«Вен вже не було – коловся в шию». Історія наркоманів, які змогли повернутися до життя

«Я не міг повірити, що така гарна дівчина може бути наркоманкою». Історія про те, як наркомани Григорій та Оля вийшоли з полону дурману і створили сім’ю.

«Де рок-н-рол, там – наркотики»

– Я з Луцька, жив біля п’ятої школи, слухав музику. Вже в 13 років добре грав на гітарі, – розповідає усміхнений бородань. – Тоді кожен другий хлопчик грав, бо це було модно. З двора долинала музика: то Цой, то афганські, то свої власні…

Полюбив я рок-музику. Невдовзі створив власну музичну групу. Почали виступати з концертами в Луцьку і навіть інших містах України. У 16 років мене вже знали в луцьких музичних колах. Із відомих музикантів, які починали з нами, – гітарист Андрій Муха у «Бумбоксі» та Сашко Положинський.

Це два винятки. Щодо решти, то багато «наших» емігрували за кордон, а то й згнили у в’язниці чи пропали від наркоти.

Роль гітариста виконував у двох групах. У 90-х вони були на слуху – «Вспишка обратно» (гранж, нірвана-стиль) та «МММБ» (Музыка Молодости Моей Бабушки), де грали регі-припанковані.

Всі великі музиканти, на яких я рівнявся, вживали наркотики. І я спробував. Починав з легких, а потім уперше вколовся. Дуже сподобалося. Я відчув те, чого не відчував раніше. Ця сила виокремлювала мене. Додавала таємничості, як мені тоді здавалось.

У лихі 90-ті серед моїх знайомих кожен другий вживав наркотики. Це було дуже дешево і доступно, – зізнається колишній наркоман. – Травку тоді курила практично вся молодь. Коли я зрозумів, що вже «на голці» – було пізно щось робити. Батьки закривали в психлікарні, наркодиспансері. На мені випробовували нові програми боротьби з наркозалежністю шляхом заміни синтетичними речовинами. Возили до бабусь.



Щиро хотів покінчити з цим, та розумів, що не можу. І вже врешті-решт я сам поставив хрест на своєму житті, змирившись, що Я – НАРКОМАН, І НІХТО МЕНІ НЕ ДОПОМОЖЕ.

Мій тато довго не знав, що я наркоман, бо мама, дізнавшись, ще рік носила в собі таємницю, вірячи, що минеться… Виніс усе цінне з квартири, мамине золото.

Якось на «Варшавці» дядьків морський кортик продавав. Тут і застукала міліція. Коли ж арештували, у кишенях знайшли шприци. Так дізнався батько.

Ця тяга до наркотиків тривала довжелезних дев’ять років, і не було такого дня, щоб я не мріяв із цим покінчити.

Лікувався, мама постійно брала відпустки за свій рахунок і стерегла мене. Ломка минала, а в голові те ж бажання… ВКОЛОТИСЯ.

Я навчався в університеті на прикладній лінгвістиці (вивчення іноземних мов та компютера). Пам’ятаю, як на державному іспиті на 5-му курсі з одного боку стояла мама, а з іншого – батько. Стерегли сина, щоб не втік. Я часто брав участь у студентській самодіяльності. Любили мене там, от і пішли на поступки.



Тоді часто відвозили мене на канікули до тітки в Закарпаття. На півроку від’їжджав, не коловся там зовсім. Коли ж повертався в Луцьк, наступного дня – був у притоні.

«Вен вже не було – коловся в шию»

– Дуже болить, коли бачиш, як сивіють твої батьки. Від плачів, зойків, переживань. Хотілося бігти з хати, щоб не красти, не приносити страждань і лиха. Водночас знав, що зірвуся. Вен уже ніде не було. Коловся в шию. Заніс зараження – почався сепсис. Ослаблений імунітет і – двостороннє запалення легень, плюс мокрий плеврит.

Якби не мама – мене би вже не було на світі. Вона якимось дивом не дозволила забрати мене в лікарню, розуміючи, що можу померти. Мама – медсестра, вона виходила мене, роблячи усі необхідні ін'єкції та ставлячи крапельниці. Ми побороли всі хвороби. Але наркотик – ні.

У 2002 році біля філармонії зустрів знайому дівчину, з якою раніше разом кололись. Вона стала якоюсь іншою, усміхалася, веселилася з подругами: «Вихід є! Приходь до нас».

Я не забув про це, але й не пам’ятав. Сприйняв скептично.

Через рік в будинку «Просвіта» церква «Фіміам» служила пасхальне богослужіння. Яким дивом я туди потрапив – не знаю. Знаю, що тоді мене корчило від ломки. Там побачив немало знайомих облич (вчорашніх наркоманів). Але вони були вже інші. Я шкодував себе, хотілося плакати. «Приходь в реабілітаційний центр! В тебе вийде!» – пам’ятаю ці слова, але пропустив їх тоді крізь вуха.

Удома батько просив: «Сину, а їдьмо в Запоріжжя. Там лікують електрострумом, випалюючи в мозку рецептори». Сума порятунку сягала 5-6 тисяч доларів. Я пошкодував батьків і кажу: «Давайте спробуємо реабілітацію, що у церкві «Фіміам».

У Луцьку не хотів, бо знав, що нічого не дасть, та й прагнув утекти від величезних боргів. І поїхав я в Остріг, де мене взяли тільки з четвертої спроби. Я не мав грошей. А люди, які перебинтовували мені ноги, нічого не просили. Коли ж вночі наставала ломка – не спали. Підтримували всіляко, молились.

У програму реабілітації входило читання Біблії. Взяв і я в руки цю книгу, згадав молитви від бабусі. Вона навчила мене «Отче наш», «Вірую».

Раніше вважав, що я слабодухий, бо не можу покінчити зі своїм життям. Тепер зрозумів: ЦЕ БОГ МЕНЕ БЕРІГ.

Тут я попросив у Бога прощення і прийняв хрещення в Острозі. Тут зустрів Олю.

«На могилі однокласника поклялася, що навіть не спробую ту гидоту, а сама…»

– Я – п'ять років була в системі, – долучається до розмови рожевощока та приємна брюнетка. – Як і мій чоловік – залежала від наркотиків.

А хто знав? На могилі свого ж однокласника клялася: НІКОЛИ НАВІТЬ НЕ СПРОБУЮ ТУ ГИДОТУ, а сама… Не минуло й два роки, як я була у тому ж стані, що й він, коли прийшов до нас на випускний попрощатися. Ми знали: Денис вколовся і помер. Спробувати – дуже просто. Обманула одногрупників, що мені не вперше, і пішло-поїхало. Починала, як усі – з трави. А закінчила героїном.

Дуже мені подобалося, бо слугувало мені допінгом. На диво, могла годинами вчитися, не хотіти спати, зовсім не втомлюватись. А вже на 3-му курсі мої документи лежали на відрахування з інституту. Дуже погане відвідування, завалена сесія. Наркотик змушував шукати його. Коли були гроші, я кололась і щаслива бігла на пари. Коли ж ні… усе ставало нецікавим.



Я дуже схудла і подалася. Староста просила: «Олю, схаменися!». А я думала, що на коні.

Тато працював за кордоном, рятувати мене приїхала мама.

За канікули мене відмили, причепурили, і приїхала я на навчання, тримаючись за мамину руку. Весь навчальний рік мене супроводжувала вона. Та думками я була біля віконечка, у котре простягнув гроші, а тобі - готовий шприц із наркотою.

У мене не було великої дози. Я кололась, щоб стабілізувати свій фізичний стан. На четвертому-п'ятому курсах кололась, завдяки мамі, іноді. І мій омріяний інститут, і ветеринарна спеціальність – теж мамина заслуга. Тоді я усі іспити склала на відмінно.

Викладачі дивувалися: «Хто, ота наркоманка, що тут сновигала?»

Далі – омріяна робота у ветеринарній клініці. Живи, здавалося б, радій. Та ні. Маму відправила до тата на рейс «Рівне – Прага», а сама через годинку вже була «готовенька». Я знайшла у незнайомому місті «знайомого», ми вкололись і пішли.

За рік я дуже стрімко скотилася вниз. Кинула улюблену роботу, бо не могла ходити. Я лежала з температурою на квартирі, у мене гнили ноги, і я навіть не знала, хто і коли заходив-виходив. Знову приїхала мама, лікарня, соромно…

Лікарі казали: «День-два, і її не було б».

Схема та ж. Екстрасенси, бабусі, лікарня. Мамі трапилися дівчата з реабілітаційного центру в Острозі, та я скептично відкинула ці пропозиції.

Мою квартиру забрали, а додому не пускали, бо знову могла повиносити цінні речі. Поки мама роззувалася, довіривши мені пакети з магазину, я за півхвилини обчищала її гаманець. І щаслива бігла до віконечка по дозу.

«Хочеш жити з нами, кинь наркотик! А ні – на вулицю!» – казала мама. Я вибрала наркотик і вулицю. Що це ДНО зрозуміла, коли дівчина, з якою ми вкололись, покликала: «Їдьмо зі мною до Києва. Стерегтимеш мій заробіток та речі».

З'ясувалось, що заробляла вона проституцією. Декілька місяців поспіль я носила маленький пакетик. У ньому був рушничок, зубна щітка та ветеринарні інструменти. Але не для того, щоб комусь врятувати життя, а заробити на наркотик (плаче)…

«Чого хочеш?!» – почула у відповідь на стук у батьківські двері. «Везіть мене, куди хочете, мамо! Буду вашого Бога приймати!»

Мені дозволили сісти на коврик, у який люди витирають брудне взуття. Так сиділа я години дві-три. Тоді батьки повірили у мою щирість і відвезли в реабілітаційний центр в Остріг, де вже перебував мій майбутній чоловік.

*************

– Як ви познайомилися? – допитуюся.

– Я перший побачив Олю крізь шибку реабілітаційного центру, – жваво відповідає Гриша. – Привезли одяг, цукерки. З авто вийшла красуня. Дівчинка віруючих батьків, думалось. А прикульгує, бо вроджена вада ніг. Я не міг повірити, що така гарна дівчина може бути наркоманкою.

Якось на богослужінні нас попросили помолитися за Олю, і мені дуже щиро хотілося за неї молитися. Тільки тоді, коли вона приїхала на лікування до центру, дізнався, що та красуня і є моєю Олею.

Зараз жінка працює волонтером (безплатно несе служіння) у центрі реабілітації, що в Луцьку, випікає смачнючі тортики і виховує з коханим чоловіком двійко дітей – синочка та донечку. А Гриша ремонтує комп’ютери, бере активну участь у богослужіннях, співаючи та граючи на гітарі у церковному гурті естрадного типу з барабанами.

Зі світлини на комоді дивиться дві пари розумних оченят. Шестирічна донечка мліє від гри на гітарі, гарно декламує вірші і зовсім не боїться сцени, а старший син допомагає мамі у випіканні смаколиків.

– Не важливо, хто ким стане чи вже став, головне – жити за законами Божими, – підсумовує моя співрозмовниця.

ТЕКСТ - Іванна НАЗАРЧУК-КАМЕЦЬ
Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Twitter та Instagram.