Дереш: «Тверезий погляд на життя чоловік має після 33 років»

Любко Дереш - один із найвідоміших українських письменників сучасності. Свого часу талановитого писаку охрестили вундеркіндом: свій перший роман хлопець видав у 16 років.

Сьогодні Любко Дереш - автор шести широко тиражованих як в Україні так і поза її межами романів та об'єкт неоднозначного ставлення з боку колег та читачів.

В рамках презентаційного туру на підтримку свого нового роману «Голова Якова», маршрут Дереша проліг і через Луцьк. З ним вдалося поспілкуватися журналісту ВолиньPost.

«Луцьк – інакша територія…»

– Як тобі травневий Луцьк? Чимось відрізняється від інших міст?

– Луцьк дійсно якось випадає із тих міст, у яких я побував останнім часом. Він відмінний від Рівного, Острога, Києва. Це якась така інакша територія, і люди зовсім інакші. Побував у Свято-Троїцькому соборі. Але я не мав нагоди усе в Луцьку роздивитися. Помітив, що тут люди молоді, красиві, модно вдягнені, мають смак в одязі.

– А дух міста?

– Важко сказати. Але таке враження, що лучани мають якусь особливу думку з приводу того, що вони народилися в місті Луцьку. Це те, що відчулося. Може, тут присутній такий собі луцький гонор, як у львів’ян.

«На цей раз позитивні відгуки потрапляють в десятку»

– Ти зараз багато їздиш різними містами, презентуючи нову книгу. Як тебе зустрічають і про що найчастіше запитують?

– Перед Луцьком був у Рівному, Острозі. До цього відвідав Чернівці. І скрізь зустрічають дуже добре. Так сталося, що видавництво цього разу виявило меншу активність, аніж самі читачі. Пишуть в інтернеті, запрошують приїздити.

От у Чернівці мене запросили дві різні дівчини. І я вагався, кому віддати перевагу, бо ж дві презентації на одне місто, здавалося б, забагато. Але відбулося таки дві зустрічі, і обоє організаторів привели різних людей.
– І про що ж найчастіше питають на цих зустрічах?

– Питають, чому так довго не було нової книжки, чи буду далі так довго мовчати, чи з’явиться нова книжка. Звичайно, питають і над чим зараз працюю. Цікавляться, що буде далі – чи це відрізнятиметься від «Голови Якова», чи я повернуся до старого стилю, чи буде ще щось інше.

– Давай трошки більше про саму книгу. «Голова Якова». Це твоя просто чергова книжка чи відображення тебе теперішнього у духовних пошуках?

– Це не може не бути моїм відображенням. Бо всі мої книжки так чи інакше писані з власних переживань. Я ніколи не тяжів до того, щоби писати документально і зображати персонажів із життя, тому що завжди це буде мій особистий погляд. Мені завжди цікаво було перекомбінуватися і малювати персонажів зі своїх субособистостей.

«Голова Якова», принаймні на даний момент, є для мене твором, який виділяється із загальної канви. Ну, хоча б тому, що від попередніх творів минуло п’ять років. А з іншого боку він відрізняється по стилю, змісту, формі донесення ідей до читача. Наразі це є найбільш щільний мій текст.

Сама книга невелика. Але я писав із такою задумкою, щоб її можна було багато разів перечитати. Речення лаконічні, але спішити з читанням не можна, тому що почнеться щось втрачатися, мусить бути повільне вчитування.

Яке це має відношення до моїх духовних практик? Якимось підсумком моїх шукань це є. Я не можу сказати, що я, як композитор перейшов через якісь такі моменти свого життя. Але ідейно я поділився тим, що я відкрив сам для себе. І у цьому сенсі книжка «Голова Якова» – це така карта або спектр світоглядів, які зараз існують серед молоді.

А якщо говорити про назву, то я би пояснив це так. Голова – це те, що немає тіла, те, що немає вкоріненостей, те, що якось літає у повітрі.

Наше з тобою покоління прийшло на зміну тим людям, які підтримували постмодерн, які доламували те, що не було поламано модерном. І ми, їхні діти, прийшли в світ, де вже все поламано, все деконструйовано, розібрано на детальки. Святинь як таких не залишилося, авторитетів, яких би не піддали сумніву, теж не залишилося. І нам вже немає що тут робити, нам немає що вже розламувати. Більше того, нам вже немає на що опертися для того, щоби почати якесь збирання вгору.

Після того, коли ми зрівняли високе з низьким, святе з грішним, праве з лівим, все стало однорідним. Дійшли до якоїсь точки сингулярності, до якоїсь точки сходження. Але ж після неї теж існує життя. І ми належимо до покоління, яке ще не віднайшло шляху із цієї однаковості. Тобто ми ще не почали нового розрізнення, коли наново доведеться розрізняти, де є зерно, де є полова, де світле, де темне.

Я не претендував на те, щоб вказувати людям, де є світле, де є темне, але показати, які світогляди зараз побутують, витають у повітрі – це було моєю задачею. У романі ці світогляди доносяться через призму поглядів тих чи інших персонажів.

– На обкладинці твоєї алхімічної комедії хробаки чи все-таки диявольські шістки?

– Хтось казав, що це шістка, а хтось казав, що дев’ятка. Може, поза 69. Може, якийсь музичний інь і янь. Я, чесно кажучи, дивуюся, що це так широко трактується (сміється, – ред.). Я думав, що це буде просто.

Це такий собі символ. Всередині там нота, а по боках з’єднані два басові ключі. А людина з фантазією могла би подумати, що це зародок симфонії. Як симфонія може народитися з кількох звуків, як роман може народитися з однієї ідеї, картина з одного мазка, так само візуальне вираження цієї симфонії має свій зародок. Його потрібно просто розгортати.

– Я слідкував за відгуками читачів про нову книгу. Треба визнати, що вони здебільшого негативні. Я сам прочитав книжку, і в мене лишилися відчуття, що я просто не зрозумів автора. З чим це пов’язано? Можливо, з тим, що ти просто не справився з тими очікуваннями, які накопичувалися п’ять років, чи з тим, що, можливо, тебе просто не зрозуміли?

– Я думаю, що ті, хто мали зрозуміти, ті й зрозуміли. Тому що, так чи інакше, якусь реакцію ця книжка викликала. І мені здається, ті відгуки не просто негативні, а навіть підкреслено негативні. Вони саме такі, тому що читач, мабуть, відчув, що він десь не встигає, десь чогось не розуміє, а ти це можеш говорити сміливо, прямо. А хтось вважає, що він уже все знає і йому важко визнати, що є якісь території чи сфери знань, якісь запитання, яких він собі ніколи не задавав. І книжка вказала йому, що такі речі є, і змусила його захищатися.
Для мене це не є якоюсь трагедією, не є шоком. Я навпаки тішуся, що реакція сильна сама по собі. Цікаво, що на цей раз позитивні відгуки, які я отримую, потрапляють в десятку, вони дійсно саме про те, що я писав. Тобто якщо в попередніх книгах кожен читач знаходив щось своє, то тут я отримав стовідсоткове попадання – люди розуміли, що книжка саме про це.

Моєю задачею не було працювати з очікуваннями, бо якби була така задача, то я би, мабуть, швидше з’явився з книжкою. І вона би була більше схожою на те, що раніше писалося. Таким чином я би попав у ситуацію, у яку попадає власне головний герой, коли він змушений творити те, що він не хоче творити, і тому, що його підчепили на тему грошей чи тему слави, на тему того, що цю велику добру цицьку слави можуть забрати.

– Ще одне дотичне питання. У мережі Facebook деякі представники сучасного українського письменства звинуватили тебе у чистій комерції, мовляв Дереш видав книжку тільки для того, щоб вчергове зрубати бабла, ніби книжка – абсолютний беззмістовний бурлеск. Як ти реагуєш на такі відгуки своїх колег?

– Я думаю, що це справжній успіх. Я гадаю, що за якийсь час з цими людьми відбудуться якісь перетворення, і роман їх наздожене. Це неминуче (сміється, – ред.).


«Чистота – це один із проявів стосунків з Богом»

– Дереш періоду «Культу» і Дереш періоду «Голови Якова» у чому відрізняється?

– Ну, одному – 16, другому – 27.

– А що в тобі, крім вікових відмінностей, змінилося корінним чином?

– Це десять років. Коли тобі 46 і минуло десятиріччя, то 56 – це ще куди не йшло. Можливо, не така сильна різниця буде у стилістиці написання. Але 16 і 27 – це такий вік, коли молоді люди отримують базовий досвід, завершують його отримувати, завершують своє сходження у якусь більш зрілу фазу життя.
Навіть фізіологія підтверджує те, що у юнаків формування особливих оболонок нейронів закінчується щойно до 25 років.

До цього часу їхній розум працює не так, як працює розум дорослого. Тобто вони не здатні ще розмірковувати і не здатні ще проявляти розумність як таку. Кажуть, що тверезий погляд на життя чоловік має лише після 33 років. Тому досвід вирішує все.

Цих змін абсолютно не треба соромитися, якщо раптом така думка виникає. Бо що може бути природнішим для людини, аніж дорослішання?

– Слідкуючи останніми роками за твоїм життям, складається враження, що Любко Дереш – це людина, яка абсолютно відірвана від світу. Наскільки ти, поглинувшись у трансцендентне, співзвучний зі звичайним побутовим життям, зокрема і в контексті одруження?

– Звичайно, співзвучний. Щоби бути трансцендентним у побутовому житті, треба йти в монастир. Тут питань бути не може. Якщо ти не в монастирі, то так чи інакше стикаєшся з повсякденністю. І якщо ти нічого з собою не робиш, то ця повсякденність починає робити щось із тобою. Вона починає нав’язувати тобі свої інтереси. Ти починаєш переслідувати її цілі.

Тут ти був ще молодим і юним, хотів якось пізнати світ, щось зрозуміти про себе. А тут тобі кажуть, що треба заробити якихось грошей, купити машину, квартиру. Ти здобуваєш цю машину і квартиру, а потім тобі кажуть, що пора подумати і про дітей. Робиш дітей, а тобі кажуть: тепер виховуй їх. Тільки-но ти спробував придивитися до себе, щоб зрозуміти, хто ж я такий, щоб виховувати дітей, то діти вже й у школу йдуть, потім в університет. Ну, все: хай діти одружаться, тоді вже я займуся собою нарешті. І от ще хай народяться внуки, от тоді все буде в порядку. Народжуються внуки, починається та сама історія. І от вже людина готова до пізнання, коли пора викликати священика на соборування. Тому що якось так сталося, що життя пролетіло.

У житті людини, яка не хоче загубитися серед тих постійних планів на майбутнє, має бути якийсь час, я б навіть не сказав, що на себе, а в перше чергу на Бога. Мусить бути час на Бога, коли людина має можливість поспілкуватися з ним. Поспілкуватися з ним про свою душу, про життя, яке вона веде, збагнути чи вона своїм ділом займається чи не своїм, чи добре вона робить, що так і так ставиться до тих чи інших речей. Тільки так.

Звідки ж іще черпати якусь ясність, якесь розуміння? А то прийшов додому, наївся бульби, подивився телевізор, заснув. Зранку прокинувся, з’їв омлета, пішов на роботу. Ввечері прийшов, помився, наївся бульби, ліг біля телевізора і заснув. Де тут ти, що тут можна зрозуміти про себе?
– Ну, а ти в побуті який? Готуєш, прибираєш? Підтримуєш порядок чи все це вторинне?

– Чистота – це один із проявів стосунків з Богом. Наприклад, у церкві завжди прибрано, підметено, ікони завжди намагаються протерти. У всіх порядних домах завжди слідкують за чистотою. Бо чистота є ознакою побожності, ознака пробудженої Божої свідомості.

Я проста людина. Тут не треба робити скидку на тому, що щось там чути про мої духовні практики. Преса, як завжди, любить дещо перебільшувати.

Я прибираю, допомагаю батькам дбати за господарством, їсти готую і дружині допомагаю. Для людини, яка не в монастирі, це і є практика служіння іншому.

Як ще ти можеш служити Богові, якщо у тебе весь день ось так зайнятий? Просто присвячуй все, що ти робиш Йому. Служи дружині своїй, вона тобі послана Богом. Служачи їй, ти виконуєш волю Божу. Хіба це не практика? Практика.

– Опиши ідеальний домашній інтер’єр, у якому тобі комфортно писати, працювати. Це мінімалізм, чи навпаки багато стелажів з книгами, чи це простора біла кімната?

– Насправді мусить бути золота середина. Зручно, коли під рукою є чи словники, чи якісь книжки, які тобі потрібні. Добре, коли кімната гарно освітлена. Добре, коли ця кімната існує справді для того, щоб в ній працювати, що це такий робочий кабінет. Вже те, що кімната відведена під оце заняття знімає всі інші питання.

Хороше освітлення, мінімум речей, щоб там не було зайвого: усіляких декорацій, квіток, жабок, качечок, ангеликів. Можуть бути якісь зображення, які відсилають тебе до роботи, зосереджують. Можуть бути якісь ікони, зображення святих, храмів.

– Яким транспортом ти користуєшся? Може, авто, мотоцикл?

– Дуже люблю таксі. Сподіваюся на автомобіль у своєму житті, але я абсолютно не вибагливий у цьому. Це може бути і тролейбус, і метро, і маршрутка, і набита маршрутка, і дуже набита маршрутка (сміється, – ред.).

Є просто задачі, які потрібно робити у цьому житті. І такі речі як інтер’єр, побут чи транспорт є другорядними. Коли ти усвідомлюєш необхідність зробити за своє життя те то й те то, тоді всі інші питання вирішуються по ходу.

– Побут вбиває любов чи ні? Є таке поширене твердження…

– Якщо не знати, як цей побут організувати, тоді він може вбити любов. Але якщо розуміти, що через якесь інше служіння ти служиш Богові, тоді побут навпаки очищає тебе.

Ну, наприклад, чому не розглядати свій дім як храм? А що тут такого? Дім – це свята обитель, де повинна бути чистота, лад, гармонія. Отакий ідеальний образ дому мусить бути. А що краще оберігає і захищає, ніж святість? Тому треба дбати про цю святість. І тоді, коли ти розумієш, що це не тобі, що це ти робиш для того, щоб послужити Богові таким чином, дружині, сім’ї, тоді все – ти постійно на службі, ти постійно зайнятий, і таким чином ти постійно очищаєшся. І така побутовість не втомлює, не прибиває, а підносить.

Головне – змістовність того, що ти робиш. Не дай Боже, вкалувати, як ішак, пахати, як собака на роботі, щоб доробитися, щоби заробити усі гроші. Це нікому не потрібно. Тобто не це повинно бути ціллю життя. От я зароблю ці гроші, щоб сім’я була щаслива. Ні, так щастя не буде. Бо у сім’ях тих людей, які почали так робити, все гірше і гірше щось відбувається.

– Тобі, письменнику, вдається цей побут забезпечувати, згідно своїх потреб і потреб своєї сім’ї?

– Так, слава Богу.

– Ти десь працюєш чи заробляєш на життя виключно як письменник?

– На даний момент заробляю виключно як письменник. Не боюся цього, бо знаю, що так чи інакше життя підтримає.

Це був якийсь такий справді важливий момент в житті, коли потрібно було подолати страх того, що раптом не вистачить грошей. Раптом треба буде йти на роботу не за спеціальністю, влаштовуватись десь на підприємство. Що може бути страшніше? Або писати якісь статті на замовлення.

А коли приходить відчуття, що моя задача – писати, зникає страх, що ця робота буде неоплаченою. Вона буде оплаченою. Скільки прийде – стільки прийде.

І коли ти розумієш, що це робиться для когось, не для себе, тоді не так важливо, скільки ти заробиш, не так важливо тобі, в яких умовах ти будеш жити. Бо на життя тобі вистачатиме в будь-якому разі.

– Поділяєш думку одного відомого французького письменника, що любов живе три роки чи ти все-таки даєш їй більший термін життєвої профпридатності?

– Справжня любов вічна. Все, що має початок і кінець, належить до цього світу. А справжня любов не від цього світу. Вона дається Богом.

Те, що вмирає за три роки, те, що вчені називають біохімією, є просто пристрастю. Колись я когось захотів фізично, захотів володіти його тілом, насолоджуватися разом з ним, насолоджуватися своїми відчуттями разом з ним. Ми розтягнули це задоволення на максимальний час. Але гормональна система теж має свою межу і у якийсь момент починає виснажуватися. І ті стимули, які раніше так сильно притягували, перестають діяти. І це свідчення того, що це не було любов’ю. Це пожадання, пристрасть, хіть.

– Тоді що ж таке любов? Як людині відчути у той чи інший момент, що це справді любов?

– Це твоє бажання дарувати щастя іншій людині, робити все, щоб вона була щасливою. Але для цього потрібно розібратися, що ж таке щастя. Любов – це готовність віддавати, а не брати, коли ти не чекаєш, що тобі щось будуть віддавати взамін.
Любов поза маніпуляціями, тобто ти не претендуєш на те, щоб контролювати іншу людину, не претендуєш її змінити, нав’язати їй щось. Що ще така повага до людини, як не те, що ти її приймаєш такою, яка вона є? Таке ставлення і є любов’ю. І воно не здобувається одразу, не стається з першого погляду. Але нам згори хтось вказує на тих людей, яких ми любимо, допомагає триматися купи.

Знайомий мій панотець казав, що сімейна любов – це щоденна праця. Це не дається як халява, над цим треба працювати.

– Уявляєш себе в старості? Будиночок, ти в халаті, у капелюсі, з люлькою, друкарська машинка, потаємне вікно у сад. Ти уявляєш старість у якості популярного, затребуваного письменника чи людини, яка відмовилася від публічності?

– Я думаю, після якогось періоду людина мусить залишати публічність. В традиційних суспільствах це трапляється після шістдесяти. До нього можуть прийти порадитися, але підростають вже внуки, сад вже дозрів. Попереду перехід в якесь іносвіття. Тепер все, тепер вже час готуватися до цього іносвіття. Можливо, це буде якась багата старість. Можливо, аскетична. Я не знаю. Як Бог дасть.

– А в ідеалі як би ти хотів свої дні у цьому світі завершити?

– Просто хотілося б, аби мене оточували люди, які сповідують такі самі цінності, як я, люди, які вірять. Люди, які своєю вірою, своїм натхненням до життя допоможуть спокійно відійти в той інший світ.

«В мене немає ворогів»

– Трошки про літературу... Тобі ніколи не видавалося, що сучасна українська література по суті своїй якась ущербна, що ти – один з небагатьох авторів, який творить у своїх книгах окремі світи? І не важливо, чи це вигадані світи, чи ті, які існують паралельно у твоїй щоденній реальності. Наші письменники ці світи не творять, вони, складається враження, зациклюються виключно на собі. Здається, що люди не виконують до кінця свою літературну функцію – власне творення тих світів...

– Я думаю, що різні люди виконують різні задачі. Світ зараз живе іншими ідеями, інші проблеми викликають трепет. І якби українські літератори більше цікавилися тим, що відбувається зараз глобально у світі і якось осмислювали ці проблеми поруч зі своїми світовими колегами, тоді б і вони були більш цікавими, більш інтернаціональними. Але це мені тільки так здається.

– З ким із українських літераторів ти товаришуєш найкраще? З ким підтримуєш зв'язок, проводиш час?

– Був період, коли Юрко Іздрик жив у Львові, то ми частіше з ним бачилися і мали досить близькі стосунки. Був період, коли був живий покійний нині Юрко Покальчук. У нас з ним були дуже теплі, глибокі стосунки, з яких я багато чого почерпнув, багато навчився.

Зараз так сталося, що немає нагоди спілкуватися з колегами-літераторами. Але найближче я спілкуюся, мабуть, із Сергієм Жаданом. Від Іздрика я вже давно нічого не чув, інші колеги вже й забув, як виглядають. Може, ситуація зміниться, а, може, й нема потреби спілкуватися.

У моєму житті було багато старших товаришів, починаючи ще зі школи. А в університеті, коли почали книжки виходити, всі мої друзі були старші на п’ять, десять, двадцять, сорок років. Але спілкуватися з однолітками – це велика цінність. Тільки з однолітками можна мати такий обмін, в якому ти розвиваєшся. Тому зараз багато спілкуюся з людьми свого віку. Маю таку нагоду – їжджу по Україні.

– Є люди, яких ти можеш назвати персональними ворогами?

– Ні, в мене немає ворогів. Може, мене хтось і вважає ворогом, але я щиро бажаю усім щастя і успіху.

– Що останнього читав українського і світового?

– Треба дуже напружитися, щоб пригадати. Зараз на прочитанні в мене книга Альони Сибірякової «Украина. Точка G». Зі світової літератури востаннє читав «Бразилію» Джона Апдайка.

– Чого, на твою думку, зараз найбільше потребує пересічний український читач?

– Він потребує чистоти і краси. Тому що у світі залишилося дуже мало справжньої краси. У світі зараз багато відносної краси. Якась «няшечка» з інтернету відносно красива. Так само, як і оголена дівчинка з якогось сайтика. Бракує чистоти, яка дійсно проникає в серце. Бракує не сентиментальної, сльозливої краси, а такої, яка є атрибутом істини.
– А тобі не здається, що наші люди і почали купувати українську літературу тільки тому, що у ній багато відвертостей? Оцих заборонених плодів: там матюки, там сцени сексу, там ще щось. Таке враження, що наше законсервоване суспільство просто чекало цієї віддушини…

– Ця потреба прихованої порнографії є наслідком того, що смаки забруднилися. Я вважаю, що людина першопочатково є чистою, але вона забруднюється, взаємодіючи із якимись хворобливими речами.

І якщо людина і далі споживатиме якийсь такий треш, то, ясна річ, нічого хорошого з неї не виросте. Бо як не крути, але з трешу ніякої естетики чи мистецтва не зробиш. І який би треш-арт хтось не вигадував, але ржава консервна банка лишатиметься ржавою консервною банкою.

– Чак Паланік – один із моїх улюблених авторів. І він культивує треш. І поміж тим у його книгах, між рядків, лине багато любові до власне самого життя. Він описує надзвичайно яскраві картини сексуальних збочень і всього іншого. Тобто, мені здається, що суть таки між рядками…

– Я не кажу, що треба писати буквально: красива квіточка, красива пташечка. Краса може проявлятися у дуже несподіваних речах. Я вже казав: у кожного своя задача. І кожен, хто володіє словом, може висвітлити власне унікальне бачення краси. Головне – щоб ця любов проходила через його нутро.

– Частково дотичне питання про секс. Мабуть, найяскравіше в українській літературі описав сцену сексу, власне акту любові, саме ти у «Поклонінні ящірці». Принаймні для мене це так. Цікаво, які у тебе улюблені сцени сексу в літературі чи кінематографі?

– Ого, яке запитання! Ну, мені подобалося, як це любить робити Пєлєвін. По-моєму, в романі «Числа» дуже красиво і завуальовано описано через діалог головного героя зі своєю помічницею. І в книзі «Чапаєв і пустота» Анька і Петька, коли між ними починається якийсь інтим, якось ще встигають перекинутися філософськими репліками. Це було красиво.

А красиво – це те, що ти сам можеш створити у своїй голові. Автору головне не зіпсувати це якоюсь зайвою деталлю.

– Що робити в цій країні молодому українському автору, який написав рукопис? Видаватися чи ні? Куди йти?

– Найперше набиратися терпіння. Роздрукувати свій, скажімо, роман і надіслати у всі можливі видавництва. Це найпростіше, з чого можна почати.

По-друге, варто зробити переклад кількох сторінок тексту на англійську і надіслати це якимось іноземним видавництвам з надією на те, що роман спочатку видадуть за кордоном.

Далі можна спробувати поставити свій роман на продаж на сайті www.amazon.com. Є змога продавати текст без видавця. Щоправда я не знаю, у яких стосунках Україна з цим сайтом.

Є сервіси, де письменники можуть викладати шматки своїх творів і де читачі можуть голосувати своїми грошима. І коли книга отримує найбільшу кількість голосів, то книгу публікують на ці ж гроші. Група видавців отримує частину прибутку від книги, решта – автор. Дуже зручна річ. Кейт Мосс так видавала свій роман. Письменнику треба володіти англійською, якщо він хоче виходити у світ.

– Сам ти вільно володієш англійською?

– На жаль, тільки англійською. Хотілося б ще знати німецьку, іспанську, французьку.

«Для мене музика – це якась їжа для серця»

– Мені як музиканту цікаво, що для тебе музика сьогодні?

– Для мене музика – це якась їжа для серця. Тобто якщо музика мені не лягає на серце, то я волію не слухати її взагалі. Це мусить бути якоюсь поживою для душі. Мабуть, відсотків дев’яносто музики, яку я слухаю, це музика, де є людський голос.

Я перестав слухати музику електронну, класичну та чисто інструментальну. Вона красива, може заспокоювати, змушувати задуматися, давати якийсь інтелектуальний поштовх, але від неї не йде такого собі оживлюючого імпульсу. А такий імпульс ми отримуємо від особистості до особистості, тобто з музики, у якій є голос.

Мені важливо, щоб тексти у піснях були розсудливі, щоб там говорилося ще про щось, окрім почуттів. Бо дуже багато пісень присвячені саме почуттям, емоціям.

– А що таке розсудливість в музиці?

– Візьмемо пісні Висоцького. Хоча він співає про переживання людини, але вони подані з якоїсь такої точки розмірковування над собою. Це пісні, які дають ключі до роздумів про життя.

– Останні українські і світові виконавці, яких ти «зацінив»?

– З українських – гурт «Божичі». У них цікавий альбом «Псальми». Хоча я взагалі не є фанатом етномузики. Порівняно із духовною етнічною музикою, світська етнічна музика мені глибоко нецікава. Всі ці весільні, коломийки і похабні співаночки мене лишають холодним.

Зі світової музики Kula Shaker здалися мені цікавими деякими своїми піснями. Побувавши в Індії, я переконався, що та людина, яку я слухав, у цій країні дійсно шалено популярна. Це Вінод Агарвал. Він абсолютно невідомий українському слухачеві. Він співає духовні пісні. У Індії він має статус зірки, святого від музики. Це людина, на чиїх концертах стадіони плачуть. Це непідробна музика.

– Останній фільм, який ти подивився?

– Чи не останній фільм, який я дивився, це був «Рокнрольщик». Ще сподобався «Заборонений удар». Нещодавно з дружиною дивилися якусь ретроспективу фільмів Олега Меншикова. Я, до речі, зовсім не знайомий із цим пластом радянської культури. Зокрема, з його фільмами. А це, як я виявив, просто самоцвіти.

«Я не думаю, що Янукович є якимось злом»

– Публічні люди мають бути політично, громадсько активними? Не в сенсі йти у депутати, а в сенсі відкрито говорити про свої погляди стосовно наприклад влади. Нашу творчу еліту часто звинувачують у тому, що вона абстрагована від всього цього. Що ти думаєш про все це? Письменники все-таки повинні думати про свої книжки чи не повинні забувати, що вони можуть чинити вплив на молоде покоління, бути прикладом?

– Я думаю, що вони повинні чинити вплив на покоління, але не підлаштовуючись зручно під ту чи іншу політичну ситуацію. Вони повинні задавати якийсь загальний вектор розвитку.

Я особисто для себе обрав аполітичну позицію. Я – людина, яка має справу з культурою. Я можу говорити про владу у зрізі культурному. Я можу казати у чому влада себе поводить адекватно, а у чому ні. Але брати на себе відповідальність, закликати людей до бунту я ще внутрішньо не готовий.

– Чому? Це вимагає надто багато відповідальності чи це просто не твоє?

– Мені ще просто бракує якихось клепок в голові. Якоюсь мірою це, мабуть, боягузлива позиція, але так є.

– На вибори ходиш?

– На останні вибори я не ходив.

– Свідомо чи так склалося?

– Свідомо не ходив.

– Чому українцям так не щастить з владою? Чи ми просто заслуговуємо саме на таку владу?

– Насправді ця влада є милістю для українців. Українці справді отримали ту владу, яку заслужили. Що хорошого робить ця влада? Вона своїм же прикладом вчить розрізняти, що є хороше і що є погане. Часто питають: для чого Бог створив зло? І на це часто відповідають так: для того, щоби було краще зрозуміло, що таке добро.

Після тієї влади, яку ми маємо зараз, схід і захід України зможе об’єднатися у спільному розумінні того, що таке порядність, освіченість, чесність, відповідальність. Показуючи дуже виразно, відверто і навіть брутально якісь негативні сторони, до всіх доноситься урок того, чого ми більше не хочемо бачити.

– Янукович для українців – це символічно-ситуативне уособлення національного нігілізму чи щось набагато серйозніше? З огляду на це притаманне нам «моя хата скраю»…

– Я не думаю, що Янукович є якимось злом. Насправді я поважаю те, що в його житті є Бог. Я мандрую Україною, і мені часто кажуть, що і там, і там, і там був Віктор Федорович. Там дав на гроші на монастир, там відреставрували церкву після його візиту, там він поїхав на Афон. Мені без різниці, що він там краде чи не краде, що він там робить…

– Але ти впевнений, що це щиро? Це просто кон’юнктура, так роблять всі політики.

– А немає різниці. Як би ти не намагався зробити з цього кон’юнктуру, тебе звідти, з тієї сторони ікон, бачать. Прийде час, і тобі пояснять, що тут і тут, браток, ти робив неправильно. І браток зрозуміє, що недаремно він ходив у всі ці церкви, що десь пробило, і він почне мінятися. І за це я його дуже глибоко поважаю.

А стосовно самої ситуації в країні. Справа не в уряді, справа в самих українцях, які цю владу привели.

Ми маємо проблему: коли нам щось не подобається, то ми звинувачуємо інших. Насправді ж ми отримуємо рівно стільки, скільки заслужили.

– Можеш уявити, якою Україна буде через 50 років? Такий собі маленький футуристичний прогнозик…

– Я припускаю, що ця влада допоможе людям очиститися. Якщо людям, перш, ніж вони очистилися, дати хороші матеріальні умови, гарний економічний розвиток і культуру, то вони зажруться і самі себе погублять. Тому нам усім треба дякувати Богові за те, що є така влада, яка допомагає очиститися через страждання, через, як нам здається, несправедливість.

Ця влада – не випадковість. На зміну їй прийдуть якісь радикали, потім контррадикали. Десь до 2025-го Україна більш-менш стабілізується у своїх пошуках.

Зрештою я вірю, що Україну чекає великий інтелектуальний злет. Тому що в України є надзвичайний інтелектуальний потенціал. Можливо, він буде у якійсь співпраці із Росією. Все-таки я не вірю у інтеграцію України в Європу.

– Ти не віриш у можливість чи не бачиш потреби?

– Я не вірю в можливість, по-перше, і я не бачу потреби у цьому, по-друге. Бо Європа своїми мотиваціями, веде, на жаль, у глухий кут. Та культура, яку продукує Європа, не є життєствердною, вона не породжує ентузіазм. Це культура споживацтва.

Я таки вірю у інтелектуальний прорив України. Я думаю, що Україна знайде собі колег на Далекому Сході. Японія мала б зацікавитися. Можливо, Китай стане антагоністом в цьому новому світі, з якого випаде Європа і Америка. Індія теж буде на стороні України. Росія мала б теж, хоча я й не впевнений.
Буде ставка на нові технології із використанням ресурсів психіки. Такий прогноз дав ще у 70-х роках японський футуролог Татеїсі Кадзума. Він казав, що після ери біотехнологій прийде ера технологій свідомості. І в Києві зараз вони активно розробляються.

Крім того, ми бачимо, що в порівнянні із країнами Заходу і Америки бум езотерики відбувається саме у нас, у Росії, у деяких країнах СНД. У Польщі це вже не так, там більш декоративно це. А в нас воно має характер пошуку могутності і знання. Але у всякому разі ми не повинні заглядати у майбутнє. Ми мусимо його конструювати.

«Я ніколи не пишу наосліп. Є ясність того, що я роблю»

– Повертаючись до літератури. До твоєї літератури. Якби зараз не було «Голови Якова», то яку свою книгу назвав би найліпшою?

– Я так можу сказати про «Намір». Бо в ньому я якось дуже чисто передав певну емоцію, яка бринить у цій книзі. Хоча сьогодні я визнаю, що у цій книзі є деякі моменти, які для мене застаріли емоційно й інтелектуально. Але сама чистота посилу дуже хороша. Якусь довершеність я бачу у цьому романі.

– А що для тебе «Трохи пітьми»? Цю книгу я вважав для себе у певний період життя найкращою…

– Дивно чути, що «Трохи пітьми» – це вершина моєї творчості. Але це ще раз підтверджує те, що моя творчість провокує дивні речі у житті кожної людини зокрема. Тобто я її не контролюю. Творчість контролює сама себе.

Напевно, всі мої книжки для різних людей. Кожен знаходить своє.

– Ти як автор можеш сказати, що кожну зі своїх книг розумієш до кінця? Чи відчуваєш всю глибину, яку сам же створив у своїй творчості?

– Я не завжди можу передбачити всі інтерпретації, які виникнуть у читачів. Але я ніколи не пишу наосліп. Є ясність того, що я роблю. Часом мене дивують своєю несподіваністю трактування моїх творів. Іноді інтерпретують так, що я би і не спромігся так прочитати. Але завжди є ясність.

– Чи можеш одним словом охарактеризувати кожну свою книгу?

– «Поклоніння ящірці» – це невідворотність, «Культ» – це тендітність, «Архе» – це переворот, «Намір» – це тоска, «Трохи пітьми» – це трохи світла, «Голова Якова» – це якась іскра Божа, зерно.

– Болісно реагуєш на критику в інтернеті, де кожен може написати що завгодно? Чи навчився абстрагуватися від цього?

– У якийсь момент я переступив через це, якийсь біль лишився позаду. Звісно, є речі, які продовжують мене зачіпати. Але вони теж колись лишаться позаду. Я стараюся не читати усього того, що там пишеться. На жаль, не часто знаходжу конструктивну критику. Але з будь-якої критики можна витягнути щось хороше.

– Коли буде наступна книга? І про що?

– Сподіваюся, що на осінь вийде збірка оповідань. Думаю і над дитячим художнім твором. А до чогось глобального нового я поки не готовий – мій внутрішній світ мусить заспокоїтися після «Голови Якова».

– І наостанок, твій рецепт щоденного щастя для наших читачів?

– Рецепт щастя дуже простий – треба жити для інших.

Розмовляв Сергій МАРТИНЮК (ВолиньPost).
Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Twitter та Instagram.