Антон Кривицький: «Мером мав бути я»

Кривицький – найпам'ятніший луцький мер. Його тричі обирали градоначальником, очолював місто від 1994-го до 2006 року.

Час був неоднозначний: від занепаду і хаосу перших років незалежності до економічного підйому перших років нового тисячоліття.

Такий і імідж у Кривицького. Хтось називає його господарником, хтось звинувачує у нечесних схемах керівництва і «дерибані». Проте як би не було, Кривицький – однозначно немала, цікава і яскрава сторінка історії обласного центру Волині.

Сьогодні колишній мер – знову у стінах міськради, проте на скромній посаді: радника теперішнього міського голови Миколи Романюка. Радника, щоправда, більш привілейованого, ніж інші. Проте, каже Кривицький, роботи йому вистачає. Якої? ВолиньPost розпитав у колишнього мера безпосередньо.

В БАРІ «У ТАРАСА»? БУВ

– З вами важко було домовитися про інтерв’ю. Чому ви зараз такий непублічний, чому ховаєтеся у тіні?

– Кожному овочу, як то кажуть, свій час. Мій час міського голови вже минув. Повертатися у ту ж саму річку, мабуть, не варто.

– До цієї думки вже не повертатиметеся?

– Навряд чи. Не можна на такій посаді бути дуже довго. Тому що можна втрачати інтерес до новизни, звикати до існуючих реалій і вже не прагнути кращого. А на все треба завжди дивитися зі сторони, мати свіжий погляд. Яка б ситуація не була в місті, вона завжди може бути кращою. Завжди є що вдосконалювати.

– Луцьк сьогодні на підйомі чи у занепаді?

– Я б не сказав, що Луцьк сьогодні занепадає. Але місту сьогодні потрібен новий поштовх.

Нам здається, що ми досягаємо чогось. От, наприклад, даємо цілодобово воду. Але це вже вчорашній день. Я ще у 2000-му казав, що те, чого ми вже досягли, – це є стандарт, тому не треба цим пишатися. Ми повинні робити так, щоби місто рухалося вперед, а люди, які тут живуть, бачили перспективу, уявляли себе тут за п’ять, за десять років і хотіли б жити в цьому місті.

І депутатський корпус повинен цьому сприяти, не тільки думати, як розподілити землю чи майно чи приймати якісь політичні рішення. Треба думати, що буде з нашим містом за десять років.

От ми сьогодні кажемо, що місто туристичне. Але давайте будемо реалістами: що дасть туризм Луцьку? Так, розвивати його потрібно. Але туризм тут ніколи не буде ключовим.

– До слова, зараз особлива увага журналістів і правоохоронців прикута до туристичної родзинки нашого міста – історико-культурного заповідника «Старий Луцьк». Проти його директора Тараса Рабана порушили кримінальні справи. А ви були в барі «У Тараса», про який так багато говорять?

– Був. Але не скажу, що багато разів. На пальцях можна порахувати. Та й не вбачаю у цьому чогось крамольного. По-моєму, гроші лопатою там ніхто не гребе. Та й не часто туди ходять. Крім того, там проводяться хороші культурні заходи.

Зрештою для того, щоб старе місто жило, треба, щоб там були люди, щоб там вирувало життя. Тому я за те, щоб давати людям можливість там будуватися, приватизовувати землю. Хай люди живуть там.

ЗАЙШЛИ В БУДИНОК – А ВІН ВЕСЬ ТРІЩИТЬ, СТРАШНО СТОЯТИ

– Ви були біля обваленого будинку на Рівненській, 109?

– Так, був. Дивився його.

– Яка могла бути причина обвалу? Що там могло статися?

– У такій ситуації завжди може бути три причини. Перша – помилки проектантів, друга – брак під час будівництва, третя – неправильна експлуатація.

Говорячи про цю ситуацію, третя причина переважаюча. Бо якби була помилка проектантів, то будівельники в процесі будівництва могли б це виправити. Якщо ж брак будівництва, то в процесі будівництва його теж можна виявити. До того ж така помилка могла б «вилізти» невдовзі після будівництва.

А тут... Або хтось переробляв і заліз на несучі стіни, або хтось щось доробляв і так само зачепив несучі стіни.

Сьогодні всі грішать на магазин «Ліга-Нова», який на першому поверсі. Але я не думаю, що магазин, роблячи якесь перепланування своєї площі, нагло заліз у несучі конструкції й вніс якісь елементи, які посприяли потім цьому обвалу. Навіть якби й хтось сказав зробити так, то будівельники, які виконували цю роботу, боялися б це робити. Та й не робили б такого.

Тому я думаю, що причина обвалу – експлуатація. Хоча, можливо, зіграв свою роль прихований будівельний брак.

От сьогодні розмовляв із представником інспекції архітектурного контролю. Він каже, що панелі не були перев’язані одна з іншою. За правилами, коли панелі кладуться на перекриття, їх зв’язують дротом, закріплюючи його за монтажні «проушини». Панелі скручують дротом. І якби в результаті чогось ця панель падала – вона б не падала так, щоб збити наступну панель. Ці кріплення її мали б втримати. Для того це й робиться.

Тобто і в цьому могла бути частково причина. Це вже або під час будівництва, або під час експлуатації це кріплення могли зняти – проектанти навряд чи про нього забули б.

– А що там за історія з кондиціонерами?

– Магазин на несучу стіну встановив не побутові, а по суті промислові великі кондиціонери, які прикріпили до стіни. Такі кондиціонери повинні кріпитися на певному фундаменті, на спеціальні пружини для того, щоб знижувати вібрацію. А якщо вібрація постійна, то вона має руйнівну дію. Вона поступово руйнує будь-яку конструкцію. То й це теж могло бути причиною.

Але, звісно, все з'ясує експертиза.

– Експерт казав про брак при будівництві: є підозра, ніби розчин цементний недобре замішали. Сьогодні кожен думатиме: а як збудований мій будинок? Є якась гарантія того, що подібне не станеться з іншими будинками в Луцьку?

– Я не думаю, що розчин міг вплинути. Так, можливо, розчин десь і мав непроектні показники. Може, був не тієї марки. Ну, але ж скільки років простояв, дивіться! Сорок років простояла будівля і раптом дав знати про себе неякісний розчин? Я не думаю.

– Але чи не може таке статися з іншими будинками? Де гарантія?

– Все може бути. Чому? Тому що в природі проходять якісь катаклізми. От зараз почалися такі дощові періоди. Може з покрівлі погано йти водостік, вода може потрапляти під фундамент, підмивати. Все може бути. Може бути просадка фундаменту.

Але за цим треба слідкувати. Повинен бути хазяїн і дивитися за цим.

– А такого хазяїна мають не всі будинки...

– Звичайно. Ми звикли, що господарем має бути держава. А чому держава має дивитися, якщо відсотків з 90 квартир у будинку приватизовані? Це вже власність людей. Вони повинні об’єднуватися. Чому ми цього не робимо?

От всі критикують об'єднання власників багатоквартирних будинків. Я не скажу, що дуже схвально ставлюсь до ОСББ, там теж є свої недоліки, але повинен бути хазяїн обов’язково.

Головне – щоб люди дивилися і вчасно інформували владу. А влада повинна реагувати: прийшла заявка – відправили спеціалістів на місце.

– Ситуація з обваленим будинком звернула увагу й на іншу проблему – самовільне перепланування перших поверхів. Мовляв, купують перші поверхи квартир, переплановують, часто без відповідного проекту, а потім вже узаконюють, платять хабарі чи штрафи. Що ви про це думаєте?

– Така проблема є. Але вона вирішується, якщо є нормальний контроль усіх відповідних служб.

Зараз дуже багато справ передали архбудконтролю, який має дуже багато прав, може зупинити будівництво, ремонтні роботи, якщо немає відповідних документів, дозвільних рішень.

Але всюди грає роль людський фактор, як людина на це реагує, як чиновник ставиться до тих чи інших речей. Особливий контроль має бути тих речей, які пов'язані з безпекою для життя.

От, наприклад, чому різні підходи до здачі водопроводу і газопроводу? Ну, з водопроводом можна десь трішки схалтурити. Ну, порвався водопровід, затопило якісь діляночку, відкачали, залатали та й по всьому. А з газом не схалтуриш. Тому в газовиків серйозніший, скурпульозніший, строгіший контроль за роботою будівельників.

– Все-таки, чи варто боятися перепланувань на перших поверхах?

– Я не думаю, що лучанам треба боятися, тому що будь-які речі, пов’язані зі переплануванням, все-таки проходять певний контроль.

По-перше, ніхто не буде переплановувати, якщо не буде проекту. А проект вартує грошей. І проект треба узгоджувати, щоб він і не нашкодив власнику, і іншим людям. Бізнесмени ж дорослі люди, всі це розуміють. Це ж не дитячий садок.

Так, можуть бути будь-які випадки. Ніхто не застрахований. Але знову таки повинен бути такий взаємний зв'язок між владою і жителями багатоквартирних будинків.

– У 2002 році на проспекті Соборності, 8, було «чепе» – почала руйнуватися дев'ятиповерхівка. Розкажіть про ту ситуацію.

– Причиною тої ситуації було два фактори, про які я говорив раніше: фактор експлуатації і фактор будівництва. Фактор експлуатації перейшов у фактор будівництва.

За технологією, коли робиться фундамент, то на підмурівку (який робиться з цегли по периметру фундаменту) кладеться так званий бетонний пояс – для вирівнювання тиску, щоб навантаження стін розподілилося рівномірно на весь периметр. Цього пояса в тому будинку зроблено не було.

По-друге, через той будинок проходили комунікації, теплотраса. Там постійно затікала каналізація, була волога. Затопить сильно – прийдуть і викачають, не сильно – саме висохне. Але через постійну вологу з’явився грибок. І грибок роз’їв оту цеглу підмурівку, над якою не було бетонного пояса.

І будинок почав осідати в окремих місцях. Коли ми приїхали, зайшли в будинок - там страшно було стояти: все прямо тріщить.

Але ми там швиденько все зробили: укріпили фундамент, обв’язали металевими тяжами – зробили своєрідний бандаж, обв’язку. Правда, через це зменшився об'єм кількох квартир – через них проходили ці тяжі, які відгородили новою стіною.

Але тепер цей будинок ще сто років простоїть: він міцно сів на фундамент.

– Є розуміння того, які будинки в Луцьку гірші, які кращі? Тобто які збудовані більш «халтурно», гіршими будівельниками тощо...

– Головне не те, як і ким вони збудовані, а в якому стані сьогодні. От за цим треба дивитися. І не треба панікувати: треба просто бути господарями того, чим ми володіємо.

Якщо конкретно казати, то сьогодні особливо треба дивитися за панельними будинками. Вони мають певний термін експлуатації – 50 років. Після чого їх треба оглядати, підкріпити деякі елементи. Є ж проекти, які дозволяють це зробити. Перший панельний будинок був збудований у Луцьку десь у 70-х – може, у 79-му чи 78-му році – на вулиці Ветеранів.

КОМУСЬ І БЕЗ ВІДОМА МЕРА МОЖУ ДОПОМОГТИ...

– За вашого головування у Луцьку з’явилося кілька нових пам’ятників. Сьогодні депутати сперечаються про пам’ятник Бандері, комсомольці згадують про Сталіна. Це настільки важливо?

– Оці політичні баталії з приводу того, де ставити якийсь там пам’ятник пересічному лучанину байдужі. Депутати повинні думати про робочі місця. Людину хвилює добре оплачуване робоче місце, здобуття хорошої професії.

Сьогодні Ковель і Нововолинськ набирають потужності, хоча колись дуже відставали від Луцька. Сьогодні середня заробітна плата у Ковелі така, як і в Луцьку. А цього не повинно бути.
Великі підприємства з Луцька повтікали у Луцький район, хоча працівники живуть у Луцьку, користуються інфраструктурою.

За останні роки не з’явилося жодного нового великого підприємства, яке б забезпечувало багато робочих місць і платило податки.

Тому і депутати, і працівники мерії повинні бути постійно зацікавленими, щоб сюди прийшли інвестиції і давати поштовх для розвитку місцевого бізнесу.

А от, санстанція й екологічні служби просто фіксують порушення, але нічого не змінюють. Вже років 20-25 стандарт на воду в Луцьку не змінюється, хоча ми знаємо, що у нашій воді багато заліза. Чому санстанція досі тримає ще радянський стандарт на воду? Треба «Луцькводоканал» змусити підвищувати якість води.

Тобто найголовніше і для міського голови, і для депутатського корпусу – перспектива розвитку. І не на папері, а в голові і в діях.

Але важлива й відповідальність депутатського корпусу і міського голови. Сьогодні вони вже якоюсь мірою залежні один від одного, але ні перед ким не відповідають.

Який би міський голова не був поганий, але місто все одно буде жити, буде працювати. Бо є головний лікар лікарні, є директор школи, є завідувачка садочка, є керівник підприємства. І вони будуть працювати. Тільки якщо мер поганий, не буде розвитку, не буде поштовху, не буде завтрашнього дня.

– А чим сьогодні колишній міський голова Кривицький займається у мерії? Я чула про узгодження меж міста. Що ще у ваших обов’язках? Бо посаду радника часто називають повітряною…

– З узгодженням меж міста ми вже практично завершуємо. Лишилися деякі нюанси. Але я постійно отримую певні завдання, які міський голова більш нікому не хоче доручали, або знає, що я їх вирішу, маючи певні зв’язки.

Не думайте, що я ходжу до голови і кожного дня щось йому там раджу. Міський голова звертається до мене з деякими питаннями, думаючи, як вирішувати.

Займаюся реконструкцією вокзалу, веду цей напрямок. Зараз ще займаюся виділенням земельної ділянки під будівництво для військових. Дуже проблематичне питання, над яким я вже рік б’юсь.

Мене постійно залучають до питань благоустрою, будівництва, до гуманітарних питань. Роботи не бракує, повірте.

– Одразу після призначення Кривицького радником міського голови вам пророкували роль «сірого кардинала», який зможе істотно впливати на мера і керувати містом. Скажіть, посада радника міського голови дійсно така впливова?

– Якби я не був міським головою, і в Луцьку, і в Нововолинську, можливо, таке бажання і виникало б. Але я вважаю, що є міський голова, і нема чого туди лізти. Я знаю, як би на це реагував би я особисто, так само реагуватиме і Микола Ярославович.

Тут не йде мова про те, щоб когось підсиджувати. Команда працює. І не треба думати, що Кривицький щось комусь нашіптує. Це не в моїх правилах.

– Чи справа не у впливовості, а радше в авторитеті?

– Ну, мабуть, так. Я був на цій посаді, тому зовсім інакше дивлюся на проблеми міста. Я ніколи не підведу голову, тобто ніколи не пораджу зробити щось погане.

– Багато питань вирішуєте без відома мера?

– Звісно, є такі речі. Але я потім розповідаю голові, що виникала така-то проблема і я ось так-то її вирішив.

– Суперечностей з Миколою Ярославовичем маєте багато?

– Будь-яка проблема має багато шляхів для вирішення. І не завжди той варіант, який рекомендую я чи, скажімо, мер, є оптимальним. Але спільну мову знаходимо.

Я завжди у міського голови запитую: чим відрізняється морський офіцер від офіцера-піхотинця? Так ось морський офіцер ходить у білому кителі, бо в морі немає пилу і сміття, а піхотинець завжди замизганий. Ось приблизно так само і мер – він не може бути у білому кителі, бо будь-яке його рішення зачіпає чиїсь інтереси.

– Якщо до вас підійде хтось знайомий і попросить зустрічі з мером, посприяєте?

– Я не люблю таких речей. Тим більше всі мої друзі у такому віці, що або вже щось мають, або вже нема чого мати. Хоча, буває, звертаються люди старшого віку, які працювали ще за радянських часів, які знають мене, то іноді доводиться допомогти. Тим більше, що звертаються з якимись життєвими, сімейними проблемами. То я і без відома голови можу допомогти, підняти слухавку, попросити чиновника посприяти людині. Тим більше до мера можна спокійно записатися на прийом.

ОТ НЕ ДАЛИ КРИВИЦЬКОМУ ДОБУДУВАТИ ТОЙ ЗЛОЩАСНИЙ ФОНТАН. ПИТАЄТЬСЯ: ЧОМУ?

– Як оцінюєте нинішній депутатський корпус? Наскільки він професійний і наскільки якісна його робота?

– Ой, їм бракує єдиного – економічного підходу до розвитку міста. От вони готові змагатися за той регламент, готові битися, а коли мова йде про соціально-економічний розвиток міста, вони затихають.

– Порівнюючи з тими депутатами, з якими вам довелося попрацювати, які були сильніші?

– Не можна однозначно порівнювати. Усі вони нормальні в принципі. Тільки вони повинні бути спрямовані не так ідеологічно, як економічно. Так, і перейменуванням вулиць треба займатися, бо ж не може в Луцьку бути вулиці Нахімова, скажімо. Але це не повинно бути домінантою у їхній діяльності.

– А як ви шукали порозуміння з депутатським корпусом? Як було із формуванням більшості? Мали з цим проблеми, як Романюк?

– У мене завжди була більшість. Вибори я готував зі своєю командою, тому ми завжди мали більшість. Для мене питання більшості – це відсутність перешкод у прийнятті рішень, які сприяли б розвитку міста.

У міського голови дуже багато функцій, але й достатньо влади. Наша держава міському голові дала влади предостатньо, вона тільки не продумала механізму відповідальності. За мого мерства були одні проблеми, зараз інші проблеми, але вони завжди були і будуть.

От не дали Кривицькому добудувати той злощасний фонтан. Тоді була опозиція з Народного Руху, «Батьківщини». Питається: чому? Вже ми його завершили б. Ну, не зробили б якийсь шматок дороги. Не біда. Але Луцьк міг би бути першим містом в Україні, у якому б з’явився світло-музичний фонтан. Це могло б бути окрасою міста.

– А лучани знають, що фонтану немає, бо Кривицький вкрав гроші…

– Ну, що означає вкрав? Просто не дали розподілити бюджет на цей фонтан. Тупо голосували проти. Але фонтан на головній площі міста буде.

– Вам стане легше, коли фонтан з’явиться?

– Звичайно, легше! (Сміється, – ред.) Може, і я дещо винний у цьому, бо не проявив тоді наполегливості. Але інші проблеми були – дороги треба було ремонтувати, ями латати.

Я був би радий, якби і на Київському майдані перед облдержадміністрацією теж запустили фонтан.

– У найбільшому кінотеатрі міста – «Промені» – віднедавна взагалі перестали показувати фільми. Та й узагалі він – в не дуже хорошому стані. На вашу думку, який вихід?

– Я скажу банальну річ: не треба місту чи громаді тримати таку власність. Бо кожну власність треба оберігати, підтримувати. Який смисл сьогодні державі чи місту витрачати гроші, щоб підтримувати кінотеатр «Промінь»? Чи не краще відремонтувати дорогу, якою користуються всі? Чи не краще вкласти в садочок, зробити благоустрій, освітлення, рекламу?

Треба просто його продати, проконтролювати його використання, щоб воно використовувалося за призначенням, а бізнесмени самі дадуть йому раду.

– За час вашої роботи на посаді міського голови були пропозиції приватизувати «Промінь»?

– Ні, тоді ще бізнес не мав таких грошей. Кожен час має свої моменти, їх просто треба вміти використати.

Взяти сьогодні, скажімо, «Адреналін». Там зробили прекрасні зали для кіно. Так, дорогі квитки. Але якщо з’явиться «Промінь» з двома чи трьома такими ж залами і з таким же сервісом, то «Адреналін» буде змушений ціну знизити. Бо тому, хто живе не біля «Адреналіну», не буде сенсу так далеко їхати.

Тому я вважаю, що його треба продати, але під контролем. Тобто воно має бути обмеженим майбутнім його використанням. Не зробити з нього, скажімо, стрип-бар чи танцювальний заклад. Має бути кінотеатр.

Я, ЯК МЕРОМ БУВ, ЗАВЖДИ В ТРОЛЕЙБУСАХ ЗА ПРОЇЗД ПЛАТИВ

– Скажіть, чому ви пішли у команду до Миколи Романюка? Могли б собі насолоджуватися спокійним життям на пенсії, робити усе те, на що бракувало часу все життя…

– Та скільки ж можна відпочивати? Розумієте, просто спрацював синдром участі, потрібності. Все життя я був при роботі. Місто на моїх очах росло, змінювалося. Я знаю, де яка труба лежить, якого діаметру, де вона повертає вправо чи вліво.

Звичайно, за деякий час я відійду від цього. Але сьогодні ще маю сили і здоров’я працювати.

– Романюк вам сам запропонував посаду радника чи ви самі напросилися?

– Ми перед виборами зустрічалися. Я йому допомагав. Та й сам запропонував – давай буду працювати в команді. Тут спрацювало два фактори: я хотів, щоб місто ставало кращим й готовий був для цього працювати, і Романюка знаю ще з часів комсомолу. Це людина, яка близька мені по духу, принаймні з точки зору відповідальності.

– Ви маєте статус Почесного громадянина Луцька. Користуєтеся пільгами, які він передбачає?

– Ні-ні, ви що! (Сміється, – ред.) Якщо я їду у маршрутці, то плачу.

– То ви користуєтеся громадським транспортом?

– Я їжджу в маршрутках, і в тролейбусах їжджу. Мене, звичайно, багато людей впізнають. Але я завжди плачу. Я не звик бути комусь щось винним. Та й що люди скажуть? От їхав колишній міський голова і не заплатив! Хто там знає, маю я право безкоштовного проїзду чи ні? А так – заплатив і спокійний. До речі, я, коли мером був, то часто їздив у тролейбусах, завжди платив.

ПРАЦЮЮ НЕ ЗА ЗАРПЛАТУ

– А де ви мешкаєте?

– У Луцьку, на вулиці Теремнівській.

– З сусідами маєте гарні стосунки?

– Аякже. Сусід – Борис Петрович Клімчук. Але ми з ним спілкуємося більше на робочому рівні, аніж як сусіди.

– З губернатором на ти?

– Ні, ніколи. У мене нема такої звички. У нас нормальні людські стосунки. Коли працювали разом, то багато хто нас хотів посварити. Були у нас концептуальні розбіжності іноді, але ми завжди знаходили спільну мову.

– Можете сказати, яка у вас пенсія?

– Звісно! Це 8 тисяч 786 гривень.

– Тобто у міській раді ви зараз працюєте не заради зарплатні?

– Ні, звичайно. Просто маю потребу бути, так би мовити, учасником подій. Маю скромний кабінет, секретарки не маю, але звертаюся до дівчат з першої прийомної.

– Відомо, що ви маєте окремий службовий автомобіль з водієм і місячним лімітом пального у 80 літрів. У інтернеті вас за це добряче критикували…

– По-перше, не так вже й багато бензину дають. Та й машина мені потрібна не для того, щоб на ній кататися, а для того, щоб оперативно вирішувати питання.

Так, я можу піти пішки. Часто беру свою машину, коли мені кудись треба поїхати по роботі, а тут не вистачає бензину.

– А розмір своєї зарплатні ви знаєте?

– Так, це приблизно 2 200 чи 2 300 гривень.

– Всього-на-всього?

– Так. Але я ж кажу: я тут не заради зарплатні. Ну, а з Миколою Романюком нас пов’язують дуже давні стосунки.

МЕР КРИВИЦЬКИЙ БУВ ПОГАНИЙ, БО БУВ СТРОГИЙ

– Хто кращий мер: Шиба чи Романюк? Чи висновки ще рано робити? Чому Шибі не вдалося знову стати мером вдруге?

– А тому, що він нічого не зробив для міста. Після Кривицького місто ж не вмерло. Працювали лікарні, школи, садочки. Прибиралося місто. Спрацьовувала така собі інерція.

Я скажу так: у Романюка більше енергії, більше бажання. Тому в місті буде більше зроблено Романюком.

– Він має шанс вдруге стати мером?

– Якщо продовжуватиме у тому ж дусі, то так, шанси є. До того ж, це людина, яка зросла професійно в Луцьку. Для того, щоб стати мером міста, треба вирости у ньому, знати його людей.

Я, коли по місту йду і спостерігаю за людьми, то з вірогідністю у 90% можу сказати, чи це людина луцька чи ні. Я просто бачу по обличчю, як людина дивиться на місто. Та й прізвищ я багато знаю: переглядав же завжди списки боржників, на прийом до мене приходило маса людей. Усе це в пам’яті відклалося.

– А які у вас сьогодні стосунки з Богданом Шибою?

– У нас ніколи не було близьких стосунків. Нормально спілкуємося. Ми не є ворогами.

– І образи не лишилося? Все-таки він вас переміг із дуже незначним відривом…

– На нього образи не лишилося, хіба на структуру, яка допомогла йому стати мером. Вони багато зробили для цього.

Я тричі балотувався. Усі ті рази кількість зіпсованих бюлетенів складала 1,5%-1,6%. Коли балотувався Шиба, кількість зіпсованих бюлетенів – 9,8%. І зіпсовані були саме мої бюлетені.

– Отже, мером мав би бути Кривицький?

– Звичайно. Раніше я знав результати виборів о другій годині ночі. А це о п’ятій вечора наступного дня ще нічого не було зрозуміло. Ще ставили галочки на бюлетенях.

– Помаранчеві?

– Так, помаранчеві. Але що від цього виграло місто? Так, Кривицький був поганий для багатьох, бо був жорсткий, строгий.

– Коли Шиба став міським головою, то змінив герб міста. Схвалюєте цей крок чи це не настільки принципово?

– Я би ніколи не починав з цього. Я би спочатку робив місто кращим, а тоді б вже й про герб подумав. Це ідеологічне питання, воно не принципове.

– А якби мером став Володимир Бондар чи Анатолій Грицюк, що було б з містом?

– Важко сказати, що було б з містом, але роботи не було б. Ні в тому, ні в тому випадку. Бо місто треба любити, містом треба жити. Треба дихати тим повітрям, бачити сміття, яке, на жаль, є. Не дивитися крізь, а бачити його. І кожна та смітинка тебе повинна дратувати.

– До речі, колись Луцьк називали одним із найчистіших міст в Україні. Але сьогодні він втратив цей статус. Що треба зробити, аби повернути колишню славу Луцька?

– Ми просимося в Європу, а нас туди не хочуть брати з таким менталітетом. У жодного народу нема такого – моя хата скраю. Це наша погана риса, яку треба викорінювати. Вмовляння не подіють. Треба запроваджувати штрафи. А коли я працював, то за порядком слідкували підлеглі, бо знали: якщо буде брудно – викликатиму «на коврик».

У мене навіть було кілька випадків, що я обганяв машини, з яких викидали сміття, і змушував підбирати те, що викинули.

НЕ ХОЧУ В НАРДЕПИ, БО НЕ ЗВИК, ЩОБ МНОЮ КОМАНДУВАЛИ

– Хочу поговорити ще про політику. Ви досі є членом СДПУ(О)?

– Мене виключили ще у 2004 році. Я підтримував цю силу, але мене виключили по-хамськи.

Тоді, коли народ вийшов на Майдан, мене примушували робити усе, щоб цього не було. Але я сказав: народ розумніший за будь-яку партію. Хоча народ може помилитися, як це і сталося, але він все одно розумніший. Це філософія життя.

– І з Віктором Медведчуком, який, схоже, знову зібрався у політику, ви не підтримуєте стосунків?

– Зараз абсолютно ніяких. Які можуть бути стосунки, якщо мене виключили з партії?

Сьогодні ідеологія будь-якої політичної сили – олігархічна. А це не є правильна ідеологія.

– Позапартійний Кривицький нині не збирається до якоїсь партії?

– Ні, не хочу. Були пропозиції, але я не хочу. Я не бачу партій, які б відповідали моєму внутрішньому духу.

– Напередодні місцевих виборів ходили чутки, що ви можете балотуватися в мери від Партії регіонів.

– Ні, не було такого. Я двічі вже вступав в одну й ту ж річку. Я був міським головою з 87-го по 91-й, а потім з 94-го по 2006-й. Знаючи філософію життя, втретє вступати в річку не варто було. Та й піднабрид багато кому Кривицький. Я це усвідомлюю. Треба на ці речі дивитися мудро.

– Маючи такий досвід та зв’язки, ви ніколи не думали про Верховну Раду? Невже вам нецікаво спробувати себе у ролі народного депутата?

– Сьогодні у Верховній Раді самостійним ти не будеш, а танцювати під чиюсь дудку я не хочу. Я не звик, щоб мною командували. Тому, я ніколи не буду таким, щоб мною міг хтось командувати. Щоб, скажімо, Чечетов дав мені команду і я швиденько натиснув потрібну кнопку. Не хочу.

– Як думаєте, що чекає нашу країну після парламентських виборів?

– Наш народ ще з радянських часів звик чекати з’їзду партії, пленуму ЦК. Вибори місцеві, вибори президента, вибори до парламенту. Ми завжди чогось чекаємо. Чекаємо, що хтось прийде і щось змінить. Ніхто нічого не змінить. Треба робити самому і не заглядати на сусіда з думкою, що в нього жінка краща. Той, хто хоче і може, той мусить працювати, хто не може – тому треба допомогти.

БЛАГОДІЙНИК ПАЛИЦЯ? У БУДЬ-ЯКІЙ ВИБОРЧІЙ КОМПАНІЇ ТАКЕ Є

– Цікава і ваша думка з приводу злощасної котельні на вулиці Карбишева, яку ще за вашого мерства віддали Олександру Кропиві. Хто винен у тому, що проект когенерації, який там планувалося втілити, провалився? Сам Кропива чи Шиба, який не зміг з ним домовитися?

– Я думаю, винна влада, яка вбачала у цьому якийсь підступ. Ніхто ж не продав цю котельню. Тоді все було зроблено для того, щоб забезпечити когенерацію, аби повторно використовувати енергію. Тоді гаряча вода стала б дешевшою. Та цей проект просто похоронили. А саме рішення було вдале. Всюди треба вміти домовлятися. Шиба цього не вмів.

– Натомість Микола Ярославович домовлятися вміє?

– Так, він пройшов етап бізнесу, де треба тільки домовлятися.

– З огляду на це, чи вірите ви у щирі наміри благодійників, яких напередодні виборів стало дуже багато, які активно допомагають коштами? От, скажімо, той же Ігор Палиця…

– У будь-якій виборчій кампанії завжди це є. Місто від цього тільки виграє. Хай вкладають якомога більше.

Я ще у 2000 році сказав, що прийде час, коли багаті поділяться з бідними, коли бізнес стане соціально відповідальним. Зараз він стає таким. Вже накупили яхт, літаків, машин, і гроші ще лишилися. От і треба поділитися. Але ділитися треба розумно.

– І наостанок скажіть, що важливіше: сім’я чи кар’єра?

– Мені важко відповідати на таке питання, бо дуже люблю свою роботу, але я точно знаю, що сім’я – це найцінніше у житті.

Розмовляла Ірина КАЧАН (ВолиньPost)

Довідка

Антон Федорович Кривицький народився 8 червня 1945 року у селі Виноградному Одеської області. Закінчив луцьку школу №7. У 1969 р. отримав диплом інженера-будівельника Львівського політехнічного інституту.

Трудову діяльність розпочав у 17 років слюсарем на Луцькому електроапаратному заводі, працював у Луцькому заводоуправлінні будматеріалів. Закінчив Вищу партійну школу при ЦК КПУ.

З 1984 року працює в органах місцевого самоврядування: спершу – головою Нововолинського міськвиконкому, у 1987-1991 роках – головою Луцького міськвиконкому, у 1991-1992 роках – першим заступником голови Волинського облвиконкому, у 1992-1994 роках – головою комітету інвестицій, будівництва, архітектури і містобудування Волинської облдержадміністрації. З 1994 по 2006 рік тричі обирається міським головою Луцька.

З квітня по листопад 2006 року працював на посаді радника голови Волинської облдержадміністрації, а з листопада 2006 року по 2010 рік – начальник головного управління містобудування, архітектури та житлово-комунального господарства Волинської облдержадміністрації. З грудня 2010 року працює на посаді радника міського голови Луцька.
Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Twitter та Instagram.