«Біографія випадкового чуда» Тані Малярчук

Книга Тані Малярчук «Біографія випадкового чуда» потрапила до моїх рук завдяки конкурсу «Книга року ВВС». І недаремно, бо захопила у свій полон вже з перших сторінок. Прочитала її на одному подиху, а от на роздуми витратила набагато більше часу. Адже авторка торкається болючих суспільних тем. Всі історії, що згадуються у книзі, є реальними. Проте написані вони у саркастично-карикатурній манері, тож без вашої посмішки на обличчі аж ніяк не обійдеться. Звичайно, що кожен сприйме її по-своєму, по-особливому. А я з акцентую увагу на тому, що зачепило мене найбільше і болить ще досі.



Проблематика твору є досить широкою. Піднімаються питання насильства у сім’ях, соціального захисту населення (точніше його відсутність), хабарництва, релігії, цілительства, псевдопатріотичних рухів зі всіма витікаючими наслідками, алкоголізму, проблем безпритульних тварин. А найголовніше - втрати віри у те, що можна жити краще.

Свої роздуми розпочну з головної героїні твору, досить таки цікавої особистості. Її звати Лєна. І ніяк інакше. «Вона могла бути Оленою чи Оленкою, але ці два варіанти ненавиділа більше, ніж російське Лєна. А «російське» вона ненавиділа так само, як і більшість мешканців Західної України, раз і назавжди». Ця дівчина з добрим серцем такий собі герой-рятівник, що прагне допомогти знедоленим і нещасним людям, забуваючи про власне життя. До неї ніби притягує незаконно скривджених істот. Протягом усієї книги ми спостерігаємо за тим, як Лєна шукає справедливості та правди для них. Проте виявляється, що ці поняття у нашій державі є досить хиткими. І врешті-решт система таки ламає Лєну і вона потрапляє до божевільні.

То ж слід пам’ятати, що неможливо допомогти тим, хто для власного порятунку нічого не робить. Ми зазвичай чекаємо, коли хтось прийде і врятує, зробить все за нас. Але повірте, що ніхто не прийде. Потрібно самим навчитися дотримуватися власних прав і поважати права інших. З цього все починається. Кожен повинен відчувати свою відповідальність.

Усі герої книги проживають у містечку Сан-Франциско, яке є, так би мовити, маленьким уособленням всієї України. Можна простежити лінію становлення нашої країни як незалежної держави. Напевно вже із самого початку пішло все якось не так, якби мало бути.

Тотальне безробіття – черги за продуктами – масовий виїзд за кордон. Інтелігенти, що залишаються, торгують на базарах, які на певний період стають центром економічного, наукового, культурного і духовного життя – все це називається іншомовним словом – бізнес, що на практиці означає, «якщо не можна красти в держави, то треба красти одні в одних».

Безмежна віра у те, що це тільки на початку так, «а потім ми всі будемо щасливі та багаті, бо самі собі господарі». Коли ж господарювання не приносить ніякої користі, починають шукати вихід в алкоголі. І тут я згідна з авторкою, що «горілка – це індикатор морального і матеріального стану суспільства. Її п’ють не тому, що вона є, а тому, що немає нічого іншого. Ані роботи, ані віри, ані майбутнього. Коли з’явиться хоч одне з трьох, горілку не питимуть».

Відроджувати національну свідомість беруться різноманітні націоналістичні рухи, які насправді лише багато говорять, але по толку нічого не роблять. Хіба-що тільки більше шкодять. Люди починають падати з крайнощів в крайнощі. У книзі так званий «Рух опору», що гуртував навколо себе національно свідому молодь, по-особливому відновлював дух. Спочатку вони вирішили перейменувати вулицю Будівельників на вулицю Степана Бандери. Але, щоб довго не чекати відповіді на запит до органів місцевого самоврядування, стали діяти радикальніше і зафарбували всі наявні таблички з назвою «вулиця Будівельників». Натомість понаписували прізвище та ім’я відомого героя, правда з помилками. Потім вони пішли ще далі і спалили книгарню, бо там продавали більше книг російською, ніж українською мовою. Аналогічно спалили місцеву церкву Московського патріархату. Почали проявляти нетерпимість до людей іншої національної приналежності. Звичайно, що це змальовано досить таки гіперболізовано, але дуже шкода, що і зараз багато хто дотримується таких принципів національного відродження, що швидше за все є національним занепадом. Більшість хороших справ часто завершується на стадії вигуку гучних гасел та багатослів’я. І далі вже не йде.

Відбувається досить швидкий перехід від безбожжя до так званого багатобожжя. Авторка вдало підкреслює «люди, які сімдесят років вірили лишень у світле соціалістичне майбутнє, раптом усі гомоном кинулися бити поклони у новозбудованих церквах. Ці церкви ззовні нічим не відрізнялися одна від одної, і, зайшовши всередину, важко було зрозуміти, якої саме конфесії і національності тутешній Бог і скільки ЙОМУ ТРЕБА ПЛАТИТИ ЗА СПАСІННЯ. Багатобожжя процвітало. Боги були російські й українські, православні, греко-католицькі та римські, протестантські, баптистські, євангелістські, адвентисти сьомого дня і воїни Царства Небесного». Церква швидко перетворилася у потік великих грошей, а віра в Бога, то лише прикриття. Колишні атеїсти швидко спохватилися і перепрофілювалися у священиків. І результат не став довго чекати. На сьогоднішній день церква себе дискредитувала.

У країні з’явилося і маса нових-старих проблем, про які не прийнято було говорити.

Напевно ні для кого вже не є новиною, що насильство у сім’ях є причиною розпаду тисячі українських родин. Жінки потерпають від домашнього насильства більше, ніж від пограбувань, зґвалтувань та автомобільних катастроф, разом узятих. На гарячу лінію урядових і неурядових організацій надходить тисячі звернень. І це тільки ті, що зафіксовані. Але у більшості випадків про домашнє насильство у правоохоронні органи не повідомляють. Причини різні: хтось соромиться розповідати, хтось терпить заради дітей (хоча не уявляю як може вирости дитина зі здоровою психікою у такій сім’ї), хтось прикривається коханням, хтось залежить матеріально, а комусь просто подобається роль жертви.

Я зробила запит у наше Управління МВС України у Волинській області щодо надання статистичних даних даної проблеми. І от, яку відповідь отримала. За останні 11 місяців 2012 року надійшло 1004 звернень від жінок, 241 звернення від чоловіків та 15 звернень від дітей щодо скоєння над ними насильства у сім’ї. На профілактичних обліках перебуває 801 особа, яка вчинила насильство у сім’ї. В 2012 році додатково поставлено на облік 606 таких осіб. Складено 223 адміністративних протоколи за правопорушення передбаченні ст. 173-2 КУпАП. На розгляд до суду направлено 223 адміністративних матеріали. Про кримінальну відповідальність вже і не запитувала, статистика приблизно така ж. Крім того працівниками Луцького МВ УМВС України в області для надання психологічної, соціально-педагогічної, соціально-медичної, юридичної та соціально-побутової допомоги у Волинський обласний центр соціально-психологічної допомоги направлено 34 жертви насильства у сім’ї. Ось така не надто райдужна ситуація. Хоча жертв насправді набагато більше, не говорячи вже про тих, хто потерпає і від психологічного насильства теж.

У книзі наглядним прикладом стає найкраща подруга Лєни Іванка. Вона у 15 років вийшла заміж за релігійного фанатика, спільне життя з яким скалічіло її не лише психологічно, але й фізично. Дівчина відморозила собі ноги і не могла більше самостійно пересуватися. Та Женя Прокопович, яку "били всі, кому не ліньки, а вона всіх любила". Спочатку її бив син Микола, а потім вже і внуки. Женя вправно виправдовувала всіх своїх кривдників. Цю жінку страшно було слухати та іноді "хотілося обійняти і так і в обіймах задушити, щоб більше не мучилася".

Психологи стверджують, що життя з насильниками ні до чого хорошого не приводить. Від них треба втікати і ніколи більше не оглядатися. Проте це чомусь розуміють всі, крім самих жертв та насильників.

Соціальний захист людей з обмеженими можливостями став ще однією проблемою, що розглядається у книзі. Лєна намагається допомогти своїй подрузі Іванці, яка стала інвалідом, в отриманні пільг, що надаються громадянам, які опинилися в подібній ситуації. І тут вони стикаються зі всією бюрократичною системою нашої держави, хабарництвом і несправедливістю.

Я вже й сама почала задумуватися над тим, а чи часто на наших вулицях ми зустрічаємо інвалідів? Насправді дуже рідко. І це напевно не тому, що їх так мало, а тому, що для них не створено нормальних умов для пересування. Як пише авторка "зазвичай вони, як затравлені потвори, сидять удома й висуваються на світ Божий лише в критичних ситуаціях. Щоб нікого не бентежити і щоб не зіпсувати повноцінним людям їхнє неусвідомлене повноцінне щастя". Наші інваліди не поспішають виходити на люди. І не лише через брак необхідних пристосувань, але й через те, що часом вони морально не готові.

Не так давно в Україні почала діяти диво програма, згідно якої кожен інвалід може самостійно вибрати виробника протеза чи інвалідного візка, за індивідуальним замовленням з урахуванням медичних показань. Але чомусь це диво зафіксоване лише на папері, а на практиці не діє.

Українському інвалідові, щоб стати в чергу на безкоштовний візок, треба зібрати купу довідок. І жодна з них не гарантує, що людина отримає засіб пересування, який підійде саме їй - за розміром та можливостями. Заради безкоштовного візка інваліди проходять справжнє бюрократичне пекло, а потім стоять у чергах по 3-5 років. І ні для кого вже не новина, що наші інваліди отримують дешеві китайські візки, в яких страшно з кімнати в кімнату переїхати, не говорячи вже про прогулянки на свіжому повітря. Отак хтось вміло розпоряджається кошторисом, який держава виділяє на людей з обмеженими можливостями.

Ще однією темою стає проблема безпритульних тварин. Такими вони стали завдяки нам – людям, які безвідповідально віднеслися до прохання оберігати братів наших менших. Лєна активно розпочала боротьбу за права безпритульних собак, яких в один прекрасний день значно поменшало в місті. Причиною стало те, що собак почали виловлювати і продавати на м’ясо китайським ресторанам. Міська влада та правоохоронні органи закривали на це очі, бо отримували немалі відсотки. Завдяки тому, що дівчина приклала чимало зусиль, про ситуацію заговорили засоби масової інформації. В кінцевому результаті припинили знищувати собак, відкрили притулок для безпритульних тварин. На тому все і закінчилося.

Пригадується ситуація і в нашому Луцьку. Скільки було непотрібних розмов, коли надумали відкрити притулок в місті. Проводилися паралелі з дітьми, які живуть на вулиці і не мають, що їсти. А тут якимись псами так переймаються. Та й в бюджеті грошей на таку розкіш нема. Насправді таким чином дехто лише хотів прикрити свою безвідповідальність. Адже проблему легше не бачити і не чути, ніж її вирішувати. Проте світ не без добрих людей, знайшлися ті, що стали на бік тварин. І опікуються ними досі.

Наша країна погрузла у хабарництві. І скільки про це не говорять - нічого не змінюється. Та й не зміниться, поки люди самі не усвідомлять, що так далі не можна і перестануть тикати гроші, щоб вирішити «певні питання», з «вдячністю» чи просто, «що так вже заведено і нікуди не дінешся».

Отож подібні книги варто читати всім, щоб зі сторони ще раз побачити як ми живемо і куди так впевнено йдемо.

«Біографія випадкового чуда» Тані Малярчук вчить нас творити дива своїми добрими справами, допомагати людям, захищати тварин, боротися із несправедливістю і вірити в те, що все можна змінити на краще, але для цього врешті-решт треба щось таки робити, а не тільки гарно говорити.

То ж є над чим задуматися…