«PostMainz» або лист-враження від вистави «Mainz»

Інформаційне агентство ВолиньPost продовжує писати про театральні події в житті Луцька та наважується на експерименти з формою подачі інформації. 12 червня Леся Касянчук побувала на виставі "Mainz" від львівського театру "Склад 2’0".

Враженнями та емоціями від побаченого вона поділилася у формі листа подрузі. Сподіваємося, що вам, шановні читачі, така форма буде довподоби. Свої думки залишайте в коментарях.

"PostMainz" або лист-враження від вистави "Mainz"


"Привіт,
Останній раз, коли ми з тобою говорили, ти запитала, що цікавого відбувається в Луцьку. Я деякий час над цим міркувала. А потім по дорозі з роботи побачила рекламу, в якій йшлося, що до нас приїжджає театр "Склад 2’0" зі Львова з виставою "Mainz". Тож 12 червня у приміщенні драмтеатру імені Т. Г. Шевченка я переглянула цю постановку в режисурі Єви Якубовської, яка працює у театральній сфері уже 9 років. Постараюся тобі коротко розповісти найцікавіше.

З самого початку чекала чогось грандіозного. Оскільки мистецьке об'єднання "стендаЛь" всіляко заохочувало глядачів відвідати подію. Жанр вистави - саспенс (невизначеність, тривога, напруження). Невизначеність і так лякає мене кожен день. А тут ще у виставі піднімається ця болюча тема.

Хочу щоб ти зрозуміла сюжет. Але боюся, що не зможу його доладно переповісти. Хіба тільки заплутаю тебе ще більше. Та в мене загалом склалося враження, що сюжет не був у виставі основним. Важливішими були звуки, шуми, крики, записані голоси, музика, грюкіт дверей (звук - Дмитро Готь). Часто вони заглушували слова акторів і я ледь вловлювала початки речення.

Цікавим мені видався початок. Це був пластичний танок. Оголена дівчина сиділа на колінах спиною до глядачів. Танцювали лише її руки. Музична композиція набирала напруги, а руки актриси ніби виривалися у простір. Світла на сцені побільшало, тоді я змогла прочитати на її тілі дату “1947”. Це рік, у який відбувалися представлені глядачам події. Ця початкова сцена була схожа на вибух чи саму війну.

Згідно замислу автора сценічного варіанту (на жаль, не вказали на основі яких матеріалів був створений сюжет) події відбувалися в старому готелі. Є два реальних персонажі: Долорес (Софія Розпутня) та Моріц (Ростислав Лоза). Вони обоє жорстокі, підлі, підступні.

Задумали змову проти Анелі (Юля Баштаненко) та Йогана (Петро Кримовський). Але чому вони хочуть завадити їм поїхати з Німеччини в Америку? Чого вони добиваються? Який план змови? Ці питання залишилися відкриті. Хіба можу дофантазувати, що змова - лише уява Амелі. Це тому що герої спілкуються між собою загадками і незакінченими фразами.

Є ще персонаж Ілена (Мар’яна Вольська), яку я спочатку вважала привидом. Але у кінці вистави вона виявилася паралізованою сестрою-єврейкою Долорес.

Анелі збиралася заміж за Йогана. Вже почалося весілля. Тільки Пастор Хайне (Дмитро Готь) утік, так і не повінчав молодят. Але це добре, оскільки Йоган виявився мертвим батьком Анелі.

Лише під час танцю до мене прийшло розуміння, що Анелі та Ілена - це одне ціле. Через роздвоєння особистості вони захищали і вбивали одну в одній. І якщо сам танець-двобій розглядати, як кульмінацію, то перемога Ілени дала мені роз’яснення: вона - реальний персонаж.

Сценографія мінімалістична: чорний простір сцени, по середині великий, обтягнений чорним чохлом, диван; зліва стіл для рецепції, який швидко перетворювався на трибуну. Створили дану концепцію два сценоргафи: Ольга Довгань-Левицька та Олександр Шабалін.

Єдине, що відносило мене в повоєнний період - це костюми. У дівчат були легенькі блузочки з манжетами та довгі спідниці. У хлопців білі сорочки, брюки, безрукавка (у Йогана) і желетка (у Моріца). Костюми зручні і підкреслювали той факт, що заможних та бідних людей зовнішньо війна зрівняла. Костюми до вистави готувала Марія Старчак.

З поміж створених акторських образів у виставі, я хотіла би виокремити Ростислава Лозу. У ролі Моріца (лакей у готелі) він завжди залишав за собою шлейф. Я відчувала, як проходить внутрішня боротьба його персонажа. Це прочитувалося у поглядах, паузах, пластиці рук. До прикладу, сцена, коли Моріца викривають на крадіжці срібла: він зазвичай хаотичний, необачний, з придуркуватою посмішкою. А тут він повністю розслабляється і зосереджується, коли в повному спокої знаходить вихід із ситуації - повертається до попереднього стану.

Окремим персонажем був у виставі звук (створений Дмитром Готь). Текст голосом дитини моторошно лунав із запису, його підхоплювали вперебій жіночі голоси відьомським шепотом. Неприємний шурхіт і шкрябіт виривався з динаміків, телефонний дзвінок перетворювався в тривожний бій церковних дзвонів. На початку вистави напруга зростала і посилювалась. Згодом я до неї звикла і вона мене втомлювала. Якщо такий звуковий ряд мав виконати іншу функцію, то бракувало підсилення: зовнішнього ефекту на сцені.

На мою думку, камерна сцена наповнила б глядачів більшою палітрою емоцій, якщо до цього хотіли спонукати автори. Актори інколи долали четверту стіну (виходили до глядача), але це була якась мить. Далі все, що відбувалося на сцені, я спостерігала відсторонено.

Всі актори театру “Склад 2’0” досить юні і без професійної акторської освіти, але працювали злагоджено і відчували партнера. Звичайно, їм є ще куди рухатись, розвиватись і шукати свої методи втілення в образи.

Дійство закінчується сценою, де агресивний нацист гвалтує напівпаралізовану єврейку. Жорстокий історичний факт чи реалії життя?

Після перегляду вистави у мене залишилось багато питань. У постановці на них не знайшлося відповідей, лише натяки. І це створило враження незавершеності думки.

Цього разу очікую твоїх вражень від останніх подій.
З найкращими побажаннями Леся”




ТЕКСТ - Леся КАСЯНЧУК
ФОТО - Любомир БЕЗРУЧКО
Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Twitter та Instagram.