Наша зброя – це молитва, - капелан Андрій Мовчанюк

За час, поки триває війна на Сході, волинські священики фактично із самого початку долучилися до почесної місії волонтерства. Але бійці потребували поживи не лише для тіла, а й для душі. Тому священнослужителі, одягнувши бушлати та озброївшись молитовниками і хрестами, пішли на фронт аби підтримувати та розраджувати українських воїнів на передовій.

На Волині капелани із Української Православної Церкви Київського Патріархату навіть створити організацію «Військові капелани Волині». Усі священики мають за плечима багаж волонтерських поїздок та по кілька ротацій на фронт.

Із військовим капеланом батальйону поліції спеціального призначення «Світязь» Андрієм Мовчанюком ми поспілкувалися про те, яка ж місія капеланів на війні та про враження від поїздок на Схід.

Чому ви вирішили стати капеланом? Чи проходять капелани якесь спеціальне навчання?

Коли розпочався Майдан, ми кожен окремо залучали своїх парафіян та їздили туди самі. А коли розпочалася війна, ми здійснювали спільні волонтерські поїздки із моїм кумом та товаришем отцем Іваном із Підгайців, двічі з нами їздив отець Роман Нестер із Крупи. Під час цих волонтерських поїздках, а згодом на ротаціях, ми вчилися на власному досвіді.

Під час однієї з волонтерських поїздок у нас був смішний випадок. Ми приїхали на Донеччину у місце поблизу аеропорту, привезли теплий одяг та шкарпетки. Тоді ми бачилися із тими військовими вперше і через недосвідченість почали розпитувати скільки у них людей, аби знати, скільки одягу потрібно. А вони нам «для чого вам це?». Їхній командир так і не видав нам військової таємниці. Це все дізнаєшся на практиці, і зараз ми розуміємо, що маємо об’їхати стільки-то місць і плануємо де й скільки чого залишимо. За 2,5 роки ми маємо на Схід 18 поїздок та по кілька ротацій як капелани.

Я став капеланом за покликом душі. Якихось особливих навчань, які би могли нас відшліфувати, немає і до сьогодні, на жаль. На мою думку, навчання для капеланів дуже потрібне, адже коли ти їдеш на Схід, то використовуєш лише власні відчуття та вміння.

Згодом ми взяли благословення у Владики Михаїла благословення на створення нашої капеланської організації. Тоді вже кожен ділився досвідом у спілкуванні із військовими на Сході та із цивільними під час волонтерських поїздок. Особливу увагу треба виділяти дітям, тому ми тепер опікуємося сиротинцями та навіть школами. У деяких містах нас вже зустрічають як своїх.

У чому полягає місія капелана на Сході?

Церковне завдання священика – духовна опіка. Та коли ти приходиш туди, то зустрічаєш людей різних віросповідань, поглядів, інтересів. Там можна зустріти протестантів, прихожан церков Московського патріархату чи не віруючих. І хоч кажуть, що на війні атеїстів немає, я таки кажу, що є. Вони вірять лише у власні сили, автомат і кулю. Якщо ти одразу почнеш нав’язувати свою думку, то таким чином не здобудеш нічого. Вже будучи на ротації, трохи поживши із цими людьми, можна спілкуватися.

З власного досвіду скажу, що перших кілька тижнів у спілкуванні я не читаю повчальних проповідей. Я одразу довіряю цим людям, бо відчував їх плече і розумів, що вони мене охороняють, а в момент, коли щось станеться вирішальними будуть їхні дії. Мені доводилося з хлопцями і мити підлогу, і рубати дрова, і готував їсти. От хлопці повертаються з чергування, а капелан наварив борщу - важко передати, як вони йому радіють. Лише коли приходить час і ми отримуємо від хлопців записки із проханнями щось роз’яснити я можу давати якісь повчання. Наша зброя - це молитва та мудре повчання.

Я знаю, що іноді священики приходять до хлопців і зразу намагаються їх повчати. Але так не можна – там люди за кілька секунд зустрічаються зі смертю і мають трохи інше бачення світу, тому не все можна так одразу пояснювати. Тут треба проявляти смирення.

Чи були у вас випадки, коли, наприклад, атеїсти починали вірити у Бога?

У мого кума був такий випадок. Ми стараємося відзначати військовослужбовців, особливо солдатів, церковними нагородами, серед них дійсно багато гідних хлопців. Тому він підійшов до комбата, а той каже, що є хлопець, якого варто нагородити. Коли на шикуванні його викликали, то хлопець розпочав плакати. Йому був лише 21 рік, він пішов з дому нікому не сказавши і дуже категорично ставився до капеланів – мовляв, і так роботи купа, а тут ще й вас оберігай. Отець же пояснював, що він тут для підтримки.

Потім він розповів, що не вірив у те, церква дійсно із людьми. Але на фронті він побачив, що священники не ховаються за ризами, а самі просяться на передову, аби підтримувати хлопців.

А чи на фронті мають місце міжконфесійні протистоянням між військовими?

Частина є, але вона настільки мізерна, що не варто про це багато говорити. Але загалом якихось суперечок між хлопцями я не зустрічав. Моляться так, як хто вміє та як кого навчили. Ми нікого ні до чого не змушуємо. Але можу відповідально заявити, що за 2, 5 роки візитів на Схід жодного разу не бачив капеланів із Московського патріархату.

Із якими духовними проблемами до вас звертаються бійці?

Є велика проблема - це зловживання спиртним. Це не виправдання, але хлопці мають на те вагомі причини. Мені доводилося спілкуватися із родинами та дружинами бійців і я радий, що допоміг. Іноді навіть телефонами військових спілкувався із їх родинами і аби підтримати сім’ю навіть розповідав якісь випадки, про які він сам не розказує.

Хотілося б, щоб капелани постійно перебували із хлопцями, але, на жаль, нині держава не може повністю підтримувати навіть військових. Боляче, коли ти з ними перебуваєш місяць-два, а хлопці там на півроку. І ти вже відчуваєш себе духовним батьком, але мусиш їх залишати.

Як військові ставляться до присутності священиків? Це має психологічний ефект?

На війні багато хто не підбирає слів у спілкуванні. У перший час можна почути багато чого без цензури. Тому перші 5-6 поїздок ми їздили у підрясниках, а згодом зрозуміли, що треба до них одягати військову форму – тоді у живому спілкуванні вони бачать тебе у формі як свого. Цей одяг зближує та дозволяє спілкуватися на рівні. Ось тут вони знову бачать тебе на богослужінні у підряснику, а тут ти вже в формі рубаєш з ними дрова. На все це потрібний час. Коли він збігає, хлопці вже ставляться інакше та усвідомлюють, що ти їм несеш і яка твоя місія.

Є випадки, коли капелани беруть до рук зброю. Яке ваше ставлення до цього?

Загалом це недопустимо, але, на мою думку, для оборони там потрібна зброя, бодай травматична. Наша зброя - це молитва, але якщо б довелося там бути тривалий час, то думаю, що вона потрібна для охорони, навіть якщо її не доведеться жодного разу застосувати. На жаль, є люди, які щойно привіталися, а вже наступної секунди готові стукнути тебе по голові, сховавшись за рогом будинку. Деяких наших священиків навіть внесли як персон нон-грата на сайті «ДНР». Тобто за нами теж слідкують і називають нас розбійниками в рясах.

Розкажіть про свою першу ротацію на Схід

Мої ротації були у батальйон «Світязь». Ще під час волонтерських поїздок ми часто заїжджали до них і я вже знав багатьох хлопців. Тому мені було легко з ними, ми неодноразово спільно молилися й тут.

Вперше я потрапив у зону поблизу Мар’їнки, вони виконували роботу як поліція. Священик, який служить тут, звик, що на богослужіння приходять люди, які чекають та слухають. Там такого немає - хлопці навіть не завжди мають час на молитву. Тому перші кілька днів не міг звикнути, що на молитві я сам. Хлопці ж після 12-ти годинного поста просто не могли ще годину молитися.

Щонеділі, звичайно, збиралися на спільну молитву. Я спостерігав цікаву картину - іноді хлопці ховаючись один від одного та навіть від мене, вишукували час, аби зайти в капличку помолитися. Так воно, напевне, й має бути- ти молишся а них, а вони виконують роботу за тебе.

А як місцеві мешканці сприймали вас?

П’ятдесят на п’ятдесят. Насправді і тут не всі такі патріоти і так люблять Україну. Так само й там – є люди які допомагають, є байдужі, а є такі, які за кілька копійок можуть тебе продати. Одного разу бабуся набрала повну сумку продуктів які привезли волонтери, а відійшовши на кілька метрів, вже кляла бандерівців.

Вбивство - один із тяжких гріхів, а на війні солдатами доводиться це робити. Як церква трактує таке вбивство?

Основний посил, який ми доносимо хлопцям – вони не йдуть вбивати, а обороняють себе, родину, державу. Вони ціною свого життя рятують своїх друзів. Віра без діла – мертва, а дія до нашої віри – обороняти своє та відстоювати державу.

Як рідні сприйняли ваше бажання їздити на Схід, де вас може очікувати небезпека?

Поїздки завжди питання слізне і я намагаюся до останнього не казати. Але коли вже за день–другий їхати, на богослужінні завжди кажу у церкві про свій намір. Отоді й дізнаються мої дочка та дружина. Насправді, я в першу чергу служитель церкви, а вже тоді чоловік та батько. Я радію з того, що моя родина мене розуміє.

Чи змінила війна ваш світогляд чи пріоритети?

Бачення завжди змінюється, коли чітко бачиш межу життя і смерті. Я мав капеланське служіння в медичних закладах: у 2001-2012 роках опікувався онкодиспансером, із 2005 року і донині опікуюся тубдиспансером. Тому давно трохи по-іншому дивився на деякі речі.

Війна, напевне, міняє всіх. Багато друзів відсіялося навіть серед священнослужителів. Коли я повернувся із війни то зробив висновок, що вона триває й тут. Хлопці там охороняють територіальну цілісність, а війна триває по всій Україні, просто на різних фронтах. Можливо, не побувавши там, я б так цього й не зрозумів.

Що ви можете сказати тим людям, які кажуть, що священникам не місце в окопах чи поряд з бійцями?

Сам Господь є прикладом для священнослужителів. І Він говорив, що не прийшов до праведників, а прийшов до грішників. Він теж бував у місцях де потребували його уваги. Ми відчуваємо, що наша присутність на Сході потрібна. Раніше я дискутував із людьми, які цього не розуміли. Зараз я просто кажу, що час покаже, чи потрібна була наша робота.

Я відчуваю, що зміню людей там. У перші дні з тобою поводяться як усіма, а згодом вже цікавляться нашою службою, відкриваються.

Що для вас перемога на цій війні?

Якби ми воювали тільки з територію, війна б вже скінчилася. Для мене перемога – коли ми змінимо бачення наших дітей чи молоді. Я радію, коли моя дитина, купивши дорогою цукерки, приносить додому папірці у кишені, або коли вона переходить дорогу по «зебрі». Нині дивно, коли молодь знає молитви, але не дивно, коли вона йде вулицею із пляшками із пивом. Ось це ми маємо міняти.

Наші діти мають мати чисту й українську свідомість. Найгірше ж – бути байдужим. Бо саме байдужість привела до війни. Перемога буде тоді, коли ми її поборемо.

Треба турбуватися й про тих, хто повертається з фронту. Вертаючись сюди, воїн розуміє, що нічого не змінилося, а може й стало гірше. Тому ми стараємося спілкуватися та долучатися до їх заходів. Вже в їх ході ми дізнаємося їх проблем та ділимося нашими. Іноді хлопці повертаються, наважуються одружитися або вагітніють дружини, а вони запрошують капеланів, які були разом на Сході. Це дозволяє відчувати себе рідним у духовному плані.

Що для вас як для капелана є найбільшою подякою від бійців?

Я вже розповідав, як на Сході ми звикаємо бачити один одного в формі. І коли повертаємося сюди, вже в цивільному я можу когось не впізнати. Йду іноді собі у з дружиною та донькою, а хтось гукає тебе. Обертаюся і не можу впізнати цього хлопця в вишиванці. Але він каже тобі свій позивний і обнімає. Тільки ти і він розумієте, що відбувається. Тоді дуже відчуваєш, що час, який ти провів там, недаремний.

Розмовляла Василина БОРУЦЬКА
Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Twitter та Instagram.