Театр впливає на душу людини, – Сергій Єрмакович

Коли ми приходимо у театр, то, зазвичай, в очікуванні обміну емоціями. І те, які враження у нас залишаються після побаченого, залежить від акторів. Від того, наскільки актор професійно підходить до творення образу, який у нього внутрішній світ, а також з якою метою метою він виходить до глядача.

Сьогодні ми ближче познайомимось з актором Сергієм Єрмаковичем, щоб зрозуміти, як народжуються його герої.

За 11 років роботи у Волинському обласному академічному музично-драматичному театрі імені Тараса Шевченка глядачі могли його побачити у таких ролях: Іван – «Суєта», Микола – «Мартин Боруля», Гнат – «Безталанна» Івана Карпенка-Карого, Лукаш – «Лісова пісня» Лесі Українки, Лайзер – «Нестерпні люди або Наречений з Єрусалиму» Й. Бар-Йосефа та ін.

Спробуємо відкрити внутрішній світ актора і побачити театр його поглядом.

– Сергію, розкажіть, де ви народилися і звідки почали свій творчий шлях?

– Я народився у Криму в серпні 1985 року. Біля Джанкоя є село Новопавлівка, там я і дві мої старші сестри жили до 4-х років. Потім ми переїхали на Волинь, це батьківщина моєї мами.

У 2002 році я поступив в училище на акторський факультет. Тепер це Волинське державне училище культури і мистецтв імені І.Стравінського. В театрі ми займалися фаховими предметами і згодом нас задіяли в масові сцени.

– Хто вплинув на розвиток ваших акторських здібностей?

– Народний артист України Анатолій Романюк народив мене як актора. Він, а також і Світлана Органіста (заслужена артистка України, – авт.) вкладали у мене всі свої знання та вміння. Анатолій Романюк завжди нам радив, щоб ми дивилися, як всі актори нашої трупи підходять до роботи над роллю.

– З якими недоліками професії ви зіткнулися, коли стали актором?

– Моя професія мені лише допомагає. Раніше, наприклад, я не був контактною людиною. Не любив багато спілкуватися, мені це не подобалось. Робота у театрі мене відкрила до людей. Додає впевненості хоча б те, як 800 людей у залі очікують моєї наступної репліки. А я це відчуваю і можу затримати паузу.

– Ви розповідаєте, що під час вистави відчуваєте енергію з залу. Чи це допомагає вам під час гри на сцені?

– По-різному буває. Та не можливо працювати, коли немає глядача. Коли в залі шумно, тоді я зосереджуюсь і даю більший посил. Є актори, які піддаються впливу залу і починають веселити публіку. Навіть Шекспір у «Гамлеті» засуджував таких акторів. Але коли у п’єсі є жарти і глядачі реагують, я відчуваю це і мене теж переповнюють позитивні емоції.

– На якому етапі роботи на роллю народжується ваш персонаж?

– Мій персонаж народжується після прем’єри. Тому що до цього часу йде робота з режисером, я маю завдання - виконати те, що мене просять. Він в мене вкладає свої думки, і я виношую в собі образ. А вже під час вистави залишаюся сам на сам зі своїм персонажем, тоді починаю його тонше відчувати. Запускаю цей образ глибше у себе і вже можу додавати непомітне, те, що довершує його. Режисер створює скелет і нарощує на ньому м’ясо. А я вже потім додаю відтінок шкіри, забарвлення очей, колір волосся. Я від цього отримую задоволення. Вважаю, що саме тут творю мистецтво.

– Чим кожна з вистав цінна для вас?

– Вистава двічі не повторюється. Кожен раз я проживаю її по-новому. Заглиблююсь у свою роль, роблю її ширшою. Актор перед тим, як вийти на сцену, готується. Потім заглиблюється і проживає всю виставу до кінця. Тут немає зупинок. І тоді, якщо ідея вистави глибока, я помічаю по собі та своїх колегах - вихід з ролі плавний. Добре помітно, як актор виходить з образу. Ось в чому найбільша цінність вистави. Хто мав досвід переглянути виставу хоча б тричі - це помітить. Цим вистава жива, унікальна.

– У Волинському театрі Федір Стригун поставив декілька вистав. Як вийшло так, що ви зіграли дві головні ролі у них?

– Ще коли був студентом я грав Миколу у «Мартині Борулі» Івана Карпенка-Карого. З цією виставою ми поїхали на фестиваль «Прем’єри сезону» в Івано-Франківськ, а головою журі був Федір Стригун (народний артист України, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, – авт.).

Він тоді виділив двох персонажів Степана та Миколу. Сказав, що ми відійшли від шаблонного творення образів. Я ще подумав: «Ого! Одна з перших ролей і такі відгуки». Але тут не потрібно плутати. Це все дякуючи режисеру (заслужений діяч мистецтв України Петро Ластівка, – авт.).

А потім Федір Миколайович приїхав до нас ставити «Суєту» Івана Карпенка-Карого. На роль Івана призначили іншого актора, але він захворів. Мене попросили спробувати, ніхто не вірив, що у я зможу зіграти головну роль. Федір Стригун - досвідчений режисер та актор. Він зумів мене надихнути і все вийшло. Результат - одна з улюблених моїх ролей.

– З ким із режисерів під час творення вистави у вас народився творчий тандем?

– З Вадимом Дишкантом. Він працював у нас над виставою «Нестерпні люди або Наречений з Єрусалиму» Й. Бар-Йосефа. У нас був дуже цікавий творчий процес. Для роботи над виставою дається лише місяць. Тому зазвичай період читки триває тиждень, а далі ми виходимо на сцену. Вадим Дишкант робив усе навпаки: три тижні він з нами говорив. Коли нам сказали вийти на майданчик, ми були шоковані: «За тиждень щось зробити неможливо». Але ми розвели виставу за день, бо режисер вклав у нас інформацію, відчуття про свого героя. І до здачі вистава була готова. Для мене - це невеличка революція в театрі.

– На вашу думку, від чого залежить довготривалість вистав у театрі?

– Наш театр у Луцьку один - професійний та академічний, тому ми повинні самі вирощувати свою публіку. Глядачам потрібно давати більше: у постановці повинна бути ідея, і вона повинна спонукати роздумувати про життєві цінності.

Наприклад, у нас були вистави «Калігула» А.Камю і «Гамлет» В. Шекспіра (режисера Петра Ластівки): одна прожила близько п’яти показів, а друга – декілька років. Опираючись на мій досвід, це були найкращі вистави в театрі. А глядачі не були зацікавлені в їхньому перегляді, казали: «Це занадто глибока вистава. Ми прийшли сюди відпочити».

Але в театр повинні приходити не тільки для відпочинку, основна функція театру - це навчати. Все через те, що ми виховали глядача на виставах розважального жанру. Я як актор задоволений, коли ми працюємо над виставою з глибокою ідеєю. Тоді відчуваю, що беру участь у проекті, який робить світ кращим.

– Чи є у Вас особисті захоплення?

– Є. Тепер це стало моїм способом життя. Я цікавлюся ведичною культурою. Завдяки цьому я вже шість років вегетаріанець, не п’ю, не курю, займаюсь спортом, вивчаю Веди.

– Як вам здається, чим сьогодні можна привабити глядача до театру?

– Зазвичай режисер створює тенденцію рухатись вперед. Він уміє йти в ногу з суспільством, відчуває його. Актори пристосовуються до режисера і відтворюють його бачення. Ми повинні бути різними, і при цьому театр потребує думаючого актора.

Театр не вчить людей змінювати життя.Театр впливає на душу людини і дає право вибору змінюватись самому.

ТЕКСТ - Леся КАСЯНЧУК
Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Twitter та Instagram.