«Я звик доводити результатом, мене це мотивує», - Андрій Авраменко

Депутат Луцької міськради від фракції "Солідарність"Андрій Авраменко – майстер спорту з важкої атлетики та майстер спорту України міжнародного класу з пауерліфтингу, а ще – син відомого волинського тренера Миколи Авраменка, вихованці якого представляли Україну на міжнародній арені та Олімпійських іграх.

Сьогодні Андрій очолює Волинську обласну школу вищої спортивної майстерності й уже може з гордістю показати досягнення за час свого головування, - пише Таблоїд Волині.

Про те, наскільки палко вболіває чиновник за розвиток спорту, знають усі його друзі та знайомі. Навіть вільний від роботи час він проводить у залі, адже саме там може дати виплеск усім своїм емоціям.

Під час розмови Андрій Авраменко розповів про розумницю-донечку, відомого батька та дуже терплячу та віддану дружину – тих людей, якими пишається та яких не просто любить, а обожнює.



– Традиційно, перше запитання: кава чи чай?

– Кава. П’ю, не зважаючи на пору дня. І основне, щоб вона була стовідсотково арабіка. Чим вона краща і міцніша, тим менше болить серце від неї. Незалежно від міцності, я після кави засинаю відразу.

– З чого розпочинається ваш день?

– Я встаю дуже легко. Ранок починається із зарядки та душу. Обов’язково – сніданок: вівсяна каша, волоські горіхи, мед, кефір і кава… Три роки я не вживав ні кави, ні чаю, взагалі тільки одну воду негазовану…



– Ви працювали тренером. Що дратує в підопічних найбільше?

– Те, що вони часто не дослухаються до порад. Але це все молодість, адже з часом людина стає розумнішою, мудрішою… От нам у дитинстві хочеться побешкетувати, ми бігаємо, не звертаємо увагу на дорослих, а потім дорослішаємо і стаємо дисциплінованішими. Тому я завжди давав «спуск» на вік, хоча й хотілось, щоб те, що ти говориш, люди розуміли з першого разу.



– Який метод використовували на тренуваннях: батога чи пряника?

– До кожної людини є свій підхід. Одному треба батіг, іншому – пряник.

– З вашого досвіду як багато людей, які активно займаються спортом, потім будують спортивну кар’єру?

– Дитячо-юнацькі спортивні школи по положенню мають утримувати спортсменів до 23-х років. Далі спортсмен або лишає професійний спорт, або, якщо показує достойні результати, переходить у школу вищої спортивної майстерності й має змогу прославляти Луцьк, Волинь та Україну за її межами.

Але основна маса людей, я вважаю, іде в спорт переважно для свого задоволення та самореалізації. Вони можуть займатися спортом або ж танцями, малюють, співають… Кожен обирає свій шлях сам. Не всі можуть стати великими спортсменами, так само як і не всі можуть стати великими співаками. У кожного проявляється свій талант по-різному і в певний час свого життя, не обов’язково в дитинстві. Людина може йти і в якийсь момент розвернутися, змінити напрямок і вирушити іншим шляхом.

– Дуже часто буває, що дитина на хоче займатися спортом, а мама з татом каже, що треба. Це правильно, чи ні?

– Ні, це не правильно. До дітей треба прислухатися. Діти в маленькому віці перебувають у творчому пошуку, вони самі себе шукають. Маленька людина може одночасно шукати себе в декількох напрямках, і мама або батько повинні не заважати їй в цьому. Я знаю по своїй дитині: дуже хотів, щоб моя донька Анастасія була спортсменкою, майстром спорту з важкої атлетики. У неї для цього були всі задатки, але її талани проявилися в науці. І вона одна з наймолодших поїхала в США за програмою «Флекс». Щоб туди потрапити, треба дійсно мати талант. І, незважаючи на те, що у неї були певні проблеми зі здоров’ям, донька досягла своєї мети.

Єдиний нюанс був у тому, що вже там вона поміняла сім'ю. Хоча я розмовляв зі своїми американськими товаришами, і вони кажуть що це нормальне явище. Мала приїхала, прожила з ними два місяці і більше не змогла. Зараз проживає в сім’ї, яка переїхала з Канади. Життя нових «родичів» дуже подібне до нашого: тато-спортсмен, дідусь – спортсмен (сміється, – авт.)

– А в першій сім’ї що доньці не сподобалось?

– Ставлення. Вона і та сім’я виявилися кардинально різними. От ми заходимо додому, роззуваємось, у нас постійно порядок. Три рази на тиждень вологе прибирання, два рази загальне прибирання, а у них цього немає, вони раз в місяць прибирають… Ми йдемо в магазин і купуємо ті продукти, що нам потрібні. Вони ж усе купують на знижках, треба воно чи ні… Харчування у тій сім’ї їй теж не підходило.

–Якими науками донька захоплюється?

– Фізика, хімія, математика, біологія… От воно їй дається на «Ура!». Також англійська, німецька, польська мови. Анастасія – єдина людина в родині, яка пішла в сторону, протилежну до спорту. Був певний час, коли вона хворіла. Ми поклали її в «Охматдит», і вона приїхала додому й каже: «Тату, я хочу бути лікарем, що для цього треба робити?». В нас природничий ліцей є, і в один день було прийняте рішення здати туди документи. Донька поступила, провчилася два роки, потім їй надійшло запрошення, і вона полетіла в Америку.




– Ви в дитинстві ким хотіли стати?

– В радянські часи всі діти мріяли бути космонавтами, були свої еталони, на які рівнялись. Я до шести років зі своїм батьком їздив по зборах, ну і батько одного часу був тренером збірної команди УССР. Нас у мами на той час було уже двоє, тато постійно в роз’їздах, мама сама теж втомлювалась з нами двома і ще й роботою. Нас не було на кого залишити і батько мусив до школи зі мною возитися. Тож я побачив багато легендарний спортсменів в першу половину свого десятиріччя.

Ну і помаленьку втягнувся у спорт, поміняв багато спеціалізацій: футбол, боротьба, бокс. Бувало, що зранку займався важкою атлетикою, а ввечері була група дзюдо. Потім тренер, Володимир Євгенович Каразія, в якого я займався в секції дзюдо, перейшов у «Колос», а там тренування були зранку, і мені треба було вибрати, в якому виді спорту лишатися. Я обрав важку атлетику. Під керівництвом батька тренуватися дуже важко, він багато вимагав із вихованців, а з рідного сина – вдвічі більше.

– Батько був суворим?

– Так, і я йому вдячний за це.

– А на кого ви схожі: на маму чи на тата?

– Навіть і не знаю. Одні кажуть що на маму, інші, що на тата.

– До кого в дитинстві бігали якщо треба було щось? Хто більше заступався?

– Ніхто за мене не заступався. Тобто, я навіть не звертав уваги на це. Може через те, що батька довгий час не було поруч через зайнятість, то більше розмов велося з мамою. Просто не жалівся.



– Скільки часу ви вже одружений?

– Багато. Я десять років зі своєю дружиною тільки зустрічався.

– Як познайомились?

– Банально. Ми з нею жили в одному будинку. Познайомилися, як усі діти знайомляться. Їй було 13, мені – 14.

– Чому ж так довго зустрічались?

– Ми ж навчалися. Починали все з цукерково-букетного періоду, за ручку ходили, портфель їй носив (сміється, – авт.). Росли, росли і виросли. Пережили багато чого. Кажуть, що розумні вчаться на чужих помилках, але ні, тільки на своїх. Ти 250 разів будеш знати, що горня з кавою гаряче, проте поки не обпечешся, не зрозумієш цього. Ми так само говоримо дітям з огляду на свій досвід та прожиті роки. Кожен має вчитися на своїх помилках, просто їх треба застерігати про те, що можуть бути певні наслідки. Якщо дитина зрозуміє раніше, то, може, не зробить цю помилку, а не зрозуміє – зробить.

– Для чого Ви пішли в політику?

– Це взагалі цікава історія (сміється, – авт.). Я упевнився, що всі хороші речі в житті відбуваються спонтанно. Я переслідую одну ціль – зробити краще для спорту. Багато хто не вірить у це. Мешканцям свого мікрорайону пояснюю, що хочу зробити для вас те, чого інші не робили. Різними шляхами, але ми з вами зробимо те й те. Чесно кажучи, часто в процесі ти біжиш, біжиш і не маєш часу сісти обдумати свої плани.

Ми проаналізували скільки всього було зроблено за 2016 рік і побачили, що досить немало. У мене є помічники й друзі, які мені допомагають з громадськими федераціями. У мене є чудовий тренерський колектив, вони всі ідейні та заряджені на одну ціль. Й у нас це реально виходить! Мені з ними простіше: я їм не заважаю, бо кожен із них – професіонал у своїй справі, а тільки допомагаю. Власне, для цього я пішов в політику. Виборці мені повірили і, сподіваюся, що на сьогоднішній день я їх не підведу.

Дуже багато було зроблено завдяки покійному Миколі Ярославовичу. Мені з ним було дуже легко, я міг з ним посидіти, поговорити, як з батьком. Дуже шкода, що так трапилося, його всім не вистачає.

Спорт дійсно потребує багато уваги, він дуже недолюблений, недокоханий. Те фінансування, яке виділялося раніше, і яке почало виділятися протягом останніх двох років – це небо і земля. Плюсом стали стипендії обдарованим спортсменам, які я вважаю дуже крутою мотивацією. Якщо дитина має стимул, то вже виробляє мету, за яку ще й отримує винагороду. Ми створюємо спеціальні умови для спортсменів вищої кваліфікації, для майстрів спорту міжнародного класу, учасників Олімпійських ігор, і робимо так, щоб людина у 23, 28 чи 30 років не думала, що треба піти десь попрацювати, а потім знаходити час на спорт. Вона має бути зосереджена на процесі тренування, а про решту ми мусимо подбати.



– Вам не здається, що у нас трохи менталітет не такий? За кордоном проводять університетський матч, і на нього приходять тисячі вболівальників, його транслюють по телебаченню, різними методами піднімається командний дух. У нас же цього поки немає…

– Над цим має працювати саме федерація, в якій мають сидіти ідейні та активні люди. Я з ігровими видами спорту менш зіштовхуюся, ми більше сконцентровані на індивідуальних видах, але розвиватись має уся галузь. Від цих ідейних працівників мають просто відскакувати пропозиції, а ми повинні дати їм можливість реалізувати втілити їх у життя. Насправді, у нас дуже слабка спортивна інфраструктура, її практично немає, а якщо й є, то вона не безкоштовна.

– Які спортивні споруди можна реанімувати?

– «Спартак», «Колос». «Динамо» поки не має такої можливості, воно з синагогою передано на баланс історико-культурного заповідника. В «Динамо» лишився ігровий зал, а на добудову біля нього спортзалу не знаю, чи вистачить коштів, бо проект на це вартує десятки мільйонів. В 19 та 10 школах є приміщення які не функціонують, але мікрорайон густонаселений. Я наразі пропоную оживити ті порожні зали, зробити нормальну витяжку, нормальне опалення… Це все можна зробити, аби було бажання і фінансування.



– Фільми про спортсменів дивитесь?

– Так. Зі Сталлоне, Брюсом Лі, Чаком Норрісом…

– Хто був улюбленим героєм?

– Та всі були улюбленими, навіть значки носили з їхніми фотографіями.

– Вічна дилема: хто кого – Чак Норіс чи Роккі?

– Ні, Брюс Лі.

– Інше питання: Брюс Лі чи Чак Норіс?

– Та в житті вони ж були друзями (сміється, – авт.). Брюс Лі!


– Назвіть три свої негативні та позитивні риси. Яким Ви себе бачите?

– Я можу себе тільки поганити, а хвалять мене хай інші, якщо заслужив на це. Моя жінка каже, що я дуже вредний. Маю дуже складний характер, надто вимогливий до людей і до себе, дуже вибуховий, але як швидко «вибухаю», так само швидко і заспокоююся. У зв’язку з тим, що половина мого життя пройшла в залі важкої атлетики, де купа заліза весь час гримає, може, з віком став трохи недочувати і почав голосно говорити. Мені здається, що розмовляю спокійно, а мені кажуть, що кричу (сміється, – авт.).

– Як відпочиваєте?

– Розряджаюся я у спортзалі. Люблю силові та кардіо навантаження. Останнім часом додав ще змішані єдиноборства. В світлі останніх подій, щоб не бити морду, я іду в спортзал і офіційно б’ю грушу. У мене є товариш, він мене і тренує, ми один одному допомагаємо в певних моментах, і мені дуже імпонує те, що ми бачимо розвиток фізичної культури і спорту в одному напрямку, «ліпимось» один до одного і одним таким кулачком помаленьку цю стінку проб’єм, аби нам не заважали.

– Дружина в спортзал ходить?

– Ні, дружина в мене не спортивна. У мене дочка спортивна, я спортивний, а жінка – ні. Хотілося б, щоб вона приєдналась до нас на велопрогулянці, але каже, що боїться впасти (сміється, – авт.).

– На велосипедах часто їздите?

– Як сприяє погода, так і їжджу.


– В Луцьку яке ваше улюблене місце?

– Парк.

– Гуляєте чи їздите?

– Гуляю і їжджу. Приїхав, машину поставив пішов гуляти, а велосипедом їду обов’язково через парк. Є певні маршрути, мною вже вироблені. Все залежить від того, наскільки стомлений. Найбільша втома – психологічна.

До того, як став директором школи вищої спортивної майстерності, моє життя було більш сплановане, я собі приділяв більше уваги, я міг двічі на день ходити в спортзал, жив для себе і для своєї сім’ї. Зараз живу ще й для тих 150 спортсменів, які займаються в школі, для мешканців свого мікрорайону, дійсно за них дуже переживаю і вболіваю за кожного.

Дехто каже, що не може зрозуміти певні мої вчинки, на що я відповідаю, що, значить, немає сенсу щось пояснювати.


– Яка з нереалізованих професійних чи непрофесійних мрій у вас є? Те, що плануєте зробити але досі не вийшло.

– Бажання збудувати спортзал. Чесно!

– Що заважало?

– Дуже багато факторів. Земля, фінансування…

– Яким має бути цей спортзал?

– Я хотів універсальний, але це дуже дорого. Хочу такий собі спортзал-трансформер, де можна проводити і змагання, і тренування, типу колізея з роздягалками під рядами, душовими, залами для боротьби та боксу. А центральна арена щоб трасформувалася, залежно від того, які змагання проводяться. Навіть концерти на таких аренах можуть проводитися. Але на сьогоднішній день немає такої можливості.

– Кого з відомих людей наших можете назвати авторитетом для себе?

– Я не задумувався над цим питанням. Колись міг піти до когось за порадою, а зараз прислухаюся сам до себе. Раніше також за порадою ішов до батька, а тепер намагаюсь не вплутувати його в певні речі.



– Ви стали публічною людиною. На публічну людину часто виливають різний бруд. Як ви це сприймаєте?

– Спочатку було образливо, мені хотілось побігти та й морду набити. А зараз просто потрохи звикаю…

– Ігноруєте?

– В деяких моментах так. Я звик доводити результатом, мене це мотивує. В світлі останніх подій просто не звертаю на це увагу, а працюю. Ставлю для себе ціль, і не піду, поки її не досягну.


Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Twitter та Instagram.