубика російською. От, торік посадила, чекаємо урожаю», – каже Світлана Володимирівна.

Під ноги кидаються, граючись, двоє кошенят. «То нашої Марго! – пояснює Світлана Володимирівна. – стабільно двічі в рік народжує. У Руслана на роботі уже всі собі по кошенятку взяли. Вам не треба?» – сміється.

Біля воріт прощаємося. Мама обіймає сина: «В суботу будеш? Рагу приготую». «Обов’язково!» – каже Андрій.

Ще раз кидаємо оком на високий будинок. Цікавимося у Руслана Олексійовича: «А якби зараз довелося собі будинок будувати – іншим би робили його?». «Та я б взагалі сьогодні будинку не будував! Я б в Андрія таунхаус купив!» – серйозно відповідає господар дому.

Юрій РИЧУК для Волинь24
Фото Павла БЕРЕЗЮКА






















Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Twitter та Instagram.