Найбільша проблема атовців – байдужість до них вдома, – психолог

Олена Батинська - військовий психолог з Миколаєва. За її плечима робота із сотнями бійців АТО. Жінка розвіює багато міфів про психологічні проблеми бійців, «постравмати», «афганські» та «чеченські» синдроми.

Психолог говорить, що одна з причин психологічних травм бійців після повернення додому - це нерозуміння зі сторони суспільства. Проблема ховається в тому, що на війні люди вчаться швидко приймати рішення, вони самі швидше змінюються. Вдома ж соціум змінюється набагато повільніше.

Наразі Олена працює військовим психологом у проекті «Зігрій душу» психо-соціальна підтримка учасників АТО у санаторії «Пролісок». Вже протягом двох років займається із бійцями арт-технікою та допомагає психологічно реабілітуватись після війни. Каже, що найважче було працювати з атовцями, котрі у 2014-2015-му повернулись з війни.

«Нам допомагає те, що ми завжди збираємось разом. Ми намагаємось знайти таку модель спілкування, щоб бійцям було цікаво та ненапряжно. Щоб не було щоденного строго режиму: їх зігнали в кімнату, групова терапія, обід, сон. В нас таке вже колись було. Ось для тих, хто повернувся у 2014-му році з війни, тобто «свіжих», це було корисно. Багато з них повернулись перелякані, то для них потрібні були певні рамки. А вже потім пішли ті атовці, котрі вже більше року вдома пробули, то вони вже геть інші», - розповідає психолог.


За її словами, малювання - це хороша психологічна реабілітація. Деякі бійці не завжди погоджуються малювати, пояснюючи це тим, що не вміють. Проте після декількох простих уроків вони малюють так, що їх картини купують на виставких у Європі.

«От хлопці кажуть, що я ніколи в житті не малював. Я їм кажу, що також ніколи цього не робила. Я їм показую, як малювати, вчу. І вже через трохи вони самі малюють чудові картини», - розповідає психолог.





Проте, Олена каже, що її команда ніколи не аналізує картини бійців, не розбирає їх, аби віднайти якусь психологічну проблему. Малювання - це можливість розслабитись, навчитись чомусь новому та знайти себе.

«Ми не діагностуємо того, що бійці намалювали. Але завжди кажемо хлопцям та дівчатам, якщо так навчився малювати за три дні, то всі інші навики теж можете здобути. Вже другий рік наша програма направлена не на аналітичні методи. Тільки за бажанням та завжди індивідуально. Якщо окрема людина захоче поговорити про те, що болить, про те, що вона намалювала, то виходимо в «курілку», і там говоримо. Я завжди всім кажу, якщо ви змогли вижити на війні, то й все інше вам під силу», - каже Олена.

Олена категорично проти вживання фрази «психологічна травма». Вона вважає, що не можна казати бійцю, що в тебе ось психологічні проблеми, але ми тебе вилікуємо.

«Ми не кажемо їм, що ви ось до нас приїхали, у вас психічна травма, «афганський синдром», вас треба лікувати. Так ніхто не каже. Я категорично проти цього», - каже Олена, та додає, що найбільша проблема, з якою атовці зустрічаються вдома - це людська байдужість.


«Є таке поняття у військовій психології, як психоедукація. Це коли з тобою відбувається щось таке, що з тобою раніше ніколи не було. Лякає не так самий стан, як страх перед тим, що раніше ти з таким не стикався. Тому у нас є психоедукаційні заняття. Ми сідаємо з атовцями, і починаємо між собою розмовляти, ділитись тим, що хвилює чи болить. Когось не розуміють родичі, в когось змінилось коло друзів. Я пояснюю, що ви потрапляли в екстремальні ситуації, і ви в цих ситуаціях повинні були переформатуватись в прискореному темпі. У вас особистісний ріст травматичний через військові дії. Розвиток пройшов дуже швидко. На війні у всіх життєві цінності змінюються. І є такі речі, котрі ви раніше не помічали, а після війни стали більш цінувати. Ти цінуєш одні речі, а соціум змінюється значно повільніше. І ось ця різниця в темпах створює проблеми. Тут або чекати, поки цей соціум зміниться сам, або намагайтесь змінити його», - розповідає Олена.

«Ось дехто каже з військових, що ненавидить салюти, феєрверки. Я їм кажу, хлопці, ви ж для того і воювали, щоб тут люди раділи. Всі ж не можуть ходити в чорних хустках», - додає вона.

Олена Батинська впевнена, що не можна психологічні проблеми атовців порівнювати із «афганським» або «чеченським» синдромами. Адже наші бійці воювали на своїй території, захищали свою землю. Також багатьох бійців врятували волонтери, які почали дбати про психологічну реабілітацію ще у 2014-му році.

«Нам уже протягом трьох років навіюють міфічні статистичні дані про деякі постравмати. Порівнюють проблеми наших атовців з В’єтнамом чи Афганістаном. Але там вони були воїнами на чужій землі. Коли була війна у В'єтнамі, то вся Америка піднялась, і була проти війни. І тих, хто повернувся з війни, проклинали і плювали в них. У нас зовсім інша історія. В них були війни на чужій землі. Ці війни не мали такої кількості психологічних травм. У нас, звісно є деякі синдроми у бійців, трохи схожі на «афгнаський» чи «чеченський». Але реальні статистичні дані кажуть, що в нас їх буде менше, ніж там. Одна з причин - з нашими бійцями волонтери почали працювати майже з самого початку війни», - розповідає психолог.


Також Олена розвіює міф, що після повернення з війни, у сім'ях атовців часто бувають розлучення. За її словами, непорозуміння бувають, однак статистика розлучень до війни, та після суттєво не змінилась.

«Часті розлучення в сім’ях атовців після війни - це міф. Розлучень по кількості до війни і після не збільшилось. По кількості стільки ж, як було до війни. Просто такі розлучення краще видно. Адже чоловік у формі завжди в центрі уваги. І ось кажуть: так це ж атошнік розбив вітрину в магазині. А поруч два неатовці щось розбили, але це вже нецікаво. Проблеми є в сім’ях, непорозуміння. Війна прискорює процеси, котрі раніше тривали довше», - каже Олена.

«Є таке, що чоловік повертається додому, але в душі він із побратимами. Він ще десь там. І дружини думають, що родини бійцям стають непотрібні. Проте це не так. Я їм кажу, що там він вижив за рахунок того, що він змінився, як особистість. Він адаптувався, плюс підтримка побратимів. Це військова родина. Тут не може бути ніякої ревності. Просто треба зробити таке ж розуміння і опору для нього вдома. Не можна казати: вибирай, або вони, чи я», - додає вона.

Також бувають випадки, що бійці хочуть повернутись на передову, не можуть забути війну, або хочуть виправити помилки минулого.

«Є такий момент, коли боєць щось недоробив на передовій, не достріляв. Особливо, коли частина побратимів лишились там. А в бійця, який повернувся, такий внутрішній дисонанс. І наче б то вже призвичаївся вдома, родина, все добре, але все одно тягне на війну. І ось жінка повинна розуміти про цей дисонанс», - розповідає психолог.

«Також жінки кажуть, що раніше він зі мною про все розмовляв. А зараз мовчить. Кажуть, що про війну не говорить. Ну не хоче людина про це говорити, то не чіпайте її краще. Дуже рідко, коли дійсно є психотравма, коли людину треба лікувати. Дуже часто людина змінилась, переосмислила життя, змінилась система цінностей. А дружина не змінюється. Тому я часто питаю, що тримає разом сім'ї? Адже потрібно дивитись в одному напрямку, разом розвиватись, та підтримувати один одного», - додала вона.





ТЕКСТ - Еля СЕРКОЖАЄВА
ФОТО - Ігор ДИНЯ
Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Twitter та Instagram.