Гусари, імператори і «русская рука»: таємниці луцьких казарм

Волинь ХІХ століття у складі Російської імперії має цікаві призабуті сторінки історії. Одна з найбільш колоритних - про військових.

На вулиці Стрілецькій в Луцьку стоять казарми, яким понад сотня років. Вони - одне з небагатьох свідчень того, що Луцьк раніше був стратегічним містом західних країв Російської імперії.

ВІЙНА 1812 НЕ ОМИНУЛА ЛУЦЬКА

Вперше масштабну присутність російський військ Луцьк відчув ще в 1812 році під час франко-російської війни. Через місто проходили великі частини армії, які треба було десь розмістити. Фактично, місто було переповнене військовими. Їх у буквальному сенсі розпихали по будинках і приватних квартирах мешканців. Певний час у місті був штаб 2 Західної армії під командуванням генерала Петра Багратіона. Штаб засідав у монастирі домініканців.

Пізніше артилерійський офіцер Микола Митаревський видав мемуари про цю війну. Є там і його спогади про перебування в Луцьку.

«По пріѣздѣ въ Луцкъ, обратился я къ полицеймейстеру съ просьбою о квартирѣ и разсказалъ ему, какимъ образомъ прибылъ. Такъ какъ прежде мы стояли отъ Луцка верстахъ въ двадцати, то я часто бывалъ тамъ и былъ знакомъ съ полицеймейстеромъ. Это былъ отставной раненый кавалерійскій маіоръ и прекрасный человѣкъ. «Ахъ, батюшка мой», сказалъ онъ мнѣ, «не знаю, что мнѣ съ вами дѣлать и гдѣ васъ помѣстить. Вы не можете себѣ представить, что у насъ за суматоха… Всѣ дома заняты и нѣтъ уголка свободнаго. Тутъ князь Багратіонъ со всѣмъ своимъ штабомъ… вся армія собралась около Луцка… Давай квартиры, строй печи для заготовленія сухарей, давай дрова, давай подводы и все на свѣтѣ. Мнѣ приходится просто хоть въ рѣку броситься… Когда я сказалъ князю, что невозможно выполнить такихъ требованій, то онъ закричалъ: «Знать ничего не хочу… Чтобъ было, не то — повѣшу».

Долго я ходилъ съ квартальнымъ по улицамъ: грязь была страшная. Всѣ квартиры были заняты генералами, адъютантами, чиновниками штаба и разными офицерами; солдатъ въ простыхъ хатахъ стояло человѣкъ по десяти и болѣе. Наконецъ нашли мнѣ квартиру. Въ передней большой комнатѣ помѣщалось человѣкъ десять пѣхотныхъ солдатъ; при этой комнатѣ былъ чуланчикъ, грязный-прегрязный, заваленный жидовскимъ хламомъ такъ, что чуть-чуть оставалось свободное мѣсто; меня туда помѣстили, но я и этому обрадовался, потому что было уже поздно вечеромъ».

Військові пішли. Але після себе залишили мало не руїни. Довго ще потім державна казна відшкодовувала збитки за квартирування солдатів.

Наступні 100 років місто жило спокійно, без воєнних подій.

Будучи західною окраїною імперії, Луцьк став вважатися стратегічним містом. Тому з певного часу тут стали квартируватися армійські полки. Чи не найколоритніші з них – гусари. Довго після них містом все ще ходили легенди про гусарські витівки.

КОЗА НА КОМИНІ, «ЗМІНА СТАТІ» І РОЗПУСТА: ВИБРИКИ ГУСАР

Початки 11 Ізюмського гусарського полку сягають ще кінця XVII століття. Харківський слобідський козацький полк розділили на дві частини, одна з яких базувалася в місті Ізюм. Звідси і назва. Він із часом змінювався, чисельно збільшувався, брав участь в різних війнах, перейменовувався. У ХІХ столітті він став базуватися в Луцьку.

У середині століття полк мав пишну і промовисту назву – Изюмскій гусарскій Его Королевскаго Высочества Принца Фридриха Вильгельма Прусскаго полкъ. Не менш промовистими були каверзи гусар, за що ті ввійшли в історію міста мало не легендарними постатями-розбишаками.

У Луцьку не було стільки казарм, щоб розмістити усіх вояків. Тому ввели практику оренди містом приватних будинків для військових.

Утворювали комісію, в яку входили представник міської управи, хтось від військових, сам орендодавець. Домовлялися про те, яку нерухомість здаватиме орендодавець для потреб армії, яка буде плата за послуги: готування їжі, санчастина, прибирання, забезпечення дровами, освітлення тощо. Записували усі суми на папері й укладали договір. Місто це оплачувало, але потім отримувало компенсацію від державного казначейства.

Звичайно, бували випадки, коли сторони договору не дотримувалися контракту. Тоді ішли скарги, судові тяганини. Інколи Луцька міська управа запізнювалася із виплатою за оренду, а бували і банальніші приклади.

«Прошу сдѣлать распоряженіе о немедленной очисткѣ мѣщаниномъ Іосифомъ Финькельштейномъ отхожихъ мѣстъ при нанимаемыхъ у него управою помѣщеніяхъ для трубаческой команды полка», - писав якось терміновий лист у міську управу полковник 11 гусарського Ізюмського полку Мірбах.

Щоб хоч якось забезпечити потреби гусарського полку, військовим передали приміщення колишньої поштової станції на Красному під клуб. Будівля знаходилася на сучасній вулиці Ковельській; зараз її немає. А під казарми орендували приватні будинки мешканців Красного й інших околиць міста.

Була в Луцьку навіть окрема Гусарська вулиця. Тепер це вулиця Миру, яка починається від Ковельської.

На одній із вулиць Красного (чи не на Гусарській?) жив господар, через подвір’я якого проходили гусари. Йому це не подобалося і якось він поставив ворота. На ранок наступного дня ворота опинилися на березі Омелянівських ставків. Власник майна подав на військових скаргу до суду. Та ізюмці були надто гонорові, щоб після цього облишити справу. Коли господаря не було вдома, вони висадили його козу на дах і прив’язали до комина.

З Луцьком пов’язана історія жінки Надії Дурової – офіцерки Маріупольського гусарського полку. Вона відома тим, що переодягалася чоловіком. Маріупольський гусарський полк був одним із найкращих у російській армії й перебував на Волині у складі дивізії під командуванням графа Аркадія Суворова. Дурова прибула в Луцьк під ім’ям корнета Олександра Александрова у 1808 році за наказом імператора Олександра І.

«Луцкъ. Пріѣхавъ въ этотъ городъ, я остановилась, по обыкновенію всѣхъ проѣзжихъ и пріѣзжихъ, въ корчмѣ; одѣлась какъ будто въ строй и пошла явиться къ баталіонному начальнику майору Дымчевичу. Я отдала ему пакетъ, данный мнѣ графомъ Ливеномъ. Прочитавъ, Дымчевичъ сказалъ мнѣ: «Подите къ полковому адъютанту, скажите ему, что я велѣлъ помѣстить васъ въ мой эскадронъ. Бумаги эти отдайте ему»», - писала жінка в мемуарах «Кавалерист-девица. Происшествие в России».

На Волині вона прослужила 3 роки, але ніхто її таємниці не розкрив. Ходили чутки про переодягненого гусара, але більшість думали, що це вигадки, аж поки не вийшли в світ друком її спогади.

Ще один аспект гусарського і не тільки життя тогочасного Луцька пов’язаний з амурними справами. Немалу роль в цьому відігравали й місцеві повії. Всередині століття проституція в Російській імперії була легалізована. Повіям видали спеціальні квитки, розподілили їх на категорії, ввели вікові обмеження. В Луцьку був навіть окремий лікар, який займався лікуванням діптянок.

Цікаво, що Луцька міська управа наголошувала поліцейським добре ставитися до представниць професії і застерігала, що вони «при недостаточной осторожности могутъ незаслужено оскорбить честь женщины и причинить ей непоправимый вредъ, въ виду этого отнюдь не должны быть допускаемы уличные облавы на проституток и для всех чиновъ Врачебно-Полицейскаго надзора гуманное отношеніе къ проституткамъ обязательно».

Як стверджує краєзнавець Вальдемар Пясецький, старожили зберегли історії про нічні походеньки гусар. Одного разу серед військових міста поширилася чутка, що полковник Ізюмського полку Микола Генішта має здійснити нічну перевірку казарм. Квартирувалися гусари тоді на Красному, а полковник жив десь у центрі. Тому для перевірки він мав проїхати по Красненському мосту (міст на Ковельській). Вояки виставили нічну сторожу, яка мала вартувати міст і при наближенні карети з полковником передати сповіщення далі, щоб попередити тих вояків, які ночували не в казармах. З якоїсь причини сторожові помітили карету запізно (може, самі розважалися біля мосту в засідці) і замість тихого сповіщення, стали галасувати на півміста. Бачили, як не один гусар біг тієї ночі в самих підштаниках до казарм. Про цю подію ще довго розповідали в Луцьку історії.

В самому центрі Луцька на кладовищі Свято-троїцького собору збереглася могила командира полку Петра Стародубцева.

НЕ ГУСАРАМИ ЄДИНИМИ

В Луцьку базувався не тільки 11 гусарський Ізюмський полк. Тут були казарми Камчатського 44 піхотного та Охотського 43 піхотного полків. Протягом короткого часу базувалися й інші полки. А ще раніше – в першій половині ХІХ століття – основою Луцького гарнізону був Дніпровський піхотний полк.

Назви полкам зазвичай давали не за місцевим принципом. Лише Ізюмський полк має прив’язку до міста Ізюм. Охотський та Камчатські полки – волинські. Тут служило місцеве населення, хоча іноді направлялися військові і з далеких країв імперії, зазвичай офіцери. Наприклад, Луцький 165 піхотний полк формувався з мешканців Києва та навколишніх сіл і до Луцька не мав стосунку. Серед дослідників побутує версія, що принцип назв не за місцевістю був ідеологічним, щоб підкреслити зв’язок між різними частинами імперії.

Історія Камчатського полку сягає початку ХІХ століття, коли він був утворений. Полк брав участь у 8 війнах та в 40 масштабних бойових діях. Збереглися фотографії солдатів полку.

Саме солдати Камчатського полку одного разу допомогли єврейській самообороні відбити запланований погром Луцькою чорною сотнею. Допомагали зброєю.

Довгу історію має дислокований в місті Охотський 43 піхотний полк. Був сформований на початку ХІХ століття для захисту західних кордонів імперії. Певний час частина полку жила в казармах на території замку Любарта. Місто орендувало кімнати для офіцерів полку в готелях «Вель-В’ю», «Гранд-готель», «Європейський» тощо.

На стіні Феодосіївської церкви на вулиці Володимирській збереглася надмогильна плита лікаря Охотського полку Костянтина Василевського.

Камчатський та Охотський полки, окрім свого полковника кожен, мали ще одного спільного полковника, оскільки обидва полки становили 2-гу бригаду 11 піхотної дивізії. Біля собору похований командир цієї бригади Павло Каменоградський.

Є в Луцьку біля собору і дві могили начальників самої дивізії. Одна з них – Тимофія Фофанова.

Ще одна – генерал-лейтенанта Всеволода Панютіна.

Він був також полковником Кексгольмського гренадерського полку. Цікаво, що саме солдати Кексгольмського полку стали героями відомої фотографії 1908 року, на якій помістилося більше 1000 солдат.

ЯК ВІЙСЬКОВІ ЗУМОВИЛИ РОЗВИТОК ЛУЦЬКА

Немала частина сьогоднішнього Луцька – умовно від «Променя» до вокзалу і від проспекту Перемоги до вулиці Гулака-Артемовського – має військову історію. Усе почалося з 1830 років, коли з Парадного майдану (нині це Театральний майдан) перенесли місце польових тренувань військ Луцького гарнізону на поля поблизу села Яровиця. Це приміське село розташовувалося на сучасних вулицях Івана Франка, Яровиця, Набережна.

Військовий полігон зайняв значну частину території на місці нинішнього майдану Грушевського, стадіону «Авангард» і навіть далі вздовж проспекту Перемоги. Спочатку це була просто територія без будь-якого особливого інфраструктурного розділення, та ситуація стала змінюватися в другій половині ХІХ століття.

На території сучасного майдану Грушевського почали будувати лазарет – лікарню для військових. Проте будівельники наткнулися на невідомі поховання. Вирішили, що це забуті холерні могильники і засипали вириті рови. Тоді на цьому місці зробили кінний ринок. Коні – основна ходова сила тих часів. Більше того, в місті базувався гусарський, тобто кінний полк. Багато вояків підшуковували собі коней саме на ринку біля теперішнього пам’ятника Грушевському.

Гусари увійшли в історію Луцька не тільки своїми витівками. Поруч із кінним ринком вкінці ХІХ століття зробили іподром із дерев’яними трибунами. Тут гусари влаштовували показові виступи, змагання, перегони. А поруч з іподромом була відведена ділянка для зимового катка. На військовий каток вхідний квиток коштував менше, ніж на приватні катки луцьких підприємців Кронштейнів та Глікліхів.

Ще далі вздовж сучасного проспекту Перемоги був військовий стадіон. На його місці вже після Першої світової війни збудували міський стадіон, який зберігся до нашого часу. Це «Авангард», тут зараз грає футбольний клуб «Волинь».

Таким чином, територія яровицького поля поволі перетворювалася в активне приміське середовище з розвагами та військовими навчаннями. Вже на початку ХХ століття у глибині сучасної забудови проспекту Грушевського та вулиці Гулака Артемовського почали влаштовувати летовище. Це був перший луцький аеродром. Тут дислокувався 8 повітряний загін армії Російської імперії. Над Луцьком літали аси війни: Олександр Козаков, Едуард Пульпе, Косятнтин Арцеулов. Останній провів у боях над Луцьком 18 годин і першим в Російській імперії виконав повітряний штопор.

Вже у часи війни, коли гинуло багато літунів, вирішили зробити окреме кладовище для них. Оскільки край Теремнівської дороги (зараз це проспект Перемоги) було православне кладовище, то військове зробили поруч. У часи австрійської окупації міста в 1915-1916 роках тут збудували меморіал Pro Patria (За Батьківщину). Тут поруч ховали українців, австрійців, німців, росіян різних віросповідань.

На споруді був напис: «Зупинись, перехожий! В цих могилах поховано тих відважних, гідних подиву, які радо віддали життя у Великій війні за Батьківщину... Тут разом у пошані спочивають і колишні вороги. Хай будуть благословенні їхні душі». На місці цього кладовища з меморіалом зараз знаходиться школа №5.

У своїй розповіді ми наблизилися до того, що можна не тільки побачити на власні очі, а й доторкнутися руками. Іподром, перший стадіон, військове летовище, каток, навіть кладовище з меморіальним комплексом відійшли в минуле і про них залишається тільки писемна та фотографічна пам’ять. Проте є на вулицях сучасного Луцька «живі» свідки тих колоритних військових часів.

ЦЕРКВА ЯК ПАМ’ЯТЬ ПРО ІМПЕРАТОРА

Ще наприкінці століття для військових Луцького гарнізону поставили тимчасовий польовий вівтар. Яким він був, немає свідчень. Проте довго він не простояв. У 1890-х роках напроти тодішнього вокзалу почали будувати так звану бригадну церкву для військових 2 бригади 11 дивізії, куди входили Охотський та Камчатський піхотні полки. У 1898 році церкву урочисто освятили на честь Покрови Пресвятої Богородиці. Цікаво, що її збудували як пам’ять про відвідини Луцька російським імператором Олександром ІІІ.

Священик К. Максимович так писав про нову церкву у часописі «Волинські єпархіальні відомості».

«Храмъ отъ руки русской, въ древнеправославномъ стилѣ поставленъ среди казармъ для полковъ 2-й бригады, а вмѣстѣ съ тѣмъ онъ стоитъ и на рубежѣ города Луцка, бывшаго колыбелью православія на Волыни. Могучая русская душа сказалась въ этомъ святомъ дѣлѣ. …Величіе, благолѣпіе, обиліе воздуха многихъ не только удивляетъ, но изумляетъ въ этомъ храмѣ. Храмъ вмѣщаетъ въ себя около 1000 душъ, каменный-трехпрестольный, съ деревяннымъ куполомъ надъ церковью и тремя каменными куполами надъ колокольней, колокольня въ одной связи съ церковью.»

Відтепер кожен, хто приїжджав у Луцьк залізницею, при виході з приміщення вокзалу в місто, бачив головний фасад церкви.

У 1895 році Державна Рада імперії прийняла рішення, що військові на літній період мають їхати навчатися в інше місце, далеке від цивілізації. В Луцьку це не задовольняло нікого. Військові не хотіли покидати насиджених місць, невигідно це було і для місцевих підприємців та й для міської казни. Тим більше, що на літні місяці в Луцьк з’їжджалося вище командування з родинами. А це вигода для орендодавців, власників магазинчиків та фотосалонів, виробників продуктів, перевізників, сектору розваг. Втрачати цих клієнтів місто не хотіло.

Правдами і неправдами добилися того, щоб місце для навчань не переносили з Луцька. Для цього Луцька міська управа стала за власний рахунок орендувати частину земель біля міста. Це місце називали стрільбище, бо основне навчання військових полягало у тренування стрільбі. Щоб якось покрити видатки, місто запровадило спеціальний податок із підприємців, який покривав 2000 рублів на сезон для оренди стрільбища. Всі розуміли цю схему, і суперечок не виникало. Стрільбище розташовувалося біля Гіркої Полонки.

КАЗАРМИ ЦЕГЛЯНОГО СТИЛЮ

Перші казарми в Луцьку з’явилися на початку ХІХ століття на місці сучасного готелю «Україна». Поруч були стайні, службові приміщення, садиби офіцерів. А на території теперішнього Театрального майдану відбувалися навчання військ, муштрування. Частенько саме тут організовувалися паради, огляди військ, під час яких солдати марширували під оркестрові марші. Звідси перша назва Театрального майдану – Парадная площадь. На паради в Луцьк іноді прибували російські царі. Наприклад, імператор Олександр І був тут двічі.

Але особливо пишним був останній прощальний парад 1857 року. Тоді в Луцьк прибув імператор Олександр ІІ. Солдати довго готували поле нинішнього майдану для приїзду. Ремонтували трибуни, де зазвичай збиралися лучани для огляду військ. Приїхало командування інших полків, які перебували на Волині на маневрах. Під урочисті марші гуляло чи не все місто.

Луцьк поступово розширювався саме в напрямку казарм, тому їх, а також полігон перенесли далі на північ – на Яровицю.

Наприкінці ХІХ століття почали будувати казарми для військових на колишніх яровицьких полях. Генеральний штаб забезпечив фінансування. Розплановані казарми мали розташуватися обіруч нової бригадної церкви напроти вокзалу вздовж вулиці Вокзальної. За кілька років збудували до 10 будівель. Багато декоровані орнаментом з цегли двох кольорів – червоної та жовтої – ці будівлі стали чи не найкращим прикладом архітектури цегляного стилю в місті.

Більшість будинків тогочасного міста були збудовані в такому стилі. Проте саме військові казарми збереглися до сьогодні без особливих зовнішніх змін.

100-РІЧЧЯ ВІЙНИ: ЯК СОЛДАТИ З ЦИВІЛЬНИМИ РАЗОМ ГУЛЯЛИ

Життя солдатів Луцького гарнізону не обмежувалося тільки воєнними справами чи нічними походеньками і міськими розвагами. Вони часто брали участь в офіційних заходах із відзначення пам'ятних дат. Наприклад, у 1913 в Луцьку святкували 300-ліття дому Романових (династії російських царів з 1613 року). Але набагато пишнішим було святкування 100-ліття франко-російської війни 1812 року. Тоді вона називалася просто «Отечественная война» - ця ж назва збереглася в російській історіографії до нашого часу.

Основна частина святкування відбулася 26 серпня 1912 року. З самого ранку казарми в Луцьку прикрасили прапорами імперії та різних полків. В усіх церквах міста розпочалися молебні за полеглими та за імператором Олександром І, який царював під час війни 1812 року. В кожну церкву військові відрядили своїх представників. Після закінчення церковних служб від храмів ішли ходою священики, військові та прихожани до собору Святої Трійці. Там об’єднувалися у велику колону і рухалися по вулиці Староковельській (тепер Винниченка) до військового полігону біля казарм.

Там відбувся військовий парад, під час якого салютували з артилерійської зброї. З другої половини дня починалася більш розважальна частина. Для офіцерів міста вище командування організувало «покращений обід». А під вечір в різних ділянках міста – народні гуляння. Частина гулянь з музикою полкових оркестрів була в парку «Ельдорадо», що розташовувався між мостами на Красне (міст на Ковельській) та Кічкарівку (міст на Шевченка). Були гуляння і в міському сквері поряд із собором (на теперішньому Театральному майдані).

Ввечері в чайній товариства «Попечительства и народной трезвости» відбулися «читання з туманними картинками на тему події». Туманними картинками у той час називалися перші німі кінотеатри.

Для гулянь міська влада влаштувала «ілюмінацію». Місцевий ремісник Лейзор Лернер виготовив щити 3х3,5 м з якимись написами (імовірно, «1812»), а Луцьке електротехнічне товариство забезпечило їхнє освітлення. Один зі щитів з написами і лампочками розмістили в саду «Ельдорадо», інший – на пожежній каланчі. Електричне освітлення в той час не було звичним. Це швидше сприймалося, як щось надзвичайне і розважливе. Крім того, пізно ввечері міська управа організувала феєрверк. Вхід на гуляння – безкоштовний. В документах архіву Волинської області зберігся кошторис з назвами типів використовуваних феєрверків: «ракети», «римські свічки», «золотий дощ» та інші.

Військові окремо від міста собі також організовували гуляння. Цікаво, що вище командування заохочувало військових і простих міщан святкувати разом.

«Въ послѣобѣденное время устроить на военномъ поле гулянье для нижнихъ чиновъ, доступъ на которое городскому населенію не только не препятствовать, но въ мѣрѣ возможности поощрять», - писав начальник Луцького гарнізону генерал-лейтенант Федотов у наказі.

ПО ЛУЦЬКУ ЇЗДИЛИ ТАНКИ RENAULT

Після Першої світової війни в Луцьку дислокувалися частини польської армії. Середи них – 12 танковий батальйон, 24 піхотний полк та 3 дивізіон 13-го полку легкої артилерії.

Цікава доля бригадної церкви. У тридцятих роках вона стала вважатися військовим костелом 24 піхотного полку. На поштових листівках, виданих тоді, з виглядом храму так і писали – Kościółek garnizonowy przy 24 p.p.

Однак архітектура храму не відповідала ані місцевим традиціям і духу культури (дослідники називають цей стиль псевдоросійським), ані тим більше польській латинській релігійній культурі. Тому створили комітет із реконструкції церкви і облаштування її у стилі архітектури католицьких храмів.

Архітектор Галензовський створив проект перебудови, який фаховими колами сприйнявся критично. Такої ж думки притримувався радянський дослідник історії архітектури Богдан Колосок.

«Після врахування автором проекту багатьох зауважень споруда набула дивних пропорцій і дисгармонуючої суміші стилів. Головний фасад став нагадувати надмірно витягнутий догори площинний портал з крупними членуваннями – акцентованим середнім входом і допоміжними бічними. Над ним на висоті 36 м здіймалися дві чотиригранні з великими прорізами вежі зі стрункими кількаярусними завершеннями, поставленими під кутом 45 градусів до основних стін нібито для збільшення простору між вежами. Вежі не гармоніювали з формами нижче розташованої частини фасаду», - писав він про проект перебудови у книзі «Православні святині Луцька».

Не все із задуманого встигли зробити до початку війни в 1939 році. Центральний автентичний купол церква втратила, добудували дві високі вежі. Однак запланованого розширення храму так і не відбулося. Фотографія радянських часів демонструє ці вежі.

Після війни тут зробили військовий клуб і Музей бойової слави. Відновлення призначення храму відбулося в 1992 році.

Маловідомо, що в Луцьку було аж два пам’ятника воякам польської армії. Один із них був присвячений полеглим солдатам за Луцьк в 1919 році. Тоді польські війська вигнали «петлюрівців» з міста, а згодом поляків погнали більшовики. Відтак у 1921 році поляки знову захопили Луцьк. На пам’ятнику був напис «Полеглим за свободу Луцька ...від рук червоної дичини».

Інший був присвячений виключно солдатам розквартированого в Луцьку 24 піхотного полку. Де він стояв, поки невідомо. Імовірно, десь серед казарм військового містечка.

12 танковий батальйон в останні місяці перед початком війни отримав 49 нових танків Renault R-35.

У вересні 1938 року, за рік до початку війни, Військо Польське проводило масштабні маневри на Волині. Участь в маневрах взяли 5 піхотних дивізій, одна бригада кавалерії, кавалерійська дивізія, бригада легких бомбардувальників, танкові частини та підрозділи корпусу охорони прикордоння.
20 вересня усі ці війська влаштували марш у Луцьку. Він розпочався о 9 годині ранку і тривав 7 годин. Багато тисяч польського війська пройшлися по вулиці Болеслава Хороброго. Тепер це проспект Волі. Війська йшли в напрямку нинішнього Київського майдану.

Парад приймав Маршал Польщі Едвард Ридз-Сміглий. Весь час поки тривав парад, з балконів будинків уздовж вулиці люди кидали квіти на вояків. Поки по бруківці тягнулися наземні війська, в небі над Луцьком летіли літаки. Свідок тих подій Тадеуш Марцінковський тоді був маленьким хлопчиком. Він залишив спогади про той марш.

«В переддень параду на стадіоні відбувалися урочистості з нагоди перебування в Луцьку маршалка Ридз-Сміглого. На стадіон громада Волині вручала Армії військове обладнання, куплене за власні кошти. Ми з батьком були на тих урочистостях і бачили маршалка. Наступного дня зранку вирушили ми цілою родиною на вулицю Хороброго, де мав відбутися парад. Трибуна була влаштована вкінці вулиці і було важко до неї дістатися. Ми зупинилися з родиною на відтинку між православним цвинтарем та урядом Воєводським. Зібралося багато людей на вулиці Хороброго. Мене тато взяв на руки, аби я був вище і міг бачити парад і маршалка, який їхав у напрямку трибуни. Відділи військ марширували кілька годин, а розпочали її полки кавалерії, які підняли ентузіазм глядачів. Вкінці йшла піхота. Ми добули до кінця параду. Найбільше змучився мій тато, який весь час тримав мене на собі».

КОСМІЧНА АНТЕНА ВІЙСЬКОВИЙ «ВБИВАЄ» ЛУЧАН

Давно відгриміла історія військового містечка на вулиці Стрілецькій. Але не гірше, як раніше, продовжує творитися вона і сьогодні. Зараз колишні казарми зайняті різними установами. В частині з них – офіси різних організацій. Більшу частину колишніх казарм займає Луцький прикордонний загін. Також тут розташований Волинський обласний ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою, Волинська прокуратура з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері, кілька казарм віддали під житлові будинки.

У 2012 році стався інцидент: мешканці, які живуть навколо військової частини, заявили, що в них значно погіршилося здоров’я через станцію тропосферного зв’язку, розташовану на території прикордонного загону. Вони заявляли, що велика антена здатна вбивати все навколо в радіусі кілометра. Крім того, вони скаржилися на перебої в роботі побутової техніки та мобільних телефонів. Натомість військові переконували, що станція безпечна і встановлено згідно з нормами.

Це спричинило перевірки – фахівці ходили по навколишній території з дозиметрами. Зрештою Луцька міськрайонна СЕС не зафіксувала перевищення допустимого рівня випромінювання. Скандал з часом ущух.

Мало сказати, що поблукати між старих російських казарм цікаво. Тут можна знайти багато елементів різних історичних періодів. Наприклад, ніхто ніколи так і не ремонтував стіни будівель, які постраждали від обстрілів часів Першої світової війни. Можна знайти великі і малі лунки від зброї різного калібру.

На одному з будинків є написи німецькою мовою Dienststelle 43143. Це організація, яка займалася збором інформації про членів Вермахту, тобто німецьких збройних сил. Крім того, тут володіли інформацією про іноземних військових, взятих у полон в Німеччині. Тобто якщо комусь треба було дізнатися про якогось німецького солдата, чи причетного до подій з німецькими військами, він спершу звертався сюди. Написи часів Другої світової війни.

Оригінальним є інтер’єр казарм, який в деяких будинках не втрачений. Привертають увагу металеві сходи з узорами, популярні в будинках кінця ХІХ – початку ХХ століть. Захоплюють також дерев’яні старі двері. Сама конструкція під’їздів і стелі – також нетипова для нашого часу, а від того незвична і цікава.

На стінах церкви збереглися меморіальні написи з містами різних куточків Радянського Союзу. Тільки побачити це будь-коли не вдасться – церква рідко відкрита, а щоб побачити написи, треба обійти храм навколо територією військової частини.

В Луцьку ще є немало місць, які розкривають маловідому історію міста. Але не обов’язково гуглити літературу, аби щось дізнатися. Можна просто мандрувати вулицями Луцька. Приємна вечірня прогулянка відкриває багато таємниць.

КОТИС Олександр (ВолиньPost)
Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Twitter та Instagram.