Вогонь і Луцьк, або Як пожежі «будували» місто

Протягом багатьох століть пожежі були вічним супутником міського життя. Вогонь, як «злий демон», завжди коректував розвиток міст, формував його вигляд і навіть устрій. Пожежі знищували стару забудову, змушували зводити нові будівлі, а потім «з’їдали» і їх.

За останнє тисячоліття Луцьк не раз згорав дотла – чи то після нападів завойовників, чи через природні стихії, чи й через звичайну людську халатність.

Не завжди місто повністю відновлювалося після лих. Але часто пожежі ставали переломними подіями, після яких місто жило інакше.

Як найбільші міські пожежі змінювали Луцьк упродовж історії?

НАЙДАВНІШІ ВОГНИЩА І ПОЖЕЖНИКИ-КЛИКУНИ

Луцьк як місто існує приблизно з VIII століття. На це вказують результати археологічних досліджень в історичній частині міста – на території історико-культурного заповідника і навколо вулиці Лесі Українки. Інколи у землі знаходять шари обвугленої деревини. Проте як і коли горіло місто в ті часи, сказати важко.

Найчастіша причина пожеж в ті далекі часи – війни. Одна з перших міських пожеж, про які відомо, сталася у XV столітті, коли у Луцьку правив Вітовт Великий.

У 1431 році під час так званої Луцької війни війська короля Ягайла підступили до міста і підпалили його. Залишився тільки замок, який витримав кількамісячну облогу. Є свідчення про чотирьох ченців з домініканського монастиря, які намагалися врятуватися від пожежі. Але нападники їх схопили і вкинули живцем у вогонь.

Цікаво, що на вулиці Драгоманова на стіні колишнього домініканського монастиря видно розплавлену цеглу – сліди сильної пожежі.

Сьогодні важко уявити пожежу, коли горить все місто. Але в 1494 році під час нападу татар з Луцьком сталося саме це – його спалили дотла.

Втім, до пожеж намагалися готуватися. У Луцьку працювала сторожа, яка стежила за появою різного роду небезпек, в тому числі й пожеж. Для цього в замку була окрема посада – кликун. Він із висоти замкових мурів повідомляв городянам про небезпеку.

На гасіння пожежі збігалася як сторожа, так і прості міщани. Про існування такої сторожі свідчить запис у документі 1500 року: «...Сторожа Дел меская, которие стерегут от огня и от всякое пригоди...»

У розпорядженні сторожі були гаки, діжки та сокири. Збереглося унікальне зображення кликуна з пожежним гаком на кахельній плиті XV століття.


Отже, вже у добу Відродження Луцьк стерегли пожежники. На утримання кликунів магістрат Луцька стягував спеціальний міський податок – «кликовщину».

Правда, міські будівлі зводили з дерева, а тому боротися з вогнем було дуже важко.

У 1538, 1539, 1540 роках Луцьк знову горів. Особливо сильною була пожежа 1540-го, про причини якої сьогодні нічого не відомо. Вогонь знищив кафедральний костел Святої Трійці, який стояв в Окольному замку, поблизу нинішнього кафедрального костелу Петра і Павла на вулиці Кафедральній – майже навпроти нього. В замковому архіві згоріли старі акти та грамоти, а палац, де відбувався з’їзд монархів, дуже постраждав і потребував реконструкції.

Згоріло безліч будинків міщан. Королівські ревізори, які прибули в Луцьк через кілька років, звітували, що місто настільки постраждало і ще не відновилося, що їм навіть не було де зупинитися. На прохання лучан король Сигізмунд ІІ Август звільнив мешканців міста від більшості податків на 4 роки.

ЧОМУ І КОЛИ ЗНИК ОКОЛЬНИЙ ЗАМОК

Як не дивно, у буремному XVII столітті Луцьк не зазнав особливо великих і важких пожеж. В цей час місто активно оновлювалося: з’явилася ціла низка масивних мурованих споруд – кілька монастирів, костелів, церков і кам’яниць. Появі двох з них посприяла якраз пожежа.

У XVI столітті у північній частині острівної частини Луцька поряд із Глушецьким мостом (в районі нинішньої вулиці Кондзелевича) існував так званий «руський шпиталь» із церквою Святого Лазаря та кладовищем. У 1619 році цей комплекс згорів. Тоді король Сигізмунд ІІІ Ваза надав Луцькому братству привілей: дозволив замість «руського шпиталю» заснувати нову церкву та школу. Так у Луцьку з’явився потужний православний осередок.

Існує легенда про те, як Святий Миколай врятував Луцьк. Коли у 1259 році на місто нападало військо Золотої Орди, нападники стали метати каміння. Мешканці зібралися в церкві Івана Богослова і стали молитися до святого Миколая. Тоді почався сильний вітер, який завертав камені назад на ординців. І вони відступили. З того часу Миколай став вважатися захисником лучан.

У районі перетину сучасних вулиць Братковського, Драгоманова та Кафедральної стояла церква Святого Миколая – головний храм міста. У 1617 році він згорів. Спочатку погост передали в оренду міщанину Романові Тропці. Руїни храму він використав на будівництво корчми, а церковні поховання викидав на міський вал. Пізніше цю ділянку викупили і збудували монастир ордену боніфратрів з костелом Марії Магдалини. Ченці ордену не тільки молилися, а й піклувалися за хворими та божевільними, що вважали своїм головним завданням.

14 червня 1724 року у місті сталася велика пожежа. Дуже постраждав нинішній кафедральний костел Петра і Павла: вогонь і висока температура призвели до того, що стіни втратили несучу здатність і загрожували обвалом. Храм оббудували по периметру новими стінами, аби укріпити будівлю. За проектом архітектора Павла Гіжицького, храм оббудували галереями і нартексом із музичними хорами, встановили дві зовнішні вежі.

Кардинально перебудували і костел Святої Трійці. Замість згорілої дерев’яної дзвіниці біля храму з’явилася мурована, яка сьогодні стоїть навпроти костелу Петра і Павла.

Дуже постраждали Дмитрівська церква і монастир бригідок, які стояли поруч. Погоріли і мури Окольного замку.

Ще страшнішою була пожежа року 1781. Згоріла велика частина міста. Постраждали 444 будівлі, багато мешканців залишилися без житла. Деякі сакральні споруди згоріли вщент і їх не могли відновити. Так, місто навіки втратило кафедральний костел Святої Трійці, костел Марії Магдалини боніфратрів. Дуже постраждали караїмська кенаса та Велика синагога, згоріла частина єврейського кварталу, інші церкви та костели.

Ця пожежа майже збіглася в часі зі скасуванням ордену єзуїтів у 1773 році. Тому, коли згорів костел Святої Трійці, саме колишній єзуїтський костел зробили кафедральним. Єзуїтську бібліотеку вдалося вберегти від вогню.

У пожежі 1781 року згорів Майдан Ринок разом із ратушею. Саме тому Луцьк, на відміну від інших «маґдебурзьких міст», сьогодні не має ратуші.

Ще одна непоправна втрата пожежі 1781 року – втрата Окольного замку, який раніше був резиденцію для знаті, прості міщани тут не жили.
У 1781 році Окольник уже втратив своє значення для міста. Він стояв швидше як пам’ятка минулого. Пожежа зруйнувала частину його мурів, повністю знищила дерев’яні вежі. Тому мури розібрали.
Частина Окольного замку існує досі – це стіна монастиря бригідок, кафедрального костелу з колегіумом і вежею Чарторийських із фрагментами мурів.

Горів і Верхній замок. Пожежа знищила риштування, біля яких мали відновити церкву Івана Богослова (на момент пожежі церкви вже не було, але єпископ мав серйозні наміри храм відновити).

Мостик, яким сьогодні ходять до замку, також збудували після тієї руйнівної пожежі. Верхню частину мосту у наш час постійно оновлюють, а от, мурована цегляна основа – тих часів. Гроші на будівництво мосту виділив луцький староста Юзеф Чарторийський.

Крім того, В’їзну вежу трохи підмурували і понизили входи в замок. На головному фасаді над сучасним входом є дві заштукатурені арки. Це – колишні входи до твердині.

Ще одна знакова пожежа в Луцьку сталася у 1791 році. Горів домініканський костел з монастирем. Це були одні з найдавніших мурованих споруд міста. Після пожежі відновлення було недоцільним. Тому поруч стали будувати новий монастир і новий костел. А старі споруди з часом розібрали. Високий шпиль, який прикрашає зображення Луцька середини ХІХ століття – шпиль нового домініканського храму.

Яким був Луцьк після руйнівних пожеж другої половини XVIII століття, можна бачити на малюнку художника Казимира Войняковського. На одній із його робіт 1797 року - центральна вулиця тогочасного Луцька Ринкова, де жили багаті міщани. Це частина сьогоднішньої вулиці Драгоманова. На зображенні - обгорілі поруйновані кам'яниці.

ЄВРЕЙСЬКИЙ ЛУЦЬК ЗАВЖДИ ЗГОРАВ ДОТЛА

З другої половини XVIII століття Луцьк був переважно єврейським містом. Тобто євреїв було більше, ніж християн. Їхній спосіб життя трохи відрізнявся від способу інших мешканців, а тому й пожежі у них були інші.

«Мізерні дерев'яні будиночки, закопчені єврейські корчми, похилені хатки, нові будівлі без віри в майбутнє, немов на один день збиті, старі, що валяться і підперті, серед них обгорілі стовпи спалених будинків, вулиця вистелена дерев'яним помостом замість мощення - ось що ми бачили, а потім небагато краще. Євреї оточують, кричать, нападають, заставляють купувати, ніби на ранок не мають куска хліба», - писав польський письменник Юзеф Крашевський про колорит єврейського Луцька в середині ХІХ століття.

Економічне становище євреїв з різних причин було стабільно погане. Зазвичай це було бідне населення, яке, правда, намагалося вести сякий-такий бізнес, яким він міг бути в провінційному «уездному» Луцьку ХІХ століття.

Як стверджують тогочасні очевидці, одне з найулюбленіших занять євреїв, особливо в сільській місцевості на Волині, в той час – куріння люльки. Тютюн був дешевий, а робити було нічого. Хто знає, можливо, саме люлька вряди-годи ставала причиною знищення у вогні десятків і сотень будинків.

Дві обставини, які сприяли частим і сильним пожежам – будиночки були зазвичай дерев’яні і розташовувалися дуже густо. Усе через законодавство, яке до певного часу забороняло євреям у Російській імперії жити в селах. Євреї переповнювали міста. Але і там для них відводили лише окремі райони проживання. Один із таких районів у Луцьку називався Жидівщина – він знаходився між сучасними вулицями Драгоманова і Караїмською вздовж вулиці Данила Галицького до річки Стир. Інший район – Долина – на берегах Сапалаївки між вулицями Винниченка в Набережною.

Були й інші райони, але усім їм була притаманна особливість – перенаселеність. Коли член родини одружувався, він зазвичай не міг збудувати новий дім. Тож люди просто доліплювали дерев’яні прибудови до вже наявних будинків. Так утворювалася густа, брудна, хаотична, але дуже колоритна забудова.

«Безглуздо забудовані, без найелементарніших понять про урбанізацію, паскудними, провінційно-жидівськими будинками криві, брудні вулиці...», - писав дослідник Леонід Маслов про єврейську забудову Луцька.

У ХІХ столітті сталося ряд великих пожеж. Цілі сім’ї залишалися без даху над головою. Це стало причиною того, чому євреї поселялися на нових територіях. У 1869 році горіла ціла Жидівщина. Не змогли врятувати навіть Велику синагогу. Довгий час вона стояла згорілою; лише через 15 років громада знайшла кошти на відновлення.

У 1840 році намагалися заборонити самовільні прибудови. Але це мало що давало.

«Наказано усім поліцмейстерам і городничим, щоб за жодних обставин не дозволяти нікому з мешканців робити добудови без погодження проектів з Будівельною комісією під загрозою суворої відповідальності», - ішлося в одному з урядових документів міста.

Пожежі у єврейських кварталах створили цікавий міський феномен. Всередині тих кварталів не було вулиць, а лише вузькі проходи, та й ті – тимчасові. Будівлі постійно горіли, замість них будували нові. В забудові не було регулярності, вона була дуже динамічною. Навіть карти такої території не могли накреслити. Будували, хто як міг і де хотів. Спроби влади міста впорядкувати ситуацію були марними.

ФАНАТИЧНІ БРИГІДКИ І ПАЛІЇ-РЕЦИДИВІСТИ

У ХІХ столітті кликунів уже давно не було і таке враження, що Луцьк із пожежами залишився сам-на-сам. Руйнівних наслідків не треба було довго чекати. У 1803 році сталася велика міська пожежа, про яку чутки пішли на далекі околиці.

«Луцкій гордничій доноситъ, что прошлаго іюля 30-го числа въ 1-мъ часу по полуночи въ городѣ Луцкѣ отъ Доминиканскаго кляштора произошелъ сильный пожаръ, отъ котораго при большомъ вѣтрѣ вѣсь городъ по рѣкѣ Глушецъ занятъ былъ пламенемъ такъ, что люди не могли оградить себя. Бросивъ пожарныя инструменты, принуждены были спасаться только сами. Сгорѣло же: церквей греко-россійскихъ – пять, католическихъ: катедра – одна, кляшторовъ – три, кляшторъ ордена Сестеръ милосердія – одинъ, костелъ армянскій – одинъ, школа, магазиновъ, въ коихъ хранилось казенная соль – два, жилыхъ домовъ – болѣе трехсотъ…», - ішлося в журналі засідань Волинського губернського правління.

Найбільше постраждала Братська церква. Стіни потріскали, а склепіння частково обвалилося. Після цього церкву почали розбирати. Крім того, вона продовжувала руйнуватися від природних стихій. Багато десятиліть потім стояли руїни, аж поки у 1864 році їх продали на аукціоні єврею Абрамові Сороці. Він влаштував у руїні крамницю, а непридатну частину почав розбирати на будматеріал. Від колись великої церкви залишилася тільки одна абсида - напівкругла частина.

Причиною загальноміської пожежі 17 травня 1845 року став релігійний фанатизм. На монастирі бригідок на вулиці Кафедральній з невідомих причин загорівся дах. Коли мешканці побачили вогонь, збіглися гасити. Але на заваді людям стала настоятелька монастиря Камілія Яблонка. Вони вирішила, що статут ордену, який забороняв пускати чоловіків на територію монастиря, був важливіший за необхідність рятувати костел і будівлі.

«Знищення пожежею ввіреного мені монастиря було провидінням Божим», - зазначала згодом настоятелька.

Зрештою, пожежа перекинулася на сусідні будівлі. Згоріли всі костели і церкви навколо, багато будинків. Пожежа 1845 року була дуже переломною. Якщо в попередні століття громади церков і благодійники завжди знаходили кошти на відновлення, то цього разу їм просто не дозволили цього зробити. Ця пожежа стала фатальною для майже всіх костелів і католицьких монастирів. Це був ще один зручний привід для влади їх просто закрити і заборонити подальшу діяльність орденів у Луцьку.

Щодо бригідок, то їхнє згоріле майно у них забрали, а самих монахинь згодом вигнали у Дубно. Повністю згорів і вже не був відновлений костел кармелітів. Він був цінний фресками високої майстерної роботи, які прикрашали стіни та стелю храму. Кілька десятиліть святиня стояла руїною, поки її не розібрали. До речі, на місці саме цього костелу потім луцькі лютерани збудували свою кірху.

Згорів монастир боніфратрів, костел домініканців. Їх також не відновлювали. За період другої половини ХІХ століття в Луцьку були скасовані усі монастирі католицьких орденів.

У вогні постраждали і православні святині. Дмитрівську церкву так і не відновили, а до Покровської зробили добудову.

Історія зберегла пам’ять про такого собі рецидивіста Лейбу Потєху. Його зловили у червні 1848 року на підпалі, який спричинив сильну пожежу. У вигляді покарання він мав пройти через стрій з 500 ударами шпіцрутеном, а потім поїхати на довічні каторжні роботи з позбавленням усіх політичних прав.

Костел бернардинів у 1850 році підпалив 12-річний хлопчак Еразм Мазуркевич. На місці пожежі знайшли шматок паперу зі словом «истинный». Палія змусили написати всю абетку і за почерком визначили, що це був він.

ЯК ПОЖЕЖНИКИ ВРЯТУВАЛИ МІСЬКИЙ ВОКЗАЛ

Зрозуміло, що так ситуація далі не могла тривати. Часті пожежі і великі руйнування приносили чималі збитки. Ще з початку ХІХ століття в містах Російської імперії відбувалося формування пожежних команд. У 1879 році Луцька міська управа видала постанову створити таку і в місті.

У штат набрали 9 людей. Старшим призначили Лук’яна Снітковського. Команда розмістилася в дерев’яному сараї на території замку Любарта. Там же у замку був окремий будиночок для проживання пожежників. У їхньому розпорядженні – кілька драбин, 8 коней, кілька бочок та ломів, помпа.

Одразу ж вогнеборці взялися до роботи. Але така чисельність була надто малою для ефективного збереження міста від вогню. Тому через 7 років команду розширили до 14 чоловік. Керівник команди називався «брандмейстер». Пожежники користувалися так званими кінними ходами. Тобто це кінь, який тягнув невеликий віз із бочкою та помпою. Були і парокінні ходи – з двома кіньми.

На допомогу пожежникам ставали і прості міщани. У 1886 році для боротьби з «червоним півнем» лучани утворили так звану Вільну пожежну команду. Це прості добровольці, які не мали ані власного приміщення ані будь-якої техніки. Добровольці просто прибували на місце виклику і допомагали Міській пожежній команді.

Як же пожежники працювали тоді? Способи сповіщень про пожежу були різними. На одній із веж замку стояв сторожовий, який оглядав усе місто. В пізніший час, коли з’явився телефонний зв’язок, то пожежним дзвонили. Далі сторожовий гудів у спеціальний ріжок. Це було сигналом пожежній команді збиратися. Вирушали кінні ходи з повними води бочками. Якщо ж води на гасінні бракувало, відправляли бочки до найближчої водойми.

На гасіння прибували члени Вільної пожежної дружини, які допомагали працювати пожежникам. На зламі ХІХ-ХХ століть вогнеборці прибували на місце щонайпізніше за 20 хвилин від моменту повідомлення про пожежу. А 4 рази на місяць відбувалися пожежні навчання. Бувало, що пожежники з Луцька виїжджали навіть у Дубно.

Окрім демонстрації «живих картин», про які читачі вже знають, однією із розваг тогочасного життя були цирки – мандрівні або стаціонарні. На початку минулого століття в Луцьку приблизно в районі Театрального майдану стояв критий дерев’яний цирк. У 1913 році він горів. Брандмайстер Лук’ян Снітковський отримав важкі травми ока і не зміг більше працювати пожежником. Натомість начальником команди став його син Михайло.

Одразу після призначення він пройшов важке випробування. Під час Першої світової війни одне з місць бою в Луцьку – вокзал. Там були військові склади зі снарядами. Під ворожими кулями і під вибухами снарядів, пожежники гасили склад. Завдяки організаційним здібностям Михайла Снітковського ніхто не загинув, а пожежу локалізували і не допустили підриву усього складу.

Так пожежники при допомозі військових врятували вокзал. За це їх подали до нагород, проте самі нагороди пожежники не отримали через війну.

ПІД ЧАС ГУЛЯНКИ ПОЖЕЖНИКИ ЛЕДЬ НЕ ПІДПАЛИЛИ МІСЬКИЙ СКВЕР

А тим часом розвивалася Вільна пожежна команда, яка перейменували на Вільно-пожежну дружину. У 1912 році на зібрані кошти на сучасній вулиці Винниченка вони збудували власне депо зі стайнями. Закупили три однокінні ходи, інвентар та бойове спорядження. А кількість самих добровольців збільшилася до 120.

У 1917 році саме добровольці врятували цілу вулицю Караїмську від вогню, за що отримали численні подяки від мешканців. У ті часи кількість пожеж щороку в місті сягала сотні, тому «зайві руки» під час гасіння ніколи не були зайвими.

Все ж, попри героїчні окремі епізоди, Міська пожежна команда була малоефективна, а інвентар – примітивним і навіть убогим. Кількість пожежних була недостатньою. У 1910-х роках на озброєнні вогнеборців було десяток сідлових коней, кілька кінних ходів, до 10 бочок, 4 драбини, кілька гаків. Начальник міліції неодноразового скаржився в міську управу, щоб пожежників краще обладнали. Зрештою, сам брандмайстер Михайло Снітковський визнав, що фактично, всю роботу в місті з пожежогасіння робить Вільна дружина.

У 1919 році дружинники святкували свій ювілей і захотіли добре гульнути. Цікаві факти розкриває листування між ними та міською управою. Орфографію збережено.

«Луцька мійська Управа до Правління Луцькоі Вільно-Пожежноі Дружини. 12 травня 1919

Мійська Управа повідомляє, що згідно постанови Управи від ІІ сього травня, Правлінню дозволено 29 біжучого травня улаштувати в мійському скверу гулянку.»

Одначе просто гулянки пожежникам було мало.

«Начальник Луцькоі Вільної Пожарноі Дружіни пану Луцькому Повітовому Коменданту.

З огляду нато, що 29 цього Травня улаштовується в мійському скверу гулянка з приводу урочистости закладання в тот день Луцькоі Вільної Пожарноі Дружіни, - прохаю Пана Коменданта дозволити у часі гулянки пускати феерверкови ракети.»

Відомостей про пожежу міського скверу від «ракет» немає, але хто знає, як воно могло все повернутися під час тієї гулянки.
Зрештою, у 1919 році дві пожежні команди з’єднали в одну.

ЖІНКИ-ПОЖЕЖНИЦІ І САЖОТРУСИ З ДРАБИНОЮ

Двадцяті роки Луцька міська пожежна команда зустріла в стані занепаду. Треба було суттєво оновлювати техніку, всю систему якось реорганізовувати. У 1923 році пожежниками працювали 17 людей. Команда мала в розпорядженні 15 коней. Магістрат Луцька відкрив спеціальну амбулаторію, де пожежники лікувалися безкоштовно. І не даремно. Під час пожежі на нинішній вулиці Ковельській загинув один пожежник, троє отримали важкі травми. У магазинчику на першому поверсі вибухнула бочка з бензином.

Не зовсім помітна пожежа сталася в кафедральному костелі у 1924 році. У ній згоріла чудотворна ікона Луцької Богоматері з домініканського монастиря, яку сюди перенесли, коли домініканський осідок скасували.

У грудні 1924 року президент міста Зелінський звернувся до лучан.

«Остання пожежна катастрофа свідчить, в якій небезпеці знаходиться наше місто, а також майно і життя його мешканців. Магістрат міста закликає мешканців до виконання наступних обов’язків:

1)виплатити всі борги на утримання пожежної команди
2)апелює до власників будинків, аби поспішили з одноразовим внеском на вдосконалення пожежної служби.

Ці гроші підуть на побудову водних веж біля річки Стир, звідки швидко можна черпати воду в разі пожежі, запровадження системи пожежного сповіщення, закуп самохідного насосу.»

Одні з найбільш резонансних пожеж міжвоєнного Луцька пов’язані із млинами. В Луцьку й околицях було чимало великих млинів, які займалися переробкою зернових. Одна з жахливих пожеж трапилася на п’ятиповерховому млині Фрідмана. Зараз це приміщення колишньої фабрики «Лучанка» неподалік вулиці Коперніка. Тільки нижній поверх млина був цегляним, всі верхні – дерев’яні. Через півгодини після початку пожежі стався потужний вибух борошняного пилу. Всі мешканці навколишніх вулиць стали переживати за власні оселі, бо пожежі стала дуже масштабною.

Висхідний потік розпеченого повітря відірвав дах млина, підняв на кілька десятків метрів. Бляшані уламки впали за сто метрів від млина. Згорів також парокінний хід та інший пожежний інвентар, залишений неподалік приміщення.

А в 1927 році на алеї Болеслава Хороброго горів п’ятий поверх млина Пінчука (педколедж на проспекті Волі). Пожежникам вдалося не допустити загоряння сусідніх будівель. Також удалося врятувати кілька вагонів зерна. Сам же млин згорів повністю.

А на Гнідаві повністю згорів чотириповерховий цегляний млин. Вдалося впоратися з пожежею млина Птіца на вулиці Костюшка. Вогонь устиг пошкодити тільки покрівлю над складами і механічним відділенням. За рішучі дії пожежників страхове товариство нагородило їх преміями.

Ще одна резонансна пожежа трапилася у 1930 році в приватному кінотеатрі Apollo єврея Фроїма Бронфена, який був на вулиці Ягеллонській (тепер – Лесі Українки). В будці кіномеханіка загорілася плівка. В паніці механік викинув котушки через вікно на дах одноповерхового будинку, який загорівся. А тим часом вогонь встиг поширитися від будки по шовковому залу з м’якими кріслами. Дуже швидко зайнялася стеля, зчинилася паніка серед глядачів. У штовханині багато людей отримали важкі травми, а в кіномеханіка дуже обгоріло обличчя.

І все ж поволі покращувалося технічне оснащення пожежної команди. Вона, як і раніше, знаходилася в замку Любарта. А спостережна будка – на Владичій вежі. Окрім офісних приміщень та гаражів, у замку були спеціальні конструкції для тренувань і навчань.

Наприкінці двадцятих команду обладнали пожежним автомобілем Ford з цистернами на 1000 літрів і ручними помпами. Купили також причеп з мотопомпою.

У тридцятих пожежна команда придбала пожежні машини «Урсуг» з цистернами на 1500 і 2500 літрів, мотопомпу Rosenbauer. Автомобілі мали місця для перевезення десяти пожежників. Крім того, знайшли кошти на багато супутніх інструментів – ломи, сокири, рукави, котушки, драбини. З того часу кінні ходи відійшли в минуле. На гасіння пожеж луцькі вогнеборці тепер їздили сучасною технікою.

Цікаво, що на допомогу чоловікам-вогнеборцям стали організовуватися і жінки. В багатьох містах і селах Волині були жіночі пожежні команди. У Луцьку була багаточисельна жіноча команда. Вони не раз виїжджали на гасіння, хоча займалися також і іншою роботою. Зокрема просвітницькою, пропагандистською, вивчали медичну частину.

Не менш цікаве формування при пожежниках – сажотруси. Це давня професія, але в Луцьку вона була давно втрачена, поки її не відродили в 1930 році. В місті працювали 10 сажотрусів, які чистили комини, щоб ті були не такі пожежонебезпечні. Ще сьогодні у центральній частині міста можна зустріти оригінальні вентиляційні люки будівель міжвоєнного Луцька. На них зображений сажотрус із драбиною.

З ЛУЦЬКА ДО ВАРШАВИ – ПІШКИ

Життя луцьких пожежників попри усі складнощі було багатогранним і наповненим не тільки трудовими буднями. Мало того, що поруч працювали жінки, які вносили у працю різнобарв’я, і що інколи влаштовувалися гулянки з ракетами, так, ще й вогнеборці жили активним культурним життям.

У вересні 1928 року відбувся конкурс пожежних оркестрів, на якому перемогу здобув оркестр Луцької пожежної команди. Такі конкурси організовували і в подальшому.

Періодично відбувалися ігри, спортивні змагання, на які збиралися тисячі лучан. Пожежники – у той час була популярна та поважна професія. У березні 1932 року четверо пожежників вирушили з Луцька до Варшави пішки, щоб таким чином популяризувати пожежну справу і спорт. В Бельведерському палаці пожежників зустрів маршал Юзеф Пілсудський. Йому волиняни вручили базальтову пожежну каску.

У 1929 році Луцька міська пожежна команда святкувала 50-річчя. Мешканці зібрали кошти і подарували пожежникам ювілейний прапор з шовку. У замку Любарта його освятили священики. На прапорі зображений покровитель пожежників Святий Флоріан, каски, сокири, драбини, стоять дати і два підписи: «За свій рахунок мешканці міста Луцька» та «Професійна пожежна команда міста Луцька». Прапор зберігається нині в музеї волинської ДСНС.

У 1938 році до Луцька з’їхалися начальники пожежних команд з усієї тогочасної Польщі.

В РАДЯНСЬКИЙ ПЕРІОД СВОЄ АВТО МАЛИ НАВІТЬ ДІТИ-ПОЖЕЖНИКИ

Збереглися фотографії пожеж Луцька під час війни.

Під час війни пожежна команда, фактично, припинила існування. Втратили майже усю технічну базу. Частина пожежних автомобілів занепала. Але вже 1944 року команда знову почала працювати. У повоєнні роки велася відбудова пожежної охорони. Ремонтували автомобілі, помпи, драбини, латали рукави.

Пожежна команда отримала і трофейні пожежні автомобілі. А непожежні трофейні переобладнували, встановлюючи на них цистерни та помпи. У сорокових роках Луцьком курсували пожежні авто марок Ford, Mercedes, Fiat, Matra, Blitz та інші. По трохи стали купувати і радянські.

У 1944 році базу пожежної команди перенесли з замку в недобудоване приміщення кінотеатру «Полонія» - нині це Палац культури міста. Там збудували окреме приміщення, тренувальну вежу, розмістили гаражі. Крім того, пристосували ряд технічних приміщень.

Почали будувати нову станцію з каланчею біля цвинтаря на місці нинішньої школи №5. Там відвели велику територію, де планували також збудувати стадіон для навчань, спортивні снаряди, та різні пожежні навчальні конструкції. У 1953 році це депо відкрили.

В Луцькій пожежній команді був також свій оркестр з дуже багатим репертуаром. Двічі на місяць вони в міському парку влаштовували концерти, а молодь міста сходилася послухати. Був і при пожежних клуб з танцями, фільмами, різними творчими вечорами.

На диво, особливо великих пожеж в Луцьку у той час не було. За винятком пожежі млина над Сапалаївкою у п’ятдесятих. Горів також обкомівський гуртожиток на Богдана Хмельницького. Ще одна з резонансних пожеж – на комбінаті напроти кінотеатру «Промінь». Шахта забилася відходами, які й загорілися. Гасили вогонь кілька діб усі пожежники міста.

Радянський Луцьк змінювався. На його вулицях було все менше дерев’яних будинків, характер пожеж ставав іншим. Повністю, як раніше, місто вже не горіло. Бували тільки окремі локальні пожежі.

Начальником Луцької пожежної команди у 1945 році став Георгій Бродський. Він ще в 1934 році після падіння з 12-метрової висоти у полум’я отримав травми і пішов у відставку, але згодом вернувся. Старожили-пожежники дуже тепло відгукували про Бродського.

Під його керівництвом пожежі гасили дуже ефективно і швидко. Він багато зробив для розбудови пожежної інфраструктури Луцька, залучив до роботи в пожежно-прикладному спорті молодих хлопців, які потім ставали майстрами спорту. Бродський віддав службі майже 40 років і остаточно пішов на пенсію тільки в шістдесятих – епоху дисидентів і підпільних прослуховувань «Бітлів».

У радянському Луцьку профілактикою пожеж займалися навіть діти. Вони вивчали пожежну справу, профілактику, зв’язок, медичну частину. Їх возив спеціальний дитячий агітавтомобіль. Дитяча команда була дуже престижною у свій час.

Сьогодні в Україні класичних пожежників немає. Тепер це рятувальники. Вони можуть виконувати складні операції з порятунку на воді, у вогні, на суші, в повітрі. Від вогню та інших надзвичайних ситуацій Луцьк нині охороняють більше 100 осіб.

* * *

Пожежі – вагомі «архітектори», які створили і сучасний вигляд Луцька. Від часу кликунів минуло добрих 5 століть. Із останніх знакових пожеж у Луцьку можна пригадати пожежу 4 грудня 2011 року в ЦУМі. Старий радянський універмаг для багатьох був символом «того часу». Пожежа, ставши приводом для реконструкції, назавжди змінила центральну будівлю міста, а з нею – і «обличчя» міського центру.

Олександр КОТИС (ВолиньPost)

P.S. У статті використано дані з Державного архіву Волинської області, книги «Пожежно-рятувальна служба Волині» та інших.

P.P.S.

Коли матеріал готувався до друку, у Луцьку сталася ще одна помітна пожежа: згоріла майстерня художника Володимира Галькуна на горищі старого будинку на вулиці Лесі Українки. Згоріли стародруки, скульптура XVII століття, роботи майстра та інші цінні речі.

Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Twitter та Instagram.